Коли Оля повернулася додому, батьки вже напружено її чекали. Обличчя в них були такі похмурі й тривожні, що вона одразу збагнула: сталося щось недобре.
— Мамо, тату, у нас хтось помер? — перелякано спитала вона, поспіхом скидаючи верхній одяг у передпокої. — Із рідних?
— Звідки ти це взяла? — насторожилася мама.
— Чому помер? — слідом напружився і тато.
— Тоді хтось захворів?
— У нас ніхто не хворіє! Усі здорові!
— То що тоді в вас із лицями?
— А, з лицями… — Мама обхопила плечі, ніби їй стало холодно, і опустилася на диван.
Батько сів на стілець, невдоволено стиснув губи й обережно сказав:
— Олю… Ми хочемо зараз тобі дещо повідомити… Але ти маєш сприйняти це спокійно. Ти ж у нас уже давно доросла. Скоро й сама заміж вийдеш.
— Не знаю, не знаю… — знизала плечима Оля й завмерла посеред вітальні, переводячи погляд то на маму, то на тата. — Ну, давайте, кажіть уже свою неприємну новину. Ви вирішили розлучитися, так?
У кімнаті повисла пауза, а потім мама з підозрою перепитала:
— Звідки ти здогадалася?
— Та як-як? Ви самі сказали, що я в вас доросла. Очі в мене на місці. За останні пів року ви жодного разу не поцілувалися. І намагаєтеся не дивитися одне на одного.
— Ну так… — замислено промовив батько. — Дійсно, очі в тебе, виявляється, на місці. Так от, Олю, ти маєш нас зрозуміти. Так далі жити не можна.
— Я розумію, розумію, — кивнула дочка. — Ви мене виростили й заспокоїлися. А ваші почуття самі по собі згасли. Мені тільки цікаво, хто з вас першим зрадив?
— Що? — одночасно вигукнули обоє батьків.
— А що ви дивуєтесь? Бо просто так люди не розходяться. Значить, хтось із вас оступився.
— Ти що, зовсім з глузду з’їхала, Олю? — спалахнула мама. — Як ти могла про нас таке подумати?
— Запам’ятай, ми в тебе не такі! — суворо додав батько. — Дружині, як і Батьківщині, зраджують лише мерзенні, безвільні люди!
— Та? — здивовано хмикнула Оля. — Тоді навіщо вам розходитися? Живіть і далі разом під одним дахом. Ви ж не сваритеся. Може, у вас іще все налагодиться?
— Ні. Так нечесно, — похитав головою тато.
— І взагалі, доню, — підхопила мама, — ми вирішили, що якщо охололи одне до одного, то можемо спробувати почати жити заново.
— Так, — невпевнено кивнув батько. — Треба спробувати. Нам же лише по п’ятдесят. І якщо в нас із мамою тепер усе так…
— А ваше кохання? — перебила його дочка. — Його взагалі не лишилося? Зовсім-совсім?
— Ну, як тобі сказати?.. — ухильно пробурмотів тато. — Принаймні ми його давно не відчуваємо.
— Не відчуваємо, — підтвердила й мама. — Раніше воно горіло ось тут, у грудях. Коли когось із нас довго не було вдома, ми хвилювалися й навіть страждали.
— А тепер у нас у грудях якась байдужість, — продовжив тато. — Тому ми твердо вирішили розлучитися.
— Так, твердо, — знову підтвердила мати. — І ти маєш нас зрозуміти.
— Добре, — кивнула дочка й теж сіла на вільний стілець. — Я вас розумію. Розлучайтеся.
Батьки з полегшенням видихнули, і на їхніх обличчях з’явилося щось схоже на усмішку.
— Тільки тоді і я вам повідомлю одну новину, — продовжила Оля. — Для вас вона, мабуть, буде неприємна, а для мене — дуже щаслива. Я при надії.
— Що? — знову в один голос вигукнули батьки й ошелешено переглянулися. — Як це — при надії? Від Артема? Ви ж іще не одружилися!
— Ні. Це не від Артема.
— Що?
— Так-так, не дивуйтеся. Я, звісно, спершу хотіла Артема обдурити й сказати, що це його син, але потім передумала. Так буде нечесно. Тому я вирішила виховувати його сама.
— Гей! Ти що, доню? — вигукнула мама. — А хто тоді батько дитини?
— Вам це знати не обов’язково. Цю людину я одразу викреслила з життя. То був випадковий зв’язок.
— Олю! — ахнув батько. — Ти розумієш, що говориш?
— Спокійно, тату! Я вас зрозуміла, тепер і ви мене зрозумійте. Так буває в дівчат, коли в них паморочиться в голові, і вони думають, що схопили за хвіст принца.
— Та принц виявився нікчемною людиною. Але я можу вас запевнити — онук у вас буде гарний. Бо його батько, ну просто модель. Саме на це я й купилася.
— І знаєте, дорогі тату, мамо, я ні про що не шкодую. Адже мати сина, хоч він іще не народився, — це ж таке щастя!
— Хоча вам цього не зрозуміти. У вас же лише дочка. Та ще й отака. Яка нагуляла дитину від незрозуміло кого.
— Олю! — Мама схопилася з дивана й упала перед сидячою дочкою на коліна. — Не кажи так! Ти в нас золото! Ну й що, що при надії? І добре. Значить, я житиму з тобою і допомагатиму в усьому.
— Ні-ні-ні! — вигукнула Оля. — Мені не треба ваших жертв! Я житиму окремо. Зніму квартиру, працюватиму віддалено, і… Не хвилюйтеся, батьки, я впораюся.
— Не кажи дурниць, Олю! Як це — знімати квартиру? А ця квартира?
— А цю ви продасте й купите собі по однушці. Ви ж розлучаєтеся. Вам же треба десь жити.
— Але ти могла б жити з кимось із нас.
— Ще раз — ні! Ви хочете почати нове життя, і це правильно. Ви ще молоді.
— А ти?
— А ви мене виростили, і тепер я — не ваша турбота.
— Олю, ти що, здуріла? — батько навіть підскочив на стільці. — Як це — не наша турбота? У нас же скоро буде онук.
— Олю, не треба так… — Мама вхопилася за серце. — Ми ж жили разом тільки заради тебе, і тепер…
— І тепер, якщо така ситуація, ми знову згодні жити так само, — підхопив батько.
— Звісно! — зраділа мама. — Ти знову стала як маленька.
— Чому це — як маленька? — образилася Оля.
— Та тому, що майбутні мами всі як маленькі! — усміхнувся батько. — Знаєш, якою була мама, коли носила тебе під серцем? Примхливою і вічно голодною. До речі, ти не хочеш їсти?
— Хочу, — кивнула дочка.
— От і добре! — радісно вигукнули батьки й заметушилися.
— Зараз, Олю, ми будемо вечеряти! — Мама схопилася й побігла на кухню.
Батько квапливо подався за нею й грюкнув дверцятами холодильника.
— Зараз подивимося, що в нас є смачненького! Так, я швидко вдягнуся й збігаю в магазин. Куплю червоної ікри та тортик. Пам’ятаєш, що ти в мене завжди просила, коли була в положенні?
— Пам’ятаю, пам’ятаю, — радісно відповіла йому мама. — І купи шпроти.
— А ще — ігристе! — вигукнув батько.
— Яке ігристе? Тані тепер не можна!
— А я куплю його для нас із тобою. У нас же починається нове життя! А Олі я куплю сік. Гарбузовий. Її улюблений.
— І чипсів, будь ласка, купи, тату! — додала з вітальні Оля.
— Які чипси? — хором вигукнули на кухні батьки. — Тобі це категорично не можна! Там стільки шкідливих добавок!
— Але ж я — в положенні!
— А, так… — схаменувся тато. — Точно… Гаразд, куплю одну пачку.
— Мамо, тату, а ви точно не розлучитесь?
— Про що ти кажеш, дівчинко? Яке розлучення? Попереду стільки цікавого!
Щаслива Оля спершу засміялася, а потім раптом заплакала. Ну так… Цих панянок при надії іноді й дідько не збагне…
Ось така зворушлива життєва історія до вашого прочитання! Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!