— Ти ж не чужа нам, Олено! Куди мені їх дівати? Лише на два тижні, до кінця місяця. Ти ж добра людина, невже дітям відмовиш?
Олена тримала телефон плечем біля вуха й водночас перебирала на ґанку свіжі огірки.
Дзвонила не зовиця й не свекруха, а Ганна — дружина брата її чоловіка. І йшлося про двох тижнів для трьох Ганниних дітей, яких вона з новим чоловіком збиралася привезти до них у село.
На ту саму садибу, яку Олена з Петром зводили майже все своє спільне життя.
— А Петро що на це сказав? — тихо спитала Олена.
— Та Петро тільки за! Ми ж учора говорили, він сам сказав: везіть, місця всім вистачить.
Місця вистачить. Будинок великий, два поверхи, сад, город, літня кухня.
Усе це будувалося роками, і кожна копійчина з двох скромних зарплат ішла на цеглу, дошки, вікна.
Олена добре пам’ятала, з чого все починалося.
Перші роки вони тулитися в маленькій старій хатині на краю ділянки, поки закладали фундамент.
Петро сам мурував стіни після основної зміни, а вона вечорами носила пісок і воду. У всьому собі відмовляли, про море навіть не мріяли.
А Ганна за всі ті роки з’явилася в селі всього двічі. Обидва рази приїжджала з порожніми руками, зате з повними сумками брудного одягу, який одразу складала в пральну машину.
— Гаразд, — зітхнула Олена. — Хай приїжджають.
У вічі відмовити було незручно.
У Ганни тепер начебто все пішло шкереберть: розлучилася, зійшлася з іншим чоловіком, старе житло продали, у новому почався великий ремонт.
А троє дітей — молодшому було вісім, середньому одинадцять, старшій чотирнадцять — цілими днями блукали між мішками з цементом і пилом.
Куди їх на літо? Звісно, в село до дядька Петра. Там і сад, і річка неподалік, і свіже повітря, і тітка Олена, яка з ранку до ночі на кухні всіх нагодує.
Коли Петро повернувся додому, Олена прямо запитала, чому він погодився без неї.
Чоловік лише почухав потилицю й розвів руками.
— Ну а що я мав сказати? У неї ж клопоти, діти мучаться в тому пилу. Потерпимо зо два тижні, не чужі ж.
— А ти спитав, на який саме термін вони приїдуть? Чим ми їх годуватимемо?
— Та якось ніяково було питати. Рідня все-таки. На місці розберемося.
Дітей привезли в суботу після обіду.
Ганна витягла з машини кілька великих торбин, поцілувала Олену в щоку, простягнула пакунок вівсяного печива.
— Це вам до чаю, гостинець від нас.
Через пів години Ганна вже сіла в машину й поїхала назад у місто, до чоловіка й ремонту.
Той пакунок печива так і залишився єдиним її внеском на весь наступний час.
Перші кілька днів Олена щиро намагалася зробити дітям затишок.
Діти були звичайні, не винні в дорослих справах.
Старша, Соломія, майже не випускала з рук телефон і ховалася в тіні.
Середній, Артем, носився по всьому городу з м’ячем.
А найменший, Кирило, тулився до Олени, бігав за нею на город і щохвилини кликав тітку.
Потім почалися звичайні побутові потреби, які швидко показали реальність.
У понеділок Олена поїхала до великого магазину в сусіднє містечко.
Купила все так, як звикла брати на них із Петром на цілий тиждень: трохи м’яса, крупи, масло, молочне.
У середу в холодильнику гуляв вітер.
Троє підлітків на свіжому повітрі мали такий апетит, що буханець свіжого хліба зникав за один обід разом із банкою варення.
У четвер довелося їхати знову.
Потрібні були молоко, сметана, макарони, курка, сосиски, печиво. Діти просили щось солодке, яблучний сік у пляшках, пластівці.
У суботу Олена стояла біля каси вже втретє за сім днів.
Коли на екрані висвітилася загальна сума, у неї просто потемніло в очах. За один тиждень пішло стільки, скільки вони з чоловіком зазвичай витрачали за пів місяця, а то й більше.
Потім почалися інші клопоти.
У Кирила вже на другий день відвалилися підошви на літніх сандалях. Ходити хлопцеві було ніяк, тільки босоніж по гарячій стежці.
Олена зітхнула, повела його на ринок і купила нову пару взуття.
Артему знадобилася кепка від сонця, бо свою він десь потопив у річці.
Соломія згадала, що забула вдома зарядку до свого телефона, і цілий день ходила насуплена, аж поки Петро не купив їй новий у містечку.
Кожна річ окремо ніби й коштувала небагато. Але дрібниці швидко зібралися в величезну суму.
У середу Соломія підійшла до Олени на ґанку:
— Тітко Олено, мені терміново потрібен новий купальник. Усі на річку йдуть, а в мене старий і вже малий.
Довелося купувати й купальник, щоб дитина не плакала в кутку.
Потім у Артема тріснув екран на старому телефоні, і він пів дня ходив за Петром, доки той не віддав йому свій запасний апарат, який тримав для роботи.
Ще через кілька днів з’ясувалося, що в дітей скінчилося геть усе: зубна паста, мило, навіть вологі серветки.
Ганна не поклала в торбу жодного засобу гігієни, не кажучи вже про пральний порошок, який тепер ішов пачками через постійне прання дитячого одягу.
— Тітко Олено, а мама казала, що ви нам інтернет покращите, — якось сказала Соломія за обідом. — Бо в мене відео зависають, дивитися нічого.
— Мама так сказала? — здивувалася Олена.
— Так. Сказала, що дядько Петро добре заробляє, хай підключить нормальну швидкість, щоб ми не нудьгували.
Олена промовчала.
Але фраза — «мама сказала, хай куплять», «мама казала, дядько Петро зробить» — почала лунати майже щодня.
Мама пообіцяла, що їх повезуть до розважального центру.
Мама казала, що дядько купить Кирилові самокат, бо свій вони залишили в місті.
— Тітко, а коли ми поїдемо на атракціони? — смикав за рукав Артем у п’ятницю. — Мама обіцяла, що ви нас повезете.
До того центру треба було їхати машиною добрий десяток кілометрів, купувати квитки кожному, годувати їх там обідом.
Олена м’яко відповіла: «Побачимо, хлопці, зараз багато роботи на городі». Діти одразу образилися й надули губи.
Увечері Олена сіла біля столу з аркушем паперу й олівцем.
Вона ніколи не була скупа, вони з чоловіком завжди жили просто, всього вистачало.
Але тепер вона відкрила рахунки на телефоні й почала підбивати цифри.
Харчування за минулі дні забрало чималу частину їхнього місячного заробітку.
Одяг, взуття, зарядки, солодощі, дрібні забаганки — ще половину від того.
Олена глянула на підсумок і зрозуміла: якщо так піде й далі, вони витратять усе, що відкладали на ремонт даху перед осінню.
І головне — ті два тижні, про які домовлялися спочатку, уже добігали кінця.
Олена зайшла до кімнати, де Петро дивився телевізор.
— Петре, треба поговорити. Ти подзвониш Ганні щодо грошей? Нехай перекине бодай частину на харчування дітей.
— Та кинь, Олено, якось ніяково. У неї ж там такий ремонт, гроші всі розписані. Потерпимо ще трохи.
— Ми вже витратили майже весь запас на місяць. Ти розумієш, скільки йде на трьох дітей?
— Ну а як інакше, вони ж ростуть. Вона ж мати, має сама здогадатися. Побачиш, сама все віддасть, коли забиратиме.
Олена лише похитала головою й пішла на кухню варити чергову велику каструлю супу.
Минуло ще кілька днів. Обіцяні два тижні спливли.
У четвер увечері телефон нарешті задзвонив. Ганна.
— Оленко, привіт! Слухай, тут така справа вийшла. Майстри затягують роботу, матеріали вчасно не привезли, пилюка страшна. Нехай малі ще тижні зо три у вас побудуть, га? Їм же в селі так добре, повітря, свіжі овочі. Куди їх зараз у цю метушню забирати?
Олена стояла біля вікна літньої кухні. Надворі Артем знову вимагав морозива, а Соломія скаржилася, що їй сумно без подруг.
— Ганно, — спокійно сказала Олена. — Ми дуже багато витрачаємо на продукти. Ти б переказала якусь копійку на дітей, якщо вони лишаються далі.
У слухавці повисла тиша.
А потім голос родички став холодним і здивованим:
— Олено, ну ти що таке вигадуєш? У вас же там усе своє — картопля є, огірки з грядки, кури бігають. Діти ж не делікатеси їдять. Зварила супу, нарвала ягід — от і ситі. На що там витрачатися? Можна й простіше дітей годувати, вони в мене не вередливі.
— М’ясо і масло на грядці не ростуть, Ганно. І взуття дітям у саду не знайдеш.
— Ой, вічно ти все рахуєш. Рідні ж племінники, а ти шматок хліба підраховуєш. Петро он жодного разу слова не сказав, він добра душа.
— Я тебе почула, — відповіла Олена й поклала слухавку.
Того ж вечора все остаточно стало на свої місця.
Кирило сидів за вечерею, крутив виделкою картоплю з тушкованими овочами й раптом спокійно сказав:
— А вдома нам мама піцу купувала. І напівфабрикати з магазину. А тітка Олена тільки звичайне варить.
Соломія одразу штовхнула його ногою під столом:
— Замовкни краще.
— А чого? Мама сама казала, що в дядька Петра грошей повно, вони багаті, а собі жаліють. Казала, будинок такий відбудували, а нам на ремонт допомогти не хочуть.
Олена повільно опустила ложку.
— Багаті, кажеш? Це мама так сказала?
— Ага, — кивнув малий, не відчуваючи небезпеки. — Сказала, що ви скнари, маєте стільки всього, а нам навіть смаколиків шкодуєте.
Соломія густо почервоніла й опустила очі. Артем уткнувся в тарілку й мовчав.
Ось воно що.
Поки вона бігала між плитою і городом, прала дитячі речі й купувала їм усе необхідне, до міста щовечора летіли зовсім інші історії.
Петро за столом раптом почав дуже уважно розглядати хлібну скоринку, ніби бачив її вперше.
Наступного дня Олена взяла свій телефон. Не зі злості, а просто тому, що слова хлопчика не давали спокою.
Вона зайшла на сторінку Ганни в соцмережах, яку та дуже активно вела для знайомих.
Перегорнула записи за останні два тижні.
Кілька днів тому — фото зі свіжим манікюром, довгі нарощені нігті з візерунками. Підпис: «Трохи радості для себе коханої».
Минулого тижня — Ганна з новим чоловіком у затишній кав’ярні, за столом, заставленим смачними стравами й напоями. Підпис: «Гарний вечір, ми заслужили на відпочинок».
Ще кілька днів тому — коробка з новеньким смартфоном. «Подарунок від коханого чоловіка».
Манікюр. Ресторани. Дорогі подарунки.
А троє дітей тим часом сиділи в селі на повному утриманні тітки, бо «на городі ж усе росте само, на що там витрачатися».
Олена нічого не писала в коментарях. Просто закрила сторінку.
Усередині неприємно стиснулося, але водночас зникли будь-які докори сумління.
Увечері вона рішуче звернулася до чоловіка:
— Усе, Петре. Або Ганна скидає гроші на проживання дітей, або нехай завтра ж забирає їх додому. Я більше не збираюся оплачувати чужий комфорт за рахунок нашої праці.
— Олено, та чого ти одразу так різко…
— Дзвони їй сам. Зараз.
Петро зітхнув, дістав телефон і набрав номер невістки.
Він саме лагодив замок на дверях, руки були зайняті інструментом, тому поклав телефон на тумбу й увімкнув гучний зв’язок.
Ганна відповіла майже миттєво і, не знаючи, що її чує вся кімната, одразу підвищила голос:
— Петре, ну що ви там знову вигадуєте? Скажи своїй, хай заспокоїться і не псує нерви. Подумаєш, троє дітей трохи каші поїли. Вони там лише пару тижнів побули, а вона вже шум підняла на всю родину. Я всім уже розповіла, яка вона в тебе жадібна, дітей зі двору випихає!
Олена стояла біля плити й мовчала.
Кирило, який саме зайшов випити компоту, зупинився у дверях і все почув.
Хлопчик насупився, підійшов ближче до телефону й голосно сказав:
— Тітка Олена не жадібна! Вона мені нові сандалики купила, бо мої порвалися!
У слухавці зависла мертва тиша.
— Кирилку, ану йди до кімнати! — нервово вигукнула Ганна з динаміка.
Але малий не зрушив з місця.
Він дивився на апарат на тумбі з такою щирою дитячою образою на матір, що Петро поспіхом натиснув кнопку вимкнення.
Минув день. У суботу біля хвіртки загальмував старенький автомобіль.
Приїхала свекруха, мати Петра. Сама вона навряд чи вибралася б так швидко — це Ганна поскаржилася й нацькувала бабусю.
Мати зайшла на подвір’я швидким кроком, ледь не з порога розмахуючи руками:
— Олено! Це що таке робиться? Ти дітей хлібом дорікаєш? Ганнусенька там уся на нервах, плаче! Рідних племінників випроваджуєш, а самі в якому хоромі живете!
— Добрий день, мамо, — стримано сказала Олена.
— Не треба мені твоїх привітань! Де твоє сумління? Мати з ранку до ночі клопочеться, а ти шматок рахуєш! Петре, ти бачиш, що в хаті коїться?
Петро визирнув із саду, але встрявати не поспішав:
— Мамо, та заспокойтеся ви. Давайте без крику.
— Яке без крику! — не вгамовувалася свекруха. — Я дітей сама ростила, нікому не кланялася. А тут трьох онуків нагодувати важко стало! Ганна ночей не спить з тим житлом, а ви їй тільки проблеми робите!
— Мамо, діти мали побути два тижні, а минув уже майже місяць, — спокійно пояснила Олена. — І за цей час жодної допомоги від їхньої матері ми не бачили.
— Та хоч усе літо! Це ж рідня! Сім’я має триматися разом! Петре, ти чого мовчиш, як води в рот набрав?
Олена мовчки пішла до хати.
За хвилину вона повернулася зі своїм телефоном, відкрила збережену сторінку Ганни й мовчки простягнула свекрусі.
На екрані яскраво світилися свіжі фото: довгі нігті з блискітками, посиденьки в дорогому закладі, новенький смартфон у руках невістки.
— Погляньте, мамо, — тихо сказала Олена. — Оце було вчора. Оце — три дні тому. Ганна чудово проводить час, поки її діти бігають тут у купленому мною одязі. Ремонт у неї стоїть, кажете? А на розваги все є. За мій рахунок зекономила, от і відпочиває.
Свекруха насупилася, примружилася, вихопила телефон із рук невістки.
Вона мовчки гортала сторінку тремтячими пальцями.
Кафе. Страви. Усміхнена Ганна в новій сукні.
Голос у старої жінки зник. Вона повільно опустилася на лаву під вишнею, помітно знітившись.
— Це ж коли вона… — тихо пробурмотіла мати. — Вона ж мені в сльозах дзвонила минулого вівторка. Казала, що на молоко дітям позичити треба. Я ж їй свою пенсію віддала, усе, що відклала…
— От бачите, — підсумувала Олена. — На молоко не було, а на кафе знайшлося. Зате ми тут жадібні.
Свекруха більше не сказала жодного докору. Вона ще кілька хвилин посиділа, дивлячись у землю, а потім мовчки підвелася, попросила сина підвезти її до зупинки й поїхала додому.
Дітей забрали вже наступного дня.
Ганна приїхала з новим чоловіком. До двору вона навіть не зайшла — стояла біля воріт, відвернувшись убік, поки підлітки складали свої речі в багажник.
Ні слова подяки господиня так і не почула.
Лише сідаючи в авто, Ганна крізь зуби кинула через плече:
— З рідними людьми треба по-людськи жити, а не за копійки сваритися. Соромно, Олено.
— Я тобі список усіх витрат надіслала в повідомленні, — відповіла Олена, стоячи біля хвіртки. — З чеками. Як буде можливість — повернеш.
Двері авто грюкнули, машина рушила з місця.
Лише маленький Кирило довго дивився в заднє скло й махав тітці рукою, поки авто не зникло за поворотом лісової дороги.
Минуло кілька тижнів.
Грошей Ганна, звісно ж, так і не віддала.
Натомість спробувала налаштувати проти Олени всю рідню по чоловіковій лінії, розповідаючи казки про те, як бідних дітей тримали в чорному тілі.
Але розмов вистачило ненадовго.
Свекруха, ображена за свої віддані з пенсії заощадження та обман, більше з Ганною не спілкувалася й сама розповіла сусідам усю правду про ресторани та манікюри.
Петро після того випадку став набагато уважнішим до дружини, зрозумівши, чия праця насправді тримає їхній дім у теплі й достатку.
А наприкінці літа Олені на телефон прийшло коротке повідомлення з незнайомого номера:
«Тітко Олено, дякую вам за сандалики. Я в них на перше вересня піду».
Олена довго дивилася на екран. Потім тихо посміхнулася й відповіла:
«Носи на здоров’я, Кирилку. Нехай добре носяться».