Цьогоріч я вперше за від початку повномасштабного вторгнення приїхала до рідної Вижниці. В Італії була 20 років, лишень уявіть. Увесь цей час утримувала колишнього чоловіка і трьох дітей. Усі вони вже дорослі. Та досі впевнено не стоять на ногах. Останнім часом я почала відчувати втому, зрозуміла, що більше не можу когось доглядати. Адже це не проста робота, доводиться підіймати важке, часом не спати вночі.
Тож повертаючись додому, я не попередила дітей, що вже нікуди не поїду. І ось ми зібрались за святковим столом. Все було дуже гарно, і я вирішила виголосити тост. Чомусь, уявляла, що всі будуть щасливі.
– Любі мої. Я так довго була далеко! Та нарешті це зміниться! Я буду поруч і зможу бавити своїх онуків!
На хвилину всі замовкли, а тоді в них змінилися вирази обличчя.
– Ти жартуєш?
– Ні!
– Але чому саме зараз? Така ситуація важка. Нам без твоє допомоги не вижити.
– Саме тому я знайшла вам роботу в Італії, для жінок.
В мене дві доньки й один син. Тож місця знайшла для своїх дівчат і невістки. Доволі гарні варіанти, спину рвати там не треба. Коли я почала усе це пояснювати – реакція була неочікувана.
– То он як ти вирішила з нами обійтися? Це знищить наше життя, ти ж розумієш?
– Чому? Попрацюєте кілька років і повернетеся. І фінансове становище покращиться.
До кінця вечора всі сиділи, як у воду опущені. А коли розходились донька мені сказала:
– Мамо, ти мала з нами порадитися! Ми на твою допомогу розраховували. Ти там вже все знаєш, мову розумієш. А як ми будемо?
– Колись я теж нічого не знала і нічого. Поступово розібралась!
Усі образились. Та наступного дня до мене прийшла невістка:
– Я поїду до Італії, ви не мусите нашу сім’ю утримувати. Без того багато вже зробили.
Ми домовились. Та коли настав час їхати син подзвонив мені:
– Бачиш, що ти зробила? Ти мою сім’ю знищуєш! Дітей без матері залишаєш!
Я ще й винна залишилась. Тепер не знаю, як бути. Скажіть, невже я щось не так зробила?
Залишити відповідь