На екрані висвітлилося «Семен Петрович», і Віра мало не впустила телефон у раковину. За п’ятнадцять років шлюбу свекор не подзвонив їй жодного разу. Ні після весілля, ні на день народження, ні коли вона лежала з температурою. Нуль дзвінків.
І ось, будь ласка. Ні Гриша, ні свекруха, Лілія Георгіївна, після розлучення не набрали її жодного разу, проте Віра й не чекала. А тут – свекор…
Телефон гудів на краю столу, а Віра стояла посеред кухні з каструлею в руках. У каструлі плескався суп з вермішеллю, який колись полюбляв її Григорій.
Дзвінок припинився. Віра поставила каструлю і подумала: навіщо? П’ятнадцять років мовчав Семен Петрович, ще б стільки ж помовчав, ніхто б нічого не помітив.
Семен Петрович взагалі був із мовчунів. І це м’яко сказано. За всі роки Віра почула від нього, можливо два десятки слів, і половина з них були «ну» і «ага».
Коли Гриша вперше привіз її знайомитися з батьками в Курячівку, до хати на Садовій, Семен Петрович сидів на ґанку і протирав промасленою ганчіркою якусь залізяку. Високий, нескладний, із робочими руками.
Лілія Георгіївна була з іншого тіста. Та говорила за двох і трьох, за всю Садову вулицю разом. Вона оглянула Віру з ніг до голови і винесла вирок:
– Ну, хоч не худа. Худі, вони нервові.
Семен Петрович навіть не підняв голови.
Віра тоді вирішила, що йому байдуже. Його не цікавила ні вона, ні чай на столі, ні майбутнє весілля. Він просто сидить і колупає свою залізяку, колупав учора, колупав позавчора. І колупатиме, поки не скінчиться його життя. Ну, чи залізяки.
Весілля відгуляли у свекрів. Господиня кухні не терпіла чужого втручання. Коли Віра запропонувала допомогти, Лілія Георгіївна подивилася на неї так, наче та попросила оформити на неї квартиру.
– Сиди. Я знаю, як робити.
Семен Петрович подарував молодятам конверт. Не вставав, просто посунув його по столу у бік Віри, ніби рухав сільничку. Потім вийшов на ґанок. Віра бачила через вікно: він стоїть, дивиться кудись у бік палісадника.
– Гришу, ну хоч скажи щось, – попросила Віра, коли почали розливати.
Гриша знизав плечима. Довгоногий, сухий, з кирпатим носом, та обличчям в ластовинні, він виглядав молодшим за свої роки.
– А що говорити? Нормально все. Ну, давай за нас.
Лілія Георгіївна піднялася з чаркою і поправила хустку на русявому волоссі:
– За молодих! Щоб Вірочка цінувала хлопця, якого ми їй віддали. Адже ми старалися, між іншим.
Віра посміхнулася.
На п’яту річницю весілля Лілія Георгіївна привезла трилітрову банку огірків. Поставила на стіл і оголосила:
– Їж. Бо ти солити так і не навчилася.
Банка була гарна, огірки рівні, один до одного, і Віра повинна була відчувати подяку. Вона кивнула і подякувала.
За святковим столом Лілія Георгіївна говорила про сусідку, яка розлучилася і «тепер ходить одна», про дочку подруги, яка «розумніша була, терпіла, і нічого, чоловік став розсудливим». Натяки сипалися щедро та безцеремонно.
Коли підняли чарки, Семен Петрович свою не чіпав. Посидів, покрутив у пальцях, потім підвівся і вийшов на ґанок. Віра проводила його поглядом і подумала, що йому навіть хильнути за них ліньки.
На столі була тарілка з грибами. Лілія Георгіївна смажила їх на вершковому маслі, з цибулею, це була її коронна страва, спробуй не похвали. Віра грибів не їла з дитинства, не любила, але нікому не розповідала про це, просто відсувала тарілку.
Того вечора тарілка з грибами стояла на іншому кінці столу, далеко від Віри, поряд із Семеном Петровичем. Вона тоді не замислилась чому.
Років за вісім Гриша став затримуватися на роботі. Спочатку на годину, потім на дві, потім з’явилися «нічні зміни». Але Віра знала його графік, жодних нічних там не було. І мовчала.
Вона працювала пакувальницею на молочному складі. З ранку до шостої стояла на ногах, заклеювала коробки з кефіром і ряженкою, надвечір ноги гули так, що сходами на четвертий поверх вона піднімалася, хапаючись за перила і рахуючи сходинки.
Якось увечері Гриша знову повернувся пізніше, ніж зазвичай. Віра зустріла його у коридорі.
– Від тебе чужими духами пахне, – тихо сказала вона.
Гриша знімав черевики і не підводив голови.
– Ти вигадуєш, – буркнув він. – Це на роботі прибиральниця. Вона всюди свої парфуми розливає.
Більше вони про це не говорили. На недільному обіді Віра тихо поцікавилася у свекрухи:
– Ліліє Георгіївно, ви не помічали, що Грицько…
Та перервала, не дослухавши:
– Втомився чоловік. Працює. А ти б краще за собою стежила, ти погладшала, між іншим. Чоловікові теж на будь-що дивитися не хочеться.
Віра втягла голову в плечі і подивилася через стіл на Семена Петровича. Той сидів на своєму місці, довгі руки на колінах, обличчя у глибоких борознах. Усміхнувся їй краєм губ, так коротко, що не зрозумієш, усмішка це чи ні. І відвернувся.
Йому, звісно, було однаково. Завжди було байдуже.
А потім Грицько пішов. Не скандалив, не пояснювався, просто зібрав сумку і сказав своє звичне:
– Ну, не знаю. Напевно, так буде краще.
Поїхав кудись в інше селище. Розлучення оформили тихо.
Адже були речі, які Віра чомусь запам’ятала, хоч тоді вони здавались нічим. Дрібницями, які й переказувати ніяково.
На якомусь із недільних обідів вона, як завжди, допомагала на кухні, різала хліб, носила тарілки. Місць за столом не вистачало, але ніхто не запропонував їй сісти. Ноги гули після ранкової зміни, поперек тягнуло, і вона звично переступала з однієї ноги на іншу.
Семен Петрович раптом підвівся, мовчки пішов кудись і повернувся з табуреткою. Поставив поруч із нею, не подивився, не промовив ні слова, просто поставив і сів назад на своє місце.
Ну, приніс і приніс, мужик побачив, що ніде сидіти, що тут такого.
Потім якось Грицько після сварки грюкнув долонею по раковині, і змішувач почав підтікати. Семен Петрович прийшов за два дні зі своїм ключем та підмоткою. Віра відчинила, він кивнув і пройшов на кухню.
– Семене Петровичу, може чаю? – Уточнила Віра, поки він порпався під раковиною.
– Ні, – озвався він.
Провозився він хвилин сорок. Перед тим, як піти, зупинився в коридорі, глянув на Віру коротко з-під густих брів, кивнув і пішов.
Ну, чоловік полагодив кран. Гриша б не полагодив, руки не звідти ростуть, а свекор полагодив, та й добре…
А потім було останнє свято, перед тим, як Грицько зібрав сумку. У Лілії Георгіївни, звісно. Стіл ломився від закусок.
Віра сиділа з краю, тарілка перед нею була порожня, ще не почали. Усі загомоніли, почали передавати страви, стукати виделками, наливати. І хтось поклав на її тарілку мандарин.
Віра підвела очі, але Семен Петрович уже відвернувся.
Вона почистила мандарин. Частки були солодкі та холодні, пальці пахли цедрою. За п’ять хвилин вона забула про це.
***
Телефон задзвонив знову. Той самий «Семен Петрович»
Другий дзвінок за десять хвилин від людини, яка за п’ятнадцять років не набрала її номера жодного разу. На цей раз Віра взяла слухавку.
– Алло.
На тому кінці мовчали. Потім вона почула дихання, важке, з присвистом.
– Семене Петровичу?
Пауза. Потім він заговорив, голосом хрипким, із запинкою:
– Віро, – ще пауза. – Вибач, що я мовчав.
Чотири слова. Віра стояла з телефоном біля вуха і моргала, часто, дрібно, ніби намагалася проморгати щось, що застрягло в очах.
– Табуретку тоді… ну…
Не домовив і замовк. Поклав слухавку.
Віра стояла посеред кухні з телефоном в опущеній руці. За вікном проїхав вечірній автобус.
«Табуретку тоді…» І що? Що далі?
Вона сіла, повільно, мов ноги стали ватяними, і згадала. Той обід. Вона стояла біля плити, ноги після зміни гули, ніхто не помітив, що їй нема куди сісти. А Семен Петрович помітив. Встав, приніс табурет, поставив.
Кран. Він знав, що була сварка. Знав, що Гриша не полагодить.
Мандарин на тарілку. І чарка, та на п’ятиріччя. Не підняв і вийшов. Достеменно знав, що сім’я сина розвалиться.
Гриби. Тарілка на іншому кінці столу. Поруч із ним, далеко від неї. Він пам’ятав, що вона не їсть грибів. Ні Гриша не пам’ятав, ні Лілія Георгіївна, а він пам’ятав.
Тихий, нескладний, з руками, які вміли тільки лагодити, латати, підпирати. Слова давалися йому важко. Він усе бачив… Він на її боці.