— Анжела, ти розумієш, що поводишся підло?
— Анітрохи. Це твої турботи, я тут при чому?
Вероніка навіть ошелешилася від нахабства невістки і мало не випустила телефон.
— Та при тому! Вона допомагала вам стільки років без перепочинку! Пожертвувала собою і не один раз! — вигукнула вона, не стримавшись.
— Її ніхто не просив, — заявила Анжела. — Вічно лізе всюди, в кожній бочці пробка, набридла! Хоч зітхнемо, нарешті, вільно.
Стільки років чекали цього моменту. Сама з нею розбирайся. Це ж твоя мати, а не моя. А зараз вибач, мені ніколи.
Анжела перервала телефонну розмову, а Вероніка занурилася в глибокі роздуми.
— Як там кажуть… Змію на грудях пригріла. Ось! Це точно про Анжелку, — тихо сказала Вероніка сама собі. — А мати ж і не знає нічого. Як їй сказати, не знаю.
Анжела розкомандувалася, а брат мовчить, як підкаблучник, у всьому з дружиною погоджується. Слюнтяй! І на матір йому наплювати.
Хочуть поступити з нею, як з ганчіркою: пил витерли, вимили, викрутили і повісили сушитися. Хоча ні, навіть не повісили, а прямо на підлогу кинули!
Раптом задзвонив телефон, дзвонила мама, Олена Юріївна.
— Веронічко, — почала вона. — Ти не знаєш, чому у Сашка телефон недоступний? Дзвоню-дзвоню, ніяк не додзвонюся. І на повідомлення теж не відповідає…
“Ось гад, — сердито подумала Вероніка про брата. — Зашифрувався. Боягуз. Думає відсидітися мовчки, поки все не владнається, а потім вже буде пізно перегравати…
А про те, що мати лежить у лікарні і хвилюється, він не подумав. І розгрібати все це — мені!”
— Мамо… Мамо. Тільки не хвилюйся, тобі це шкідливо. З ним все добре, він мені казав, що з телефоном у нього щось сталося. Висне, глючить, вимикається сам по собі.
Він його перезавантажує раз у раз, а той все ніяк не оговтується. Напевно, в ремонт понесе, може вже й відніс, — на ходу вигадувала Вероніка.
— Так?.. — невпевнено запитала мати. — А Анжела? Теж на мої повідомлення не відповідає. Точніше, я їй тільки один раз написала. Але вона прочитала і мовчить.
— Про Анжелку не знаю, забула, напевно, — відповіла Вероніка і змінила тему: — Ти краще скажи, як у тебе справи? Що лікар каже?
— Лікар сказав, що треба полежати ще тиждень, як мінімум. Не хочуть мене відпускати, донько, — засмучено промовила Олена Юріївна і закашлялася. — Це ж треба, як мене з ніг звалило! Ще й застудилася.
Олена Юріївна потрапила до лікарні через травму ока. Дуже серйозну травму. А отримала жінка її випадково, як завжди і буває.
Перебуваючи вдома, вона протирала пил у серванті, перемивала кришталь, переставляла його.
Раптом один келих випав у неї з рук і, вдарившись об спинку кухонного металевого стільця, який знаходився поруч, розлетівся на осколки. Один з них, досить дрібний, потрапив жінці в око.
Відчувши різкий біль, вона побігла у ванну і спробувала акуратно промити око під струменем води, після чого жінка з занепокоєнням подивилася на себе в дзеркало.
— Начебто все нормально… — сказала Олена Юріївна, розглядаючи око.
Трохи заспокоївшись, жінка повернулася в кімнату і зібрала осколки.
До вечора око стало абсолютно червоним, розпухло, не відкривалося і сильно боліло. Олена Юріївна злякалася і викликала швидку…
…Олена Юріївна — шістдесятип’ятирічна жінка. Жила вона не одна. З нею в квартирі проживав дорослий син Олександр, його дружина Анжела і їхня маленька дочка Аня.
Вероніка — доросла дочка Олени Юріївни, жила зі своєю сім’єю окремо, в сусідньому місті. Щоб доїхати до неї, потрібно було купити квиток на електричку і витратити на дорогу приблизно годину.
Вероніка та її чоловік Геннадій купили квартиру в іпотеку, попередньо накопичивши на перший внесок.
А до цього вони жили п’ять років на орендованій квартирі, в яку переїхали відразу після свого весілля.
Вероніка тоді трохи образилася на матір, тому що та дуже явно зраділа переїзду дочки.
— Синочок улюблений окрему кімнату отримав, як же не радіти, — сердилася Вероніка, розповідаючи чоловікові. — Все для нього, все йому, світло у віконці.
Після того, як не стало батька, мати, як одержима про Сашка піклується. Тільки про нього і думає. Я завжди на других ролях.
— Саша на батька схожий? — припустив Геннадій.
— Схожий. Прямо один в один. Мама тоді збожеволіла від горя, мало не потрапила до лікарні, в клініку неврозів її хотіли покласти. Спати зовсім перестала, ходила як тінь.
Не їла майже нічого, схудла за місяць на десять кілограмів. Але в клініку не лягла, не погодилася, вдома лікувалася, жменями таблетки пила.
На руках двоє неповнолітніх дітей, куди їй до лікарні! Нам тоді з Сашком було вісім і тринадцять років.
Мати після похорону батька все на кладовище їздила, кожен день. Ми з Сашком до школи, а вона туди. Як на роботу. А на роботі їй відпустку дали, увійшли в становище.
Я думаю, краще б вона працювала, серед людей відволікалася, швидше б до тями прийшла. Навіщо вона потрібна, така відпустка, на кладовищі? Ось і довела себе сльозами, всі нерви виснажила.
— А ви як пережили втрату батька? — запитав Геннадій.
— Переживали сильно. Але в дитинстві це не так відчувається. Забувалися в школі. А мати… Ось їй, звичайно, було найважче.
Сашко ріс і ставав все більше схожим на батька. Мати бачила в цьому сенс життя: піклуватися про сина, оберігати його. Щоб не втратити, як коханого чоловіка.
Вона вважала себе винною, що не була поруч, коли з батьком стався нещасний випадок… А Сашко, він ніби не помічав цієї її турботи, відмахувався, як від настирливої мухи. І досі так.
Мені часом соромно за нього буває, за те, як він з матір’ю поводиться. А вона йому все спускає, захищає. Навіть сказала мені якось давно, що, мовляв, я нічого не розумію, бо у мене ще своїх дітей немає.
— Тепер є, — посміхнувся Гена, маючи на увазі їхніх дочок.
— І я її все одно не розумію… — сумно зітхнула Вероніка. — І ображаюся на неї. Коли ми одружилися і поїхали, вона по телефону заявила мені, що, мовляв, добре, що ти, нарешті, з’їхала!
Сашеньці буде окрема кімната. Йому треба до іспитів готуватися, захист диплома на носі. А як я готувалася п’ять років тому, її не хвилювало. Буквально на колінах писала.
Ноутбук тягала з собою на кухню, у ванну, у передпокої на банкетці сиділа, щоб у тиші писати. Сашенька любив голосно слухати музику. Або друзі до нього приходили.
Інша кімната прохідна, там мати телевізор дивилася. А у нас же двокімнатна, не розвернешся.
На відміну від Вероніки, Олександр навчався платно, тому що не вступив на бюджет. Олена Юріївна спеціально для цього випадку збирала гроші.
Вона навіть уявити собі не могла, щоб син, якщо раптом не вступить до вузу, піде в армію, і дуже цього боялася.
Але навчання на обраному сином факультеті (звичайно ж, з військовою кафедрою) виявилося дуже дорогим і гроші всі до кінця пішли.
— Я б тобі допомогла з квартирою, донько, — сказала Олена Юріївна, коли Вероніка і Гена завели розмову про купівлю ними житла. — Та немає з чого, ти ж знаєш!
Все на Сашкове навчання витратила. А взагалі я на вас двох збирала, хотіла порівну… Але бачиш, як все дорого. Тож, не ображайся, будь ласка…
— Нам нічого не треба, мамо. Ми самі, — запевняла маму Вероніка, хоча в глибині душі їй було прикро.
Ледь закінчивши вуз, Саша привів додому матері наречену Анжелу. Дівчина навчалася в тому ж вузі на четвертому курсі, теж платно. Правда, її батьки жили дуже далеко, і Анжела мешкала в гуртожитку.
Не так собі уявляла одруження сина Олена Юріївна, проте змирилася. Син дуже покохав Анжелу, і кохання у них було взаємним, це було видно неозброєним оком.
Крім того, Олена Юріївна розсудила, що, відмовляючись прийняти дівчину в сім’ю, син все одно одружився б з нею, тільки б виїхав кудись подалі, і вона б втратила його з поля зору.
А так поруч, на очах… Та й Анжела була нібито не погана. Симпатична, ввічлива, усміхнена.
Весілля не влаштовували, просто розписалися, — грошей ні в кого зайвих не було.
Жили скромно, Анжела ще не працювала, Саша тільки вийшов на роботу, платили йому мало, а зарплата Олени Юріївни була невелика.
Незабаром стало легше. Анжела захистила диплом і теж влаштувалася на роботу, а Олена Юріївна почала отримувати пенсію.
Припиняти працювати вона ще довго не збиралася і не планувала, проте життя внесло свої корективи. Через кілька років у Анжели несподівано пішла вгору кар’єра.
— Дівчина виявилася путяща, — говорила Олена Юріївна Вероніці по телефону. — У неї залізна хватка, мабуть, на роботі це помітили, почали просувати.
Але вдома ми з нею не ладнаємо. Я мовчу, намагаюся не лізти. А як не лізти, якщо в тісноті такій живемо, спинами стикаємося? Наша квартира, що шпаківня.
То митися залізе на пів дня. А у нас туалет з ванною суміщений, я чекаю-чекаю, не дочекаюся. Ти ж знаєш, у мене проблеми, я не можу довго терпіти. І їй говорила неодноразово. Але все марно.
Що вона там робить дві години, не знаю. Стукаю, кажу, сил більше терпіти немає. А вона воду вимкне, в рушник обернеться і царською ходою повз мене, не кажучи ні слова, в кімнату йде.
На мене навіть не дивиться, немов не вона, а я повинна перед нею вибачатися! Готувати не вміє ні фіга. Таке вариво варить Сашці!
Я потихеньку виливаю в туалет і варю своє. А вона вважає, що з’їдається. Сама ж не їсть, все на дієтах якихось сидить, фігуру береже. У Анечки своя їжа, дитяча, та й в садку вона постійно.
А Анжелка бруд розводить, посуд не миє, тільки тоді, коли їсти вже ні з чого стає. Так і стоїть, буває, гора в раковині до вечора, стелю підпирає, все їй ніколи. Сидить у своєму ноутбуці, щось тикає. Працює. А я мовчу, терплю.
Дуже її Саша любить. Та й вона його теж. Не сваряться. Правда бачу, що вона у них в родині командує, ну та нічого, зате знаю, що син в надійних руках.
— Мамо, але ти ж не збиралася звільнятися! — сказала Вероніка.
— А що поробиш? У Анжелки зарплата майже вдвічі більша за мою. Анечка підросла, пішла в садок, стала хворіти ну просто без перерви. Кому сидіти? Мені, звичайно!
Анжелка тільки вийшла. Мене, каже, не пускають так часто на лікарняний. У Сашка теж все строго, та й не впорається він з хворою дитиною один.
Він і зі здоровою не дуже справляється. Все «мама», та «Анжела». Нічого не знає, де, що, та як. Як нагодувати, у що одягнути, де взяти. Сам, немов дитина мала.
Звільнилася Олена Юріївна з роботи і стала сидіти з маленькою онукою вдома.
Анжела і Олександр, як тільки матеріальне становище у них в родині покращилося, почали збирати гроші на окрему квартиру.
І тут несподівано батьки Анжели висловили бажання допомогти молодій родині з купівлею квартири.
Тому на перший внесок їм тепер грошей вистачало, і можна було придивлятися до квартири, двокімнатної, — так вирішили Анжела і Саша.
Щовечора вони обговорювали різні варіанти. Олена Юріївна теж брала участь. Вона дуже хотіла, щоб син з невісткою купили квартиру недалеко від неї.
Проте Анжела ввічливо вислуховувала пропозиції свекрухи і гнула свою лінію: вона хотіла переїхати в сусіднє місто.
— До роботи нам, так чи інакше, однаково добиратися, а там екологія краща, не те, що тут, — заявляла Анжела.
— Та що тут такого страшного? Я все життя живу і нічого, — дивувалася Олена Юріївна.
— А ваші хронічні захворювання? Все звідти йде. Ми ж цим забрудненим повітрям дихаємо, воду п’ємо.
На такий аргумент Олені Юріївні заперечити не було чого, і вона замовкала. Але наступного дня все повторювалося.
Вона знаходила нові варіанти недорогого житла в їхньому власному місті.
— Новобудова! Який гарний район, дешево, дивіться, — показувала вона рекламний сайт синові та невістці.
— Місцеві жителі пишуть, що на цьому місці колись було кладовище, у вісімнадцятому столітті, — примружилася Анжела. — Кажуть, коли копали котлован, стільки кісток знаходили!
Місцеві краєзнавці намагалися зупинити будівництво, писали в усі інстанції, але все марно, будівництво продовжили. Я все дізнавалася. Ви пропонуєте нам там жити?
— Ну не знаю… — розгубилася Олена Юріївна. — А ЖК «Лівобережний»? Чим поганий? Звідси три зупинки на автобусі! Річка поруч, краса!
— Річка брудна. Всі стоки туди зливають. Трубний завод недалеко звідти. Погане пишуть про цей будинок. Не хочу там квартиру купувати, — заявила Анжела.
Олена Юріївна розгублено замовкла. І Саша мовчав. Він довіряв думці дружини.
Так і жили. З купівлею квартири все тягнули, вибирали і вибирали, до чого все це призведе, було неясно, але з Оленою Юріївною стався той нещасний випадок, коли вона травмувала око.
Спочатку, коли жінку привезли на швидкій, їй зробили в екстреному порядку операцію.
А потім, коли поліпшення не настало, лікар прийняв рішення везти Олену Юріївну в спеціальний центр мікрохірургії ока, де була проведена ще одна складна операція.
Зір Олені Юріївні вдалося врятувати, правда, запалення ледь не перекинулося на друге око.
До всього іншого жінка примудрилася застудитися. Було спекотне літо, в палаті було відкрите вікно, хоч лікарі і не дозволяли.
— Дихати було зовсім нічим, донько, спека, задуха! — говорила Олена Юріївна Вероніці. — Та ще й мій тиск. Ось і відкривала я вікно. А там вітерець, а я мокра, мабуть, і протягнуло мене.
Вероніка дуже переживала за матір, поки та перебувала в лікарні, але з певного моменту вона стала переживати ще більше.
Вероніка дізналася, що Анжела і Олександр в поспішному порядку пакують валізи.
— Відмінний варіант знайшли! Беремо, — заявив брат по телефону Вероніці. — До того моменту, як матір випишуть, ми, напевно, вже переїдемо в нову квартиру.
— Переїдете?! — Вероніка просто онімів. — А як же мати? Вона ж після операції зовсім безпорадна. Їй не можна нахилятися, і взагалі активність заборонена. Стан ока може погіршитися. Лікар сказав, що…
— Вероніко, справа в тому, що чекати не можна було, треба було брати, — перервав сестру Саша.
— Але як же мама?
— А ти? Хіба не дочка? Не повинна допомагати? — поставив зустрічне запитання брат.
***
Увечері Вероніка, яка підозрювала, хто з подружжя так поспішав оформити квартиру, зателефонувала Анжелі в надії звернутися до її совісті.
— Почекайте ще трохи! Мати прийде до тями, і тоді переїдете, — сказала вона невістці. — Стільки чекали, вже пара місяців вас не обтяжить.
— Обтяжить! Ми так довго цього чекали, так мріяли. Такий хороший варіант трапився, — заявила Анжела. — Ми вже іпотеку оформили. Папери здали на реєстрацію. Все! Фініта ля комедія.
— Мати вас пустила, обігріла, нагодувала, заради вас роботу свою залишила, з дитиною вашою сиділа, допомагала вам накопичити на квартиру, а ви!!!
— А її ніхто не просив. Вона сама, — нахабно заявила Анжела. — Крім того, це не моя мати. А твоя. Ось ти й доглядай. А з мене досить. Я стільки років її терпіла! Бачити її більше не хочу.
— Я не можу за нею доглядати, я працюю, ти ж знаєш! Ми живемо далеко, що мені розриватися між домом, роботою і доглядом за матір’ю?! — заперечила Вероніка.
— Значить, ти така погана дочка! Невдячна! Мати в такому стані, а ти… Не добре! Чому б тобі не забрати матір до себе в квартиру? На мене спихнути хочеш? Не вийде.
— Але у нас же двокімнатна… І двоє дітей…
— А мене це не хвилює. Бувай!
Анжела кинула слухавку, а Вероніка стояла в повному заціпенінні біля вікна і думала про те, як сказати про це матері.
***
За мамою в лікарню Вероніка, викликавши таксі, поїхала одна. На подив Олени Юріївни їх зустрів порожній будинок.
— Веронічко… Веронічко, а де всі? — розгубилася мати.
Вероніка, ховаючи очі, розповіла матері все, як є. Далі приховувати вона вже не могла, та це й не мало сенсу.
Олена Юріївна була ще слабка і в неї трохи крутилася голова. Вероніка розклала їй диванчик і жінка лежала на ньому, коли слухала пояснення дочки.
Вислухала вона все мовчки. Потім також мовчки відвернулася до стіни, накрившись ковдрою.
Вероніка деякий час посиділа на стільці поруч, а потім тихо підвелася і вийшла на кухню.
Вона перемила гору посуду. Зовсім засохлого, який брат з Анжелою чомусь так і залишили, хоча знали, що мати повернеться з лікарні, а не з курорту, і їй буде не до домашніх справ.
Вероніка висунула кухонні ящики, де зберігалися різні бакалійні товари, відкрила холодильник, морозильну камеру і зрозуміла, що продуктів зовсім не залишилося. Навіть цукру не було.
— Мамо. Я в магазин, — коротко повідомила вона, заглянувши до матері в кімнату.
Олена Юріївна повернула до дочки зовсім заплакане обличчя.
— Веронічка. Адже я любила його, все робила для нього. Коли не стало твого батька, мого Коленьки… Ну ти пам’ятаєш, я ледь не збожеволіла тоді.
А потім я знайшла в собі сили жити далі. Сашко ріс і ставав схожим на Колю. І я, дивлячись на нього, бачила, ніби чоловік мені посміхається і підбадьорює мене, мовляв, не сумуй, ми прорвемося.
Його очі! Його голос! Ніби й не трапилося того страшного нещастя… Я намагалася не нав’язувати синові свою волю.
Так, я була поруч, але не лізла в його життя. Хоча найбільше на світі я боялася розлучитися з ним. Що ми посваримося, він поїде, і я більше ніколи його не побачу. А Сашко…
Йому завжди було все одно і, якщо чесно, наплювати на мене. Я помічала це і раніше, але обманювала себе, бо прийняти це було занадто боляче. І ось реальність змусила мене зняти рожеві окуляри.
— Мамо… — Вероніка не знала, що сказати. Вона підійшла і обережно обійняла матір, притиснувши до себе. — Тобі не можна плакати. Може знову початися запалення. А Сашко і Анжелка… Буде їм ще. Зверху все видно.
— Ні! Не треба! Я не бажаю їм зла, а тим більше Ані. Вона ж ні в чому не винна, я її дуже люблю, але, знаєш…
Я багато чого переосмислила. Я більше не хочу жити, як раніше. Бути тінню чоловіка, сина, кого б то не було…
В результаті дурної випадковості я ледь не втратила зір. І якщо Бог у мене його все ж не відібрав, то це щось означає, — сказала Олена Юріївна.
***
Вероніка два тижні щодня їздила до матері, допомагала їй готувати, митися, прибирати. За цей час Олександр так і не подзвонив матері, вважаючи, що Вероніка їй все розповіла.
Анжела і зовсім, переїхавши, відразу забула про свекруху, полегшено зітхнувши, немов позбувшись важкого тягаря.
Тільки маленька Аня раз у раз питала батьків, чи не приїде до них у гості бабуся Олена?
Анжела від питань дочки просто відмахувалася, а Саша бурмотів щось незрозуміле. А взагалі йому було все одно.
Олена Юріївна ж досить швидко одужала і лікар, який оглядав її очі, заявив, що справи йдуть дуже і дуже добре. Літня жінка заявила, що дуже цьому рада, бо хоче приступити до роботи.
— Я хочу навчати дітей малюванню, адже у мене диплом припадає пилом на полиці, а за фахом я майже не працювала! — заявила вона Вероніці.
Олену Юріївну з великим бажанням взяли в місцеву школу вчителем малювання, а незабаром вона взяла на себе ще й ведення додаткового гуртка з малювання та ліплення.
Вона отримувала величезне задоволення від своєї діяльності, і їй не було коли сумувати.
— Зайнята двадцять чотири на сім, ти не повіриш! — говорила вона Вероніці по телефону.
— Мамо, будь обережнішою, бережи себе, не перепрацьовуй.
— Я в повному порядку! — бадьоро заявляла мати. — Тепер я живу повним життям, своїм! Роблю, що хочу. І ні до кого не підлаштовуюся.
А хто не хоче зі мною спілкуватися, так і не треба, насильно милим не будеш…
Вероніка розуміла, до чого хилить мати. Адже Сашко так і не дзвонив їй і не писав. Сама ж Вероніка теж йому не дзвонила і не писала.
З братом у неї ніколи не було особливо теплих стосунків. Але мати! Вона не могла зрозуміти, за що він з нею так?
***
— Почекай, синочку, ти ще одного разу дуже здивуєшся… — тихо промовила Олена Юріївна, виходячи від нотаріуса разом з дочкою.
Вона щойно подарувала свою квартиру Вероніці. Дочка довго відмовлялася, але мати була непохитна.
— Я і так винна перед тобою. Пора відновити справедливість, — заявила вона.
— Ох, мамо… — тільки й промовила Вероніка.
Вона відчувала себе не в своїй тарілці і розуміла, що мати подарувала їй квартиру через образу на сина, і якби він не вчинив з нею так по-свинськи, то можливо все було б інакше.
Мама… Мама — молодець. Не стала плакати і жаліти себе, а просто почала нове життя. Зараз вона посміхається і все добре. І далі, дасть Бог, так і буде.
Олена Юріївна з Веронікою, вийшовши з нотаріальної контори, йшли по доріжці повз міський парк.
— А підемо, морозиво купимо! — раптом заявила мама Вероніці.
— А давай! — посміхнулася дочка, і вони бадьоро покрокували до яскравого кіоску.
Залишити відповідь