П’ятирічну Софійку Оксана привезла до бабусі на початку червня. Дівчинка глянула собі під ноги на землю й одразу скривилася.
— Бабусю, у тебе тут брудно. Я зараз сандалі забрудню, а мама їх тільки купила, — сказала вона. — Можна я по траві не піду?
— Це не бруд, а земля, Софійко. На дачі без неї ніяк, — відповіла Ганна. — Йди доріжкою, там сухо. Якщо й забруднишся, увечері все відмиємо.
— Їжу ж у магазині купують. Там земля на підлозі не лежить, — заперечила Софійка. — А картопля теж звідси?
— Картопля, морква, цибуля, ягоди. Спершу все це росте тут, а вже потім потрапляє до крамниці, — пояснила Ганна. — Ходімо в хату, компоту вип’ємо, а то стояти на спеці важко.
Оксана занесла речі й дістала зошитовий аркуш, складений удвоє. Там була дуже докладна інструкція, як доглядати за дитиною.
— Мамо, будь ласка, не махни на все рукою через два дні. Вона звикла їсти по годинах, інакше потім увесь режим зіб’ється, — попередила Оксана. — І старий одяг надягай тільки у дворі. Я все розклала по пакетах.
— Розберемося. Ти мені дитину залишаєш, а не кришталеву вазу, — відповіла Ганна. — Руки помиємо, нагодуємо, спати покладемо. Їдь спокійно.
Оксана ще раз переглянула сумку, поцілувала доньку й поїхала. Софійка випила два кухлі вишневого компоту та вийшла на ґанок. Біля сходинки повзло сонечко.
Дівчинка сіла поруч, покликала бабусю, але брати жучка на долоню відмовилася.
***
Наступного ранку Ганна пішла в сарай і взяла маленьку сапочку, яку чоловік колись зробив ще для доньки. За сніданком Софійка розмазувала кашу по тарілці й питала, коли вже можна буде ввімкнути мультики.
Ганна принесла сапку й поставила біля її стільця. Дівчинка відразу перестала їсти.
— Це мені? А навіщо вона така маленька? — запитала Софійка. — Велика зламалася?
— Дідусь Петро робив її для твоєї мами. Вона в дитинстві теж допомагала на городі, — відповіла Ганна. — Тепер сапка якраз тобі по росту. Тільки без мене нічого нею не чіпай.
— Мама копирсалася в землі? Вона мені про це не казала, — здивувалася Софійка. — А що в неї було?
— Своя грядка з редискою. Редиска виросла дрібна, але Оксана все одно ходила й усім її показувала, — розповіла Ганна. — Хочеш, і тобі зробимо грядку? Сама вибереш, що посадити.
— Горох хочу. Зелений, той, що дістають зі стручків, — вирішила Софійка. — Тільки руками землю чіпати не буду. Я вдягну рукавички.
— Подивимось на твої рукавички. Якщо зможеш у них тримати насіння — вдягай, — погодилася Ганна. — Не зможеш, садитимеш без них. Потім руки помиємо.
Грядку вибрали біля смородини. Ганна розкопала землю й почала розбивати грудки. Софійка стояла на доріжці й дивилася. Коли під однією грудкою з’явився дощовий черв’як, дівчинка скрикнула й відскочила до паркану.
— Бабусю, прибери його! Він зараз сюди поповзе, — зажадала Софійка. — Я не буду нічого садити, якщо там такі живуть.
— Він тебе боїться більше, ніж ти його. Зараз сховається в землю, і все, — відповіла Ганна. — Тільки не наступи. Черв’яки для грядок корисні.
— Чим корисні? Він же просто повзає, — сказала Софійка. — І мокрий весь.
— Землю розпушує. Корінню після нього легше рости, — пояснила Ганна. — Давай покладемо його під кущ і продовжимо. Можеш подати тріску.
Ганна підчепила черв’яка тріскою й віднесла під смородину. Софійка стежила за ним, поки він не зник у землі. Після цього підійшла ближче, але маленьку сапку поки що не взяла.
Горох садили вже по обіді. Ганна зробила першу лунку, поклала туди кілька горошин і присипала землею. Софійка стала навколішки на дощечку й узяла наступну.
— А йому там вистачить повітря? Ми ж його закопуємо, — спитала вона. — Може, трохи зверху залишити?
— Не треба. Птах побачить і склює, — відповіла Ганна. — Клади в лунку й засипай. Росток сам нагору вибереться.
— Завтра вже вибереться? Я вранці перша прибіжу, — сказала Софійка. — Ти без мене не дивись.
— Завтра там нічого не буде. Доведеться чекати днів десять, — попередила Ганна. — Поливатимемо, а розкопувати не можна. Інакше все занапастиш.
Софійка посадила десять горошин. Рукавички виявилися завеликими, тож працювати довелося голими руками. Коли закінчила, дівчинка підняла брудні долоні й насупилася.
— Мама лаятиметься. У мене навіть під нігтями чорне, — сказала вона. — Я тепер не відмиюся.
— Відмиєшся. Ходімо до колонки, там щітка лежить, — відповіла Ганна. — Колготки теж виперемо. Поки мама приїде, ти ще десять разів устигнеш забруднитися.
Біля колонки Софійка довго намилювала руки й просила бабусю перевірити нігті. Колготки довелося зняти й замочити в тазу. Увечері дівчинка ще раз сходила до грядки й запитала, чи вже не час поливати.
Маленьку сапочку вона поставила біля ґанку.
Вранці Софійка вибігла надвір ще до сніданку. Горох не зійшов. Вона повернулася в будинок і заявила, що горошини, мабуть, зіпсувалися. Ганна нагадала, що минув лише один день.
Поливати Софійці дуже сподобалося. У сараї знайшлася маленька червона лійка, якою раніше користувалася Оксана. Дівчинка носила воду від колонки й половину плескала собі на ноги. За кілька днів вона перестала скаржитися на мокрі сандалі.
Оксана дзвонила щовечора. Питала, що донька їла, чи вчасно лягла спати і чи не застудилася. Потім переходила до одягу та брудних рук.
— Мамо, Софійка цілий вечір розповідала про хробака! Ви що там робите? — запитала Оксана. — Вона в тебе на городі цілими днями сидить?
— Грядку їй зробили. Посадили десять горошин, тепер чекаємо на сходи, — відповіла Ганна. — Хробака спочатку злякалася, а потім ще двічі ходила шукати.
— Я ж просила стежити, щоб вона чиста ходила. Білі колготки ти вже замочувала, вона мені все розповіла, — сказала Оксана. — Надягай на неї старі шорти, якщо вона у дворі возиться.
— Уже надягла. У білих колготках по грядках її ніхто не ганяє, — відповіла Ганна. — Руки миє, одяг я перу. Не хвилюйся так через кожну травинку.
— Я не через травинку. Вона потім додому повернеться і скрізь руками лізтиме, — заперечила Оксана. — І ягоди з куща не давай. Тільки помиті.
— Ягоди ще зелені. Дозріють — помиємо, — пообіцяла Ганна. — Ти краще спитай, як горох. Софійка зараз тільки про нього й говорить.
***
На дев’ятий день з’явилися паростки. Софійка побачила їх зранку й прибігла до хати босоніж. Сандалі лишилися біля грядки.
— Бабусю, вони вилізли! Усі десять, я перерахувала, — закричала вона. — Ходімо швидше. Вони зовсім маленькі.
— Дай руки від тіста витру. Нікуди вони за хвилину не дінуться, — відповіла Ганна. — Сандалі взуй. Потім знову скалку шукатимемо.
— Я швидко. Тільки ти без мене не дивись, — попросила Софійка. — Я сама покажу, де який.
Біля грядки дівчинка присіла навпочіпки. Із землі стирчало десять тоненьких зелених петельок. Софійка перерахувала їх ще раз, а потім просто сіла на землю.
Про чисті шорти вона навіть не згадала.
— Це точно ті горошини? Вони ж були маленькі й сухі, — спитала вона. — А тепер зелені.
— Ті самі. Ти їх посадила, поливала, от вони й виросли, — відповіла Ганна. — Тепер поставимо прутики. Скоро з’являться вусики, їм треба буде за щось чіплятися.
— Я сама поставлю. Ти тільки покажи, куди, щоб не зламати, — сказала Софійка. — І поливатиму тепер теж сама.
Після цього дівчинка щодня доглядала за грядкою. Вона вчилася відрізняти бур’яни від гороху й спочатку кілька разів помилялася. Ганна показувала потрібне листя та допомагала повернути висмикнутий паросток на місце.
За тиждень Софійка вже справлялася сама.
Хробаків вона більше не боялася. Якщо один повз доріжкою, дівчинка брала совок і відносила його під смородину.
Гороховим паросткам Софійка дала імена й щовечора розповідала бабусі, хто з них виріс найвище. Ганна слухала й поправляла прутики.
У липні горох зацвів. Потім з’явилися маленькі стручки.
Софійка перевіряла їх зранку й увечері та кілька разів намагалася вмовити бабусю дозволити зірвати найбільший. Ганна просила почекати, доки всередині виростуть горошини.
***
Оксана приїхала по доньку наприкінці серпня. На ній були світлі штани й туфлі. Біля хвіртки після нічного дощу стояла калюжа, і Оксана обійшла її краєм. У руках вона тримала пакет із чистим одягом для Софійки.
— Софійко, ти де? Виходь, нам уже час збиратися, — покликала вона. — Я тобі одяг привезла. Перед автобусом переодягнешся.
Софійка вибігла з-за смородини боса, у старих шортах і футболці. Коліна були в землі, на щоці лишилася темна пляма. У руці дівчинка тримала кілька стручків.
— Мамо, дивись, це мій горох! Я сама його посадила й поливала, — сказала вона. — Спробуй, він уже солодкий. Бабуся дозволила зірвати.
— Почекай, не притискайся до мене, ти вся в землі, — сказала Оксана. — Це той горох, про який ти щовечора розповідала? Правда сама виростила?
— Правда. Було десять горошин, і всі виросли, — відповіла Софійка. — Ходімо, покажу. Тільки на Машу не наступи.
— Хто така Маша? — запитала Оксана. — Ти горох так назвала?
— Усі мають імена. Маша найвища, а Катя поруч із нею, — пояснила Софійка. — Ходімо швидше, я тобі всіх покажу.
Оксана відкрила стручок нігтем і висипала горошини собі на долоню. Одну спробувала, решту віддала доньці. Потім поставила пакет біля ґанку й пішла до грядки.
Софійка показувала кожен кущик і розповідала, який зійшов першим. Оксана присіла поряд, зірвала ще один стручок і забруднила коліно об край грядки. Витерти штани вона не стала.
— Мамо, у мене теж тут була грядка? Я зараз згадала маленьку сапку з синьою ручкою, — сказала Оксана. — Тато мені її зробив, так?
— Зробив. Ти редиску садила біля паркану, — відповіла Ганна. — Виросла дрібна, але ти всім її показувала. Сапка досі ціла, Софійка тепер нею працює.
— Бабуся сказала, що вона тепер моя. Можна я заберу її додому? — запитала Софійка. — Я навесні знову привезу.
— Забирай. Тільки вдома не розмахуй нею, покладемо на балконі, — відповіла Оксана. — Навесні візьмеш назад. Якщо бабуся дозволить, ще щось посадимо.
— Я моркву хочу. І ще горох, тільки більше, — сказала Софійка. — Ти теж садитимеш? А в тебе раніше виходило?
Того дня Оксана не стала забирати доньку. Вона зателефонувала додому й попередила, що залишиться до неділі. Увечері вони втрьох сиділи на терасі й лущили горох у миску.
Софійка розповідала, як злякалася першого черв’яка і скільки днів чекала на сходи. Оксана згадала, як батько вчив її тримати сапку.
Потім вона розповіла, як з’їла майже всю редиску ще до обіду, а батькам сказала, що її склювали птахи. Ганна нагадала, що кілька штук усе ж лишилося.
Софійка попросила розповісти щось про дідуся Петра.
— Бабусю, а сапку ми точно заберемо? Тільки синю ізоленту не знімай, — попросила вона. — Без неї ручка буде вже не така.
— Ніхто її знімати не буде. Забирай і зберігай на балконі, — відповіла Ганна. — Тільки під дощем не залишай. Поіржавіє, доведеться навесні чистити.
У неділю вони виїжджали вечірнім автобусом.
Ганна пересадила один молодий пагін гороху в квітковий горщик, щоб поставити його на міське підвіконня. Маленьку сапку обгорнули газетою й поклали поряд із сумкою.
Софійка всю дорогу тримала горщик на колінах.
За кілька днів Оксана зателефонувала матері. Горох стояв на кухонному вікні, і Софійка щоранку його перевіряла. Сапку прибрали на балкон. Навесні Оксана обіцяла знову привезти доньку й допомогти зробити нову грядку.
Ось таке чудове літо поруч із бабусею — яка і казочку розповість, і до роботи привчить.
А ви пам’ятаєте свої “дитячі городи”? Діліться думками в коментарях, підтримайте автора вподобайками!