Любов Миколаївна прийшла за онукою, як завжди, о пів на сьому. Марина Вікторівна, вихователька, вивела Дашу і з усмішкою промовила:
– О, сьогодні ви, Любов Миколаївно? От і добре. А то вчора за Дашею чоловік приїжджав.
– Чоловік?
– Ну так, чоловік. Я чужим не віддаю, лише тим, кого батьки в заяві вказали, а його там немає. Але Світлана зателефонувала і впросила, свої, каже, люди…
– А що за чоловік? – поцікавилася Любов Миколаївна.
– Високий, в окулярах. Приїхав на сірій машині, Дашу по імені назвав, вона до нього сама пішла. Я в неї ще уточнила, чи знає вона цього дядька? Даша кивнула головою. Ну, я й відпустила.
Долоня онуки була тепла і довірлива. Любов Миколаївна посміхнулася виховательці, подякувала та повела внучку одягатися.
Їй раптом стало тривожно. Жодного чоловіка на сірій машині вона не знала. Син Антон їздив на білій і Дашу не забирав ніколи, бо працював допізна. А у Свєти, у невістки, своєї машини не було.
Посвідчення водія вона колись отримала, але за кермо так і не сіла.
Любов Миколаївна привезла Дашу, роздіягла її, посадила за малювання, а сама якомога м’якше поцікавилася у невістки, що порпалася біля плити, що за знайомий забирав дитину з саду.
Світлана навіть не обернулася.
– А, це Ігор, колега. Мене начальниця затримала, я попросила його забрати Дашу. А що?
– Колега? – насупилась Любов Миколаївна.
– Так, колега. А що?
– Раніше я про цього Ігоря колегу нічого не чула…
– О господи… – закотила очі невістка. – Влаштували допит… Дитина жива-здорова, нагодована. Що не так?
Любов Миколаївна не стала сперечатися. Але не заспокоїлася і дорогою додому все думала, думала… Щось у всьому цьому було дуже не так.
Минуло кілька днів. Якось вихователька уточнила:
– А що, у Дарії якесь захворювання?
– Ні… – здивовано озвалася Любов Миколаївна. – А з чого ви взяли?
– Та просто мама останнім часом, середами, стала приїжджати за нею раніше, ніж зазвичай. Години до четвертої. Каже, що возить її до лікаря… Ось я й уточнила у вас.
– А… – Любов Миколаївна сповільнилася. – Вона машиною приїжджає?
– Наскільки я зрозуміла, її привозить той самий чоловік на сірій машині, – обережно сказала вихователька.
– Дуже цікаво, – подумала Любов Миколаївна, – по середах, коли Антон приїжджає додому за північ, вона десь розважається, чи що?
Дорогою додому жінка вирішила обережно запитати у онуки, куди це вони з мамою їздять.
– До дядька Ігоря, – охоче відповіла Даша.
– А дядько Ігор… Він гарний?
– Дуже гарний! У нього знаєш, який великий телевізор! – Округлила очі Даша. – А ще в нього кіт є, Барсик.
– Телевізор, значить, – усміхнулася Любов Миколаївна.
Вона, як ніхто інший знала, що Дашу за вуха не відтягнеш від мультиків.
– Ну і що ви там із дядьком Ігорем робите?
– Я? Нічого не роблю, – знизала плечима Даша, – я мультики дивлюся.
– А мама з дядьком Ігорем що роблять?
– Розмовляють, сміються, музику слухають, – перерахувала Даша.
І додала:
– Тільки ти татові не кажи, що ми до дядька їздимо. Мама каже, що вони сюрприз йому готують і він не повинен знати.
– Ну, я здогадуюсь, що за сюрприз це буде, – подумала Любов Миколаївна. – Ну, невістка…
Вона могла б піти до сина прямо зараз, викласти йому слова виховательки та балаканину Даші. Але Антон любив Світлану, а доказів у Любові Миколаївни не було жодного, одні розмови. Світлана легко б викрутилася, що свекруха вигадує, ревнує, дитину налаштовує.
І залишилася б Любов Миколаївна винною, а Даша так і їздила б середами до дядька Ігоря. Значить, треба було побачити все на власні очі.
Наступної середи вона відпросилася з роботи раніше, поїхала до саду, обрала гарний майданчик для спостереження і почала чекати.
На початку п’ятої до садка під’їхала сіра машина. З неї вийшла Свєта і квапливо попрямувала до входу. Хвилин за десять вона вивела Дашу.
З машини вийшов великий чоловік у окулярах. Він відчинив задні дверцята, посадив дівчинку, а Світлана влаштувалася поряд з ним попереду. Машина рушила.
Наступної середи все повторилося. І наступної теж. А потім Любов Миколаївна вирішила взяти таксі та простежити, куди вони їдуть.
Що ж, незабаром вона дізналася номер будинку і під’їзд. А наступного тижня добродушна і балакуча сусідка цього самого Ігоря, якій Любов Миколаївна представилася новим співробітником комунального господарства, підказала їй номер його квартири.
Наступного тижня, у вівторок увечері, жінка зателефонувала до сина.
– Антоне, в середу постарайся відпроситися з роботи раніше, години до шостої, добре?
– Навіщо?
– Мені треба тобі дещо показати.
– Що показати?
– Побачиш. Записуй адресу.
Антон звик довіряти матері. Він записав адресу і о шостій годині вечора приїхав до будинку «дядька Ігоря». Побачивши машину сина, Любов Миколаївна, яка сиділа на лавці на дитячому майданчику, пішла йому назустріч.
– Мамо, я щось не зрозумів, – насупився Антон, – що за шпигунські ігри ти влаштувала?
– Ходімо, – покликала його Любов Миколаївна, – покажу дещо.
Антон неохоче пішов за нею. Коли вони дійшли до потрібної квартири, Любов Миколаївна сказала:
– Дзвони.
– Навіщо?
– Просто подзвони у ці двері і побачиш, що буде далі.
Антон спохмурнів, але натиснув на кнопку дзвінка. Почулися кроки, а потім жіночий голос безтурботно поцікавився, хто там.
– Сусіди, – обізвалась Любов Миколаївна.
Клацнув замок. На порозі, в домашніх капцях, з розчервонілим обличчям, стояла Світлана. Якийсь час вони з Антоном мовчки дивилися один на одного. Потім Антон тихо сказав:
– Світлано? Ти що тут робиш? А Даша де?
– Хто там? – почувся з глибини квартири гучний чоловічий голос.
Тут вискочила Даша, в одних колготках та маєчці, з рудим котом на руках. Вона подивилася на батька, на бабусю, на матір і заверещала:
– Тату! А тут котик Барсік! І дядько Ігор мені морозиво купив! Ой … – Стрепенулась раптом вона. – Мама не веліла про дядька Ігоря говорити, а я забула. Вони тобі готують сюрприз, ти не повинен знати!
– А… Антоне… – заговорила бліда, як крейда, Світлана. – Це не те… що ти думаєш…
Тут до дверей підійшов Ігор.
– Що таке? – насупився він.
– Ігор мій колега… – продовжила Світлана. – Так, Ігорю? У… У нього кіт. І я возила Дашу до… ну до кота. Дітям корисно спілкуватися з… е… з тваринами…
– Ви хто? – Ігор сердито глянув на Антона.
– Я батько Даші, – спокійно обізвався Антон, який уже встиг узяти себе в руки, – і я приїхав за нею. Що ж до неї? – він кивнув на Світлану, – то я не проти, щоб вона залишалася тут і надалі.
Він повернувся до Світлани.
– Речі Дарії збери, – сухо сказав він, – швидко. Десять хвилин тобі даю!
Під поглядами всіх присутніх Світлана не наважилася сперечатися. Вона швидко зібрала рюкзачок доньки і віддала його Антонові.
– На розлучення подам сам, – сказав він.
Потім він одягнув Дашу, підхопив її і поніс униз. Дорогою Любов Миколаївна розповіла йому, що знала, і дала телефон виховательки, яка підтвердила, що чоловік на сірій машині з’являвся біля садка не раз і не два. Та й Даша також багато чого розповіла.
Увечері, коли Дашу поклали спати, Світлана приїхала на таксі. До доньки її не пустили.
– Антоне! – Заторохтіла вона. – Я не знаю, що там твоя мама тобі наговорила, але Ігор мені і справді ніхто, присягаюся!
– Світлано, – спокійно сказала Антон, – ти кажеш, що він тобі ніхто, що ти возила дочку до кота, бла-бла-бла. Але сама постав себе на моє місце. Ти мені повірила б, якби я тобі розповів таке?
– Це твоя мама все підлаштувала!
– Світлано, я дзвонив виховательці, – сухо промовив Антон, – і вона все підтвердила. І Даша розповілв… Це теж моя мати підлаштувала?
Світлана промовчала.
– Іди, – сказав Антон, – живи де хочеш, роби, що хочеш. І дуже сподіваюся, що ти не мозолитимеш мені очі ні до розлучення, ні після нього.
Світлана поїхала.
Наступного дня Антон подав на розлучення, і незабаром їх розлучили офіційно. Даша залишилася з батьком, а виховувати її йому, як і раніше, допомагала Любов Миколаївна.
Звісно, Світлана у всьому звинуватила свекруху, – що це вона, змія підколодна, сім’ю зруйнувала. Бог їй суддя, – як кажуть, – і прапор в руки…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!