Тітка їхала аж з самої Англії напередодні Різдва, тому родина зібралася, щоб ухвалити у кого ж будуть всі збиратися.

Тітка їхала аж з самої Англії напередодні Різдва, тому родина зібралася, щоб ухвалити у кого ж будуть всі збиратися.

Від тітки не чекали грошей чи подарунків, головне, показати, що тут і традиції бережуть, і достаток мають, і хай сильно пошкодує, наминаючи холодець та буженину копчену на вишні, що надцять років тому все покинула та переїхала за ситим життям за кордон.

Тому вирішили зібратися в Тимошенків, у них і хата велика, двоповерхова, Сергій в тій самій Англії на неї заробляв двадцять років, Марія ж все в чистоті тримає, зразкова господиня. Сама свекруха це підтверджує.

Гостину вирішили зробити невеличку, бо й так задурно тітка наїсться. Лише ковбаси домашньої нароблять, буженини накоптять, котлети і відбивні не будуть подавати, щоб не соромитися, тому запечуть ще пару кілограм в печі та втушать ще з кілограм в вині.

Зо п’ять салатів, бутербродів три види, нарізка обов’язково, голубці саме собою, холодець з цвіклями, як закон. Юшку грибну і курячу на вибір, колачі печені та пляцків зо шість видів, сирник обов’язково.

Приїхала тітка, її зустріли на вокзалі та повезли до села в новенькому позашляховику, перепрошуючи, що такі ями по дорогах, не те, що там у них.

Заїхали за ковану браму, запросили до будинку, виділили кімнату та сказали перепочивати, поки гості зійдуться.

– Дуже всі хочуть вас бачити, – сказали Марія з Сергієм.

По тому, як наростав гул в будинку, тітка зрозуміла, що люди збираються, розтягують стіл, доносять крісла, везуть продукти. Кожна господиня несла щось своє «фірмове» аби вразити гостю.

Коли тітка Юстина зійшла до столу, то її чекав невеликий шок, бо наїдки стояли у три яруси, а Марія розгублено стояла з тарелями, бо не знала, куди їх поставити.

Тітку зустріли з радістю. Обіймали, нагадували хто кому хто, бо вона ж в тих закордонах забула, до неї придивлялися – чи справді там, за кордоном, життя солодше.

Сіли за стіл. Точніше, сідали по черзі, бо невістка — Марія — майже не присідала. Вона то бігла по тарілки, то різала хліб, то подавала чай. Коли хтось роззувався, одразу підсовувала тапочки. Коли тесть бурмотів, що телевізор щось не так показує, миттєво знаходила пульт і клала йому в руку.

— Ну, розповідай, — почала свекруха, — як ти там? Напевно, все дороге. Тут у нас… сама знаєш. Криза, грошей обмаль, ні на що не вистачає.

— Та так, — зітхнула тітка, — дешевого там нічого нема. Але працюємо.

– Та ми теж мусимо й на пенсії працювати, бо ніяк кінці з кінцями не зводимо, – бідкалася свекруха, – Корову тримаю, поки ще можу, ти спробуй сирник, то від моєї корови сир. В роті тане.

Марія в цей час принесла ще одну миску салату, акуратно поставила на стіл, витерла краплю, що стекла по краю, і знову відійшла до кухні.

Говорили, як то молодим тепер важко роботу знайти.

— Важко, — підтакнув чоловік Марії, не відриваючись від екрана. — Маріє, зроби звук трохи тихіше.

Вона мовчки підійшла, взяла пульт, зменшила гучність і повернулася на кухню.

Тітка уважно спостерігала з цікавістю. Вона бачила, як Марія ставить чайник, як підкладає серветки, як краєм ока стежить, чи всім зручно. Як поправляє подушку на дивані, коли хтось підводиться.

— А ти, Маріє, — раптом звернулася тітка, — сідай уже з нами, їж.

— Та я потім, — відповіла та автоматично. — Зараз усе подам.

Розмова знову повернулася до цін, роботи, життя «там» і «тут». Хтось пожартував, що за кордоном, мовляв, і небо інше. Хтось поскаржився на рахунки. Марія тим часом принесла десерт, розклала ложечки, зібрала порожні чашки.

І тоді тітка сказала фразу, після якої в кімнаті на мить стало тихо:

— Та не так уже ви й бідно живете.

Усі насторожилися.

— Як це? — перепитала свекруха.

Тітка кивнула в бік Марії, яка саме нахилялася, щоб підняти кришку від цукорниці.

— Он, — сказала вона спокійно, — собі служницю маєте. А я там усе сама мушу робити.

Марія завмерла на секунду. Чоловік усміхнувся криво, ніби не зрозумів жарту. Свекруха зніяковіло засміялася:

— Та яка ж вона служниця? Вона ж… гостей приймає, — і замовкла.

Тітка не сміялася, вона давно зрозуміла, що тут відбувається.

— Я в поїзді нещодавно їхала, — продовжила вона, ніби між іншим. — Їхала довго, був час дивитися.

Усі мовчали.

— У купе їхала подружня пара, — говорила тітка. — Жінка спершу постелила постіль чоловікові, потім собі. Він попросив води — вона подала. Книгу — вона дістала. Не ту книгу — принесла інше. Чай, їжа, знову чай. Усе мовчки.

Марія повільно сіла на край стільця.

— Я спостерігала, — сказала тітка. — Довго. А потім спитала в нього, скільки він платить прислузі. Він так зніяковів… Каже: «Це не прислуга. Це дружина».

В кімнаті було чути, як цокає годинник.

— От я й дивлюся зараз, — підсумувала тітка, — і думаю: не так уже вам і сутужно. Не кожен може дозволити собі, щоб одна людина обслуговувала всіх інших.

Свекруха відвела очі. Чоловік Марії покашляв і раптом сам потягнувся по чашку. Пульт залишився на столі.

– Не знаю, що ти таке кажеш, Юстю, аби гостей прийняти треба добре покрутитися, – знайшлася нарешті свекруха і всі закивали.

Марія нічого не сказала, зітхнула і подалася за віником, бо діти розсипали сіль на килим.