Аліса стояла перед дзеркалом, поправляючи локони, які так довго укладала.
Сукня кольору морської хвилі елегантно облягала фігуру, макіяж був бездоганний — вона спеціально записалася до візажиста, хоча зазвичай фарбувалася сама.
Все мало бути ідеально. Просто зобов’язано.
— Ти чудова, — Ілля обійняв її зі спини, поцілувавши в скроню. — Мама буде в захваті.
Аліса промовчала, дивлячись на їхнє відображення. П’ять років шлюбу, і вона так жодного разу не почула від Марини Петрівни слів схвалення.
Але сьогодні… сьогодні все буде інакше. Вона так ретельно готувалася до цього вечора, що просто не могло бути інакше.
Зазвичай на Новий рік вони збиралися у свекрухи — в її просторій трикімнатній квартирі з антикварними меблями і кришталевими люстрами.
Марина Петрівна правила там як королева, і Аліса завжди відчувала себе недоречною гостею, яка все робить не так: не так оформляє салат, не так накриває на стіл, не так розмовляє з родичами чоловіка.
Але три тижні тому Марина Петрівна впала на льоду і пошкодила ногу. Нічого серйозного, але лікарі рекомендували менше ходити. І тоді Аліса зважилася.
— Марино Петрівно, — сказала вона в телефонну трубку, намагаючись, щоб голос звучав впевнено, — давайте цього року зустрінемо Новий рік у нас? Вам не потрібно буде готувати, турбуватися… Я все організую. Ви просто приїдете і відпочинете.
Пауза на тому кінці дроту була довгою.
— Ну… якщо наполягаєш, — нарешті сказала свекруха тоном, яким погоджуються на неприємну медичну процедуру. — Тільки дивись, не переборщи з приправами.
І пам’ятай, що олів’є я їм тільки з докторською ковбасою, ніякої копченої курки чи філе.
Аліса записала це. Потім записала ще двадцять пунктів уподобань, які Марина Петрівна продиктувала за наступні пів години.
І ось, через три тижні, квартира сяяла чистотою. Аліса все вимивала, прибирала. Скатертина — білосніжна, з найтоншим мереживом — була відпрасована так ретельно, що не було видно жодної складочки.
На ній був розставлений сервіз, який вони отримали на весілля і майже не використовували: найтонший фарфор із золотою облямівкою.
Меню вона планувала тиждень. Олів’є — з докторською. Оселедець під шубою — класичний, з буряком дрібної терки, як любить свекруха.
Холодець з індички — Марина Петрівна вважала свинячий занадто жирним. Запечена курка з овочами — фірмова страва, рецепт якої Аліса випрошувала у шеф-кухаря ресторану, де вони відзначали річницю.
Грибні жульєни. Тарталетки з ікрою і сьомгою. Фруктова нарізка. Торт «Наполеон» — листковий, що тане в роті.
Вона готувала два дні. Руки боліли від нарізки, спина нила від стояння біля плити. Ілля кілька разів заглядав на кухню зі стурбованим виглядом:
— Ти не перегинаєш? Мама ж не…
— Все буде добре, — відрізала Аліса. — Просто довірся мені.
Їй так хотілося вірити в ці слова. Хотілося, щоб Марина Петрівна нарешті побачила в ній не чужу жінку, яка відібрала сина, а рідну людину. Яка вміє багато чого.
Дзвінок у двері пролунав рівно о восьмій. Аліса здригнулася, розгладжуючи долонями сукню, і пішла відкривати.
Марина Петрівна стояла на порозі в елегантному сірому костюмі та пальто, спираючись на тростину. Вона окинула Алісу оцінюючим поглядом з голови до ніг.
— Добрий день, — Аліса посміхнулася, відступаючи вбік. — Проходьте, будь ласка. Як ви себе почуваєте?
— Нога болить, — свекруха пройшла в передпокій, витираючи ноги об килимок набагато довше, ніж було потрібно. — Але що поробиш. Ілля, допоможи мені роздягнутися.
Син кинувся виконувати прохання. Аліса взяла пальто — важке — і повісила в шафу.
— Проходьте до вітальні, — вона відчинила двері, пропускаючи гостю вперед.
Марина Петрівна увійшла і зупинилася, оглядаючи кімнату. Аліса завмерла на порозі, чекаючи реакції.
Вона так старалася: купила нові подушки для дивана, живі квіти у вазах, увімкнула гірлянди, які м’яко мерехтіли на ялинці.
— Гірлянди блимають занадто часто, — сказала свекруха, сідаючи в крісло. — У мене від цього болить голова. І ці квіти… лілії? У мене на них алергія.
— Це не лілії, це альстромерії, — Аліса відчула, як стискається щось всередині. — І гірлянда не блимає, вона просто мерехтить…
— Мерехтить, блимає — яка різниця. Вимкни, будь ласка.
Аліса мовчки висмикнула вилку з розетки. Ілля, проходячи повз, співчутливо стиснув її плече.
— Мамо, хочеш чаю? Або відразу сядемо вечеряти?
— Спочатку чаю, — Марина Петрівна влаштувалася зручніше, роздивляючись кімнату. — Треба віддихатися після дороги.
Аліса заварила чай — зелений, з жасмином, найдорожчий, який знайшла в спеціалізованому магазині. Принесла з печивом на тарілочці.
— Я не п’ю зелений на ніч, — свекруха відсунула чашку. — Від нього не спиться. Невже ти не знала?
— Вибачте, я… Зараз заварю чорний.
На кухні Аліса притулилася до стільниці, стискаючи кулаки. Спокійно. Це просто чай. Нічого страшного.
Зараз буде вечеря, і все налагодиться. Всі страви ідеальні, вона стільки разів все перевіряла…
Вони сіли за стіл об одинадцятій. Аліса запалила свічки, розлила напій — напівсолодке червоне, спеціально підібране під м’ясо. Марина Петрівна присунула до себе тарілку і почала накладати олів’є.
Аліса спостерігала, як свекруха бере ложку салату, підносить до рота, жує. Обличчя Марини Петрівни залишалося байдужим.
— Ти переборщила з майонезом, — нарешті сказала вона. — І картопля занадто крупно нарізана. Треба було дрібніше.
— Я нарізала так, як зазвичай нарізають для олів’є…
— Ну так, зазвичай. А я люблю дрібніше. Я ж казала.
— Ви не казали про розмір нарізки, — Аліса відчула, як голос звучить жорсткіше, ніж хотілося б. — Тільки про ковбасу.
— Ах, так я ще й винна, що ти цього не розумієш? — свекруха відклала виделку. — Будь-яка господиня знає, що картоплю в олів’є ріжуть дрібними кубиками.
Ілля неспокійно заворушився на стільці.
— Мамо, на мою думку, дуже смачно. Аліска так старалася…
— Я й не кажу, що несмачно. Просто вказую на недоліки. Чи тепер мені не можна висловлювати свою думку?
Аліса мовчки встала і понесла на стіл інші страви. Холодець тремтів на тарілці, апетитно виблискуючи.
Курка, рум’яна і ароматна, була прикрашена гілочками розмарину. Жульєни диміли у формочках.
— О, холодець, — Марина Петрівна взяла ложку. — Цікаво, що вийшло.
Вона зачерпнула, спробувала. Аліса бачила, як рухається її щелепа, як вона ковтає, як обличчя набуває все більш критичного виразу.
— Дивно застиг, — винесла вердикт свекруха. — Желатину, мабуть, переборщила. Справжній холодець повинен танути в роті, а тут така гумова текстура…
— Я робила з індички, як ви просили, — Аліса стиснула руки під столом. — Вона дає менше клейкості, тому без желатину…
— Ось саме! Треба було довше варити, додати курячі лапки для клейкості. Навіщо желатин? Це ж не желе, це холодець!
— Але ви ж самі казали, що свинячий занадто жирний…
— Ну і що? Можна було взяти яловичину з куркою. Хіба це не очевидно?
Ілля потягнувся до гарячого.
— Давайте спробуємо птицю. Пахне неймовірно!
Аліса спостерігала, як він відрізає шматочок, кладе в рот, як його обличчя світлішає від задоволення.
— Аліса, це дуже смачнр! Мамо, спробуй обов’язково!
Марина Петрівна взяла крихітний шматочок, довго розглядала його, повертаючи то одним боком, то іншим.
— Сухувата, — сказала вона після дегустації. — І скоринка місцями підгоріла. Бачиш, тут, з цього краю? Треба було температуру зменшити і фольгою накрити.
— Я накривала фольгою, — Аліса відчула, як підступають сльози. — Першу годину. А потім зняла, щоб вийшла скоринка.
— Ось і вийшла. Підгоріла. А треба було до кінця тримати під фольгою і тільки в останні десять хвилин відкрити.
— Марино Петрівно, — голос Аліси затремтів, — ви хоч одну страву можете оцінити добре? Хоч щось вам подобається?
Свекруха здивовано підняла брови.
— Я ж не лаю, я просто конструктивно критикую. Тобі ж самій корисно знати, де ти помилилася. Або ти хочеш, щоб я брехала і говорила, що все чудово?
— Я хочу, щоб ви хоча б спробували побачити, скільки зусиль…
— Саме так, зусиль! — перебила Марина Петрівна. — Багато зусиль, а результат посередній. Тому що ти не слухаєш поради, робиш все по-своєму. Я ж тобі казала…
— Що ви мені казали? — Аліса відчула, як всередині починає закипати щось гаряче і небезпечне. — Ви мені наговорили список вимог на три сторінки! Я готувала два дні! Я спала чотири години! Я все зробила саме так, як ви просили!
— Не сваріться, — вперше втрутився Ілля. — Сьогодні ж родинне свято…
— Вона за весь вечір не сказала жодного доброго слова! Жодного!
— Ну ось, почалося, — Марина Петрівна театрально відкинулася на спинку стільця. — Я так і знала, що ти влаштуєш сцену. У тебе це завжди так: варто мені щось сказати, ти відразу в сльози і крики.
— Я не влаштовую сцену! Я намагаюся…
— Намагаєшся що? Довести, що ти краща за мене? Що ти краща господиня, краща дружина? — свекруха нахилилася вперед, і в її очах блиснуло щось холодне. — Але це не так.
Я знаю свого сина тридцять два роки, а ти всього п’ять років намагаєшся зображати із себе ідеальну дружину.
— Мамо! — Ілля зблід. — Припини!
— Що припинити? Правду говорити? — Марина Петрівна розійшлася. — Я мовчала п’ять років. Мовчала, коли ти одружився на ній, хоча я казала, що ви занадто різні.
Мовчала, коли вона витягла тебе з нашої родини, коли ти перестав приїжджати на вихідні. Мовчала, коли вона вмовила тебе зняти цю діру на околиці замість того, щоб жити зі мною в центрі…
— Діру? — Аліса відчула, як руки починають тремтіти. — Це наш дім!
— Дім? Три кімнатки в панельці без ремонту? — свекруха окинула поглядом вітальню. — У мене квартира вдвічі більша і в сто разів краща.
І готувати я вмію краще. І одягаюся зі смаком, а не як… — вона ковзнула поглядом по сукні Аліси, — як якась веселка.
— Мамо, негайно припини! — Ілля встав. — Ти переходиш всі межі!
— Які межі? Я висловлюю свою думку! — Марина Петрівна теж підвелася, спираючись на палицю. — Чи тепер матері не можна говорити правду синові? Ілюша, ти ж сам бачиш: вона не вміє готувати, не вміє приймати гостей, у неї немає смаку…
— Це вже занадто! — крикнула Аліса.
Зависла оглушлива тиша. Свічки на столі мерехтіли, відкидаючи тремтячі тіні.
Аліса стояла, спершись руками на спинку стільця, і вперше за п’ять років дивилася свекрусі прямо в очі без страху, без спроб догодити, без надії на схвалення.
— Марино Петрівно, — її голос звучав спокійно і твердо, — ви закінчили?
— Алісо, спокійніше, — почав Ілля, але Аліса підняла руку, зупиняючи його.
— Ні, Ілюша. Зараз говорю я. Я мовчала п’ять років. П’ять років я намагалася вам сподобатися, — вона подивилася на Марину Петрівну. — Я вивчала ваші рецепти.
Носила одяг, який, як мені здавалося, вам сподобається. Зачісувалася так, як ви радили. Я слухала ваші історії про те, яка ви прекрасна мати і господиня. Я кивала, коли ви розповідали, як треба жити правильно.
— Ось бачиш, Ілля, — свекруха повернулася до сина, — я ж казала, що вона…
— Я не закінчила, — відрізала Аліса, і в її голосі пролунала така твердість, що Марина Петрівна замовкла. — П’ять років я намагалася побудувати мости.
А ви їх методично руйнували. Кожен раз. Кожним словом. Кожним поглядом. Я думала, що сьогодні буде інакше.
Що якщо я докладу максимум зусиль, ви нарешті побачите, що я не ворог. Що я люблю вашого сина. Що я намагаюся бути хорошою дружиною і господинею.
Вона оглянула стіл, заставлений їжею.
— Але ви не можете сказати жодного доброго слова. Жодного! Вам мало того, що я готувала два дні? Що я відпрасувала цю чортову скатертину до ідеального стану?
Що я записалася до візажиста, хоча ледве зводила кінці з кінцями цього місяця? Вам всього мало. Тому що справа не в їжі, не в квартирі, не в моїй сукні.
— Тоді в чому? — Марина Петрівна схрестила руки на грудях.
— У тому, що я не ви. У тому, що ваш син вибрав мене, а не залишився з вами. І ви ніколи мене за це не пробачите.
— Аліса, — Ілля зробив крок до неї, але вона відсторонилася.
— А ще, — продовжила вона, дивлячись в очі свекрусі, — ви щойно образили не тільки мене, але й мою родину. Ви назвали мій будинок «дірою».
Ви сказали, що я не маю смаку. Що я погана господиня. І ви зробили це в моєму будинку, за моїм столом, який я накрила для вас.
— Ну і що ти хочеш? — у голосі Марини Петрівни з’явилися істеричні нотки. — Щоб я вибачилася? Щоб я збрехала, що мені все сподобалося?
— Я хочу, — Аліса підійшла ближче, дивлячись на жінку, яка ще п’ять хвилин тому здавалася їй такою непереможною, — щоб ви пішли. Прямо зараз.
— Що? — Марина Петрівна ошелешилася.
— Що? — Ілля схопив Алісу за руку. — Новий рік через годину…
— Саме так, — Аліса вивільнила руку і вказала на двері. — Так, я виганяю вас прямо в Новорічну ніч! На вашу думку, я повинна терпіти образи у власному домі?
— Ілля! — скрикнула свекруха. — Ти чуєш, як вона зі мною розмовляє?
— Так. І я чую, як ти розмовляєш з моєю дружиною, — Ілля провів рукою по обличчю. — І мені не подобається ні те, ні інше. Але, мамо… — він важко зітхнув, — ти дійсно перейшла всі межі сьогодні.
— Ти на її боці? — Марина Петрівна зблідла. — Я ж твоя мати, яка тебе народила, виростила…
— Яка останні п’ять років робить все, щоб зруйнувати мій шлюб, — закінчив Ілля. — Я любив тебе. І люблю. Але Аліса права. Ти не можеш так поводитися.
— Я… я піду, — свекруха схопила сумочку зі столу. — Я все зрозуміла. Ви обоє проти мене. Добре. Чудово. Я піду!
Вона рушила до виходу, важко спираючись на палицю. Ілля кинувся за нею.
— Мамо, зачекай, я викличу таксі…
— Не треба! Я сама…
— Мамо, ти не можеш йти пішки з хворою ногою. Дай я хоча б…
Аліса стояла у вітальні, слухаючи, як вони сперечаються в передпокої. Як Ілля все-таки замовляє таксі, як мати щось шипить йому у відповідь. Як клацнули вхідні двері.
Ілля повернувся хвилин через десять — мабуть, проводжав матір до машини. Його обличчя було сірим.
— Це було необхідно? — він дивився на дружину з докором.
— Так, — Аліса опустилася на стілець. Все тіло раптово налилося свинцевою важкістю. — Необхідно.
— Вона моя мати.
— Я знаю. А це мій дім.
— Наш дім, — поправив Ілля.
— Тоді давай домовимося, — Аліса подивилася на нього. — Я повноправна господиня цього дому. І тепер мені вирішувати, кому тут раді, а кому ні.
Я п’ять років будувала мости, які твоя мати методично руйнувала. Я втомилася. Мені вистачить.
— Тобто ти забороняєш мені бачитися з матір’ю?
— Ні, — вона похитала головою. — Бачися, скільки хочеш. Зустрічайся з нею в кафе, у неї вдома, де завгодно.
Але сюди, в цей будинок, вона більше не увійде, поки не навчиться поважати мене.
— Це ультиматум?
— Це межа, — Аліса втомлено посміхнулася. — Яку я повинна була провести ще п’ять років тому. Ілля, я люблю тебе. Але я не буду терпіти приниження. Ніколи більше.
Він мовчав, розглядаючи стіл з їжею, згаслі свічки, порожні келихи.
— А якщо вона не зміниться?
— Якщо не зміниться, — Аліса знизала плечима. — Це її вибір. Я більше не буду намагатися їй сподобатися. Якщо вона захоче налагодити стосунки — ласкаво просимо. Але на моїх умовах. З повагою. Або ніяк.
У тиші пролунали перші удари курантів. До Нового року залишалася хвилина.
Ілля підійшов, простягнув руку дружині. Аліса підвелася, і вони стали біля вікна, дивлячись на салют, який почав розквітати над містом.
— З Новим роком, — прошепотів він їй у волосся.
— З Новим роком, — відповіла вона.
І вперше за п’ять років Аліса зустрічала Новий рік без каменю на душі, без страху, без спроб бути кимось іншим. У своєму домі. Зі своїми правилами.
На столі остигала курка, яку гостя не оцінила. Але Аліса більше не відчувала болю. Вона відчувала полегшення. І свободу.
Нарешті.
Залишити відповідь