Я невістка: звичайна, працююча, без корони на голові. Ми з чоловіком живемо у власній квартирі в місті, яку самі тягнемо – кредит, комуналка, робота з ранку до ночі.
Свекруха живе в селі, там же й зовиця. І все було б нічого, якби вони не вирішили, що наша квартира – це курорт вихідного дня. Спочатку це звучало мило:
– Ми до вас у суботу заскочимо.
– Та ненадовго.
– Ми ж рідня.
Ага, “ненадовго” – це з ночівлею; “заскочимо” – з торбами, порожніми каструлями й очима, що чекають банкет.
Кожні вихідні одне й те саме: я після роботи бігаю по магазинах, готую, мию, накриваю стіл, усміхаюся, а потім ще пів ночі мию посуд і прибираю. Валентина Іванівна сидить і коментує:
– А чого салат без кукурудзи?
– Я борщ люблю наваристіший.
– У нас у селі так не роблять.
А зовиця додає:
– Ой, я так втомилась з дороги.
– А десерту нема?
І жодного разу: “Дякую”, “Може, допомогти?”
Одного разу не витримала і кажу чоловікові:
– Я не хатня прислуга, і не хочу кожні вихідні обслуговувати твою родину.
– Може, справді щось з цим робити.
І тоді мені в голову прийшла ідея.
Наступного разу свекруха дзвонить:
– Ми в суботу до вас їдемо.
– Ой, у нас плани на вихідні, – кажу спокійно.
– Які ще плани?
– Та свої.
І знаєте що? Ми справді поїхали, але не “у плани” – а до Валентини Іванівни. У суботу зранку ми з чоловіком стоїмо на її подвір’ї. Свекруха відкриває двері – і зависає.
– Це що таке?!
– А ми до вас у гості. Ненадовго.
– Треба попереджати, я нічого не готувала! Ви знаєте, скільки це коштує – приймати гостей?!
Я дивлюся на неї й кажу спокійно:
– От бачите, а я так живу щовихідних.
– То ти мене провчити вирішила?! Нахаба!
Крик стояв такий, що всі сусіди зглядалися, і ми поїхали додому.
І знаєте що найцікавіше? Відтоді – жодного візиту без запрошення. Жодних “ми заскочимо” і вихідних у мене на кухні. Іноді, щоб тебе почули, треба просто показати людям, як це – бути на твоєму місці.
Як вважаєте, я правильно вчинила? Що б ви робили у такій ситуації?
Залишити відповідь