Ірина крутила ключі між пальцями. Ключі від нової квартири — їхньої нової квартири — палили долоню. П’ятнадцять років збирали. П’ятнадцять! І ось тепер…
— Іро, ти чого застигла? — Сергій торкнувся до її плеча. — Давай, відкривай вже!
— Може, ти відкриєш? Все-таки технічно…
— Іра, ну ми ж вже сто разів це обговорювали. Мама просто значиться в документах, щоб нам не платити зайві податки. Яка різниця, чиє ім’я в паперах? Це наша квартира.
Ірина кивнула. Так, звичайно. Їхня квартира. Просто оформлена на свекруху. Так простіше, дешевше, зручніше… Сергій все прорахував.
— Ну чого ти? — він посміхнувся і підморгнув. — Колись мама відпише її нам у спадок, і вона буде офіційно наша. А поки що і так поживемо.
Ірина зітхнула. Замок клацнув, двері відчинилися.
— Сто десять квадратів щастя, — прошепотіла вона, роблячи перший крок у порожній передпокій.
Телефон Сергія вибухнув треллю.
— Так, мамо. Так, ми вже тут. Звичайно. Ні, не треба, ми самі все… Гаразд, як хочеш.
Він поклав телефон у кишеню.
— Галина Миколаївна їде до нас?
— Ага. Хоче подивитися на свою нерухомість, — він зареготав. — Жартую. Просто хвилюється, чи все нам сподобається.
Ірина раптом відчула укол роздратування. Свекруха завжди ставилася до неї добре, але іноді здавалося, що та вважає Ірину недостатньо хорошою для свого сина.
— Треба було все-таки наполягти на моєму варіанті, — пробурмотіла вона.
— Якому ще?
— Щоб оформити на нас обох.
Сергій закотив очі.
— Іра, ну скільки можна? У мами пенсія копійчана, у неї пільги на комуналку. А якщо на нас оформити — податки, всі справи. Ти не довіряєш мені, чи що? Або мамі?
— Довіряю, Сергію. Просто…
— Просто що?
— Нічого, — вона посміхнулася. — Ти правий. Я параноїк.
Через годину приїхала Галина Миколаївна. Вона принесла домашній торт і пляшку ігристого.
— Діти мої! — вигукнула вона з порога. — Ну нарешті! Така квартира чудова!
— Мамо, ти ж її вперше бачиш, — хмикнув Сергій.
— Ну так я ж про ціну кажу! За такі гроші — просто подарунок долі. Пощастило вам.
Ірина мовчки кивнула. Пощастило.
— А у мене тут ось що… — Галина Миколаївна покопалася в сумці. — Папірці всякі. Синку, глянь, там все правильно? Днями заберу, в сейф покладу.
Сергій переглянув документи.
— Так, все нормально, мамо.
— Іринко, ти чого така кисла? — свекруха уважно подивилася на неї. — Не рада?
— Рада, звичайно. Просто втомилася.
— А, ну зрозуміло. Це ж скільки нервів витратити треба на покупку! Ти, головне, пам’ятай — це ваша квартира. Моя тільки на папері.
— Я знаю, Галина Миколаївна, — Ірина вичавила посмішку.
— Мамо, підемо на кухню, відзначимо, — Сергій обійняв матір за плечі. — Іро, ти з нами?
— Хвилинку, я в туалет.
У ванній Ірина включила воду і дивилася, як вона стікає в злив. Таке відчуття, що їхні гроші стікали так само безслідно.
«Ну і дурепа ти, Ірко, — сказала вона своєму відображенню. — Це ж мама Сергія, не чужа людина».
Увечері, коли Галина Миколаївна поїхала, Сергій обійняв дружину.
— Ну ось, тепер заживемо, — прошепотів він їй у волосся. — Зробимо ремонт, купимо меблі. Ти рада?
— Рада, милий. Правда рада.
— Але?
— Ніяких «але». Все добре.
— Ти брешеш, — він погладив її по спині. — Слухай, якщо тобі так неспокійно, давай наймемо юриста? Нехай складе якийсь документ, що мама визнає наше право на цю квартиру або щось таке.
— Не треба, — Ірина похитала головою. — Я довіряю твоїй мамі. І тобі.
Тиждень пролетів у мріях і планах. Ірина розкладала по всій квартирі зразки шпалер, плитки, ламінату. Сергій малював на папері макети шаф і полиць.
— Сергію, а давай ось тут диван поставимо? — Ірина вказала на стіну у вітальні. — І телевізор навпроти.
— Угу, — розсіяно відгукнувся чоловік, занурившись у телефон. — Блін.
— Що таке?
— Мама дзвонила. Їй погано.
Ірина напружилася.
— У якому сенсі?
— Голова крутиться, каже. Тиск скаче. Треба з’їздити перевірити.
— Поїхали разом, — Ірина відклала каталог з меблями. — Я з нею посиджу, а ти в аптеку збігаєш.
Сергій вдячно кивнув. Через пів години вони вже дзвонили у двері квартири Галини Миколаївни. Тиша. Сергій довго шукав свій ключ.
— Мамо, чому ти не відкриваєш? — Сергій влетів у передпокій. — Мамо?
Галина Миколаївна лежала на підлозі в коридорі. Очі закриті, дихання важке.
— Викликай швидку! — крикнув Сергій, кидаючись до матері.
У лікарні діагностували інсульт. Не критичний, але серйозний. Галину Миколаївну помістили в реанімацію.
— П’ять днів мінімум, — сказав лікар. — Потім переведемо в загальну палату. Стан стабільний, але потрібен час.
Ірина з Сергієм чергували в лікарні. На третій день до них приєднався Євген — молодший брат Сергія.
Ірина його майже не знала. Той давно переїхав в інше місто. На сімейних зустрічах з’являвся рідко.
— Женя! — Сергій обійняв брата. — Ти як дізнався?
— Мама сама подзвонила вчора. Ледве говорить, але сказала приїхати терміново. Як вона?
— Краще. Завтра обіцяють перевести в загальну палату.
Євген кивнув.
— Мені треба з нею поговорити. Наодинці.
— Зараз не можна, — Ірина похитала головою. — Тільки родичів пускають, і то ненадовго.
— Я і є родич. Її син, між іншим.
— Женя, не починай, — втомлено сказав Сергій. — Ми всі переживаємо.
— Гаразд. Я в готель, відпочину після дороги. Завтра повернуся.
Він пішов, а Ірина здригнулася.
— Мені це не подобається.
— Що саме?
— Не знаю. Він якийсь… напружений.
— У мами інсульт, Іра. Всі напружені.
Наступного дня Євген приїхав з квітами. На той час Галину Миколаївну перевели в звичайну палату. Вона вже могла говорити, хоч і з трудом.
— Мамо, як ти? — Євген присів на край ліжка.
— Краще, — слабо посміхнулася вона. — Ти приїхав…
— Звичайно, приїхав. Ти ж подзвонила.
— Так… Потрібно… поговорити.
— Про документи? — він знизив голос. — Я все зробив. Довіреність оформлена на мене. Все законно.
Ірина, що стояла біля дверей, завмерла. Яка ще довіреність?
— Тобі треба відпочивати, мамо, — продовжував Євген. — Не хвилюйся ні про що. Я про все подбаю.
— Дякую, синку, — прошепотіла Галина Миколаївна і закрила очі.
Вдома Ірина запитала Сергія:
— Ти чув, про яку довіреність говорив Женя?
— Ні. А що?
— Не знаю. Просто дивно якось.
Сергій знизав плечима.
— Може, мама попросила його якісь справи вести, поки хворіє. Рахунки оплатити, ще щось.
— Сподіваюся, — Ірина відчула, як неприємний холодок пробіг по спині.
Минув тиждень. Галина Миколаївна йшла на поправку, але все ще залишалася в лікарні.
Євген щодня відвідував матір, приносив фрукти, соки, вітаміни. Сергій теж регулярно приїжджав. А Ірина з головою поринула в ремонт нової квартири.
Того дня вона якраз закінчила зустріч з дизайнером і вирішила заїхати додому перекусити, коли в двері подзвонили. На порозі стояла молода пара.
— Добрий день, — посміхнулася жінка. — Ми за оголошенням. Квартиру дивитися.
Ірина завмерла.
— Яку квартиру?
— Цю, — чоловік дістав телефон. — Ось, дивіться. Трикімнатна, 110 квадратів. Наш представник скинув вам адресу, сказав, що можна під’їхати сьогодні.
— Який ще представник? — в Ірини пересохло в роті.
— Євген Сергійович, — чоловік звірився з телефоном. — Сказав, що діє від імені господині, Галини Миколаївни. Ви її родичка?
Ірина схопилася за дверний косяк. Кімната попливла перед очима.
— Вибачте, сталася помилка. Квартира не продається.
— Як не продається? — нахмурився чоловік. — Ми вже внесли передоплату за перегляд! Дві тисячі!
— Це непорозуміння, — Ірина гарячково міркувала. — Мені потрібно зв’язатися з… представником. Залиште свій номер, вам повернуть гроші.
Коли пара пішла, Ірина кинулася до телефону.
— Сергію! Терміново приїжджай додому! Тут… — вона схлипнула. — Євген нашу квартиру продає!
— Що?! Не може бути!
— Може! Тільки що приходили покупці. Женя їм адресу дав!
Через пів години вони разом мчали до лікарні. Сергій був блідий, кісточки пальців випинали від напруги, коли він вчепився в кермо.
— Я йому дам, — процідив він крізь зуби.
Галина Миколаївна здивовано подивилася на них, коли вони увірвалися до палати.
— Діти? Що сталося?
— Мамо, — Сергій сів поруч із ліжком. — Женя оформив на себе довіреність і намагається продати нашу квартиру. Ти знаєш про це?
— Звичайно знаю, — вона нахмурилася. — Він сказав, що так буде краще. Що квартира занадто дорога в утриманні, а гроші нам потрібні на лікування.
— Яке лікування? — здивувався Сергій. — У тебе є страховка! І взагалі, це ж наша квартира! Ми за неї заплатили!
— Документи на мене оформлені, — слабо заперечила Галина Миколаївна. — Женя сказав, що це ваша схема ухилення від податків. Що насправді це не ваша квартира…
— Мамо! — Сергій підхопився. — Ти з глузду з’їхала? Ми п’ятнадцять років збирали на цю квартиру! Ти просто номінальна власниця!
У цей момент двері відчинилися, і увійшов Євген.
— О, сімейна рада? — він посміхнувся. — А я якраз хотів повідомити хороші новини. Є покупець, готовий взяти квартиру за хороші гроші.
— Ти… — Сергій підійшов до брата. — Що ти робиш?
— Реалізую майно мами на її прохання, — він дістав папери. — Ось довіреність, все законно. Мама сама попросила.
— Це не її квартира! Це наша з Іриною квартира!
— Документи свідчать про протилежне, — Євген знизав плечима. — Мамо, ти ж підтвердиш?
Галина Миколаївна розгублено переводила погляд з одного сина на іншого.
— Я… я не розумію. Женя сказав…
— Що я сказав? Правду, — Євген підійшов до матері. — Сергій з Іриною просто використали тебе, щоб не платити податки. А тепер їм потрібен твій підпис.
— Мамо, не слухай його! — благав Сергій. — Згадай, ми ж все обговорили! Ти погодилася допомогти нам з оформленням!
— Я… не пам’ятаю, — Галина Миколаївна закрила очі. — У мене голова болить.
— Мамо, будь ласка, — Сергій опустився на коліна біля ліжка. — Ти повинна згадати. Це наші гроші, наша квартира.
— Саме так, Галино Миколаївна, — підхопила Ірина. — Ви просто допомогли нам з документами. Ви самі говорили — квартира наша, а ваша тільки на папері.
Євген посміхнувся.
— Папери — це і є закон. А ви хотіли закон обійти і попалися. Досить тиснути на маму! Їй не можна хвилюватися!
— Вийдемо, — процідив Сергій, хапаючи брата за рукав.
У коридорі він притиснув Євгена до стіни.
— Скільки ти хочеш?
— За що?
— Не придурюйся. Скільки тобі потрібно, щоб ти відстав від нашої квартири?
— А скільки запропонуєш? — примружився Євген.
— Сто тисяч.
— Смішно. Квартира коштує більше двох мільйонів.
— Це все, що у нас є, — процідив Сергій. — Решта вкладена в цю чортову квартиру!
— Не мої проблеми, — Євген обтрусив рукав. — Угода майже укладена. Покупець завтра принесе завдаток.
Вони повернулися в палату. Ірина сиділа поруч з Галиною Миколаївною, тримаючи її за руку.
— Галино Миколаївна, пам’ятаєте, як ми разом їздили дивитися цю квартиру? Ви ще сказали: «Діти, беріть, хороше вкладення».
— Пам’ятаю, — кивнула свекруха. — Але Женя каже…
— Женя бреше, — відрізала Ірина. — У нас є виписки з рахунків. Ми можемо довести, що гроші на квартиру — наші.
— Мені все одно, чиї гроші, — втрутився Євген. — Головне, на кого оформлені документи. Мамо, тобі потрібно підписати ще один папірець, — він дістав з папки аркуш. — Ось тут. Це згода на продаж.
— Не смій! — Сергій вихопив документ. — Мамо, ти не розумієш, що робиш!
Галина Миколаївна заплакала.
— Я заплуталася… Не свариться, будь ласка.
Через тиждень квартира була продана. Євген діяв блискавично — знайшов покупця, оформив документи, отримав гроші.
Галина Миколаївна підписала всі папери. Сергій та Ірина навіть не встигли подати позов до суду.
— Що тепер? — запитала Ірина, коли вони сиділи на знятій квартирі серед коробок з речами. — Наші гроші, п’ятнадцять років економії…
— Я говорив з юристом, — Сергій виглядав постарілим на десять років. — Шанси є, але невеликі. Женька все грамотно провернув.
— Я тобі казала, — Ірина не витримала. — Казала, що не можна оформляти на твою матір!
— Ти права, — він підвів на неї згаслий погляд. — Це я в усьому винен. Хотів заощадити, а втратив все.
— Ні, не все, — вона сіла поруч і взяла його за руку. — У нас є ми. І у нас буде ще один шанс.
Через три місяці суд частково задовольнив їхній позов. Угоду визнали недійсною, але повернути вдалося тільки частину коштів — нові власники вже зробили ремонт і вклали свої гроші.
Галина Миколаївна остаточно одужала і розірвала всі стосунки з молодшим сином, коли зрозуміла, як її використовували.
Вона спробувала вибачитися перед Сергієм та Іриною, але рана була занадто свіжою.
— Я ніколи собі цього не пробачу, — плакала вона. — Я вірила Жені…
— Ми всі помиляємося, — відповіла Ірина, дивуючись власному спокою. — Головне — винести уроки.
Отриманих від суду грошей вистачило на перший внесок за невелику двокімнатну квартиру. Іпотеку оформили на обох — і на Сергія, і на Ірину.
— Ніяких схем, — сказав Сергій, підписуючи договір. — Ніяких обхідних шляхів. Тільки чесно і прозоро.
Увечері, сидячи на підлозі порожньої квартири, вони відкрили пляшку напою.
— За новий початок, — Ірина підняла пластиковий стаканчик. — І за те, що ми винесли найважливіший урок.
— Який?
— Довіру всередині сім’ї не купиш ні за які гроші. І ніякі «зручні схеми» не варті того, щоб ризикувати стосунками.
Сергій обійняв дружину.
— Знаєш, я думав, ти мене не пробачиш після того…
— А я думала, що не зможу. Але потім зрозуміла — ти постраждав навіть більше за мене. Ти втратив не тільки гроші і дах над головою. Ти втратив віру у власного брата.
— Зате придбав дещо важливіше, — він поцілував її в скроню. — Впевненість, що поруч зі мною найнадійніша людина на світі.
Залишити відповідь