8 Квітня, 2026
– Доглядати мою свекруху доведеться тобі, – я їй ніхто, а ти внучка! – Незворушно заявила мати

– Доглядати мою свекруху доведеться тобі, – я їй ніхто, а ти внучка! – Незворушно заявила мати

— Засинай, мій маленький, — прошепотіла Ірина, вкриваючи семимісячного Андрійка. Вона й сама повільно провалювалася в дрімоту після безсонної ночі. Чоловік уже рушив на роботу, у квартирі запанувала тривожна тиша. Різка вібрація телефону розірвала спокій — Іра відчула, як щось недобре стисло груди.

Іра остаточно прокинулася від того настирливого дзижчання.

— Ти що, ще спиш? Ти годинник бачила? У тебе немовля, — з порога почала мати. — Уже одинадцята, якщо ти не в курсі! Поки дитина спить, можна всі справи переробити. Виховувала, виховувала тебе… Знову в тебе вдома гармидер?

Дитячі книжки

— Мамо, не починай. Андрійка цілу ніч крутило, майже не спав.

— Бо годувати й укладати треба за режимом. А ви тепер усе робите не так!

— Ти заради цього подзвонила?

— Ні, але режим для дитини критично важливий. Це так, для порядку. А порядок зараз потрібен, як ніколи. Ти в курсі, що бабуся злягла? Знаєш? Вона нині в лікарні з інсультом. Доглядати її доведеться тобі.

— І не сперечайся! Ти ж у декреті — нічого не робиш. Бабуся лежатиме. Погодувати, помити — так само, як і з малим. Можеш вважати, що в тебе друга дитина, тільки доросла.

— Ні, мамо. Андрій часто плаче, спить уривками, я сама хронічно не висипаюся, а Мишкові треба бути відпочилим — він працює й нас утримує. Я з бабусею не впораюся. Вона лежача, важить понад сотню кіло. Ти приходитимеш допомагати?

— Ні, це ж не моя мама, а твоя бабуся. Я їй ніхто, а ти онука. Не батькові ж її доглядати — він же чоловік?

Подарунки для мами

— Ви з татом живете удвох у трикімнатній квартирі, місця вдосталь. Бабуся й так останні два роки мешкала у вас — там їй звичніше буде.

— Ти мені не розповідай, де їй «звичніше». Я її й здорову насилу терпіла, а тепер ще й догляд… Мені працювати треба, а ти в декреті. Найлогічніше — бабуся житиме в тебе. Тут і говорити нема про що. Все правильно й розумно.

— Авжеж, логічно й правильно. Якщо дивитися з вашого боку. А от якщо з іншого — бабусю має доглядати Марина.

— З якого дива?

— Це ж вона живе у бабусиній квартирі. Їй же вся бабусина пенсія надходить. І квартира потім теж їй дістанеться. Вони там уже ремонт закотили — ой як недешево. Думаєш, я нічого не розумію?

— А звідки ти про ремонт знаєш?

— Соцмережі. Марина нічого не приховує.

— А що, їм із бабусиними шпалерами жити? Вони молоді, дитина має рости в чистоті, ось вона й навела красу.

— Ага, дитина. Марина ж теж у декреті. Яка різниця — одна дитина чи ще «друга, але доросла»?

— Марину не чіпай! Вона молодша!

— Молодша, зате рання. Школу скінчила — відразу заміж і дитину. Ні освіти, ні фаху.

— А що? Їй п’ять років чекати треба було, щоб до тебе «дорости»?

— Хто говорить про чекати? У неї все зразу: чоловік, дитина, квартира. А ми якось самотужки, без вашої «допомоги». І дитину самі, і все інше. Все, мамо, Андрій прокинувся. Бувай. Бабусю — до Марини.

— Ти повинна… — але Ірина вже поклала слухавку.

Ірина готувала, прибирала. Малий постійно відволікав, та вона вправлялася. Думки вертілися навколо бабусі. Чи любила та колись своїх онучок? Спілкувалися вони майже ніяк.

Жили поруч, а бачили бабусю здебільшого на свята. В гості до неї ходити було «не можна», гуляти з онуками вона не хотіла.

Квартира, напевно, дістанеться Марині — лише їй. Іра в цьому не сумнівалася. Чому ж бабуся так до них ставилася? Чи то справа в самій бабусі, чи, може, все через маму? Мати Іри свекруху недолюблювала.

— Я вдома, — майже пошепки мовив Мишко.

— Ми не спимо. Зараз вечеряти будемо.

— Втомилася? Хоч трохи сьогодні поспала?

— Зовсім небагато.

— Щось трапилося?

— Поскандалила з мамою.

— І цього разу про що?

— Хоче, щоб ми забрали бабусю. Я, мовляв, повинна доглядати, бо вони працюють, а Мариночка ще «маленька». Маленька дитинка в бабусиній квартирі. А я маю бути винною всім і вся!

— Не накручуй себе. Ти нічого не винна. Бабусю — до Марини. Її, звісно, шкода, але в нас немовля. Про що вони думають?

— Вони завжди думають лише про себе та Марину. Сьогодні я в цьому остаточно переконалася.

— Хочеш перевести дух? За чотири дні в мене тиждень відпустки. Поїдемо до моїх — мама давно просить показати онука. Відпочинеш, відіспишся. Мама впорається, допоможе.

— А моя поруч і навіть пів години з онуком не посидить.

Дні в селі промайнули непомітно. Свекруха Іри з головою поринула в онука, а Ірина нарешті виспалася. До повернення лишалося два дні. Цього разу телефон не розбудив Іру.

— Ірино, ти де? Ми під дверима, стукаємо. Знову спиш? Молода, а все лежиш. Підіймайся, відчиняй.

— Під якими дверима?

— У тебе що, багато дверей? Під вхідними. Квартира тридцять п’ять. Не помилилися?

— Не помилилися, але нас немає вдома.

— Швидко повертайся, зараз бабусю піднімуть.

— Бабусю? Я згоди не давала. Нас немає в місті — ми відпочиваємо в селі. Повернемося не скоро.

— Як ти могла! Я ж попереджала тебе.

— Ти не попереджала — ти наказувала. А я з вашим «рішенням» не погодилася! Чому ви вважаєте, що я вам усім щось винна?

— Ви все для Марини робите, а я маю «відпрацьовувати» квартиру, яка дістанеться їй! А бабусю ви бодай спитали? Ми її бачили лише на свята. Кого вона любить? Нікого? А ти кого любиш? Марину!

— Ірино, ти повинна!

— Віро Миколаївно, моя дружина нікому нічого не винна! — Михайло взяв телефон у дружини. — Я не дозволю. Вона й так виснажується з дитиною. Чи я висловився достатньо чітко?

— Я з дочкою розмовляю!

— Розмовляти треба, а не повчати. Ірина — чудова господиня та дружина, а ви тільки критикуєте й учите її жити. Марину повчайте, а до нас не лізьте. А бабусю везіть до себе — від Марини користі не буде.

— Не мені вказувати! Я краще знаю, куди свекруху прилаштувати. Що за люди! Сказали — привезли, а їх немає! Зовсім із рук зійшли!

Мати Іри ще довго підвищувала голос у слухавку, а дочка зі зятем уже сміялися.

— Я й подумати не могла, що вона справді привезе бабусю. Я ж відмовила, та, видно, для неї слова — ніщо. Звикла, що всі її слухають. Бабусю шкода, звісно, але моє дитинство минуло без неї.

— Можна сказати, і без мами. Батьки працювали, а я всі канікули мала няньчити Марину. «Повинна» те, «повинна» се — а тепер ще й її квартиру відігробляти маю.

— У нас своя квартира, і винні ми лише банку — та й то трохи лишилося. І слава Богу, що нам не допомагали.

— Це добре, але образливо. За моїх образливо; твоїх я розумію — у них просто немає. Мама завжди має гроші, але тільки для Маринки. Вони ж їй усю бабусину пенсію віддають. Батько сам якось обмовився на своєму дні народження. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Думав, що не так почув.

— А якщо бабусі не стане, у Марини й доходу не буде. Уявляєш, що тоді почнеться?

— У нас — своя родина.

— Тільки мама цього не сприймає. Ще нервів нам попсує.

— Переживемо. Я поруч.

Ці слова зігріли Ірині душу й серце, так недбало поранені рідними. Невже це нормально — менших любити більше?

А ви як вважаєте? Поділіться думками в коментарях і підтримайте автора вподобайками!

💬 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *