– То це мають бути котлети? – Костянтин скривився й підчепив виделкою шматок, навіть не зиркнувши на дружину. – Олесю, ти жартуєш? Вони якісь синюшні… Ти їх парила чи смажила?!
Олеся стояла біля мийки, пригорнувши плечем телефон: квапливо оформлювала замовлення на підгузки, поки діяла знижка.
На руках у неї звивався півторарічний Андрійко, відчайдушно тягнучись до блискучого крана.
– Костю, це на пару. Корисно. І тобі, і малому можна, – видихнула вона, намагаючись зручніше перехопити дитину. – Я цілий день у кругообігу, засмажити до хрумкої скоринки просто не встигла.
– Часу, бачте, не було, – фиркнув чоловік, різко відсунувши тарілку. – Цілими днями в чотирьох стінах, із розваг – тільки ганчіркою метляти, а на нормальну вечерю сил немає?
Подивись на себе: халат у плямах, волосся – як пташине гніздо. В дзеркало давно заглядала, господине?
– Я Андрія мила, він мене облив, – тихо відповіла Олеся. – І я не просто сиджу. Я прибрала всю квартиру, двічі гуляла з ним, приготувала цю вечерю.
– О, понеслося. Подвиг скоїла, – Костянтин підвівся, дістав із холодильника сир і почав різати його просто на стільниці. – Інші якось і виглядають як люди, і вдома порядок тримають.
– А ти… колгоспниця, на очах деградуєш! Про що з тобою говорити? Про підгузки й знижки на гречку?
Він розвернувся, кинув ніж у раковину й пішов із кухні. За хвилину з кімнати залунали бадьорі звуки футбольного матчу.
Андрійко, відчувши мамину напругу, схлипнув і надув губи.
Чотири роки тому, коли вони щойно познайомилися, Костя називав її “своїм сонечком” і захоплювався її вмінням усе планувати.
Тоді вона працювала, сама себе забезпечувала й ні від кого не залежала. А зараз…
Раз на місяць вона вибиралася «в люди» – дві години на манікюрі, де мовчки дивилася у вікно, поки майстриня підпилювала нігті, і ще кілька годин у кав’ярні з Лєрою.
– Слухай, він же в тебе завжди таким був, – Лєра повільно розмішувала цукор, пильно дивлячись на подругу. – Порядок любив, так. Але щоб так… «колгоспниця»? Це вже перегин, Лесю.
– Каже, що я деградую, Лєро. Що зі мною нудно. А коли мені книжки читати? Я ввечері лягаю й засинаю раніше за Андрюху.
– А він? – Лєра примружилася. – Хоч трохи допомагає?
Олеся гірко всміхнулася.
– Після зміни приходить зморений. У нього футбол, у нього друзі, у нього «особистий простір».
– Учора взагалі до першої ночі десь тинявся, каже, має право «розслабитись» після роботи.
– А в мене коли зміна завершується? О третій ночі, коли син міцно засинає?
– Так, мати, – рішуче заявила Лєра. – Треба щось міняти. Він у відпустку йде, кажеш?
– Із завтрашнього дня, – кивнула Олеся.
– Ну от і перевіриш. Або ти його «прогнеш», або він тебе остаточно в амебу перетворить. Давай, борись за свою волю!
Олеся промовчала. Легко сказати, та складно здійснити…
Перший день відпустки Костянтина стартував опівдні – саме тоді він прокинувся. І відразу почав висловлювати претензії.
– Олесю, можна тихіше? Чого він репетує? І ти гуркочеш каструлями!
– Дитині треба їсти, Костю. Обідній час, я готую.
– Могла б приготувати заздалегідь, – він пішов у ванну, а за п’ять хвилин звідти зчинився крик: – Де мій рушник? Чому він мокрий?
Олеся зайшла до ванної.
– Він не мокрий, а вологий. Учора ти сам кинув його на підлогу після душу. Я не встигла висушити.
– Господи, вічно в тебе відмовки, – Костянтин смикнув із шафи чистий кухонний рушник. – Бардак у голові – бардак у хаті. Я в душ, а потім до пацанів поїду.
– Костю, зачекай. Ти у відпустці. Я думала, ми разом у парк сходимо… Або ти з сином посидиш, а я хоч у перукарню забіжу. Учора ж сам казав про «гніздо» на моїй голові…
Чоловік зупинився у дверях і подивився на неї щиро здивовано.
– Лесю, не плутай. Моя відпустка – це мій відпочинок від роботи. Я весь рік пахав! А ти від чого зібралася відпочивати? Від неробства?
– Сиди вдома й займайся ділом. Порядок нарешті наведи!
Чоловік вислизнув, а за три години прийшла свекруха.
Валентина Степанівна навідувалася рідко й зазвичай «у справі» – принести банку солоних огірочків та перевірити, чи часом не кривдять її Костика.
– Ох, Олесю, – вона рефлекторно провела пальцем по екрану телевізора. – Пилюки скільки! Брудно якось… Де синочок мій?
Олеся пропустила шпильку повз вуха.
– Добрий день, Валентино Степанівно. Костя поїхав до друзів.
– І правильно, – свекруха присіла на край дивана. – Чоловікові потрібна розрядка. Він же в нас годувальник.
– А ти, дитино, зовсім себе занедбала. Обличчя бліде, синці під очима. Невже так складно за собою стежити? Костик скаржився, каже, їсте одне й те саме постійно.
– Чоловікові м’ясо треба, різноманітність.
Олеся повільно обернулася до свекрухи.
– А Костик не казав, що за місяць жодного разу дитині підгузок не змінив? Що навіть не знає, де лежать сині домашні штанці?
Валентина Степанівна скривила губи.
– Любонько, це не чоловіча справа. Наше, жіноче, призначення – затишок створювати. Не сердься, я ж як краще кажу. Ось мій покійний чоловік…
Олеся перестала слухати. Звісно, мати завжди триматиме сторону свого сина. Пішла свекруха через дві години, добряче вимотавши невістці нерви.
Увечері Костянтин повернувся в чудовому настрої.
– О, мамка заходила? – він помітив банку огірків на столі. – Що казала?
– Сказала, що я погана господиня, – зронила Олеся.
Вона сиділа на стільці зі складеними на колінах руками. Андрійко вже спав.
– Ну, мамка брехати не буде, – Костя хмикнув, відчиняючи холодильник. – Чуєш, а що на вечерю? Знову ті неїстівні котлети?
– На вечерю нічого, Костю.
Він завмер із прочиненими дверцятами.
– У якому сенсі?
– У прямому. Я весь день прокручувала в голові твої слова. Зрозуміла, що ти маєш рацію. Я – амеба. Ти бачив коли-небудь бактерію біля плити?
Костянтин повільно зачинив холодильник.
– Ти що, знущаєшся? Я прийшов голодний.
– А я втомилася, – Олеся підвелася. – Втомилася бути для тебе й твоєї мами обслугою, яку ще й лають.
– Ти у відпустці? Чудово. Я теж.
– Ти? Яка в тебе може бути відпустка? – він зробив крок до неї. – Ти на моєму утриманні сидиш, якщо забула!
– Я в декреті! Це робота – двадцять чотири на сім! І якщо ти вважаєш це відпочинком і неробством – поміняймося.
– Із завтрашнього ранку ти лишаєшся з Андрійком. А я їду.
– Куди це ти зібралася? – Він навіть запнувся.
Олеся знизала плечима.
– До мами на тиждень. Гроші в мене на картці є – мої особисті заощадження, ще до декрету відкладені.
– Впораєшся? Тут усе просто. Пил стерти, котлети посмажити, дитину доглянути. Ти ж розумний, не рівня мені, «колгоспниці».
– Та нікуди ти не поїдеш! – гаркнув Костянтин. – Хто тебе відпустить?
– Мені не потрібен дозвіл, Костю. Я доросла. Речі вже зібрала. Машина під під’їзд приїде о шостій ранку.
Костя спробував схопити її за плече, але вона різко відсахнулася.
– Не чіпай мене. Якщо завтра не впораєшся – клич свою маму. Вона ж, наймудріша, усе тобі розтлумачить!
Олеся приїхала до своєї матері, вимкнула телефон і проспала дванадцять годин. Мама нічого не питала – тільки підсовувала тарілки з їжею й накидала на ноги плед.
На другий день Олеся ввімкнула телефон. Сорок вісім пропущених. Сто п’ятнадцять повідомлень у месенджері.
– Ти де?
– Негайно повернись, він верещить без упину!
– Де його каша? Він не їсть ту, що я зварив!
– Олесю, це не смішно, у мене плани на вечір були!
– Мати приїхала, посварилися. Каже, ти спеціально це влаштувала. Повернись, я все пробачу.
Олеся всміхнулася й нічого не відповіла.
На третій день прийшло ще одне повідомлення:
– Лесь, будь ласка. Він розбив мій телефон. Я не знав, що він такий моторний.
– Я не спав дві доби. Мама пішла, каже, тиск підскочив.
– Я більше не витримую. Приїдь, я машину замовлю, тільки повернись.
Вона відповіла коротко:
– Буду за чотири дні, як і домовлялися.
Коли Олеся зайшла до квартири, її мало не збив із ніг сморід – нестерпно тхнуло брудною білизною та сміттям.
Чоловік сидів на дивані серед розкиданих іграшок, а Андрій у манежі зосереджено гриз свій черевичок.
– О… приїхала… – Костя навіть голови в її бік не повернув. – Лесю, це пекло. Чому він не спить? Чому постійно щось вимагає? Чому нормально не їсть? Я нічого не розумію!
Олеся пройшла на кухню – гора немитого посуду в раковині ледь не впиралася у стелю. Брудним було геть усе: дві пательні, казан і три каструлі.
– Що це таке, Костю? – кивнула вона на найбільшу сковороду. – Чому вона чорна?
– Я хотів як краще… – він опустив голову. – Узагалі котлети смажив… Мама пришла, почала керувати, Андрюха розплакався, я відволікся…
– Вона на мене накричала, сказала, що я нікчемний. Уявляєш? Рідна мати!
– Тепер уявляю, – Олеся схрестила руки на грудях. – Ну що, «годувальнику», як відпустка? Відпочив? На велосипеді покатався?
Чоловік насуплено мовчав. Кому ж приємно визнавати, що не впорався із власною дитиною?
– Послухай мене уважно, Костю, – Олеся підійшла впритул. – Я зараз піду в душ, потім нагодую сина.
– А ти за цей час винесеш усе сміття, перемиєш гору посуду й підлогу по всій квартирі.
– Якщо я почую бодай одне слово про «колгоспницю» та «амебу», я поїду назавжди. І на розлучення подам! Зрозумів?
Костя глянув на неї й кивнув.
– Зрозумів. Лесю, я… не думав, що це настільки важко.
– Добре, що дійшло. Краще пізно, ніж ніколи. До роботи, господарю! А я – в душ.
Олеся годувала сина, а чоловік наводив лад на кухні. На це у нього пішло три години.
За два місяці життя молодої сім’ї змінилося кардинально. Сміття тепер виносилося без нагадувань, посуд Костик мив із першого прохання.
Він більше часу проводив із дружиною та сином, друзі відійшли на другий план. Олеся з полегшенням зітхнула. Хто б міг подумати! Виявляється, треба було просто змусити чоловіка прожити тиждень у її шкурі…
А ви що про це думаєте? Пишіть свої думки в коментарях і не забудьте поставити вподобайку!
