– Так ось, застряг у дорозі. Незнайома дівчина підібрала, підвезла… А я все думав-гадав, чому мені твій голос так знайомий! – Леонід розреготався і схопив дівчину в обійми

Олена не вірила своїм очам, своїм вухам і взагалі нічому не вірила! Директор видавництва, з яким у неї завжди були хороші ділові стосунки, буквально вистрибував з-за столу, кидаючи в обличчя звинувачення у всьому, що тільки можна було придумати: у недбалості, непрофесіоналізмі, безвідповідальності та нездорових амбіціях.

Ще вчора вони з Сергієм Олександровичем обговорювали проект нового випуску журналу, йому подобалися її ідеї. Він схвалив напрацювання і погодив до публікації матеріали, які Олена разом з довіреним їй відділом готували з творчою вигадкою і оригінальністю.

Випуск був передноворічний і у всіх, хто займався його підготовкою, був по-справжньому передсвятковий настрій.

Дівчата в відділі Олени, крім публікацій, займалися підготовкою і до новорічного корпоративу, прикрашали свій кабінет, а за чашкою чаю обговорювали, в яких нарядах потрібно зустрічати наступаючий рік, щоб він був щасливим і успішним. І раптом – рознос по всіх статтях!

Олена вже сім років працювала керівником відділу світської хроніки і культури. Їй вдалося створити в колективі творчу атмосферу, налагодити зв’язки з “зірками” і їх оточенням, бути завжди на піку світського і культурного життя області.

Директор видавництва не раз прозоро натякав на те, що вона засиділася у своєму відділі, і він радий би бачити її на місці головного редактора. Тим більше, що головний редактор Антоніна зібралася виїжджати зі своїм новим чоловіком за кордон.

І тут раптом такий поворот! Просто на рівному місці! Що могло статися за цей день?

У голові шуміло. На очі наверталися неслухняні сльози, але Олена зуміла себе стримати і нічим не видати свого хвилювання.

– Ми можемо поговорити завтра? – запитала вона, сподіваючись на те, що Сергій перегорить і завтра зможе говорити нормально, а не кричати, вистрибуючи зі свого столу.

– Я вже підписав наказ про твоє звільнення, – він різким рухом зсунув аркуш паперу, що лежав перед ним. – У ваших послугах наше видавництво більше не потребує! Розрахунок отримай негайно! Я вже дав розпорядження…

Олена знайшла в собі сили незворушно повернутися і спокійно вийти з кабінету. А вже в коридорі, притулившись до стіни, зрозуміла, що світ, який щойно був таким зрозумілим і прекрасним, стрімко руйнувався на її очах. І яка бомба стала джерелом вибуху – невідомо! Та хто їх, великих начальників, зрозуміє!

Дівчата у відділі ще нічого не знали і, побачивши Олену, що увійшла, попрямували до неї зі своїми текстами, але завмерли на півдорозі…

– Щось сталося? – запитала її заступниця Інна.

– Сталося… – дуже спокійно відповіла Олена. – Я звільнена. Допоможи мені, будь ласка, зібрати мої особисті речі…

Інна застигла з відкритим ротом, не наважуючись перепитати. Олена її зупинила: не треба! Не питай!

– А я знаю, – раптом промовила наймолодша журналістка Женя, – я знаю. Я випадково бачила, як до кабінету директора увійшла Анна, ну та сама, яка прийшла з модельного агентства. І бачила, як вона вийшла з тріумфальним виглядом…

– Чому мовчала? – накинулася на неї Інна.

– А що б це змінило? Я відразу зрозуміла, що Анна отримала від Сергія Олександровича те, що хотіла… А вона давно хотіла стати керівником нашого відділу. Це мені Степан з відділу новин розповів… Ну я ж не могла говорити про свої припущення. Та ви б мені й не повірили.

-Ось воно що, – повільно промовила Олена. І без сил опустилася на крісло. – Ось чому я виявилася такою непридатною до своєї роботи… Я зрозуміла…

Нещодавно ми з нею перетнулися на одному із заходів. І Анна так дивно подивилася на мене. Ніби з посмішкою і зверхністю…

У мобільному щось булькнуло. Олена подивилася на екран: прийшов розрахунок. Все скінчено…

Вона зібрала свої речі, попрощалася з колегами, які проводжали її зі сльозами на очах, і вийшла. Вона втратила роботу. Отже, і за оренду квартири їй більше нічим платити. Добре, що вона заплатила господині за місяць наперед.

Тільки навіщо їй тепер потрібна орендована квартира в місті, де її принизили в її професійній придатності? Кому вона така нікчемна потрібна?

Олена повернула ключ запалювання у своїй «Кіа Сорренто» і з усією гостротою зрозуміла, наскільки серйозна склалася ситуація. Машину вона теж взяла в кредит – на три роки.

Рік вона виплатила – зарплата дозволяла жити, не помічаючи кредиту. Залишалося платити ще два роки. А ось тільки чим вона буде розплачуватися?

Олена їхала вулицями міста, яке стало для неї рідним і таким знайомим, і гарячково міркувала, що робити… Згадала, що в молодіжному виданні потрібен був спецкор. Вона була в хороших стосунках з редактором видання. Олена набрала знайомий номер…

-Вибач, – якимось чужим голосом сказав редактор газети. – Ти знаєш, у нас вже є кандидатура.

Ще кілька дзвінків в інші видавництва – скрізь м’яка незручна відмова – розумієш, кінець року, скорочення штату, не набрали передплату… Олена все зрозуміла. Сергій проявив завидну спритність – встиг попрацювати.

Серце калатало, сльози застилали очі. Стало ясно – в цьому місті їй не працювати. У всякому разі за її улюбленою спеціальністю. Вона не могла більше терпіти принижень. Ні дня не залишиться в цьому місті, де ще вчора було так багато перспектив, друзів і хороших знайомих…

Речі вона зібрала швидко, зателефонувала господині, залишила ключі на столику в передпокої і вийшла, зачинивши двері.
Скоро новий рік, місто прикрашене електричними гірляндами, ошатними ялинками, виблискуючими неоновими вогнями вітрин торгових центрів. Але все це зараз для неї було ніби в паралельній реальності.

Молода жінка сіла за кермо і замислилася: куди їхати? До матері, яка недавно вийшла заміж і живе зі своїм чоловіком у його будинку? Чи потрібна вона їм зараз?

Свою квартиру мати здала… До молодшої сестри в сусіднє місто, де вона навчається на останньому курсі університету? Так Іра живе в гуртожитку, на ліжко-місці.

Олена раптом чітко зрозуміла, що їхати їй особливо нікуди. Життя, ніби зробило різкий поворот на 180 градусів і тепер випробовувало її на міцність.

Вона все життя покладалася тільки на себе, на свої знання і працювала цілодобово, щоб досягти чогось у житті… Їй хотілося поїхати на край світу, щоб нікого не бачити і не чути, побути на самоті, щоб привести свої думки і почуття в порядок.

Вона різко рушила з місця – рішення прийшло раптово.

Леонід лаявся, вкотре обходячи навколо свого «Фольксвагена», який застиг між білою сніжною рівниною. Швидко бігаючи по рівних асфальтованих дорогах, він якось швидко капітулював перед стихією.

Заметіль і справді розігралася неабияка. Цією дорогою він проїжджав сьогодні вранці, хоч і сільська, але наїжджена, вона не викликала побоювань. До першої заметілі. Втім, заметіль вирувала вже третю годину і кінця і краю їй не було видно. Як на зло, розрядився мобільний телефон. А навколо на багато кілометрів – ні душі… Потрібен трактор або позашляховик, щоб витягнути машину з замету.

Але до траси – кілометрів п’ять… Чоловік сердито штовхнув переднє колесо ні в чому не винного автомобіля і вирішив все-таки рухатися за допомогою в бік автодороги. Інакше до ранку він перетвориться разом з машиною на снігову кучугуру.

З сьогоднішнього дня все у нього пішло не так. Його проект летів до біса. Захворіла помічниця – його 18-річна племінниця Ліза, звалилася із запаленням легенів. І Леоніду терміново довелося її везти до місцевої лікарні, де дівчину відразу поклали в стаціонар…

Леонід, загрузаючи в снігу, перебирав у голові всі свої невдачі і думав, як вийти з ситуації. А виходити треба було. Він не звик пасувати перед труднощами. А його проект був таким перспективним!

Леонід помітив попереду крізь завісу танцюючих снігових пластівців вогник. Блиснули фари. Хтось їде! Та це ж порятунок!
***
Олена їхала за кермом свого позашляховика вже сьому годину поспіль. Останні кілометри – найважчі. Дорога сільська, але знайома. Просто заметіль розігралася не на жарт. І на землю опустилася зимова ніч. Вітер завиває, піднімаючи до небес сніжний пил. Нічого не видно. Добре, що дорога пустельна…

Виявляється, думка матеріальна. Не встигла дівчина подумати про це, як світло фар вихопило зі сніжної ночі силует чоловіка, більше схожого на сніговика, ніж на людину.

Олена злякано загальмувала і посигналила, попереджаючи пішохода про небезпеку. А він – ні, щоб піти з дороги… Став по центру і відчайдушно махав руками, просячи зупинитися. Олені стало страшно.

Зупинитися в пустельному місці вночі, коли за кермом одна? Вона не менш відчайдушно посигналила, просячи звільнити дорогу. Але чоловік впав на коліна і схрестив руки на грудях…

Олена заблокувала двері в автомобілі і гарячково розмірковувала, що їй робити. До всіх бід на її голову звалився ще й цей тип. А що? Машина хороша… Зараз з кущів вискочать його спільники і… Олені навіть уявити було страшно, що може бути.

Чоловік тим часом підійшов до водійського вікна.

– Гей, хлопче! Машина застрягла, треба смикнути!

Олена трохи прочинила вікно:

– Яка машина? Де її смикнути?

– Ой, пардон, тут пані! – радісно сказав сам собі перехожий. – Дівчина мила, не залишайте бідного мандрівника на дорозі. Машина за три кілометри звідси. Ви якраз у той бік прямуєте…

Голос чоловіка здався Олені знайомим. Але в тій метушні вона не надала цьому значення. Проте мандрівник якось відразу викликав у неї довіру. І вона ризикнула відкрити дверцята машини і впустити його в салон.

Чоловік спробував збити з себе сніг, але з хуртовиною не посперечаєшся, вона знову заметала його з ніг до голови.

– Та годі, сідайте вже! – сказала вона.

Незабаром по ходу руху з’явилася майже прихована в снігу машина. Олені жодного разу не доводилося буксирувати інші автомобілі.

Але вона перейнялася співчуттям до мандрівника і погодилася спробувати.
У чоловіка виявився трос в машині, і всі маніпуляції з ним він проробив самостійно. Тепер головне, щоб позашляховик Олени впорався із завданням.

– Вам куди? – запитала вона, відкривши дверцята машини.

– У Стецівку! – прокричав чоловік вже зі свого автомобіля.

Олена навіть не здивувалася. Сьогодні вона пережила стільки, що ні дивуватися, ні обурюватися, ні навіть боятися, сил у неї не залишилося. Вона теж прямувала у Стецівку, де жила її бабуся по батькові – найулюбленіша і найрідніша людина на світі.

Тут Олена проводила всі свої шкільні канікули, коли вчилася в школі. З університету приїжджала до бабусі зі своїми подругами. І сьогодні, коли на неї звалилися всі нещастя, вона прийняла рішення поїхати до бабусі – в старовинний будиночок з піччю, яку бабуся ні за що не хотіла викидати, навіть провівши газове опалення. У будинок, де їй завжди було тепло, світло і затишно…

Село колись було великим і багатолюдним – зі школою, сільським клубом, магазинами і поштою. Згодом молодь почала виїжджати, оскільки господарства розвалилися. Працювати не було де. У селі залишалися старі люди, та ті, хто знайшов роботу поблизу.

Біля бабусиного будинку Олена пригальмувала:

– Куди вас відвезти?

– Зупиніть тут! – скомандував чоловік. – Приїхали.

Він відчепив трос і, на подив Олени, по-господарськи постукав у вікно, яке освітлювалося блакитним світлом від увімкненого телевізора .

У вікно виглянула бабуся:

– Льоня! Це ти? Я вже почала хвилюватися…

Відчинила двері і побачила здивоване-радісне обличчя бабусі, яка, сплеснувши руками, кинулася назустріч гості.

– Оленко! Моя рідна онучко! Якими долями?

-Бабусю! Я в гості… Ти ж не проти? Все інше – потім…

– Потім, потім! – метушилася бабуся. – Та ви проходьте! Де ж ви зустрілися, мої ви хороші?

– Хто? – здивувалася Олена і озирнулася. Позаду неї вже знімав куртку і черевики її пасажир. Вона й не помітила, як він пройшов за нею слідом. – Вам нікуди йти? – звернулася вона до свого попутника.

Леонід нарешті розшнурував черевики, випростався і, поглянувши на свою рятівницю при яскравому електричному світлі, завмер на місці, не вірячи своїм очам:

– Олена! Це ти?

– Льоня! Це ти?

– Так ось, застряг у дорозі. Незнайома дівчина підібрала, підвезла… А я все думав-гадав, чому мені твій голос так знайомий! – Леонід розреготався і схопив дівчину в обійми.

Олена закрила обличчя руками, потім відкрила. Замружилася. Знову відкрила повіки – бачення не зникло. Сумнівів не було! Це справді – Льоня– її однокурсник і найкращий друг по університету. Вони дружили як однокурсники, разом ходили в кіно, на заняття, списували конспекти один у одного, а в гуртожитку, де жили на різних поверхах, навіть ходили один до одного на вечерю.

Після університету Олена поїхала ближче до матері, а Леонід отримав пропозицію від редакції якогось телеканалу. Розійшлися шляхи. Нове життя, робота, кар’єра захопили цілком і одного, і іншого.

Бабуся перебувала ще в більшому здивуванні, ніж молоді люди. Було від чого! Приїхали разом, зайшли в будинок разом, а таке враження, що зустріли один одного тільки зараз…

Але Алевтина Степанівна була така рада гостям, що не стала нічого питати, швидко збираючи на стіл вечерю.

Гаряча картопля, мариновані огірочки, домашня ковбаса і квашена капуста явно вимагали доповнення до столу. Бабуся відправила у льох Леоніда за вишневою наливочкою. І вже за вечерею почалися розпитування і розповіді.

Як виявилося, Леонід орендував кімнату у Алевтини Степанівни на час роботи. Він працював над телепроектом «Новорічна Україна ». І своєму керівництву запропонував ідею знімати не блискучі неоном міста, а хутори і села, розповідаючи про традиції та звичаї .

Зйомки вже практично закінчені. Але захворіла Ліза – племінниця Льоні, яка теж вчилася на факультеті журналістики і повинна озвучити закадровий текст. Вони сьогодні мали їхати до Києва, але Лізі терміново знадобилася допомога лікарів і Леоніду довелося затриматися. А тут машина заглохла в снігу… Довелося йти до траси по допомогу.

– А тут така я! – сміялася, повеселішавши від несподіваної зустрічі і зустрічі з бабусею Олена. – І мені прямо під машину кидається чоловік…

Вони ще довго сиділи за пізньою вечерею, поки бабуся не розігнала всіх по своїх ліжках. Онучці вона постелила в своїй кімнаті. Льоня заснув на диванчику в кухні поруч з пічкою.
А на ранок Леонід зібрався до столиці, щоб встигнути завершити проект фільму, і попросив Олену допомогти йому озвучити текст.

– І взагалі, кидай ти свій Тернопіль і перебирайся до нас у столицю! – серйозно сказав Леонід. – Нам потрібні такі сильні і талановиті журналісти, як ти!

– Вже кинула, – просто сказала Олена. – І вільна, як вітер!

У новорічний вечір глядачі побачили чудовий документальний фільм про українське село в зимову пору. А у Олени та Леоніда починалася своя історія. І їх Новий рік…

Спеціально для сайту  Stories