Тридцятого грудня, за пів години до одинадцятої ранку, у дверях роздався стукіт. Оксана витерла руки об фартух і пішла відчиняти, уже серцем відчуваючи, кого побачить на порозі. Передчуття не обмануло.
— Здрастуй, Оксано. А Костик удома?
Галина Іванівна стояла на порозі у своєму незмінному пальті з норковим коміром, при повному параді: сірі очі підведені, губи нафарбовані, сивіючі кучері вкладені волосок до волоска. На правій руці виблискував старий перстень із каламутним аметистом.
— Він у відрядженні, — відповіла Оксана. — Хіба ви не знали? — У відрядженні? — Галина Іванівна насупилася. — Він мені не казав. Я думала, заїду на деньок, провідаю внуків перед Новим роком.
З кімнати вибігла Полінка — світлі кіски, карі оченята, кумедна щербинка між зубами. — Бабусю!
І Галина Іванівна вже переступала поріг, уже знімала пальто, уже цілувала онуку в маківку. А Оксана дивилася на це і відчувала, як усередині все стискається. Шість років. Шість років вона терпіла цей «контроль».
— Я ненадовго, — мовила Галина Іванівна, оглядаючи передпокій. — Тільки діток побачу й поїду.
Але доля розсудила інакше.
Це сталося за дві години. Галина Іванівна вийшла на ґанок — вона не палила при дітях, і Оксана це поважала — і не помітила обледенілу сходинку.
Оксана почула крик і важкий гуркіт. Коли вибігла на вулицю, свекруха сиділа на землі, біла як крейда, і трималася за ногу.
— Не рухайтеся, — кинулася до неї Оксана. — Я зараз викликаю «швидку».
Наступні чотири години злилися в одне: лікарня, рентген, черга в травмпункті, запах ліків. Перелом щиколотки. Не складний, але гіпс на шість тижнів — це не жарти.
— Нікуди вона не поїде, — сказав молодий лікар, заповнюючи картку. — Мінімум тиждень — суворий ліжковий режим. Потім — милиці. У поїзд із таким гіпсом вона не сяде.
Оксана мовчки кивнула.
У машині дорогою додому вони не розмовляли. Галина Іванівна дивилася у вікно, нервово покручуючи перстень на пальці. Оксана вела машину й думала лише про те, що свята остаточно зіпсовані.
Сім днів. Мінімум сім днів вони будуть під одним дахом. Без Костянтина. Удвох. Ну, вчотирьох, якщо рахувати дітей. Але діти не рахуються, коли йдеться про тиху домашню ворожнечу.
Тридцять першого грудня Оксана встала о шостій ранку.
Треба було накришити салатів, запекти м’ясо, щось придумати на гаряче. Діти прокинуться — захочуть їсти. Галина Іванівна прокинеться — захоче повчати.
Так воно й сталося.
— Ти ріжеш занадто крупно, — мовила свекруха, потихеньку шкандибаючи на милицях до кухонного столу. — Салат любить дрібну нарізку, тоді він ніжний. — Я знаю, — тихо відказала Оксана. — І майонезу забагато. Потоне ж усе. — Я знаю. — Костик любить, коли кукурудзи більше.
Оксана поклала ніж на дошку.
— Галино Іванівно. Я готую цей салат дванадцять років. Я знаю, як його робити. — Я просто хотіла допомогти… — Дякую. Не треба.
Галина Іванівна підтиснула губи — цей вираз обличчя Оксана вивчила напам’ять — і пішла до кімнати. Білий гіпс мигнув у дверях, милиці глухо простукали по підлозі. Оксана взяла телефон і вийшла на балкон.
Надворі було тихо — у нас тепер свята без феєрверків, лише подекуди у вікнах миготіли вогники гірлянд.
— Олено, я не витримаю, — прошепотіла вона в слухавку подрузі. — Просто не витримаю. Вона тут цілий тиждень буде. А Костик поїхав, ніби так і треба. Я шість років тримаюся на зубах. Більше не можу. Якщо так триватиме — заберу дітей і піду.
Вона не знала, що за скляними дверима балкона, у кріслі біля ялинки, сидить Галина Іванівна. І чує кожне її слово.
Новий рік зустріли мовчки.
Полінка з Іванком заснули ще об одинадцятій, не дочекавшись півночі. Оксана та Галина Іванівна сиділи за столом — салати, нарізка, телевізор, де тихо співали пісень. Вони не дивилися одна на одну.
— З Новим роком, — сказала Оксана, коли стрілки зійшлися на дванадцятій. — З Новим роком, — відповіла свекруха.
Цокнулися келихами. Випили по ковтку. Розійшлися спати.
Першого січня подзвонив чоловік.
— Мам, як ти? Оксано, як вона там? — Нормально, — відповіла Оксана. — Гіпс. Тиждень полежить, тоді побачимо. — Ви там ладнаєте?
Оксана помовчала, дивлячись на зачинені двері вітальні.
— Ладнаємо.
— Оксано, я розумію, що це важко…
— Ти у відрядженні, Костю. Ти там, а я тут. З твоєю мамою. На свята. Давай не будемо про це.
Вона повісила трубку й розплакалася. Тихо, щоб ніхто не почув. У ванній, увімкнувши воду на повну. Карі очі з темними колами під ними дивилися на неї з дзеркала.
Тридцять два роки, двоє дітей, шість років шлюбу. І відчуття, що вона застрягла в чужому, холодному житті.
Першого січня Галина Іванівна попросила принести їй документи з сумки. — Треба паспорт і код знайти, — пояснила вона. — Хочу на повторний прийом записатися через «Helsi».
Оксана відкрила стару шкіряну сумку й почала шукати. Якісь квитанції, блокнот, паспорт… І раптом натрапила на фотографію. Вона витягла її машинально, думаючи, що це якась довідка.
Це був старий чорно-білий знімок із заломленими кутиками. Молода жінка у весільній сукні. Років двадцять сім, може трохи більше. Красива… і зовсім заплакана. Очі набряклі, туш розмазана, губи тремтять.
Оксана перевернула фото. На звороті вицвілим чорнилом було написано: «День, коли я зрозуміла, що мене ніколи не приймуть. 15 серпня 1990 року».
Оксана довго дивилася на цей напис. Потім на фото. Знову на напис. 1990 рік. Тридцять шість років тому. Галині Іванівні зараз шістдесят один. Значить, тоді їй було двадцять пʼять. Наречена. Заплакана.
— Ти знайшла документи? Оксана здригнулася. Галина Іванівна стояла в дверях на милицях. — Я… — Оксана хотіла сховати знімок, але не встигла. Свекруха побачила.
Її обличчя вмить змінилося. Щось болісне промайнуло в сірих очах — чи то страх, чи то давній сором.
— Дай сюди.
Оксана мовчки простягнула знімок. Галина Іванівна взяла його, дивилася довго-довго, а потім сховала в кишеню халата.
— Паспорт у бічній кишеньці. Зліва. І пішла.
Вночі третього січня Оксана прокинулася від якогось шурхоту. Іванко спав поруч — він перебрався до неї, коли тато поїхав. Полінка сопіла у своєму ліжечку. Шурхіт ішов із вітальні.
Оксана підвелася й вийшла. У темряві, яку освітлювала лише синя гірлянда на ялинці, сиділа Галина Іванівна. Гіпсована нога витягнута на пуфику. В руках — та сама фотографія.
— Не спиться? — тихо спитала Оксана. Свекруха здригнулася. — Нога ниє… — Вона помовчала. — І взагалі…
Оксана підійшла й сіла поруч, на підлокітник крісла. Пахло мандаринами й хвоєю. Гірлянда миготіла — синій, жовтий, синій…
— Це ви на тій фотографії? У весільній сукні?
Довга мовчанка.
— Я.
— Що тоді сталося?
Галина Іванівна заговорила не одразу. Голос її був тихим, глухим, вона дивилася кудись повз ялинку.
— Моя свекруха. Мати Віктора. Вона… вона мене зламала. За три роки зламала вщент. Оксана затамувала подих.
— Вона мене ненавиділа з першого дня. Я була не їхнього кола. Проста дівчина з передмістя, а вони — «інтелігенція». Віктор обрав мене, і вона йому цього не пробачила. І мені теж. Повчала щодня.
Кожне моє слово, кожен рух. Я не так варила борщ, не так прасувала сорочки, не так виховувала Костика. Вона казала, що я не варта її сина. Казала це при ньому. При гостях. При сусідах.
Оксана слухала й упізнавала в кожному слові себе. — Через три роки я потрапила до лікарні.
Нервовий зрив. Пила заспокійливе жменями. Руки так тряслися, що суп налити не могла. Лікарі тоді сказали Віктору: або вона з’їжджає, або я не викарабкаюся. Віктор вибрав мене. Поставив матері ультиматум. Вона поїхала.
— І що було потім? — А потім її не стало. Через пів року. Серце… Я не встигла… нічого не встигла. Ні пробачити, ні попрощатися. Вона залишила мені тільки цей перстень. У заповіті написала: «Невістці, яка забрала мого сина». Я ношу його тридцять років. Щодня. Щоб пам’ятати.
— Пам’ятати що? Галина Іванівна нарешті поглянула на Оксану. В світлі вогників її очі блищали від сліз. — Я присяглася тоді — ніколи не буду такою. Ніколи не буду мучити дружину свого сина. Ніколи не зруйную його сім’ю через власні ревнощі.
Вона опустила голову.
— І не помітила, як стала ще гіршою. У кімнаті панувала тиша, тільки ледь чутно тріщав блок живлення гірлянди.
— Я чула твою розмову, — мовила Галина Іванівна. — На балконі. Того вечора. Ти сказала, що підеш. Забереш дітей. Через мене. У Оксани перехопило подих. — Галино Іванівно…
— Не треба. Я все розумію. Шість років я приїжджаю і псую вам життя. Повчаю, чіпляюся, лізу не в свої справи. Мені здавалося — я ж допомагаю! Я ж бачу, як краще! Я ж мати… А насправді я просто боюсь. Боюсь втратити Костика. Боюсь, що він обере тебе і забуде мене. Як Віктор обрав мене і забув свою матір. І від цього страху я роблю все, щоб це сталося швидше.
Оксана мовчала.
Вона не знала, що на це сказати.
— На тій фотографії я плачу, бо за хвилину до того свекруха мені сказала: «Ти ніколи не станеш своєю в цій родині. Ти тут чужа і залишишся чужою». Я казала тобі щось подібне? Оксана опустила очі.
— Словами — ні. Але…
— Але я давала це відчути.
— Так.
Галина Іванівна кивнула. Повільно, важко.
— Пробач мені, Оксанко, дівчинко моя. Я не хотіла. Справді не хотіла. Я думала, що я інша. Але не помітила, як страх зробив мене такою самою.
Вони просиділи так до самого світанку. Розмовляли. Мовчали. Знову говорили. Галина Іванівна розповідала про Віктора, якого не стало сім років тому.
Про те, як страшно в порожній квартирі, коли здається, що єдиний син забуде, перестане дзвонити…
Оксана розповіла про свою втому. Про те, як почувається «невидимкою» у власній хаті. Про те, як хотіла бути хорошою, але все виходило навпаки.
Під ранок, коли небо за вікном почало сіріти, Галина Іванівна сказала:
— Знаєш, чого я боюсь найбільше? Що Полінка колись вийде заміж, а я стану для її чоловіка такою самою марою, якою була для тебе. Це як хвороба, вона передається в крові. Моя свекруха зробила це зі мною, я — з тобою. Цей ланцюг треба розірвати.
Оксана взяла її за руку. Вперше за шість років.
— То розірвіть його.
— Постараюся, дитинко. Постараюся.
П’ятого січня вони готували разом.
— Ріж на салат дрібніше, — сказала Галина Іванівна й одразу осіклася. — Ой, пробач, доню. Я знову за своє…
— Ні, — усміхнулася Оксана. — Ви праві. Костик справді любить дрібну нарізку. Покажіть, як ви це робите.
Свекруха показала. Потім показала, як правильно солити, як змішувати, щоб овочі не перетворилися на кашу. Полінка крутилася поруч, тягала кукурудзу з банки.
Іванко бавився в кімнаті.
— Бабусю, — спитала мала, — а чому ти раніше не приїжджала до нас так надовго?
Галина Іванівна подивилася на Оксану. Та тепло всміхнулася:
— Бо бабуся була дуже зайнята. А тепер буде приїжджати частіше. Правда ж?
— Правда, — відповіла Галина Іванівна
. — Якщо будете кликати.
— Будемо! Обов’язково будемо!
Увечері Галина Іванівна покликала Оксану до себе.
— Сядь, доню.
Оксана сіла поруч на диван. Свекруха зняла з пальця той самий перстень з аметистом. Покрутила його в руках.
— Це перстень моєї свекрухи. Єдине, що вона мені лишила. Тридцять років я носила його як нагадування про образу. Про те, що я «чужа».
Вона взяла руку Оксани й одягла перстень їй на палець.
— Тепер він твій. Але нехай він тобі нагадує про інше. Про те, що все можна змінити. Що старі образи можна відпустити.
— Галино Іванівно…
— Мамо. Можеш звати мене мамою. Якщо захочеш, звісно.
Оксана хотіла щось сказати, але голос зрадливо задрижав. Вона просто міцно обійняла свекруху — вперше за ці довгі шість років.
За вікном падав тихий лапатий сніг, і було дивне відчуття, неначе вперше за багато останніх років – така казкова погода на різдвяні свята . Ялинка мерехтіла вогниками. З кімнати лунав сміх Полінки.
І Оксана раптом зрозуміла: свята зовсім не були зіпсовані. Вони тільки-но по-справжньому почалися.
Отак воно й буває в житті: іноді треба спіткнутися на слизькій сходинці, аби нарешті знайти дорогу до серця близької людини. Бо найскладніші вузли розв’язуються не силою, а щирим «пробач мені».
З Новим Роком, любі наші читачі! Миру і любові всім нам!
А чи траплялося вам колись знаходити спільну мову з людиною саме тоді, коли ви вже зовсім втратили надію на порозуміння?
Залишити відповідь