Маргарита того дня повернулася додому раніше, ніж звично, й дуже сподівалася на спокійний вечір. У новому офісі ще не встигли влитися в нормальний робочий ритм, тож коли приблизно о четвертій стало ясно, що сидіти далі просто “для галочки” нема сенсу, вона поїхала додому.
По дорозі вона заїхала в магазин: взяла солодкої черешні, яку любив Артем, пачку кави та сир для гарячих бутербродів. Хотіла швидко зробити вечерю, розібрати білизну із сушарки й нарешті подивитися фільм, який вони відкладали вже тиждень.
Ще не встигла поставити пакет на кухонний стіл, як у двері подзвонили. На порозі стояла Тамара Сергіївна.
Маргарита одразу насторожилася. Свекруха ніколи не приходила без попередження. Вона могла зателефонувати за кілька днів, потім зранку уточнити плани, а за годину до приїзду ще раз написати, що вже вирушила. Але ще більше Маргариту збентежила молода жінка поруч із нею.
На вигляд їй було років двадцять сім, може, двадцять вісім. Світле волосся зібране в низький хвіст, легка куртка, кросівки, а поруч із ногою — велика дорожня сумка. Жінка трималася рукою за помітно округлий живіт.
— Доброго дня, — сказала Маргарита, і всередині в неї неприємно стиснулося.
Дівчина ледь помітно кивнула. Тамара Сергіївна на привітання взагалі не відповіла.
— Проходьмо, Маргарито. Треба серйозно поговорити. Це стосується Артема, — сказала свекруха, не відводячи погляду.
Маргарита подивилася спершу на сумку, потім на живіт незнайомки. Усередині все похолоділо. Вона мовчки відступила вбік, даючи дорогу.
Дівчина першою зняла кросівки й обережно поставила їх біля стіни. Свекруха роззулася слідом і поводилася так, ніби просто прийшла на звичайний сімейний обід.
— Чаю будете? — запитала Маргарита, більше машинально, намагаючись зібратися з думками.
— Потім, — сухо відрізала Тамара Сергіївна. — Зараз не до чаю.
Дівчину звали Олеся. Майже весь час мовчала: сіла на край кухонного стільця, поклала руки на коліна й дивилася у бік вікна. Розмовляла переважно свекруха.
І говорила вона так, ніби Маргариті збиралися повідомити якусь неприємність із побуту — наприклад, що у ванній знову треба міняти змішувач.
— Артем сам мав тобі це сказати, — почала Тамара Сергіївна. — Я йому ще місяць тому сказала: досить тягнути. Але він усе відкладав.
Маргарита стояла біля кухонної стільниці й напружено ловила кожне слово.
— Що саме він мав мені сказати? — голос у неї ледь тремтів.
Тамара Сергіївна пильно глянула на Олесю, а та опустила очі.
— У них… стосунки.
Кілька секунд Маргарита просто чекала продовження. Мозок ніби відмовлявся одразу скласти почуте в нормальну фразу.
— Та які ж, мамо, стосунки? — її голос уже звучав так, ніби належав не їй.
— Найзвичайніші, — роздратовано буркнула свекруха. — Досить мені це розжовувати. Олеся чекає дитину від Артема.
Маргарита повільно поставила пакет із черешнею на стіл. Потім дістала стілець і сіла, бо ноги буквально підкошувалися. Першою думкою чомусь була не зрада. Вона лише подумала: «Ось чому він останні місяці так часто затримувався».
Потім у пам’яті спливли раптові суботні поїздки “по роботі”, звичка класти телефон екраном донизу і історія про колегу, якого Артем нібито кілька разів підвозив після роботи додому, бо йому було “по дорозі”.
Дивно, але до цього моменту Маргарита справді нічого не підозрювала. Артем не став ні холоднішим, ні різкішим. Вдома вони разом вечеряли, говорили про відпустку, вибирали нову шафу в спальню. Ще три дні тому він надсилав їй фото готелів.
Маргарита знову глянула на Олесю.
— Який термін? — запитала вона майже пошепки.
Та нарешті підняла очі.
— Шостий місяць.
Шостий. Маргарита швидко підрахувала. Виходило, що коли Артем переконував її купувати квитки на свята, Олеся вже була вагітна. Коли вони вибирали подарунок батькам Маргарити на річницю — теж. Коли Артем казав, що наступного року можна подумати про дитину — також.
— Зрозуміло, — тихо мовила Маргарита, і замість паніки відчула дивний спокій.
Тамара Сергіївна, схоже, чекала зовсім іншої реакції. Напевно, сліз, крику чи хоча б претензій. Але Маргариті поки не хотілося ані плакати, ані кричати.
У голові виникло якесь дивне заціпеніння, в якому особливо добре помічаєш дрібниці: маленьку подряпину на столі, розв’язаний шнурок на кросівці Олесі, пляму води біля раковини.
— А це що за сумка? — кивнула вона на дорожню торбу біля ніг дівчини.
Олеся явно напружилася. Свекруха відповіла замість неї:
— У Олесі зараз складна ситуація з житлом.
Маргарита знову глянула на сумку. На секунду майнула думка, що дівчина приїхала забрати якісь речі Артема. Може, він уже все зібрав і попросив матір допомогти.
Але Тамара Сергіївна раптом підвелася. Вона пройшлася з кухні в коридор, а потім зазирнула у велику кімнату.
— Тут місця вистачить, — оголосила свекруха, озираючись.
Маргарита повільно повернулася до неї.
— Для кого? І для чого? — запитала вона, відчуваючи, як обличчя заливає жар.
Свекруха подивилася так, ніби відповідь була очевидною, а питання — безглуздим.
— Олеся чекає дитину, Маргарито. А це значить, що тобі доведеться звільнити квартиру. Їй потрібен спокій.
Ось тут Маргарита кілька секунд і справді мовчала. Не тому, що не знала, що сказати. Просто в голові пролунало таке нахабство, що вона ледве стримала крик.
Вона ще намагалася зрозуміти, чи не ослухалася.
— Хто саме має звільнити квартиру? Я?
— Ну, не Олеся ж, — відмахнулася Тамара Сергіївна, ніби це й так було зрозуміло.
Олеся тим часом сиділа на кухні зовсім знітившись. Вона тихо, майже пошепки, сказала:
— Тамаро Сергіївно, може, не треба так одразу?
— А як тоді? — одразу перебила свекруха. — Усе одно це доведеться вирішувати, рано чи пізно.
Маргарита пильніше подивилася на неї. За роки шлюбу вона звикла до того, що мамі Артема подобалося повчати: як смажити котлети, де краще купувати рушники, коли час міняти машину.
Але такого відвертого розпорядження її власним життям Тамара Сергіївна собі ще не дозволяла.
— Гаразд, — рівно сказала Маргарита. — Тоді розкажіть, який саме план ви вже придумали.
Свекруха, схоже, зраділа, що розмова нарешті стала “конструктивною”.
— Нічого складного. Ти поки поживеш у подруги або знімеш собі щось невелике. Зараз таких студій хоч греблю гати. Артем залишиться тут з Олесею, а вже після народження дитини ви остаточно все вирішите.
— Ви? — уточнила Маргарита.
— Ну, я маю на увазі, вони розберуться. А ти теж зможеш спокійно влаштувати своє життя. Ви ж із Артемом дітей не народили, вас, по суті, нічого особливого не тримає.
Маргарита відчула, як знову приливає кров до обличчя, але голос залишився дивно рівним.
— Чому саме я маю шукати інше житло?
Свекруха навіть здивувалася такому питанню.
— Тому що Олеся вагітна.
— Бачу.
— Ну то в чому проблема? Тобі тридцять чотири, в тебе хороша робота. Ти ж доросла, здорова жінка. Зняла собі квартиру й живи. А їй через кілька місяців народжувати.
Маргарита перевела погляд на Олесю.
— Ви знали, що Артем одружений?
Дівчина помовчала.
— Знала.
Ця чесна відповідь прозвучала майже несподівано.
— Від самого початку?
— Ні. Спочатку він сказав, що ви вже фактично не разом.
Маргарита коротко, гірко всміхнулася. Артем дуже любив такі зручні формулювання. Коли не хотів їхати до її батьків, казав, що в них зараз непростий період на роботі. Коли забував щось зробити, виходило, що вони просто по-різному зрозуміли домовленість. А тепер, виявляється, існує ще один чудовий вираз: “фактично не разом”.
— А потім? — запитала Маргарита.
— Потім я дізналася, що ви живете разом.
— І це вас не зупинило?
Олеся стиснула пальці.
— Ні.
Маргарита кивнула. Принаймні тут ніхто не прикидався нещасною жертвою.
Тамара Сергіївна невдоволено втрутилася:
— Зараз немає сенсу з’ясовувати, хто що знав. Дитина вже є. Треба думати про малюка.
— Дитина справді є, — погодилася Маргарита. — Тільки який вона має стосунок до мого житла?
— Ой, знову починається! — сплеснула руками свекруха. — Маргарито, не можна бути такою егоїсткою!
Слово “егоїстка” раптом розвеселило Маргариту. Вона навіть усміхнулася. Тамара Сергіївна сприйняла це як відверту насмішку.
— Ось саме тому Артем і боявся тобі казати.
— Він боявся сказати, бо пів року спав з іншою жінкою, — спокійно відповіла Маргарита.
— Не треба так висловлюватися!
— А як це тоді назвати?
Свекруха підібрала губи. Маргарита підвелася.
— Гаразд. Ще щось є, що ви сьогодні хочете мені повідомити?
Тамара Сергіївна глянула на годинник.
— Олеся переїде за два тижні.
Ось тут Маргарита знову повернулася до них.
— Уже і дата є?
— У неї господиня вирішила не продовжувати договір, уже знайшла наступних мешканців. Артем сказав, що все владнає.
Маргарита повільно перевела погляд на Олесю.
— За два тижні?
— Так, — відповіла та вже впевненіше.
Схоже, це питання вони справді вважали вирішеним.
— Дуже добре, — мовила Маргарита. — Тепер мені все ясно.
Свекруха помітно розслабилася.
— Ось і чудово. Я знала, що ти розумна жінка.
— Ви мене неправильно зрозуміли, Тамаро Сергіївно.
Свекруха насупилась. Маргарита відчинила вхідні двері.
— На сьогодні розмову закінчено. Далі я говоритиму з Артемом.
Тамара Сергіївна обурилася, але Маргарита вже принесла з кухні сумку Олесі й поставила її біля порога. Їм довелося піти. За десять хвилин квартира знову стала тихою. Маргарита сіла на диван і довго дивилася на вимкнений телевізор.
І тільки тоді вперше відчула справжню, пекучу злість. Не так через Олесю і навіть не через свекруху. А через те, наскільки далеко Артем усе продумав у неї за спиною.
Виявляється, у їхньому житті вже існував готовий план: Маргарита мала просто зібрати речі, знайти собі маленьку квартиру й зникнути, щоб чоловікові було зручно поселити тут вагітну коханку. І сам Артем навіть не вважав за потрібне повідомити дружині, що такий план взагалі існує.
Артем повернувся близько пів на восьму. Відчинив двері своїм ключем, поставив рюкзак у передпокої й одразу по обличчю Маргарити зрозумів, що сталося.
— Мама була?
Маргарита сиділа за кухонним столом. Перед нею стояла чашка вже давно охололої кави.
— Була.
Артем видихнув.
— Я хотів сам поговорити, Рит.
— Коли?
— Рит, ну давай нормально.
— Я абсолютно нормально питаю. Коли ти збирався зі мною говорити?
Артем сів навпроти. Виглядав він не винним, а радше виснаженим. І це чомусь ще більше розлютило Маргариту.
— Ситуація складна.
— У кого саме?
— У всіх.
— У тебе ж усе чудово, Артеме! Дружина, тобто я, майже безкоштовно оплачує тобі квартиру, коханка носить твою дитину, а мама вже організувала переїзд. Залишилося тільки з’ясувати, хто ходитиме за тебе на роботу.
Артем насупився й роздратовано кинув:
— Припини ці глузування.
Маргарита кинула на нього гострий погляд.
— А ти сказав своїй матері, що це ти винайняв цю квартиру?
Він не відповів одразу. Цього мовчання вистачило, щоб усе стало ясно.
— Сказав? — наполягала Маргарита.
— Я не говорив прямо, що винайняв її сам, — ухилився Артем.
— А що ти їй казав? — не відступала вона.
— Що ми живемо тут, і я особисто плачу оренду.
— Усю суму? — уточнила Маргарита, відчуваючи, як у грудях закипає злість.
Артем відвів погляд.
У пам’яті Маргарити раптом ожили десятки, здавалося б, невинних розмов за останні роки. Вона згадала, як якось Тамара Сергіївна за столом хвалила сина: “Молодець, Артеме, таку квартиру утримувати — непросто”.
Тоді Маргарита щиро думала, що свекруха має на увазі їхні спільні витрати. Тепер усе стало на свої місця, і мозаїка склалася в моторошну картину.
— Тобто твоя мати свято вірить, що ти щомісяця платиш майже 45 000 гривень за житло?
— Яка тепер різниця, що вона собі думає? — невдоволено буркнув Артем.
— Дуже велика! — підвищила голос Маргарита. — Бо сьогодні вона прийшла сюди виселяти мене з квартири, яку, на хвилинку, оплачує моя компанія!
Артем розгублено потер обличчя долонею.
— Я розумію, що зараз усе виглядає не дуже добре.
— Ні, — заперечила Маргарита. — Ти взагалі нічого ще не розумієш.
Вона швидко розблокувала телефон і відкрила банківський додаток.
— Оренда цієї квартири коштує 45 000 гривень на місяць. Моя компанія компенсує мені 35 000. Решта — 10 000 — ми ділили навпіл. Ти, Артеме, платив 5 000.
— Я це знаю, — глухо сказав він.
— Добре, що хоч ти про це знаєш, — гірко кинула Маргарита.
Він дратівливо відкинувся на спинку стільця.
— То що ти хочеш почути від мене зараз?
Маргарита на мить замислилася. Ще вчора зранку вона б, мабуть, відразу відповіла. Можливо, хотіла б почути, що він просто помилився, злякався, не знає, як усе виправити. Але зараз усе це вже не мало значення. Вона більше не хотіла нічого такого.
— Правду, — тихо сказала Маргарита.
Артем довго мовчав. Його погляд біг по стінах, по підлозі, тільки не на неї.
Зрештою, він усе ж вимовив:
— Мені дуже подобалося, що мама думала, ніби я чудово заробляю.
— Ти й так непогано заробляєш, — зауважила Маргарита.
— Не настільки, як вона вважала.
— І тому ти вирішив приписати собі мою компенсацію? — її голос звучав холодно й твердо.
— Та ні, не приписав… Просто не вдавався в дрібні деталі.
Маргарита подивилася на нього майже з цікавістю. Наскільки легко людина може перетворити неприємну правду на щось дріб’язкове, якщо підібрати правильні слова. Не “збрехав”, а “не пояснив деталей”. Не “зраджував пів року”, а “ситуація складна”. Не “збирався вигнати дружину”, а “треба щось вирішувати”. Ця здатність до самообману була майже страшною.
— Гаразд, — сказала Маргарита. — А що ти розповідав Олесі?
— Що квартира обходиться недорого.
— Для кого недорого? — запитала вона, але відповіді не отримала.
— Артеме.
— Я сказав, що маю вигідні умови оренди, — нарешті промовив він.
Маргарита заплющила очі, відчуваючи, як у голові паморочиться від абсурду.
— Боже мій…
— Рит, зараз уже немає сенсу все розбирати по частинах, — спробував він її зупинити.
— Ні, навпаки, — відрізала Маргарита. — Мені якраз дуже цікаво.
— Я ж думав, ми все владнаємо спокійно.
— Спокійно — це коли ти приводиш вагітну коханку в нашу квартиру, а я тихо переїжджаю до подруги? — у її голосі прозвучала небезпечна іронія.
— Я не приводив її сьогодні сюди.
— Ти просто привів свою маму замість себе.
— Я її не просив приїжджати.
У це Маргарита майже повірила. Тамара Сергіївна цілком могла вирішити, що син занадто нерішуче влаштовує своє життя, і взяти все у власні руки. Але суті це не змінювало.
— Добре. І що ти пропонуєш? — запитала Маргарита, готуючись почути чергову маніпуляцію.
Артем помітно пожвавився. Схоже, саме до цієї частини розмови він готувався найретельніше.
— Давай без різких рішень. Ти могла б тимчасово зняти щось інше. На кілька місяців, — сказав він і дивився на неї так, ніби це найрозумніша пропозиція у світі.
Маргарита мовчала, лише уважно на нього дивилася.
— А я залишуся тут із Олесею. А далі вже подивимося.
— І як ти збираєшся оплачувати цю квартиру? — запитала вона, не відводячи погляду.
— Ну, так само, як і раніше.
— Як? — уточнила Маргарита. Її голос став зовсім байдужим, майже відчуженим.
Артем на мить зам’явся.
— Ти поки продовжуватимеш оформлювати компенсацію.
Маргарита не одразу зрозуміла, що він сказав.
— Що?
— Ну, компанія ж усе одно платить.
— Мені.
— Формально тобі.
Маргарита завмерла, ніби її вдарило громом. Артем, навпаки, заговорив швидше, наче давно прокручував цю розмову в голові.
— Ти орендуєш собі недорогу іншу квартиру. Тут договір поки що залишиться на тобі. Компанія переказуватиме компенсацію, як і раніше, а я додаватиму свої 5 000 гривень. За кілька місяців ми вже все вирішимо.
— Ти пропонуєш мені подавати роботодавцю документи на квартиру, в якій я не живу? — Маргарита не вірила власним вухам.
— Ну, вони ж не перевіряють, — безтурботно відповів він.
— Звідки ти це знаєш?
— Та хто взагалі буде перевіряти? — розвів руками Артем.
Маргарита дивилася на чоловіка й раптом відчула, як останні крихти розгубленості зникають, а замість них приходить крижана ясність. Тепер усе стало до болю просто.
Він не просто зрадив. Не просто завів дитину. Артем справді розраховував, що вона й далі фінансуватиме його нову сім’ю. Більше того, він вважав це цілком розумною пропозицією.
— А якщо все ж таки перевірять? — спитала Маргарита.
— Не перевірять, — упевнено сказав він.
— А якщо власник квартири щось скаже?
— Навіщо йому це робити? — здивовано підняв брову Артем.
Маргарита повільно підвелася.
— Усе. На сьогодні досить.
— Рит… — почав було Артем.
— Ні.
Вона спокійно пішла до спальні й зачинила за собою двері.
Артем ще кілька хвилин ходив коридором, а потім увімкнув телевізор, наче нічого надзвичайного не сталося.
Вранці Маргарита прокинулася ще до будильника. Артем мирно спав на дивані. Вона тихо зварила собі каву, зібралася на роботу й уже з машини зателефонувала власнику квартири.
Петро Миколайович відповів одразу. За три роки співпраці серйозних проблем у них не було. Маргарита завжди платила вчасно, квартира була доглянута, а дрібні несправності вирішувалися без суперечок. До кінця оплаченого місяця залишалося трохи більше тридцяти днів.
— Петрe Миколайовичу, доброго ранку. Хотіла попередити, що наприкінці оплаченого місяця я звільняю квартиру.
— Щось сталося? — діловито запитав він.
— Сімейні обставини, — коротко відповіла Маргарита без зайвих пояснень.
Він не став розпитувати.
— Добре. За договором, попередження має бути за тридцять днів, ви якраз вкладаєтеся.
— Я це чудово розумію, — підтвердила Маргарита, хоч усередині давно вже нічого не розуміла.
Власник квартири, Петро Миколайович, зауважив, що якщо Артем планує й далі тут жити, то переоформити договір на нього — не проблема. Маргарита ледь стримала усмішку.
— Це вже вам варто обговорити з ним, — коротко відповіла вона й відчула дивне полегшення.
Одразу після розмови з власником вона написала у відділ кадрів своєї компанії. Виявилося, що й тут усе вирішувалося напрочуд просто. Компанія була готова перенести компенсацію на нове житло, якщо Маргарита надасть новий договір оренди та підтвердження оплати.
На обідній перерві вона вже переглядала оголошення про оренду. Раніше Маргарита майже не думала про переїзд. Їхня теперішня квартира була справді чудова: три кімнати, простора кухня, добротний будинок і хороші сусіди.
Але офіс нещодавно змінив локацію, і тепер дорога в один бік займала майже годину. І раптом вона зрозуміла, що не зобов’язана триматися за звичний спосіб життя лише тому, що Артемові так зручно.
Через три дні Маргарита вже дивилася невелику двокімнатну квартиру. Вона була всього за двадцять хвилин пішки від її роботи. Будинок новіший, кухня менша, зате вікна виходили у затишний двір, поруч був парк. Оренда коштувала 78 000 гривень. Ця сума повністю вкладалася в корпоративний ліміт. Довго не роздумуючи, Маргарита підписала договір.
Того ж вечора вона поклала копію нового договору на кухонний стіл. Артем, повернувшись додому, прочитав першу сторінку.
— Що це? — запитав він.
— Новий договір оренди, — спокійно відповіла Маргарита.
— Ти вже знайшла іншу квартиру?
— Так.
Він підняв очі й подивився на неї з подивом.
— А як же ця?
— Цю я звільняю наприкінці місяця.
— Ти що, не могла спершу зі мною порадитися? — його голос став різкішим.
Маргарита навіть здивувалася.
— Ми ж про це говорили.
— Я ж пропонував зовсім інший варіант!
— Він мені не підходить, — сказала вона просто.
Артем почав нервово ходити по кухні, і обличчя в нього червоніло.
— Олеся має переїхати десь за десять днів.
— Тоді тобі краще якнайшвидше домовитися з Петром Миколайовичем, — голос Маргарити звучав напрочуд холодно й відсторонено.
— Ти уявляєш, скільки він із мене попросить?
— Місячна оренда — 45 000 грн, — відповіла вона, не змінюючи тону.
— Плюс депозит!
— Імовірно, так.
— У мене зараз немає таких грошей, — роздратовано кинув Артем.
Маргарита акуратно склала всі документи в теку.
— Позич у мами, — порадила вона, дивлячись йому прямо в очі.
Артем різко повернувся до неї.
— Дуже смішно.
— Я зовсім не жартую.
Наступного дня подзвонила Тамара Сергіївна. Її голос уже не був таким владним, як тоді, коли вона приходила виселяти Маргариту.
— Ти справді розриваєш договір оренди? — пролунало в слухавці.
— Так, — підтвердила Маргарита.
— Навіщо?
— Бо переїжджаю.
— Але ж Артем залишається!
— Це його рішення.
— Господар вимагає з нього 45 000 грн одразу за перший місяць і ще таку ж суму як заставу. Тобто майже 90 000 грн! — голос свекрухи тремтів.
— Так, це перший місяць і депозит.
— Ти це знала?
— Звісно.
У слухавці повисла довга пауза.
— Артем казав, що житло нам обходиться значно дешевше, — нарешті озвалася Тамара Сергіївна.
Маргарита глянула на екран ноутбука, де якраз дописувала робочий звіт. Вона зовсім не хотіла знову витрачати на цю історію пів дня свого життя.
— Йому й обходилося дешевше. Бо 35 000 грн компенсувала моя компанія.
— Яка компанія?
— Та, де я працюю.
Ще одна пауза, ще довша за попередню.
— І скільки ж Артем платив? — нарешті запитала свекруха.
— 5 000 грн.
Тамара Сергіївна мовчала, ніби оніміла. Маргарита майже фізично відчувала, як у її голові перераховуються останні кілька років їхнього сімейного життя.
— Але ж він казав…
— Знаю, — спокійно перебила Маргарита.
— Я була впевнена, що він майже повністю утримує квартиру!
— Тепер зможете уточнити це в нього, — відрізала Маргарита, попрощалася й вимкнула телефон.
Того ж вечора Артем повернувся додому дуже злий. Видно було, що розмова з матір’ю була непростою.
— Обов’язково було розповідати їй про ті 5 000 грн?
— Вона запитала.
— Це ж не обов’язково було мене так принижувати перед мамою!
Маргарита здивовано подивилася на нього.
— Тебе принизила сума, яку ти сам платив?
Артем нічого не відповів, тільки стиснув щелепи.
З переїздом Олесі теж усе виявилося не так просто. Вона зателефонувала Маргариті сама. Та навіть не одразу зрозуміла, хто це.
— Це Олеся, — почула вона.
— Слухаю, — коротко відповіла Маргарита.
Дівчина трохи помовчала.
— Я хотіла запитати про квартиру.
— Про яку?
— Ну, цю вашу.
— Вона не моя. Я її орендую.
— Артем сказав, що ви з’їжджаєте.
— Так.
— І він теж?
Маргарита сіла на край ліжка серед коробок.
— Не знаю. Власник готовий укласти з ним окремий договір.
— За 45 000 грн? — Олеся ледве вимовила цю суму.
— Так.
На тому кінці дроту важко зітхнули.
— Він казав, що платить 10 або 15 тисяч.
— От приблизно стільки й платив.
— А решту?
— Компенсація моєї роботи.
Олеся замовкла. Тепер її розгубленість була зовсім іншою — глибокою й гіркою.
— Я відмовилася від пропозиції знайомої. Вона ж пропонувала мені дуже непоганий варіант, — тихо сказала дівчина.
Маргарита не знала, що на це сказати. Співчувати Олесі вона не збиралася, але й зловтіхи не відчувала.
— Чому ж відмовилися?
— Артем сказав, що немає сенсу платити майже 40 000 грн за оренду, якщо в нього є майже безкоштовна велика квартира.
Маргарита прикрила очі. Вона вражалася тому, наскільки ретельно Артем створив два паралельні світи. В одному він був успішним чоловіком, який орендує просторе житло майже за 45 000 грн.
В іншому — забезпеченим чоловіком із практично безкоштовною квартирою. І чомусь ніде в цих світах не існувало Маргарити з її договором і корпоративною компенсацією.
— Тоді вам краще обговорити це з Артемом.
— Я розумію.
Перед тим як покласти слухавку, Олеся тихо сказала:
— Я не знала, що квартира взагалі оформлена на вас.
Маргарита відповіла:
— Тепер знаєте.
Більше вони не розмовляли.
За кілька днів Олеся знайшла невелику однокімнатну квартиру недалеко від своєї роботи. Артем дізнався про це не від неї, а коли приїхав увечері з коробкою якихось речей і побачив, що плани різко змінилися. Після цього в домі Маргарити й Артема спалахнув перший справді гучний скандал. Але вже не між ним і Маргаритою.
Дзвінкий голос Олесі знову лунав із балкона, де Артем майже годину говорив телефоном. Маргарита, яка сиділа у вітальні, мимоволі ловила уривки фраз, що долітали крізь зачинені двері.
— Я ж усе вирішую! — сердито говорив Артем. — Дай мені кілька днів, я все владнаю.
Потім пролунало вже тихіше, але не менш роздратовано: “Навіщо ти вплутуєш мою матір? Не треба зараз усе перекручувати!”
Після тієї розмови Артем довго сидів на кухні й відмовлявся щось пояснювати. Маргарита тим часом мовчки пакувала книги в міцні картонні коробки, готуючись до переїзду.
— Олеся все ж таки зняла квартиру, — нарешті сказав він. Голос був глухий, ніби вичавлений.
— Знаю, — спокійно відповіла Маргарита, не підводячи очей.
Артем різко обернувся, і на обличчі в нього промайнув подив.
— Звідки?
— Вона сама мені дзвонила.
— Навіщо? — ледь чутно прошепотів він.
— Хотіла дізнатися, скільки насправді коштує оренда цієї квартири.
Артем криво всміхнувся, без жодної радості.
— Чудово! Тепер у вас є спільна тема — обговорювати, який я ідіот.
Маргарита лише мовчки продовжила складати книги, ніби перегортала сторінки свого старого життя.
— Я тебе ні з ким не обговорюю.
— Звісно.
— Мені й справді вже байдуже.
Остання фраза, мабуть, влучила в нього найболючіше. До цього моменту Артем ще намагався щось доводити, сперечатися, злитися. Та тепер раптом зрозумів: Маргарита справді вийшла з його проблем. Не демонстративно, не для покарання. Просто перестала бути частиною цієї гри.
Останній тиждень їхнє спільне життя нагадувало існування сусідів під одним дахом. Маргарита після роботи методично вивозила свої речі: спочатку одяг, потім книги, посуд, важливі документи. Артем, навпаки, збирався дуже повільно, ніби відтягував неминуче.
З’ясувалося, що він зовсім не уявляв, куди подіти велосипед, комп’ютерний стіл, улюблену кавоварку й кілька ящиків з інструментами. Власник квартири, Петро Миколайович, хоч і погодився трохи зменшити суму застави, але все одно йшлося про майже 90 тисяч гривень.
Артем спробував оформити кредит, але згодом передумав. Навіть якщо б він знайшов гроші на перший місяць і заставу, далі щомісяця довелося б віддавати 45 000 гривень за оренду. Це було значно більше половини його зарплати, ще й з урахуванням того, що тепер потрібно було дбати про Олесю та дитину.
Одного вечора до них прийшла Тамара Сергіївна. Цього разу без Олесі. Свекруха оглянула коробки в коридорі й важко зітхнула.
— Артем поки що поживе в мене.
Маргарита лише кивнула.
Свекруха явно чекала заперечення або хоча б якогось коментаря. Але Маргарита промовчала.
— Лише ненадовго, — додала Тамара Сергіївна, ніби виправдовуючись.
— Це вже вам між собою вирішувати.
Тамара Сергіївна пішла до великої кімнати. Там стояли дві коробки з технікою Артема, його складаний велосипед і розібраний комп’ютерний стіл. Свекруха дивилася на це з помітним занепокоєнням.
— А це все теж до мене?
Артем, який саме вийшов зі спальні, роздратовано відповів:
— А куди?
— Ну, я думала, речі можна десь поставити…
— Де?
— Не знаю… У гаражі.
— Твій гараж забитий.
Тамара Сергіївна насупилась. Здається, лише зараз до неї почало доходити, що фраза “син поживе в мене” означає не тільки сина з однією сумкою. Це ще й гори одягу, техніка, велосипед, коробки, взуття й, звісно, людина, яка два дні на тиждень працює вдома.
— А комп’ютер обов’язково тягнути?
Артем пильно глянув на матір.
— Мамо, я ним користуюся.
— Я просто питаю.
Маргарита тихенько пішла на кухню, щоб не чути продовження. Їй уже було майже смішно.
Ще кілька тижнів тому Тамара Сергіївна так упевнено пояснювала, як легко дорослій здоровій жінці знайти інше житло. А тепер виявилося, що дорослому здоровому чоловікові це чомусь робити значно важче.
В останній день місяця Маргарита приїхала забрати свої рештки. Квартира вже здавалася незвично порожньою. Артем сидів на підвіконні в спальні.
— Ти справді все вирішила? — запитав він, коли Маргарита застібала сумку.
— Так.
— Навіть говорити не хочеш?
— Ми й так багато говорили.
— Я маю на увазі про нас.
Вона подивилася на нього. Колись їй дуже подобалося його обличчя, особливо коли Артем сміявся й мружився. Зараз перед нею сиділа та сама людина, але Маргарита вже знала про нього значно більше.
— І що саме ти хочеш обговорити?
Артем помовчав кілька секунд, ніби добирав слова.
— Я все зруйнував.
— Так.
Напевно, він чекав іншої реакції. Маргарита не стала йому допомагати продовжувати.
— Я й подумати не міг, що все так вийде.
— А як ти думав?
Він насупився.
— Не знаю.
— Ні, ти чудово знав. Ти вигадав, де житиме Олеся. Вигадав, куди піду я. Вигадав, хто оплачуватиме квартиру. Навіть мамі все пояснив. Ти просто не припускав, що хтось відмовиться виконувати твій план.
Артем опустив голову. Це була правда. Він справді розраховував не на диво. Він розраховував на Маргариту. На її звичку вирішувати проблеми. На її зарплату. На корпоративну програму, що оплачувала житло.
На те, що вона не любить скандалів і завжди намагається домовитися. І чомусь вирішив, що всі ці якості автоматично означають її готовність обслуговувати наслідки його рішень.
Маргарита взяла сумку.
— Ключі завтра передам Петру Миколайовичу.
— Я вже домовився. Він забере їх увечері.
— Гаразд.
— Рит…
Вона зупинилась у дверях.
— Що?
Артем кілька секунд мовчав, ніби шукаючи слова.
— Пробач.
Маргарита кивнула. Не тому, що пробачила. А просто тому, що почула.
Через тиждень вона остаточно облаштувалася в новій квартирі. Робота тепер була зовсім поруч. Зранку можна було не вставати о пів на сьому, а ввечері Маргарита вперше за кілька років почала ходити пішки через парк.
Коробки з речами поступово зникали, замість них з’явилися нові штори, невелика кавоварка й полиця в передпокої, яку вона зібрала сама, бо майстер переніс свій візит. З Артемом вони домовилися про одне: далі кожен живе своїм життям, а розлучення лишається тільки оформити офіційно. Артем ще деякий час жив у матері.
Олеся, хоч і була вагітна, не поспішала жити разом з Артемом після тієї гучної історії з квартирою. Вона досить чітко дала зрозуміти, що ще не готова до спільного життя. Тож Артем продовжував навідуватися до неї, але поки вони жили окремо.
Тим часом життя Артема під одним дахом із матір’ю, як дуже швидко виявилося, влаштовувало далеко не всіх. Серед спільних знайомих поповзли чутки, що побутові дрібниці стали справжньою проблемою.
Тамара Сергіївна, наприклад, постійно скаржилася своїй сестрі на пізні вечері сина. Їй не подобалося, що його нескінченні робочі дзвінки перетворювали вітальню на офіс, а його коробки з речами займали майже половину комори.
Артем же дратувався щоразу, коли мати без стуку заходила зранку до його кімнати. А ще більше його бісило її вічне запитання: навіщо він знову замовляє доставку, якщо в холодильнику є свіжий борщ.
Маргарита не знала, що буде далі. Та й, чесно кажучи, вперше за довгий час їй було зовсім байдуже. Вона більше не намагалася лишити Артема без квартири, не влаштовувала сцен власнику Петру Миколайовичу.
Не переконувала Олесю відступити й не доводила Тамарі Сергіївні, хто був правий у тій ситуації. Маргарита просто перестала оплачувати чужий, ретельно продуманий план, який їй ніколи не належав.
Термін її договору оренди завершився, і вона його не продовжувала. Компенсація від компанії, яка раніше йшла на квартиру, тепер переїхала разом із Маргаритою до її нового спокійного життя.
І її власні речі, звісно, теж. А все інше — турботи про житло, витрати й відповідальність — залишилося Артему. Саме так, як він і хотів. Тільки тепер йому довелося виконувати всі свої обіцянки вже за власний кошт.