– Якщо ти зараз поїдеш, – тихо сказала Лола, – можеш не повертатись. Зовсім! Забирай свої каністри, інструменти, тракторні каталоги і котися до мами назовсім!

– Якщо ти зараз поїдеш, – тихо сказала Лола, – можеш не повертатись. Зовсім. Забирай свої каністри, інструменти, тракторні каталоги. Їдь до мами назовсім!

– Квартира моя, Руслан. Дісталася від моїх батьків. А твої гроші… знаєш, я впораюся…

…- Руслане, сьогодні субота. Ми доньці обіцяли в цирк сходити. І за продуктами треба було б… холодильник порожній.

Чоловік скривився.

– Купиш сама, тут за рогом магазин. А цирк… Ну, наступних вихідних сходимо, слово честі. Там реально форс-мажор, мати замерзне.

– Вона замерзає щотижня п’ять років, – тихо сказала Лола. – То грубка, то огорожа, то огірки не так пішли.

– Тобі не здається, що ти там проводить більше часу, ніж у власній квартирі?

– Це й мій дім також! – гаркнув Руслан. – Я родом звідти. А твоє місто… я тут, як у клітці. Робота-будинок, робота-будинок.

– Не подобається мені тут, розумієш? Я назад у село хочу, я тільки там живу!

…З того часу, як Лола була в положенні, чоловік ніби збудував між ними невидиму стіну.

Вона стала для нього «матір’ю його дитини», істотою священною і безстатевою, до якої торкатися вкотре було не можна.

Сварилися вони майже п’ять років регулярно, але не розходилися – обидва навіщось трималися за цей шлюб.

Чергова поїздка Руслана в село супроводжувалась скандалом.

– Знову ти за старе! – репетував він у передпокої, взуваючись. – Я приношу гроші? Приношу. Проблеми вирішую? Вирішую. Що тобі треба?

– Мені потрібний чоловік, Руслан! А не сусід по квартирі, який заїжджає сюди лише переодягнутися та поїсти між вахтами у мами.

– Гаразд, все! Набридла! Буду завтра пізно, не чекайте.

Руслан вискочив із квартири, а Лола підійшла до вікна. Їхня машина, припаркована біля під’їзду, різко рвонула з місця і швидко зникла за рогом.

До появи доньки відносно добре жили, що зараз із ним трапилося? Адже шістнадцять років разом…

За кілька тижнів у Лоли сталася неприємність. У квартирі її бабусі, яка пустувала після від’їзду бабусі в санаторій, оселився далекий родич.

Вадим, троюрідний племінник, приїхав з іншої області, самовільно зайняв квартиру та заявив, що їхати не збирається.

На запитання, де він узяв ключі, казав, що «бабця сама дала», а на всі прохання відповідав хамством.

Лола намагалася розв’язати питання сама, але Вадим, хлопець міцний і зухвалий, просто зачинив двері перед її носом.

– Руслане, – сказала Лола ввечері, коли чоловік у якісь віки опинився вдома, – треба поїхати до бабусі.

– Там Вадим засів, поводиться зухвало. Бабуся переживає, у неї тиск. Вона каже, що нікому у своїй квартирі жити не дозволяла.

– Цей…, мабуть, замок зламав і новий вставив – ключі, що в мене не підходять. Треба просто його виставити.

– Ти чоловік, він тебе послухає.

Руслан відірвався від телефону, де перегортав фотографії тракторів.

– Що, прямо виставити? А його речі куди?

– Та хоч на сходи! Він на пташиних правах. Руслане, мені реально потрібна твоя допомога. Я боюся туди сама заходити.

Руслан зітхнув, почухав потилицю.

– Гаразд. Завтра після роботи заскочу, поговорю. Тільки без скандалів, Лол. Я не люблю ці розбірки.

Наступного дня Руслан справді поїхав. Розмова була короткою. Вадим, оцінивши габарити Руслана, зібрав сумки та відбув у невідомому напрямку.

Лола видихнула з полегшенням. Вона навіть приготувала вечерю, сподіваючись, що цей вчинок чоловіка стане першим кроком до їхнього зближення.

Як би не так! Увечері зателефонувала свекруха. Лола взяла слухавку, чекаючи звичних скарг на здоров’я, але…

– Лоло, я все знаю.

– Про що ви, Валентино Петрівно? – Вразилася Лола.

– Про те, як ти використовуєш мого сина! Він тобі що, силовик якийсь?! Ти навіщо Руслана в це втягнула?

– Твої родичі, їхні квартири – сама з усім цим і розбирайся! Чому брудну роботу він повинен виконувати?

Лола здивувалася:

– Валентино Петрівно, він мій чоловік. Це наша спільна проблема! І він просто допоміг виставити нахабну людину. Що у цьому поганого?

– А те, Лоло, що тут у селі склалася думка, що чоловік тобі не потрібен! – заверещала свекруха. – Ти сприймаєш його, як прислугу!

– А він мій син насамперед! Розв’язуй свої проблеми сама, не смій його більше смикати у своїх бабських справах!

– У нього тут дім, у нього тут мати, у нього життя! А ти… ти просто місце для ночівлі йому забезпечуєш, і за це дякую скажи!

– Тримаєш дитиною, жити нормально нам усім не даєш!

Лола слухала, і перед очима все пливло – вперше за шістнадцять років свекруха розмовляла з нею в такому тоні.

– Валентино Петрівно, ви розумієте, що ви зараз кажете? Якщо ви намагаєтесь наш шлюб…

– Та який шлюб, Лоло? – мати чоловіка її безцеремонно перервала. – Нема у вас жодного шлюбу. Руслан душею давно тут.

– Ти дитину народ ила? Молодець. Програму виконала. Тепер не заважай синові жити так, як він хоче!

– Він мені все розповідає, Лоло. Як ти йому набридла зі своїми претензіями, як ти його пиляєш. Дай йому спокій!

Лола повільно поклала телефон на  стіл і відвернулася до вікна. Руслан зазирнув у кімнату й одразу все зрозумів.

– Хто дзвонив? Мати?

– Вона сказала, що я не маю права на твою допомогу. І що чоловік мені, по суті, не потрібний. Точніше, я тобі не потрібна.

Руслан завмер. В очах промайнуло замішання, але він швидко взяв себе в руки.

– Ну, вона погарячкувала, мабуть. Переживає просто. Ти ж знаєш, яка вона емоційна.

– Емоційна? Руслан, вона мене щойно списала в брухт. Вона прямим текстом сказала, що я тобі ніхто!

– Ти що їй наплів? Що я змушую тебе вагони розвантажувати?

– Та нічого я не плів! Просто сказав, що втомився після вчорашнього, що довелося їхати до твоєї бабусі…

– Втомився? Від чого ти втомився? Руслане, подивися на мене! Мені тридцять дев’ять років. Ми шістнадцять років разом.

– Ти розумієш, що ти з нею одружений? Ментально, глибоко та безнадійно? Твоя справжня сім’я – там, у селі, з мамою, яка спить і бачить, як би тебе зовсім звідси висмикнути.

– Не неси нісенітниці, – огризнувся Руслан, задкуючи до дверей. – Ти все перебільшуєш. Я просто допомагаю батькам. Це мій обов’язок!

Лола зірвалася.

– А тут дитина! Тут жінка, яка колись була тобі коханою! Знаєш, чому між нами вже давно нічого немає?

– Та тому, що у твоїй голові образ «матері» витіснив все інше. Це вже патологія, Руслане!

– Досить! – він ляснув кулаком по косяку. – Я не слухатиму це. Я їду в село. На кілька днів. Нам обом треба охолонути.

– Якщо ти зараз поїдеш, – тихо сказала Лола, – можеш не повертатись. Зовсім! Забирай свої каністри, інструменти, тракторні каталоги і котися до мами назовсім!

– Ремонт, город, вечірні чаювання – це межа твоїх мрій, так?

– Квартира моя, Руслан. Дісталася від моїх батьків. А твої гроші… знаєш, я впораюся.

– Краще бути одній, ніж почуватися зайвою у власному будинку.

Руслан мовчки зібрав сумку. Він був впевнений, що дружина блефує. Жінки у його роді завжди терпіли. Мати терпіла, тітки терпіли.

Минуло два тижні. Руслан не дзвонив. Лола знала цю тактику – він чекав, коли вона приповзе просити вибачення. Адже раніше вона завжди вибачалася першою.

У селі напевно йшов бенкет горою: Валентина Петрівна пекла млинці, святкуючи повернення блудного сина.

Лола не сиділа склавши руки. Вона змінила замки, подала на аліменти – і не на ті копійки, які він «давав на господарство», а на законний відсоток від його великої білої зарплати.

Вона знайшла юриста та оформила документи на розлучення. Телефон ожив за три тижні.

– Лоло, ти що, замки змінила? – голос Руслана у слухавці звучав розгублено. – Я приїхав, ключ не вставляється. Сусіди дивляться косо…

Лола, що сиділа на кухні подруги, спокійно пояснила. А я гостей сьогодні не приймаю.

– Ти що, зовсім з глузду з’їхала? Відчиняй зараз же! У мене там речі, паспорт у тумбочці…

– Речі твої у консьєржа внизу. У коробках. Паспорт там же. І документи на розлучення. Ознайомся на дозвіллі.

– Яке розлучення? Лоло, ну ти чого… Через матір? Ну я поговорю з нею, вона вибачиться…

– Не треба, Руслане. Їй нема за що вибачатися. Вона отримала те, що хотіла. Вона отримала тебе цілком! Без залишку! Радуйтеся!

Лола поклала слухавку, подруга схвально ляснула її по плечу.

Лола з донькою збиралися на прогулянку. Чотирирічна Ліна стала спокійнішою, вона більше не питала, куди поїхав тато.

Тато тепер з’являвся раз на два тижні на пару годин, привозив іграшки та виглядав напрочуд… облізлим.

Того дня Лола зіткнулася з ним біля під’їзду. Руслан стояв біля своєї машини й, видно, чекав їх.

– Привіт, – буркнув він. – Ліну заберу на годину? У кафе зводжу.

– Привіт. Забирай. Тільки шапку не знімай, холодно.

Лола присіла на лаву, спостерігаючи, як чоловік усаджує доньку в автокрісло.

– Як там… у селі? – спитала вона просто з ввічливості.

Руслан смикнув плечем.

– Нормально. Нудно лише.

– Як так? Там же друзі, повітря, природа. Мама під боком.

Руслан сердито на неї зиркнув.

– Мама… Мама тепер щодня пиляє. То їй не так, це не так. Грошей їй мало – у мене ж тепер аліменти віднімають, зарплата не гумова.

– Раніше я їй все віддавав, а тепер… Вона скандалить щодня. Каже, що я «невдаха», раз дружину не втримав.

Лола не змогла стримати посмішки.

– Треба ж. Адже вона так раділа, коли нас розводила…

Руслан смикнув плечем.

– Вона думала, я буду при ній і з грошима. А вийшло – я при ній, але без грошей.

– Виявилося, що будинок у селі утримувати – це не лише паркан щорічно виправити. Там усе сиплеться.

– А мужики… друзі ці… вони тільки бенкетувати. А працювати – ніхто не хоче.

Руслан замовк, а потім обернувся до колишньої дружини.

– Я подумав… Може, це… Почнемо спочатку? Я кімнату винайму в місті. Приходитиму…

Лола підвелася. Вона поправила шарф і подивилася йому просто у вічі.

– Ні, Руслане. Не почнемо. Ти знаєш, я нещодавно зрозуміла одну річ. Адже ти ніколи не любив це своє село так, як розповідав.

– Ти просто тікав туди від відповідальності. Від дорослого життя. Там ти завжди був «синочком», якому все вибачать.

– А тут треба було бути чоловіком. І ти не впорався!

– Лоло…

– Привези доньку за годину. І морозиво їй не купуй!

Вона розвернулась і пішла до хати. Нарешті все стало на свої місця.

Лола несподівано впіймала себе на думці, що колишнього чоловіка їй навіть шкода небагато.

Це ж треба – у сорок з гаком років не знайти сил відірватися від маминої спідниці?!

І на що він розраховував, пропонуючи їй знову зійтись? Яка нормальна жінка в здоровому глузді ще раз наступить на ті ж граблі? Хоча, можливо такі і є, – але це точно не вона…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!