Христина затрималася на роботі майже до дев’ятої вечора, і кожен її крок луною відбивався у порожніх коридорах офісного центру. Високі вікна її кабінету, розташованого на дванадцятому поверсі, пропонували захопливий краєвид на місто, що готувалося до зустрічі Нового року. Внизу, немов річки розплавленого золота, тягнулися вулиці, освітлені гірляндами. Поспіхом бігли люди з оберемками пакетів, хтось голосно сміявся, притискаючи до себе пухнасту ялинку, а з кав’ярень долинав аромат глінтвейну та кориці.
Вона провела рукою по клавіатурі, ніби прощаючись із надійним другом, який віддано служив їй увесь рік. Остання презентація була відправлена, останній звіт підписаний. — Ну от і все… — тихо мовила вона сама до себе, вимикаючи монітор, а потім і світло у своєму кабінеті.
Завтра, 1 січня, їй виповнювалося сорок. Красива дата, кругла, символічна. Але чомусь у душі не було звичного святкового трепету. Ні. Натомість панувала легка, але відчутна порожнеча. Не було того, хто б чекав удома, хто б написав те ніжне: «Де ти? Я хвилююся». Просто тиша, яку вона сама для себе створила.
Надворі стояв пронизливий мороз. Повітря було чистим і хрустким, пахло снігом, який обіцяли на завтра, і далекими цитрусовими нотами мандаринів. Христина закуталася у своє тепле пальто і зайшла до супермаркету, де її одразу поглинув передноворічний хаос. Черги змійками вилися між стелажами, заваленими святковими товарами. Люди нетерпляче поглядали на годинники, діти вередували, вимагаючи цукерок, хтось голосно жартував, а хтось тихо сварився через останню пляшку ігристого.
Вона стояла з кошиком, у якому було небагато: картопля, морква, яйця, горошок, майонез. Усе для олів’є. На одну. Для себе. Перед нею стояла молода пара, чоловік ніжно тримав дружину за руку, поки вона вибирала сир. Поруч інша родина радилася, який торт краще взяти, і батько обійняв доньку, що підстрибувала від радості. І десь глибоко всередині з’являлося знайоме, болісне запитання, яке вже багато років зрадливо пульсувало у її серці: «Чому в усіх так, а в мене — ні?»
Вона не заздрила. Ніколи не заздрила. Їй просто було трохи боляче від цієї самотності, яка так яскраво підкреслювалася в такі святкові моменти.
Коли Христина нарешті зайшла до своєї квартири, її зустріла та сама тиша. Та, до якої вона звикла, але яка в святкові вечори звучала особливо гучно, немов підкреслюючи відсутність чогось важливого. Вона повільно зняла пальто, повісила його в шафу, увімкнула світло, розганяючи тіні, і поставила чайник.
Годинник настінний показував 22:47. Ще трохи, і старий рік стане історією. Вона спокійно, майже медитативно, нарізала овочі, акуратно, як завжди, кубик до кубика. Увімкнула телевізор – там уже співали популярні зірки, жартували ведучі, рахували останні хвилини до Нового року. Все було ідеально, але так невідчутно. Христина накрила маленький стіл: тарілка олів’є, келих шампанського, кілька мандаринів. Все так, як вона бачила в кіно, тільки без того, хто розділив би цей момент.
Опівночі, коли голос ведучого на телевізорі урочисто оголосив про наближення нового року, вона встала, взяла келих і тихо сказала: — Ну що ж… з Новим роком тебе, Христино.
Дзвінкий передзвін пролунав по всій квартирі. Вона заплющила очі й загадала бажання. Не про багатство, хоча її кар’єра була успішною. Не про ще більші професійні досягнення, хоча вона завжди прагнула досконалості. Вона попросила лише одне, глибоко, від самого серця: «Нехай у цьому році все зміниться. По-справжньому. Нехай моє життя наповниться сенсом, який я відчуватиму щодня.»
Перше січня почалося з дзвінків. — З днем народження, Христино! Вітаємо! — Здоров’я, щастя, всього найкращого! Сорок — це тільки початок! — Нехай цей рік принесе тобі все, про що мрієш! Подруги, колеги, знайомі. Вона посміхалася, дякувала, але відчувала: ці слова — чемні, правильні, але якісь порожні. Ніхто не питав, як їй насправді. Ніхто не знав, що вночі вона довго не могла заснути, розмірковуючи про те, чи справді її бажання має шанс здійснитися. Чи не запізно щось змінювати?
Вона сиділа на кухні, допиваючи каву, коли раптом пролунав дзвінок у двері. Христина здивовано подивилася на годинник — десята ранку. Вона нікого не чекала. З легким почуттям цікавості, змішаним із обережністю, підійшла до дверей і подивилася у вічко. На порозі стояв кур’єр із величезним, просто неймовірним букетом квітів. Таких великих, таких розкішних троянд вона ще не бачила — пахучих, живих, святкових, ніжно-кремового кольору, що переходив у рожевий. Вона відчинила двері. — Христина Ігорівна? — запитав молодий хлопець, тримаючи букет. — Так… це я. — Це вам. Він простягнув їй букет, і вона ледь змогла його обійняти. Аромат був настільки сильним і п’янким, що закрутився в голові. — Від кого? — розгублено спитала вона, її голос тремтів. — Тут записка, — усміхнувся хлопець, показуючи на маленький конверт, заправлений між квітами. Він повернувся і швидко пішов.
Христина зачинила двері, відчуваючи, як серце починає шалено калатати. Вона поставила букет на стіл у вітальні, де він одразу наповнив кімнату неймовірним ароматом. Тремтячими пальцями вона розгорнула маленький конверт. Усередині було лише кілька слів, написаних чітким, впевненим почерком:
«Я хочу з тобою зустрітися. Сьогодні. О 16:00. Кафе «Затишок» біля парку. Якщо ти не проти».
Без підпису.
Вона сіла на диван, відчуваючи, як ноги підкошуються. Хто? Навіщо? Чому саме сьогодні, у її сорокаріччя, у перший день нового року? Можливо, це жарт? Але квіти були справжні, а записка — такою особистою. Сумніви боролися з цікавістю, але щось глибоко всередині, той самий голос, який загадав бажання опівночі, підказував: йди. Це твій шанс.
Вона вибрала елегантну сукню темно-синього кольору, зробила легкий макіяж, який підкреслював її великі виразні очі. Хвилювалася, як дівчина на першому побаченні. Коли вона підійшла до кафе, її серце забилося ще швидше.
Кафе «Затишок» було невелике, але дуже приємне, з теплим світлом ліхтарів, що проникали крізь великі вікна, і запахом свіжозвареної кави, змішаним із ароматом випічки. Христина зайшла, озирнулася — і одразу побачила чоловіка за столиком біля вікна. Він сидів спиною до неї, але її погляд був прикутий до його широких плечей, до темного, добре пошитого костюма. Коли він обернувся, його погляд зустрівся з її. Він дивився на неї так, ніби чекав усе життя, ніби впізнав її серед мільйонів.
Він підвівся, на його обличчі з’явилася щира, тепла посмішка. — Привіт, Христино.
Вона напружено вдивлялася в його обличчя. Високий, з легким відтінком сивини у скронях, глибокі сині очі, які чомусь здалися знайомими. Але пам’ять не видавала імені. — Пробач… ми знайомі? Я щось не пригадую… Він усміхнувся, і ця посмішка зробила його обличчя молодшим, майже хлопчачим. — Андрій. Твій однокласник. Сидів за тобою на алгебрі. Пам’ятаєш, як ти завжди позичала мені ручку, бо я вічно її забував?
І в одну мить спогади накрили її, немов тепла хвиля. Тендітний хлопець із тихим голосом, який завжди дивився на неї, сидячи за її спиною на уроках, але ніколи не наважувався підійти ближче. Його завжди стриманий, але такий проникливий погляд, який вона відчувала навіть крізь сторінки підручника. — Андрій? — прошепотіла вона. — Я… я справді не впізнала. Ти так змінився. — Я дуже змінився, — відповів він, запрошуючи її сісти. — І життя мене змінило.
Вони сиділи довго. Він розповідав, як після школи поїхав за кордон, щоб отримати освіту, потім будував бізнес, помилявся, падав, піднімався знову. Як багато працював, прагнучи чогось, що сам не міг назвати. Як завжди шукав її поглядом у соцмережах, читав новини про її успіхи у великій компанії, радів її досягненням і щоразу відчував укол ревнощів, коли бачив фото з незнайомими чоловіками. — Я завжди боявся побачити твоє весільне фото, — зізнався він, дивлячись їй прямо в очі. — Коли дізнався, що ти вільна… — він замовк, ніби добираючи слова. — Я зрозумів, що не маю права більше чекати. Це був знак. Той самий знак, який я чекав все життя.
Він розповів, що повернувся в Україну кілька місяців тому, завершивши свої справи за кордоном. Його компанія мала відділення і тут, тож він вирішив осісти на батьківщині. Дізнавшись, що Христина все ще самотня, він відчув дивне, потужне бажання діяти. Знайшов її адресу, дізнався про день народження. — Це була авантюра, — усміхнувся він. — Ризик. Але я вирішив, що сьогодні, 1 січня, у твій день народження, настав час перевернути сторінку. Можливо, для нас обох.
Вони говорили, сміялися, згадували шкільні роки, ділилися своїми мріями та розчаруваннями. І Христина раптом відчула: їй так легко, так спокійно поруч із ним. Немов вона знайшла частину себе, яку давно загубила. Ця зустріч не була схожа на сліпе побачення чи нав’язливі знайомства з додатків. Це було повернення до чогось рідного, теплого і дуже справжнього. Правильно. Ніби життя нарешті стало на своє місце, а її бажання, загадане опівночі, вже почало здійснюватися. Коли вони прощалися біля її під’їзду, Андрій ніжно взяв її за руку. — Христино, я сподіваюся, що це не остання наша зустріч. — Я теж, Андрію, — відповіла вона, дивлячись на нього з вдячністю. — Це був найкращий день народження у моєму житті.
Рік пролетів, як одна мить. Кожен день був наповнений новими відкриттями, ніжними розмовами та спільними планами. Андрій виявився тим самим надійним, уважним і турботливим чоловіком, якого вона завжди мріяла зустріти. Він був її опорою, її другом, її коханням. Вони разом гуляли по парках, подорожували, готували вечері, сміялися до ранку. Христина більше не відчувала тиші у своїй квартирі, адже її наповнювали його голос, його сміх, його присутність.
І ось знову настало 1 січня. Цього разу Христина прокинулася не від тиші, а від теплого дихання поруч. Сонце пробивалося крізь штори, освітлюючи кімнату м’яким ранковим світлом. Андрій спав, обійнявши її. Її рука торкнулася його щоки, відчуваючи тепло. Вона усміхнулася, відчуваючи абсолютне щастя. У цю мить вона зрозуміла: іноді варто просто наважитися загадати бажання щиро. — З днем народження, кохана, — прошепотів Андрій, розплющуючи очі та цілуючи її у маківку. — З Новим роком, — відповіла вона, пригортаючись ближче. — І з новим життям.
Вона знала, що це тільки початок. Їхнє життя тільки починалося, сповнене любові, радості та спільних мрій. Бажання, загадане під бій курантів, здійснилося, принісши в її життя диво, на яке вона вже майже перестала сподіватися.
Залишити відповідь