— Ні, я не дам ще грошей твоїй мамі! Досить! Нехай сама розбирається зі своїми боргами — я умиваю руки! — Тобто ти справді вважаєш, що відпустка в Туреччині важливіша, ніж допомога моїй матері? — голос Ігоря дзвенів, наче натягнутий дріт. Аліна відвернулася від вікна, де дивилася, як весняний дощик безсовісно шльопав по склу.

— Ні, я не дам ще грошей твоїй мамі! Досить! Нехай сама розбирається зі своїми боргами — я умиваю руки!

— Тобто ти справді вважаєш, що відпустка в Туреччині важливіша, ніж допомога моїй матері? — голос Ігоря дзвенів, наче натягнутий  дріт.

Аліна відвернулася від вікна, де дивилася, як весняний дощик безсовісно шльопав по  склу.

Вона була в домашній футболці і з пучком на голові, але з обличчям генерального директора в день звільнень.

— Так, Ігор. Саме так. Туреччина для мене важливіша за твою маму. Тому що я хочу у відпустку. Тому що я на цю премію працювала ночами. А твоя мама… вона мені хто?

— Мама! — видихнув він, ніби вона запитала, хто такий Сосюра.

— Мені. Хто. Вона. — Аліна відбивала слова, як тенісні м’ячі. — Не тобі. Мені. Хто вона? Мені хтось допомагав, коли я три місяці їла гречку без масла, щоб достроково внести платіж за іпотеку?

Або коли я тягла ваш сімейний бюджет на собі, поки ти переосмислював своє життя після звільнення?

— Не треба так, Аля… — він потягнувся до неї, але вона відступила.

Дивилася суворо, навіть гордо, хоча в грудях пекло і мерзенно поколювало — знайоме відчуття, коли розумієш, що дійшов до точки неповернення.

— А як треба, Ігор? Мовчати і переказувати гроші на лікування її собаки, бо «ну мамі важко, ти ж розумієш», а я, значить, повинна бути всерозуміючою?

Мовчати, коли вона каже, що я «кар’єристка з вулиці»? Або коли вона за моєю спиною називає мене «ніким, безцільною»?

Ігор стояв, притиснувши плечі до дверного косяка, як школяр біля кабінету директора. Він виглядав розгубленим, втомленим і… якимось жалюгідним.

— У неї просто зараз все руйнується, Аля. Кафе закрили, кредит залишився. Якщо ми їй не допоможемо — все, вона в боргову яму впаде.

Аліна засміялася. Гірко, майже істерично.

— А якщо я не поїду у відпустку — я впаду в депресію. З головою. І ти будеш витягувати мене. Або знову мама допоможе? Приїде з пиріжками і розповість, як в її молодості з одним пальто три зими проходили?

— Ти перегинаєш. — Ігор стягнув із себе светр, ніби стало спекотно. — Я просто хочу, щоб ти зрозуміла: це сім’я. Ми — сім’я. А в сім’ї допомагають один одному.

— Ось тільки я — в цій сім’ї дівчинка для биття, а не частина механізму. — Аліна раптом замовкла, ніби вимкнули звук. Потім спокійно додала: — Я отримала премію. Велику. Дуже велику.

Хотіла тебе порадувати. Разом поїхати кудись, змінити обстановку. Вкласти в себе, в нас. Але замість цього ти знову кажеш: «Мама в біді, виручай». Знаєш, Ігор… я втомилася бути рятувальним колом для чужих.

…Три дні він не ночував вдома. Написав, що «треба подумати». І думав — у мами. Повернувся в суботу вранці, з мішками під очима і пом’ятою сорочкою.

— Вибач. — Сказав насамперед. — Я був неправий. Просто все навалилося. Мама, кредитори, і ти з цією своєю Туреччиною…

— Не Туреччиною. — Аліна стояла в передпокої в пальто, з сумкою на плечі. — Моїм життям, Ігор. Моїм. Не спільним. Моїм особистим.

Премія — моя. Робота — моя. Стрес — мій. А ось проблеми вашої родини — теж чомусь мої. Як так виходить?

Він мовчав. Дивився, як вона застібає блискавку. Аліна ніколи не грюкала дверима. І не влаштовувала істерик. Її спокій завжди був гірший за будь-які крики.

— Ти куди? — нарешті вичавив він.

— У готель. На пару днів. Провітритися. — Вона посміхнулася. — А ти з мамою розберися. Хто кому тут рідня і хто кому винен.

Увечері вона лежала на білосніжному ліжку в стандартному номері бізнес-готелю. Пила червоне з пластикового стаканчика і гортала месенджери.

Старий чат з Ігорем називався «Мій космос і землетрус». Смішно. Тепер — просто «Ігор».

— «Ти кидаєш мене через гроші» — прийшло від нього. Без крапки.

— «Я йду не через гроші. Я йду, тому що ти їх завжди віддаєш комусь, крім мене. А я — ніби в черзі за твоєю увагою. І весь час в кінці цієї черги».

Відповіді не було. Вона вимкнула телефон і вперше за багато тижнів відчула себе… собою.

На ранок — дзвінок. Звичайно. Хто ще може дзвонити о сьомій ранку в суботу, як не Ольга Петрівна?

— Аліна, привіт. — Голос був липкий, як розлитий джем. — Ігор сказав, ти в готелі. Яка ж це ганьба…

— Ганьба — це коли ви мені дзвоните, тільки якщо гроші потрібні. — Аліна сіла на ліжко, натягнувши на себе простирадло. — Що сталося?

— Нічого. Просто подумала — раптом ти охолола. Поговоримо по-людськи. Я не ворог вам, Аліночко. Просто в житті всяке буває…

— Ольго Петрівно, — перервала її Аліна. — Ми поговоримо по-людськи, коли ви одного разу зателефонуєте не зі словами «допоможи», а «як ти?»

— Ну ти ж у нас яка горда. Самодостатня. Така вся… холодна.

Аліна посміхнулася.

— А ви — як завжди, з тонким компліментом. До побачення.

На третій день готельного відпочинку Аліна зайшла в ювелірний. Не за кільцем. Просто так. Собі — на пам’ять.

Купила сережки. Маленькі, золоті. Такі, які ніколи б не схвалила свекруха: «Дешевка, як з ринку».

Вона посміхнулася своєму відображенню. Без макіяжу, але справжня.

Свобода не завжди виглядає глянцево. Іноді — як ранок з кавою з автомата і дзвінком від свекрухи, який ти не береш…

— Ти не розумієш, Аліна, ми ж нічого у тебе не просимо назавжди! — Ігор нервував, м’яв серветку в руках, як першокласник на прийомі у стоматолога. — Просто… позика. На місяць. Максимум два.

Вони сиділи в кафе біля торгового центру. Навколо було багато  скла, багато людей і ні краплі затишку.

Столик біля вікна, куди він її викликав, був не для побачення, а для засіданням арбітражного суду. Тільки без адвокатів і без кави з вершками.

Аліна кивнула. Повільно.

— Я зрозуміла. Просто позика. І знову на словах. І знову без розписок. Як з твоїм братом. Як з тією кав’ярнею, яку мама відкрила «на честь нового життя», а закрила через вісім місяців.

— Та що ти заладила — мама, мама… — Ігор відкинувся на спинку стільця і стиснув скроні. — Вона не вічна, розумієш? Вона і так вже на таблетках. Тиск, нерви, лікарі… чого ти домагаєшся? Щоб у неї стався інсульт?

— А у мене не може статися, так? — перебила Аліна. — Мені, мабуть, можна без сну, без відпочинку, без підтримки?

Ти не замислювався, що якщо хтось постійно повинен допомагати, то, можливо, іншим варто навчитися хоча б не заважати?

Ігор замовк. За вікном сіра жінка в білій шапці з собакою причепилася до урни — вишукувала, що викинули даремно.

Аліна раптом подумала: а це ж правда — люди, яким вічно треба, впізнають один одного з першого погляду.

— Я не проти сім’ї, Ігор. Я проти того, що ти щоразу кладеш мої інтереси на вівтар своїх боргів. Навіть не своїх. Матері. Брата. Собачки з нирковим захворюванням.

— Знову ти знущаєшся! — спалахнув він. — Все життя смієшся, глузуєш, з кожної ситуації — комік. А я, між іншим, намагаюся… хоч щось роблю!

— Що ти зробив? — вона нахилилася до нього. — Що конкретно ти зробив за останній рік? Сидиш у матері, працюєш он там, тимчасово. А платіж за іпотеку хто закриває? Хто?

Він мовчав. Стискав губи. А потім раптом видав:

— Та тому що ти кар’єристка, Аля. Все тобі — перемоги, премії, начальство… Все в житті — як в Excel. А я жива людина! Я не можу за табличкою жити, як ти!

Аліна хмикнула. Дуже спокійно. Дуже втомлено.

— Я не в Excel живу. Я живу в реальності. Де за електрику платять не емоціями, а грошима. Де іпотеку списують з картки, а не з надій. І якщо ти — жива людина, то чому я поруч з тобою себе живою не відчуваю?

Вона пішла першою. Він не наздоганяв. Тільки дивився, як вона в сірому пальто — не новому, до речі, сіла в таксі, не обернулася, не подзвонила.

Вона навіть з чашки не допила. Крапля кави залишилася на блюдці. Як пам’ять. Або як плювок.

Аліна доїхала додому і відразу увімкнула ноутбук. Вона була з тих, хто рятується справами. Хто, розлютившись, мив плиту до блиску або розбирав податкову звітність до півночі. Зараз — варіант з цифрами.

Але не вийшло. Цифри розпливалися, думки стрибали. Вона закрила ноутбук і просто сіла на підлогу в коридорі.

Між тумбочкою і полицею для взуття. Сиділа, обійнявши коліна, поки не замерзли пальці на ногах.

— Я не хочу бути їхнім банком, — прошепотіла в тиші. — Не хочу бути їхнім банком. Не хочу бути їхнім банком…

Повторювала, наче мантру. Але легше не ставало.

Наступного дня вона отримала повістку. Не судову — гірше. Сімейні збори. Формально — «просто посидимо, обговоримо». Фактично — допит із пристрастю і наїздами.

Ольга Петрівна чекала її біля під’їзду, в пальто кольору сирої глини і з губами кольору стиглої сливи.

— Аліночко, ну нарешті, — картинно сплеснула руками. — А то вже думали, зовсім образилася…

— Я не образилася, я просто переїхала. — Аліна холодно подивилася на неї. — У вас же там все своє. Рідні стіни, рідний син, рідні борги.

Ольга Петрівна на секунду збилася. Потім видала:

— Знаєш, мені завжди здавалося, що ти розумна. Але, мабуть, одне з іншим не пов’язане.

— Точно, — кивнула Аліна. — Я розумна. І саме тому зараз піду, заберу речі — і поїду. Бо розумна жінка не живе з чоловіком, який ставить її на друге місце після мами.

Нагорі — старий килим, запах валеріани і голос Ігоря, як у збитого собаки.

— Ну навіщо ти так? — просипів він, коли вона увійшла. — Ти справді думаєш, що все так просто? Що можна просто взяти — і піти?

— Ні, — відповіла вона. — Я думаю, що можна було сто разів поговорити, почути, зрозуміти. Але ти чув тільки крики матері. А тепер пізно. Тепер — так, просто піти.

Вона взяла валізу. Вона була набита поспіхом, але акуратно. Аліна завжди збиралася акуратно. Навіть коли збиралася в нікуди.

— Я тобі ще потрібен? — запитав він, майже пошепки. — Чи ти вже все вирішила?

— Ти мені був потрібен тоді, коли я просила про просте: «Зрозумій мене». — Вона підійшла ближче. Дивилася прямо в очі. — Але ти щоразу спочатку питав у мами, чи можна.

— Це підло, Аля.

— Та невже? Знаєш, що підло? — Аліна зупинилася в дверях. — Казати жінці, що вона занадто розумна. І занадто сильна. Тільки тому, що поруч з нею чоловік виявився слабкішим, ніж мама.

І вона пішла. Без криків. Без сцен. Без «ти ще пошкодуєш». Тільки з однією старою валізою і новими сережками у вухах.

Через тиждень вона подавала на розлучення. Через ще кілька — її новий статус був офіційним. А ще через три — їй прийшов лист. Від нотаріуса.

З формулюванням: “Майновий поділ. Питання володіння квартирою. Уточнення спільного боргу”.

Аліна підняла брови.

— Почалося.

І це був дійсно тільки початок…

Аліна підійшла до нотаріуса в рукавичках. Було прохолодно, і вона з ранку все не могла вирішити — пальто чи плащ. У підсумку вибрала строге, темно-синє пальто і підбори.

Розлучення — це не привід виглядати як потерпіла, — сказала собі, глянувши в дзеркало.

— Добрий день. Аліна, так? — нотаріус, жінка років п’ятдесяти з обличчям вічної вчительки праці, подивилася поверх окулярів. — Ви по квартирі? Ну проходьте, зараз все поясню. Тільки чай у мене несмачний, відразу попереджаю.

За скляною перегородкою сидів Ігор. У розтягнутій сірій толстовці і з пакетом із супермаркету, ніби прийшов не на поділ майна, а на закупівлю картоплі.

Очі у нього були як у хом’яка на обшуку — чи то сам щось поцупив, чи то точно знає, хто саме.

— Привіт, — видихнув він, ніби задихався.

— Здрастуйте, — рівно кивнула Аліна.

Вони сіли навпроти. Розділила їх нотаріус і один протокол, в якому чорним по білому було написано: іпотека на двох, частки рівні, але платежі вносила одна сторона, а інша — перебувала в стані… ем… філософського неробства.

— Дивіться, шановні, — почала нотаріус, тикаючи в папери ручкою з написом «реєстр», — у вас квартира, оформлена в шлюбі.

Але виплати по іпотеці здійснювалися в основному Аліною. Це добре видно по виписці. Вона, до речі, у мене тут. Борг закритий наполовину. А далі починаються веселощі.

Аліна навіть не здригнулася. Вона вже все знала. За останні тижні вона переглянула Цивільний, Сімейний і, про всяк випадок, Земельний кодекс.

І тепер була майже впевнена, що в наступному житті народиться юристом.

— Ось що. Аліна вимагає свою частку. І хоче, щоб квартиру продали, а виручені гроші поділили навпіл. Правильно?

— Майже, — спокійно сказала Аліна. — Хочу, щоб квартиру продали, частку чоловіка — відняли пропорційно його вкладу. А це — шістнадцять тисяч. За два роки.

Ігор почервонів.

— Це підло, — прошипів він. — Адже я теж… Я жив там! Там моя праця, мої ремонти! Я сам клав кахель на кухні, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. І як у тебе після цього зірвало проводку — теж пам’ятаю. — Аліна посміхнулася холодно. — Мені довелося викликати електрика і платити з премії. Тож дякую, але ні.

— Ви все переводите в гроші, — люто видихнув він. — А любов? А почуття? А як ми починали?

— Ми починали з однієї валізи, двох рюкзаків і великих надій. — Аліна різко подивилася йому в обличчя. — А закінчили — твоєю мамою на моїй подушці і твоєю бездіяльністю.

— Вона просто просила залишитися, Аля. Ну що ти ось так?

— А я просила тебе вибрати. — Вона нахилилася вперед. — Але ти вибрав бути сином. А не чоловіком.

Нотаріус кашлянула.

— Так. Емоції емоціями, але ми все ж за законом. Продаж квартири. Після виплати залишку по іпотеці сума ділиться. Аліні — вісімдесят шість відсотків. Ігорю — решта.

— Та залиште собі ці копійки! — раптом підхопився Ігор. — Забирай ти все! Живи тут! Тільки не роби з мене монстра! Я… я просто хотів, щоб ми були разом!

— А я хотіла бути в родині, а не в схемі, де мене весь час списують у витрати, — прошепотіла вона. — Ми з тобою не пара, Ігор. Ми бухгалтер і збитковий проект.

Через два дні вона зібрала коробки.

Квартира швидко спорожніла — так буває, коли люди давно вже живуть у різних світах.

Аліна залишила Ігорю його старі футболки, альбом з фотографіями і кавомолку, яку він вічно лагодив і ніколи не полагодив до кінця.

Щось завжди залишають. Навіть коли здається, що нічого не тримає.

Вона стояла біля дверей з ключами в руці. Було дивно. Ніби останній акт якоїсь п’єси — коли глядачі вже пішли, а ти все ще в костюмі і не знаєш, куди подіти репліку.

Пролунав дзвінок.

— Хто там? — крикнула вона, неохоче підійшовши до дверей.

— Це я, — за дверима був він. — Можеш… віддати ключі?

Аліна мовчки відчинила. На секунду їм стало ніяково. Немов вони — двоє колишніх акторів, які зустрілися на сцені, де вже все давно зіграно.

— Тримай, — вона простягнула зв’язку.

— Ти тепер де? — запитав він, не дивлячись в очі.

— Там, де мене цінують. І не кличуть на сімейну раду, щоб зняти з мене останній шар шкіри.

— Я все зіпсував, так?

— Ні, — посміхнулася Аліна. — Ти просто нічого не виправляв.

Вона зачинила за собою двері. А потім пішла. Не поспішаючи. Через двір, повз стареньку з газетами, повз гойдалки, де одного разу вони з Ігорем цілувалися о третій годині ночі, сміючись над якимось серіалом.

Вона йшла — і відчувала, як з кожним кроком стає легше.

— Аліна! — пролунав ззаду голос.

Вона обернулася. Він стояв біля під’їзду, все ще з ключами в руці.

— Якщо що… я ж тебе кохаю. Досі.

— А я — себе, — тихо відповіла вона. — Нарешті.

І пішла. З легким серцем, на підборах і з чітким наміром більше ніколи не здавати свої інтереси в оренду — навіть «на місяць, максимум два».