– Хочу я, Вірочко, з тобою на Трійцю в ліс поїхати, а потім до мене в село, – каже мені Михайло і запрошує мене до себе.
Голос у нього в слухавці такий теплий, рідний, що мені аж плакати захотілося від туги. Так затишно стало на душі, ніби я вже стою серед його зеленого саду, де пахне чебрецем, м’ятою і свіжоскошеною травою.
– Я б з радістю, Михайле, – зітхаю я, притискаючи телефон ближче до вуха, – але ти ж знаєш, що у мене діти. І син з невісткою, і дочка з зятем – усі до мене приїдуть на вихідні. Вони ж так чекали на мій літній приїзд, рахували дні, коли мама з Італії у відпустку повернеться. Як я їм скажу, що поїду?
– І я теж чекав, Віруню. Дуже чекав, – тихо каже Михайло, і я чую, як у його голосі бринить гіркота. – Підготувався, усе літнє приміщення прибрав, думав, на Трійцю хату клечанням прикрасимо, разом проведемо ці теплі дні. Поговоримо вживу, посидимо біля річки. А то все лише по телефону та по відеозв’язку. Скільки можна через екран дивитися?
Михайло помітно засмутився моєю відмовою. Я його чудово розумію і нітрохи не звинувачую. Я й сама всім серцем хотіла б до нього в гості поїхати, втекти від цієї міської спеки, сховатися від усіх турбот. Але діти… Обов’язок перед ними, який я несла на плечах стільки років, знову переважив мої власні почуття до Михайла і прагнення нарешті побути просто щасливою жінкою, а не лише безвідмовною мамою.
Ми з Михайлом зустрічаємося вже більше року, але не напоказ. Ніхто про це не знає: ні мої подруги, ні сусідки, ні, тим більше, діти. Я давно розлучена, чоловік залишив мене з двома малими на руках ще в дев’яностих, покрутився трохи і зник у невідомому напрямку. Тож я маю двох дорослих дітей, яких піднімала сама. А Михайло – вдівець, дружина померла кілька років тому від важкої хвороби, і він залишився сам із сином.
Ні він, ні я, ніхто з нас взагалі не сподівався, що на схилі літ у нашому житті вийде таке диво. Думали, що вік кохання вже минув, попереду тільки старість та очікування внуків. Михайло жив собі спокійно біля сина. Він замолоду будинок великий, добротний збудував, на два поверхи, з гарним фундаментом. То син, як одружився, не став шукати щастя по знімних кутках, а просто став жити з батьком. Син у Михайла, я так зрозуміла з його розповідей, хороший, спокійний хлопець, працьовитий. А от невістка… Невістка попалася з перцем. Постійно чимось невдоволена, любить командувати і вважає, що весь світ має крутитися навколо неї. Михайло намагається зайвий раз їм не заважати, більше на городі чи в майстерні час проводить.
У мене теж є свій будинок. Великий, сучасний, з гарним ремонтом. Я його сама збудувала, практично власними руками заробила на кожну цеглину, бо вже 20 років як поїхала заробітчанкою до Італії. Ох, як згадаю ті перші роки у Римі — аж спина починає нити. Чужі люди, чужа мова, догляд за вередливими італійськими старенькими, ночі без сну у спекотному місті. Про якесь особисте життя я тоді навіть і не думала, поставила на собі жирний хрест. У мене були діти, мені треба було їх на ноги ставити, дати їм освіту, щоб вони не поневірялися по світах, як я.
Я крутилася як білка в колесі. Гроші справно висилала щомісяця. І сину, і дочці я купила по хорошій двокімнатній квартирі в місті, повністю їх обставила. Думала, ну все, тепер можна і про себе подбати. Стала будувати дім у нашому приміському селі, щоб було куди на старість повернутися. Діти спочатку бурчали, коли дізналися про будівництво. Навіть сварилися зі мною.
– Мамо, навіщо тобі одній такий великий дім? – казала дочка Оля, надуваючи губи. – Це ж скільки грошей туди йде! Краще б нам допомогла машину змінити чи на відпочинок за кордон підкинула. Навіщо тобі ті стіни на старості літ? Хто там жити буде?
Син Сергій теж підтримував сестру:
– Давай краще ці гроші в діло пустимо, мамо. Навіщо в землю закопувати? Тобі в місті квартири мало, як приїдеш у відпустку?
Вони заспокоїлися лише тоді, коли я приїхала в одну з коротких відпусток і офіційно оформила цей недобудований будинок на них двох, порівну. Сказала: «Це вам, дітки, мій спадок, користуйтеся». Відтоді їхня поведінка змінилася кардинально. Навпаки, вони почали мене підганяти, хотіли, щоб я якомога кращим його зробила, купувала найдорожчі матеріали, сантехніку, літні меблі для тераси. Бо тепер це вже була їхня власна нерухомість, їхня заміська вілла.
У село діти приїжджають тепер дуже часто. Дім для них став як безкоштовна зона для відпочинку, такий собі приватний курорт, особливо влітку. Я облаштувала там усе за останнім словом: є і гарна дерев’яна альтанка, і сад великий, який я щоразу підрізаю та доглядаю, є де посмажити шашлик, де посидіти на м’яких гойдалках серед квітів. Вони постійно відпочивають в селі з друзями та кумами, тішаться, що є така чудова можливість вирватися з розпеченого міста на все готовеньке. Щоправда, коли вони там відпочивають, прибирати після них, полоти клумби чи косити траву все одно доводиться мені, коли приїжджу, або наймати когось за свої ж євро.
Мені зараз 57 років. Я вже два десятиліття живу в Італії, повністю звикла до тамтешнього побуту, але додому назовсім ще не збиралася. Бачу, що в нашому містечку під Римом працюють і 70-річні заробітчанки, і нічого, тримаються, бо вдома пенсія мізерна, а потреби у дітей та внуків ростуть щодня.
Та в минулому році сталося те, що перевернуло моє життя. Я приїхала додому у планову літню відпустку на весь червень. Моя подруга юності, Галя, запросила мене до себе в село, бо святкувала свій 55-річний ювілей. Зібралося чимало гостей, усі свої, місцеві. Там, за святковим столом, я і познайомилася з Михайлом. Він був запрошений як родич Галиного чоловіка.
Спочатку я взагалі не думала, що все аж так далеко зайде. Які побачення під шістдесят років? Але ми сіли поруч, розговорилися про життя, про втрати, про самотність. І я відразу відчула, що ми з ним як рідні душі. Знаєте, буває так, що знаєшлюдину дві години, а здається — все життя. Та й не буду приховувати, сподобався він мені дуже: кремезний, з добрими очима, спокійним голосом і такими мозолястими, чоловічими руками, які вміють робити все.
Поки я була у відпустці, в теплий час, ми з ним ще кілька разів зустрілися. Просто гуляли вечорами берегом річки, пили чай у маленькому кафе на трасі, багато сміялися. А потім моя відпустка закінчилася, і я повернулася в Італію. Думала, ну все, літній роман завершився, почнуться знову сірі будні. Але Михайло не відпустив мене. Він почав дзвонити. Спочатку раз на тиждень, потім через день, а потім ми вже майже щодня говорили з ним по телефону. Годинами! Я ходила на роботу з навушником, слухала, як він розповідає про свої справи в саду, про перший врожай черешні, а він слухав мої скарги на вередливу синьйору.
За цей рік розлук ми чітко зрозуміли, що хочемо бути разом. Справді разом, в одному домі, зустрічати літні ранки і засинати поруч. Але ми абсолютно не знали, як про це повідомити своїм дорослим дітям. Як вони відреагують? Що скажуть люди в селі? «На старості літ здуріли, кохання захотіли». Мені було ніяково, і йому теж.
І ось, нарешті, довгоочікувана подія — я знову приїхала додому, якраз під свято Трійці. Оформила відпустку, накупила подарунків, сумок навезла — італійська кава, літні сукні для дочки й невістки, солодощі для внуків. Думала, приїду, обійму дітей, а потім викрою час і для Михайла.
Але реальність виявилася зовсім іншою. Замість радості від зустрічі я потрапила в якийсь нескінченний конвеєр хатньої роботи та підготовки до великого родинного застілля. Спека стояла неймовірна, а на мені знову тримався весь дім. І дочка, і невістка могли б хоч трохи мені допомогти, приїхати з міста хоч на день-два швидше, тим паче у багатьох перед святами були короткі робочі дні. Все ж таки, три жінки в сім’ї! Втрьох ми б впоралися з цим величезним будинком і кухнею втричі швидше, ще б і посміятися встигли на терасі. Але де там.
За два дні до вихідних дзвонить моя донька Оля. Навіть не запитала, як я себе почуваю після важкої дороги в душному автобусі, а відразу перейшла до справи:
– Мамо, привіт! Ти вже почала готувати на Трійцю? Дивись, ти обов’язково голубці зроби і холодець. Голубці — це суто для мене, я так за ними скучила, за твоїми, зі свіжою молодою капустою. А холодець обов’язково звари для Сергія, зі свинних ніжок, ти ж знаєш, як ми це любимо! І жир зверху зніми, щоб прозорий був. Кондиціонер увімкни на кухні, щоб не скисло нічого.
Я тільки зітхнула в трубку:
– Олечко, а ти не зможеш приїхати в четвер увечері чи хоч у п’ятницю зранку? Допомогла б мені вікна після весни перемити, терасу протерти, картоплю на салати почистити. Мені важко одній такий об’єм роботи робити на такій спеці, суглоби крутить, та й серце іноді піджимає.
– Ой, мамусь, ну ти що! – невдоволено відповіла дочка. – У мене ж робота в офісі, кінець півріччя, потім треба в перукарню встигнути, літній манікюр зробити до вихідних, речі зібрати. Ігор теж втомлюється на роботі. Ми вже в суботу ввечері приїдемо, на все готовеньке. Ти ж у нас господиня, ти все вмієш! Ну все, цілую, чекаємо голубців з молодої капусти!
Не встигла я покласти телефон, як за годину дзвонить невістка Аліна, дружина Сергія. Голос такий солодкий, аж приторний:
– Віро Андріївно, доброго дня! Ми так раді, що ви приїхали на літо. Хотіла запитати: ви ж спечете свій коронний пляцок «Спартак»? Ну той, з шоколадними коржами і заварним кремом. Сергійко так його хвалив, каже, що ніхто краще за вас його не робить, ми його під каву на свіжому повітрі будемо їсти.
– Аліно, – кажу я тихенько, перебираючи пальцями край фартуха, – «Спартак» — це ж стільки роботи. Там треба вісім коржів окремо розкачувати і випікати біля гарячої духовки, коли надворі плюс тридцять! Крем варити, годинами на ногах стояти. Може, я просто якийсь легкий літній пиріг з полуницею зроблю чи кекс? Я дуже втомилася з дороги, та й прибрати треба в хаті, шість кімнат все-таки, пил літній скрізь. Може, ви приїдете хоч підлоги допомогти помити?
– Ой, Віро Андріївно, у мене так спина болить після літнього фітнесу, я взагалі нахилятися не можу, – миттєво знайшла виправдання невістка. – Та й прибирання — це ваша парафія, ви ж краще знаєте, де у вас що лежить. А без «Спартака» і свято — не свято. Ну, ви ж постараєтеся для нас? Ми ж ваша сім’я, так довго не бачилися.
І знову короткі гудки у слухавці. Ні одна, ні друга не знайшли часу, щоб приїхати і допомогти матері, яка рік важко працювала на чужині. Замовляти вони вміють, меню складати на літні вихідні — перші майстри, а от допомагати чомусь ніхто не хоче.
Я роботи не боюся, все життя пахала, як кінь у борозні. Але зараз, у цьому червневому зорі, мені справді стало важко. Роки беруть своє, та й морально образливо. Поки я ті коржі біля розпеченої плити випікала, поки холодець кілька годин варився в душній кухні, а потім я його по тарілках порозливала, проціджуючи кожен черпак, поки пляцки перемастила кремом, салати три види накришила — то неабияк втомилась. Ноги гуділи і набрякали від спеки так, ніби по них трактор проїхав.
А ще ж треба було в домі та на подвір’ї лад навести перед святами. Вікна у великій залі величезні, пил з дороги сідає швидко, ледве діставала до верху, стаючи на стілець. Штори важкі зняти, випрати, висушити на сонці, випрасувати, назад повісити… Альтанку вимести від павутиння, літні крісла витерти. Одним словом, я ні на хвилинку за весь тиждень не присіла. Навіть прилягти вдень на пів годинки не мала коли.
Через цю нескінченну битву за ідеальний літній відпочинок для дітей я навіть не мала часу, щоб просто вийти за ворота і з Михайлом зустрітися. Він мені дзвонив щовечора:
– Вірочко, ну давай я приїду, хоч води тобі холодної принесу чи важке щось підніму. Або давай я тебе на машині заберу, посидимо у мене в прохолодному саду під яблунею пів годинки, квасу поп’ємо. Ти ж зовсім себе загоняєш на тій кухні!
– Не треба, Михайлику, – зітхала я, витираючи піт з лоба. – Червень, дні довгі, сусіди допізна на городах порпаються, усе побачать. Підуть плітки по селу, до дітей дійде раніше, ніж я сама їм розкажу. Не хочу скандалу перед Зеленими святами. Я вже якось сама дороблю.
І ось тоді, у п’ятницю, він не витримав і запросив мене до себе на саму неділю, на Трійцю, сподіваючись, що ми хоч святу неділю проведемо разом, підемо в ліс за клечанням. Та діти б мене не зрозуміли, якби я їх самих в таке велике свято залишила в будинку, який вони вважають своїм. Вони ж приїхали «на шашлики до мами». Як би це виглядало? Мама накрила стіл, виставила всі літні салати і пішла до якогось чоловіка в сусіднє село? Для них це був би величезний егоїзм з мого боку. Тому я була змушена відмовити Михайлу, знову вибравши інтереси дітей. А він через це на мене неабияк образився. Сказав: «Ти заміжня за своїми дорослими дітьми, Віро. Вони тобою просто користуються, як безкоштовною кухаркою на літній дачі, а ти й рада». І поклав слухавку. Більше не дзвонив.
Настала субота. Надворі вже починалися теплі червневі сутінки, спадала денна спека. Уся хата виблискувала чистотою, підлога пахла свіжістю, у холодильнику застиг прозорий холодець, а на столі чекав свого часу розкішний «Спартак». Діти з чоловіками та дружинами вже приїхали годинну тому. Вони галасливо розвантажили свої машини, привізши лише купальники, рушники, кілька пляшок вина та готові м’ясні заготовки для шашлику з супермаркету.
Зараз усі вони сиділи на терасі в залі. Звідти лунав голосний сміх, грала літня музика. Син Сергій голосно розповідав зятю Ігорю про плани на риболовлю, а Оля з Аліною сиділи в кріслах-гойдалках, гортали щось у телефонах і обговорювали свої майбутні відпустки на морі та нові купальники. Ніхто з них навіть не заглянув на кухню, щоб запитати, чи не потрібна мені допомога, чи не хочу я просто присісти поруч і випити склянку холодної води.
А я в суботу ввечері стою одна-однісінька на кухні. Спина просто віднімається від болю, пальці набрякли від солоної води та роботи. Переді мною стоїть величезна каструля, і я докручую останні голубці з ніжного молодого листя, акуратно загортаючи фарш. Сльози самі собою починають капати прямо на стіл. Мені так прикро, так пусто всередині, що цей теплий червневий вечір, замість радості від довгоочікуваного літа на батьківщині, приніс мені лише повне виснаження і самотність серед найрідніших людей.
Я дивлюся у вікно на терасу, де в променях вечірнього сонця сміються мої діти, і думаю: а чи правильно я роблю, коли все життя живу заради них? 20 років в Італії, підірване здоров’я, зароблені квартири, відданий їм заміський будинок… І ось тепер — відштовхнута кохана людина, єдина людина, яка за цей рік запитала мене: «Віро, а як твоє здоров’я? Ти не перегрілася на сонці? Ти сьогодні обідала?». Я відмовила Михайлу, який чекав на мене з відкритим серцем, щоб просто стояти тут у задусі й крутити голубці для дорослих, здорових людей, які сприймають мою турботу як належне і навіть не помічають моєї втоми.
Жінки, дорогі мої, мами, які теж усе віддають дітям до останньої краплі — підкажіть, як бути? Чи варто наступати на горло власному щастю та особистому літньому відпочинку заради спокою дорослих дітей, які вже давно мають свої сім’ї та влаштовують тут собі курорт? Як мені тепер повернути Михайла і чи зрозуміють мене діти, якщо я нарешті скажу їм «ні», залишу цей дім на них і піду жити своїм власним життям? Поділіться своїм досвідом та думкою, бо я зовсім заплуталася в цих гірких думках посеред літа…
Фото ілюстративне.
