– Ти мусиш відмовитися від своєї частки! Мені треба продати квартиру, а через тебе я нічого не можу зробити, – вимагала Дарина, мати Кіри, яку та майже не пам’ятала.
Кіра дивилася на неї і намагалася зрозуміти: з чого раптом ця жінка вирішила, що має право щось від неї вимагати.
***
Кіра з’явилася на світ, коли Дарина була студенткою на початку навчання в Зарічанському інституті. Її обранець та батько дитини навчався в тому ж закладі.
Спочатку вони думали, що зможуть усе подолати, навіть планували одружитися. Але після появи дитини все змінилося.
– Я не можу так! – сказав той молодик. – Мені зарано бути батьком! Це була помилка!
Він зібрав речі та пішов, а Дарина залишилася з донькою одна. Навчання їй довелося закинути: вона підробляла на різних роботах. Іноді Діну забирала її мати, але як би вона не намагалася, грошей усе одно не вистачало.
– Я, мабуть, погана мати… – зізналася вона одного разу подрузі.
– Не говори так. Ти просто втомилася! – відмахнулася та.
Дарина знала, що справа не в цьому…
За кілька років молода жінка познайомилася з чоловіком. Він прибув до міста ненадовго. Відносини розвивалися стрімко, а потім чоловік зробив їй пропозицію.
– Мене переводять… – сказав він. – Майже на інший кінець країни. Поїдеш зі мною?
– Поїду! – без вагань відповіла Дарина.
Але потім він додав:
– Я не готовий виховувати чужу дитину… Ти повинна вирішити сама, що з усім тим робитимеш.
Дарина не наробила довго роздумів: вона привезла п’ятирічну Кіру до матері.
– Як це розуміти? – запитала здивована бабуся.
– Я їду з чоловіком. Зовсім, мамо…
– А дочка?
– Вона залишиться з тобою! Я гроші надсилатиму.
– Та до чого тут гроші? Це ж твоя дочка!
– Я не можу взяти її з собою… – Дарина опустила погляд, було ніяково вимовляти таке.
– А якщо я відмовлюся? – спитала її бабуся.
– Тоді не знаю… Відвезу в дитбудинок! Я не буду через дівчинку ламати своє життя! Воно тільки почало налагоджуватись! – У Дарини починалася істерика.
Мати зітхнула важко. Віддати онуку до дитбудинку вона не могла. У їхній сім’ї дітей не відмовляли ніколи, хоч би що трапилося. Рішення доньки вона не ухвалювала, але розуміла, що утримати Дарину силою не вийде.
– Гаразд… – нарешті сказала вона. – Якщо вирішила – їдь!
За кілька хвилин Дарина пішла. Кіра залишилася з бабусею, котрій майже нав’язали дівчинку.
***
Бабуся виховувала Кіру суворо — ласки від неї дівчинка майже не відчувала. Жінка спілкувалася з дитиною наказами, могла різко крикнути, образити словом.
Кіра дуже намагалася бути гарною. Вона рано навчилася зібирати речі, мити за собою посуд, не просила іграшок чи солодощів. Навіть коли їй хотілося плакати, вона робила це тихо, аби бабуся не почула.
Дівчинці здавалося, що якщо вона буде слухняною, її не вигнануть. У такому ніжному віці вона вже знала: дорослі можуть відмовитися від дітей, і їй було страшно. Щоб заслужити любов, не йшлося — їй просто хотілося, щоб бабуся її не покинула.
Якось після школи Олена затрималася: подруга покликала її подивитися кошенят на подвір’ї, і дівчинка зовсім забула про час. Додому вона прибігла майже на годину пізніше, ніж зазвичай.
Коли бабуся відчинила двері, то по її погляду все стало ясно:
– Де була?
– Бабусю, я…
– Я спитала, де була? – голос бабусі був дуже незадоволений.
– Ми з кошенятами на подвір’ї дивились…
– От і посидиш тепер на сходах. Може, наступного разу не займатимешся нісенітницею! – суворо сказала бабуся.
– Вибач… – Кіра намагалася не заплакати.
Бабуся зачинила двері перед її носом. Дівчинка спочатку стояла, сподіваючись, що це просто невелика провокація, щоб її провчити, але потім чула, як бабуся ходить по квартирі і займається своїми справами.
Дівчинка сіла на сходинку біля дверей. Рюкзак поклала на коліна і почала чекати. Минав майже годинник, як раптом хтось сказав:
– А чого ти тут сидиш?
Кіра підняла голову. Перед нею стояла Тетяна — двоюрідна сестра матері, коли-небудь заглядала до них у гості.
– Бабуся покарала… – тяжко зітхнула дівчинка.
– Покарала? Додому не пускаєш? – Тетяна спохмурніла. – Давно сидиш?
– Так, – зізналася Кіра.
– Зрозуміло. Ходімо! Будемо з тобою морозиво їсти!
– Мені не можна… – дівчинка злякалася такої пропозиції.
– А я сказала можна! – Тетяна усміхнулася і потягнула за руку.
У кафе двоюрідна тітка купила їй велике морозиво з шоколадною крихтою. Кіра навіть не наважувалася почати їсти, але Тетяна підштовхнула її.
– Та їж ти! Не зважай на все так!
Кіра спочатку мовчала, опустивши очі. Тетяна не поспішала — була поруч і посміхалася. Поруч з нею дівчинці чомусь стало легше говорити, і за кілька хвилин вона розповіла, що сталося після школи.
Тетяна вислухала її і похитала головою.
– Через кошенят тебе залишили одну?
Кіра кивнула.
– Оце так… – тітка не розуміла, як за звичайну дитячу витівку можна так жорстоко покарати восьмирічну дитину. Коли вони повернулися, бабуся була ще зліша.
– Це ще що за таке? Я її покарала!
– Їй вісім! З дитиною не можна поводитися, як із собакою! – Тетяна говорила вільно з бабусею Кіри.
– Ти мене вчитимеш? Ти знаєш, скільки я з нею намучилася?
Кіра відкотилася до стіни та опустила очі. Було дуже страшно.
– Якщо тобі так важко з нею, то навіщо ти взагалі взялася за цю справу?
– А що мені було робити? Віддати дитини до дитбудинку? Щоб потім люди на мене пальцями показували?
– Треба чинити по-людськи!
– Якщо така розумна, сама її забирай! Я подивлюся, як ти з цією скалкою впораєшся.
Тетяна пожала плечима.
– Саме так і зроблю! Заберу її до себе! Ось назавжди і сьогодні!
– Іра, не вигадуй! – бабуся не очікувала такої відповіді, але сміялася зроду не сильно. Проте Тетяна вже серйозно ставила перед племінницею питання.
– Пішеш до мене жити?
Кіра зовсім не знала, що відповісти. Їй не хотілося роздратувати бабусю, але все одно кивнула на знак згоди.
***
Тетяна була заміжня за Олегом, але їхніх дітей не було. Олег зазвичай працював за межами міста або подорожував морем, тож про те, що в їхньому домі тепер живе Кіра, він дізнався лише після усіх подій.
Тетяна хотіла сказати чоловікові телефоном, але не наважувалася. А коли він нарешті з’явився на порозі, відступати вже було нікуди:
– Олеже, спочатку послухай мене:
– Що трапилося?
Олег, знаючи дружину, чекав чогось серйозного на кшталт «пожежі від забутої ввімкненої праски», але все обернулося не так, як він очікував.
– Я забрала Олену до нас жити. Зовсім. Бабуся не проти, мама все одно, оформимо опіку, – швидко розповіла їй подруга про все. Олег вислухав і зітхнув важко.
– Гаразд. Тоді приведи її — будемо знайомитися!
Згодом Кіра звикла до нього. Олег ніколи не примушував її називати його татом, не нав’язував порад, але завжди приходив на допомогу, коли це було потрібно.
А потрібно було щось полагодити — лагодив, треба було поговорити з однокласником-задиракою — говорив. З кожного рейсу Олег привозив дівчині подарунки. Він бачив, що це світла дитина, і перейнявся до неї всією душею.
Так минуло кілька років. Коли Кірі виповнилося тринадцять, бабуся відійшла у вічність.
Дізнавшись про це, на обрії з’явилася Дарина. Вона приїхала вирішувати питання спадщини і лише тоді дізналася, що бабуся залишила частину квартири онуці.
Чому бабуся так вирішила — ніхто не знав. Може, перед смертю їй стало соромно, а може, хотіла залишити дівчинці щось, що would допомогло їй розпочати нове життя.
За кілька днів Дарина приїхала до Олега й Тетяни.
– Поклич Олену! – вимагала вона з порогу. – Мені треба з нею поговорити.
Кіра вийшла з кімнати й застигла. Мати вона зовсім не пам’ятала, але виявилося, що вони були дуже схожі.
– Ти мусиш відмовитися від частки! – Почала вимагати Дарина. – Мені потрібно продати квартиру, і це буде простіше зробити, якщо ти ніколи не володітимеш нею!
– Вона нічого тобі не винна! – Ірина стала на захист дитини.
– Тебе не питають… Ти взагалі для неї ніхто! – Дарина була на нервах.
– На мою думку, ти в нас ніхто… – засміялася Тетяна.
– Вона ще дитина! Навіщо їй квартира? – спалахнула мати.
– Щоб був старт на майбутнє! – грянув голос з кухні.
– А ти ще хто такий, щоб втручатися?!
– Я її батько! А Тетяна — мати! Це ми дбали про неї ці роки! Це я з нею займався математикою, це Тетяна нічого не спала, коли дівчинка хворіла! А ти, коли була егоїсткою, так і залишилася!
Дарина зблідла.
– Я її мати!
– Мати ніколи не стала б відбирати у своєї дитини те, що їй належить по праву! – сказав Олег.
– Ви ще пожалкуєте. Я піду до суду!
Після того випадку Дарина телефонувала ще не раз, погрожувала адвокатами та судами. Але далі погроз справа не просунулася. Ірина та Олег стежили за тим, щоб Кіра зберегла частку бабусиної квартири.
Минав час, до двадцяти років Кіра вже давно не чекала, коли мати з’явиться знову й скаже те, що їй хотілося почути з дитинства. Тому, коли Дарина знову зателефонувала і запропонувала зустрітися, Кіра погодилася без особливих емоцій.
– Я хочу продати квартиру, – сказала Дарина. – Ти можеш продати свою частку разом зі мною. Кожен отримає гроші та зможе купити собі житло.
Кіра не стала сперечатися, тільки перед продажем вирішила заїхати туди, щоб зібрати власні спогади.
Дарина відчинила двері своїм ключем. Усередині майже нічого не змінилося. Дівчина підійшла до кімнати, де колись жила. У шухляді лежали старі фотографії. Серед них вона знайшла кілька кадрів із дитинства.
Вона зібрала фотографії в окремий стос.
– Ти їх забиратимеш? – Запитала Дарина.
– Так.
– Навіщо?
Кіра глянула на знімки. Вона сама не знала, навіщо…
– Просто хочу залишити їх у себе.
Дарина мовчала. Їй було байдуже, але цей холод у материнських очах більше не ранив.
Після продажу квартири Кіра отримала гроші за свою частку. Дарина теж забрала свою частку та знову припинила виходити на зв’язок.
Кіра теж не дзвонила матері. У неї вже була власна сім’я: найулюбленіша і найдорожча — наречений Ігор, з яким вони зустрічалися більше року, зробив їй пропозицію. І вона прийняла…
Ось така зворушлива життєва історія до вашого прочитання! Пишіть у коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!