Ніколи не думала, що на старості років почую від рідного сина таке, що серце стискається від образи. Я все життя працювала, тягнула господарство, виховала його сама після смерті чоловіка. І тепер, виходить, я ще й егоїстка.

2 роки тому я поїхала на заробітки за кордон. Не від гарного життя – пенсія мізерна, а син із невісткою постійно скаржилися, що грошей не вистачає. Не раз чула:

– Мамо, зараз так важко, ціни шалені. Нам би трохи допомоги.

Я допомагала чим могла. Переказувала гроші регулярно – на оренду, на техніку, на ремонт, на відпочинок. Так, саме на відпочинок. Бо вони не бідували. Жили на орендованій квартирі, але – як то кажуть – шикували: ресторани, нові телефони, поїздки. Я мовчала. Не моя справа – дорослі люди. Я могла б сказати:

– А ви не думали відкладати?

Але не втручалася. Просто працювала по 10–12 годин і надсилала гроші.

Нещодавно син зателефонував і урочисто заявив:

– Мамо, в нас новина. Катя вагітна.

Я зраділа. Справді.

– Дякувати Богу. Я стану бабусею.

Але радість тривала недовго. Через кілька днів діти зателефонували й почалася розмова, від якої я досі не можу оговтатись.

– Мамо, нам потрібна квартира.

– У якому сенсі?

– Ну, ти ж у Німеччині. Купи нам житло. Нам тепер дитину ростити.

– Сину, я не маю таких грошей. Усе ж вам надсилала. У мене нема заощаджень.

Невістка відразу втрутилась:

– Не треба казати, що нема. 2 роки за кордоном — і нема?

– Нема, бо кожну копійку вам висилала.

– Тоді продай свій дім у селі.

– Що ти сказав?

– Ну а що? Тобі одній великий дім не потрібен. Продаси, візьмеш кредит – і купиш нам квартиру. А платити будеш ти, бо ж за кордоном працюєш і маєш гроші.

– А де ж я жити маю?

– Та знімеш щось. Або до нас переїдеш.

– Я цього робити не буду.

І тут почалося.

– От бачите! – підвищила голос невістка. – Просто не хочеш допомагати власному онуку!

– Ти думаєш лише про себе! – додав син. – Егоїстка!

– Егоїстка? Я 2 роки гарувала, щоб вам легше жилося!

– Але квартира важливіша! У нормальних матерів усе для дітей!

– А ви що зробили для себе? Чому не відкладали?

– Це не твоя справа!

Вони кинули слухавку і відтоді майже не дзвонять. А якщо й дзвонять, то з докором:

– Ти ще маєш шанс усе виправити. Подумай про майбутнє онука.

А я думаю. Думаю і не розумію: невже моя любов вимірюється квадратними метрами? Невже зобов’язана залишитись без дому і влізти в борги, щоб мене вважали “хорошою матір’ю”?

Я допомагала, як могла. Але ж я не банкомат і не жертва. І хай мене називають егоїсткою – свій дім не продам.

Що порадите?

💬 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!