– Мамо, готуйся гостей зустрічати! – радісно крикнув син у слухавку. – Ми завтра приїжджаємо! Усією родиною!
– Дімо, правда, чи що? – Єлизавета Матвіївна навіть присіла на табурет від несподіванки. – Ой, батюшки, а я й не готова зовсім! Надовго хоч?
– У відпустку, на тиждень. Зойка вже стрибає, все питає, чи спече бабуся пиріг із яблуками.
– Спечу! Ти передай їй, що бабуся все-все приготує!
Поклавши телефон, Єлизавета Матвіївна заметушилась по квартирі. Сина з сім’єю вона не бачила майже рік – жили вони в іншому місті, винаймали житло, приїжджали рідко, всі посилалися на зайнятість.
А внучці Зої вже п’ять, росте дівчинка без бабусі. Серце Єлизавети Матвіївни співало: цілий тиждень поряд із найдорожчими людьми!
До пізнього вечора вона намивала підлогу, прала штори, а вранці побігла на ринок і набила холодильник вщент. Пенсія в неї була скромна, але для дітей нічого не шкода…
Гості приїхали на обід. Зоя з вереском повисла на бабусиній шиї, Діма міцно обійняв матір, закрутив її по передпокої, а невістка Валя стримано цмокнула свекруху в щоку й одразу пішла в кімнату розбирати сумки.
– Мамо, як же я скучив за твоїми борщами! – син потягнув носом повітря. – У ресторанах такого не подають!
– Сідайте швидше, все гаряче!
…Тиждень пролетів чудово. Єлизавета Матвіївна вставала раніше, пекла млинці, крутила голубці, гуляла з онукою в парку, поки молодята відсипалися після сніданку.
Прибиралася за всіма, зрозуміло, сама – гості ж, хай відпочивають. До кінця тижня вона з сумом почала рахувати дні, що залишилися, коли син підійшов до неї на кухні і якось зам’явся, ховаючи очі:
– Мамо, тут така справа… Мені господиня квартири зателефонувала. Продає вона житло, нас виселяють. Прикинь, отак, майже без попередження. Чи можна ми в тебе поживемо? Ну, поки нове не знайдемо.
– Боже, та що за питання! – Єлизавета Матвіївна притиснула долоні до грудей. – Це ж і твій дім теж, синку! Живіть скільки потрібно, мені ж тільки на радість!
– Дякую, мамо. Я знав, що ти не кинеш нас.
Через три дні Діма привіз решту речей. Коробки зайняли коридор, балкон та половину зали. Квартира одразу стала тісною, але Єлизавета Матвіївна не засмучувалася: зате всі разом, зате Зоя під боком. Про таке щастя вона й мріяти боялася…
Радість почала танути потроху, крапля за краплею. Спочатку вона помітила, що після вечері зі столу прибирає тільки вона – решта встає і розходиться, як у їдальні.
Потім – що білизну в прання їй несуть уже всі троє, а прасує і розкладає по полицях знову вона одна. Валя цілими днями лежала на дивані з телефоном і піднімалася здебільшого до обіду. На роботу невістка не виходила і, зважаючи на все, не збиралася.
– Валюшко, а ти роботу шукаєш? – Обережно поцікавилася якось Єлизавета Матвіївна, домиваючи за всіма тарілки.
– Шукаю, – не відриваючись від екрана, відповіла та. – Тільки мені аби що не підходить. Я хочу справу до душі знайти, розумієте? Я зараз марафон проходжу з пошуку призначення. Дуже глибокі практики, між іншим.
– А-а… Ну шукай, шукай…
Із Зоєю гуляла бабуся. Годувала всіх – бабуся. Продукти купувала теж вона, на свою пенсію, тому що Діма ще в перші дні обмовився:
– Мамо, ми поки що в мінусі після переїзду, ти підтримай трохи.
Вона підтримувала. Утискалася, брала курку подешевше, сир по акції, собі нові чоботи так і не купила, хоч старі порвалися ще восени й пропускали воду.
А потім прийшли рахунки за квартиру. Єлизавета Матвіївна довго вдивлялася у цифри й не вірила очам – сума зросла рівно вдвічі.
Воно й зрозуміло: чотири людини, пральна машина гуде через день, світло горить до півночі, Валя приймає душ по сорок хвилин, а батареї їй усі холодні – обігрівач вмикає. Увечері, дочекавшись сина з роботи, мати нерішуче поклала квитанції перед ним.
– Дімо, ти глянь… Забагато виходить. Може, ви хоч частково додасте, га?
– Мамо, ну які гроші? – син втомлено потер обличчя. – Немає у нас їх зараз, я ж пояснював. Встанемо на ноги – тоді обов’язково. Не цього разу, гаразд? Сама поки що оплати.
І вона сплатила. Зняла з рахунку відкладене на протезування зубів та сплатила. Зуби почекають, вирішила вона, родина важливіша.
Минув ще місяць, і рідня освоювалася все впевненіше. Валя почала робити зауваження: борщ пересолений, рушники пахнуть не тим порошком, телевізор бабуся вмикає надто голосно, а серіали її – «для пенсіонерок».
Діма приходив з роботи, вечеряв і втикався у телефон поряд із дружиною. Зоя, єдина втіха, з ранку до вечора була під бабусиною опікою – влаштовувати доньку в садок не поспішали, навіщо, якщо є нянька.
Коли прийшли нові квитанції, Єлизавета Матвіївна довго сиділа з ними на кухні. Сума знову кусалася.
Зрештою, вона ж не милостиню просить – половину сплатити! Вона дочекалася, доки син повечеряє, і твердо поклала папери перед ним.
– Діма, ось рахунки. Я прошу заплатити бодай половину.
Син скривився і відсунув квитанції назад:
– Мамо, ти знову починаєш? Ми ж твоя сім’я, а не квартиранти якісь. Ти повинна у становище увійти, підтримати нас у скрутний період, а не дзижчати над вухом через якісь папірці!
– Якісь папірці?! – усередині у Єлизавети Матвіївни ніби лопнула туго натягнута струна, і слова хлинули самі. – Та це половина моєї пенсії, Дімо! По-ло-ви-на!
– Я четвертий місяць годую вас трьох, перу, з дитиною бавлюся з ранку до ночі, а ночами рахую, чи дотягну до наступного місяця!
– Ти дорослий лобур, тридцять п’ять років мужику, а сів на шию матері похилого віку та ще й дружину свою на мене повісив! У вас є совість взагалі? Як можна бути настільки нахабними та безсовісними?!
З кімнати випливла Валя. Щоки її палали, очі метали блискавки:
– Це я, значить, нахабна?! Я, між іншим, себе шукаю! Я маю право не працювати, доки не знайшла своє покликання! Не всім же в касирки йти, комусь і про душу подумати треба!
– То не працюй! – Розвернулася до неї свекруха. – Бог тобі суддя, шукай себе хоч до пенсії! Але жити моїм коштом я більше не дозволю! Чуєте обоє?
– Або ви берете всі свої витрати на себе – їжу, комуналку, все до гривні! Або з’їжджаєте! І про роботу по будинку я теж говорю! – Вона виразно глянула на невістку. – Призначення своє можна і з ганчіркою в руках шукати, одне одному не заважає!
– Мамо, ти що несеш?! – Здивувався Діма. – Ти рідного сина на вулицю женеш? Ти хоч чуєш себе?
– Я рідного сина прошу бути людиною! Я вас з радістю прийняла, я останнє віддавала, а ви з мене зробили прислугу!
– Все зрозуміло з тобою! Ходімо, Валю, – процідив син. – З нею марно розмовляти, коли вона в такому стані.
– У якому “такому”?! – крикнула слідом мати, але відповіді не дочекалася.
Вечеряли того вечора порізно й мовчки. Вночі Єлизавета Матвіївна довго крутилася, прислухалася до приглушених голосів за стіною і докоряла собі: може, даремно так розлютилася?
Може, в них справді безвихідь, а вона, стара, зі своїми квитанціями полізла? Але слідом приходила інша думка, зла і твереза: а про неї хтось переживав?
…Тиждень у квартирі висіло крижане мовчання. Валя демонстративно готувала їжу лише на трьох – уперше за весь час, між іншим, стала до плити.
Діма вітався крізь зуби та дивився повз. Одна Зоя нічого не розуміла і, як і раніше, забиралася до бабусі на коліна з книжкою про Айболитя.
А в суботу вранці Єлизавета Матвіївна вийшла в коридор і побачила валізи. Син мовчки виносив коробки, невістка одягала доньку, кваплячи її роздратовано.
– Ви куди зібралися? – тихо спитала мати.
– Квартиру знайшли, – не дивлячись на неї, кинув Діма. – Орендовану. Раз ми тобі тут заважаємо та об’їдаємо тебе.
– Ти пересмикуєш, синку. Заважали мені не ви, а ваша…
– Гаразд, мамо, проїхали. Все вже вирішено.
Зоя вирвалася від матері, підбігла прощатися та обхопила бабусю рученятами.
– Бабуль, а пиріг із яблуками? Ти ж обіцяла у вихідні!
– Спечу, сонечко моє, – Єлизавета Матвіївна поцілувала внучку в маківку, ховаючи мокрі очі. – Приїдеш у гості – обов’язково спечу. Найсмачніший.
Внизу загудів двигун. Єлизавета Матвіївна підійшла до вікна і дивилася, як у дворі вантажать речі у найняту «Газель».
Значить, гроші на орендоване житло у них знайшлися. І на вантажників знайшлися. Відразу, варто було тільки заїкнутися про рахунки та прибирання.
Вона повернулася на спорожнілу кухню. У голові закрутилося те саме, по колу, без зупинки. А чи виселяли їх взагалі із тієї квартири? Чи була та господиня, той дзвінок, та раптовий продаж?
Чи вони з самого початку все розрахували – пожити на готовенькому при безплатній няньці, куховарці та прибиральниці в одній особі, зібрати грошенят її коштом, а потім з’їхати, як ні в чому не бувало?
Відповіді Єлизавета Матвіївна не знала. Запитати у сина прямо вона так і не наважилася – боялася почути правду, після якої вже нічого не склеїш.
Діма дзвонив тепер рідко, розмовляв коротко і сухувато, про переїзд не згадував. Образився на матір, яка тягла його сім’ю на свою пенсію, – образився він.
І лише голосок Зої ще грів її серце. Заради внучки вона була готова пробачити все. Майже все…
Як ви вважаєте, слушно вчинила мати? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!