– Повертайся до матері додому, Артеме! Хлопчик на побігеньках мені тут більше не потрібен.
Двері зачинилися, і колишній чоловік лишився на сходовому майданчику зі своєю пузатою спортивною сумкою. Оксана повернула замок і притулилася спиною до холодної стіни в передпокої.
Уперше за дванадцять років у її домі було саме так, як хотілося їй самій.
…А почалося все два місяці тому зі звичайної телефонної розмови, яку Оксана була змушена слухати крізь тонку стінку хрущовки.
– Я її, Ганну, лише з жалю в домі й терплю.
Лариса Петрівна говорила в слухавку нарочито голосно. Так, щоб було чути навіть через зачинені двері ванної, де Оксана виводила пляму з дитячої куртки.
– Жебрачка. Якби не мій Артемко, давно б із простягнутою рукою по світу пішла. Хрест свій несу, Ганно! А що робити? Терплю.
Оксана сполоснула руки під водою, струсила з них краплі над раковиною й витерла долоні об прихват.
Дві жінки в одній квартирі – це завжди випробування. Особливо коли одна впевнена, що є господинею всесвіту, а друга просто намагається втриматися на своїй маленькій території.
Дванадцять років шлюбу в чужій квартирі навчили Оксану мовчазного спротиву. Вона не сперечалася, не відповідала на шпильки, а просто тягнула свої будні, роботу в супермаркеті й виховання сина.
– Ось за Степаном скільки років бігала! – не вгавала за стіною свекруха, уже перескочивши на нову тему. – Хто йому супчики варив? Я! Хто з нього порошинки здував? Теж я! Усю душу в старого вклала. Зовсім змучилася.
Оксана лише всміхнулася про себе.
Старий Степан, двоюрідний дядько свекрухи, пішов півтора місяця тому. Він жив у гарній двокімнатній квартирі біля метро. Останні чотири роки Лариса Петрівна грала перед усіма сусідками роль «святої мучениці».
Раз на тиждень вона купувала пачку найдешевших курячих спинок, варила з них мутний бульйон. Переливала той навар у пластикове відерце з-під майонезу й урочисто несла хворому родичу.
На цьому її велика турбота й закінчувалася. Ні прибрати, ні помити, ні просто посидіти й поговорити – Ларисі Петрівні завжди було ніколи.
У передпокої грюкнули вхідні двері. Оксана визирнула з кухні. На порозі переминався Артем. Він поспіхом стягнув куртку, кинув її повз гачок і якось винувато озирнувся на всі боки. Виглядав чоловік пом’ятим, волосся було скуйовджене.
– Мати вдома? – тихо спитав він, уникаючи дивитися дружині в очі.
– У слухавці з Ганною страждає, – сухо відповіла Оксана. – Знову розповідає, як надривалася біля дядька Степана.
Артем переступив із ноги на ногу.
– Тут така справа, Оксано…
Він зам’явся й глянув на зачинені двері материнської кімнати.
– Я до дядька Степана на квартиру їздив. Хотів замки поміняти, щоб пустити квартирантів. Мати ж наказала.
Двері тут же відчинилися. Із кімнати випливла Лариса Петрівна. Телефон вона вже встигла сховати в кишеню домашніх штанів. Її очі жадібно блиснули.
– Ну, що? Поміняв? – одразу накинулася вона на сина.
– Ні, мамо.
– Як це ні? – обурилася свекруха, аж пожвавішавши. – Я кому сказала, сьогодні все зробити! Там уже рієлтор чекає, я їй подзвонила. Квартира біля метро – це тобі не жарти. Здаватимемо, пустимо, гроші на внесок. А цю…
Вона зневажливо кивнула на Оксану.
– А цю на дачу відправимо грядки полоти перед зимою. Раз толку від неї в будинку нуль. Нехай хоч якось відпрацює свій шматок хліба. Давай ключі від квартири, сама поїду й з майстром домовлюся. Опудало.
Артем відступив на крок ближче до вхідних дверей, наче готувався тікати.
– Не вийде, мамо. Там уже нові господарі.
На кухні повисла важка тиша, яку порушувало тільки цокання годинника. Лариса Петрівна застигла з відкритим ротом.
– Які ще господарі? – її голос зірвався на вереск. – Ти що мелеш? Дядько Степан був самотній! Я йому єдина рідня! Я йому найкращі роки віддала!
– Мамо, заспокойся!
– Та я тобі зараз заспокоюся! – Лариса Петрівна гупнула кулаком по кухонному столу. – Хто посмів мою квартиру забрати? Це шахраї! Я в поліцію піду!
Артем винувато глянув на Оксану, а потім знову на матір.
– Дядько Степан оформив дарчу ще за життя, мамо. Пів року тому. На Оксану.
Оксана мовчки сперлася обома руками на край столу. Вона чекала на цей момент. Чекала спокійно, без жодної злорадності.
Обличчя свекрухи пішло неприємними бурими плямами. Вона переводила скажений погляд із сина, що м’явся в коридорі, на спокійну невістку.
– Що?.. – прошипіла Лариса Петрівна.
– Те, що чули, – сказала Оксана. – Квартира дядька Степана належить мені. Законно й остаточно.
– Та як ти посміла? – Свекруха рвонула вперед, але Артем перелякано став між нею й кухонним столом.
– Змія підколодна! – заверещала Лариса Петрівна, намагаючись відсунути сина. – Стерво! Обкрутила хворого старого! Обікрала! Я йому бульйони носила!
– Ваші мутні бульйони зі спинок він у вбиральню виливав. Я сама бачила.
Оксана не відступила ні на крок. Її голос звучав холодно й чітко.
– Що ти верзеш? – зірвалася свекруха.
– Те й верзу. Поки ви перед Ганною по телефону розповідали про свій тяжкий хрест, я після змін у супермаркеті їздила до нього.
Оксана схрестила руки на грудях і прямо подивилася в очі свекрусі, які та шалено витріщила.
– Я мила йому підлогу. Годувала з ложки, коли він уже не міг сам. Міняла йому підгузки та прала білизну. І, між іншим, купувала нормальну їжу за свої гроші.
– Бо ви на рідного дядька не витратили жодної гривні. Тільки для виду тягали відерця з-під майонезу, щоб сусідки бачили вашу святість.
– Брехня! – виплюнула свекруха, але вже не так упевнено.
– Та яка брехня? – Оксана криво всміхнулася. – Ви хоч знаєте, які таблетки він пив? Ви хоч раз йому підстригли нігті? Ні. Ви чекали, коли його не стане, щоб квартирку здавати. А він усе бачив. І все розумів.
Артем спробував втрутитися в це жіноче протистояння.
– Оксано, ну що ти починаєш? – занив він. – Мама ж і справді намагалася, як могла. Навіщо нам чуже брати? Нам сімейні скандали не потрібні. Перепиши на матір, і справі кінець. Віддай по-доброму!
Оксана повільно перевела погляд на чоловіка. Дванадцять років. Дванадцять років вона дивилася на цього дорослого здорового чоловіка й чекала, що він хоч раз стане на її бік.
Усі ці роки він жодного разу не заступився за неї перед матір’ю. Він завжди ховався в гаражі або втуплювався в телефон, коли Лариса Петрівна влаштовувала розноси через не так випрасувані сорочки чи пересолений суп.
І тепер, коли її поливали брудом, він знову просив її поступитися! Просто щоб йому було зручніше.
– Отже, так, – відкарбувала Оксана.
Вона відштовхнулася від столу й пройшла повз чоловіка в коридор. Дістала з антресолі стару сумку й кинула її на пуф.
– Артеме. Речі я зберу до вечора.
Чоловік незрозуміло заморгав.
– У сенсі? Куди?
– До себе додому, – відрізала Оксана. – Сина заберу з садочка, і ми підемо. На щастя, тепер нам є куди йти.
– Оксано, ти що надумала? – обурився Артем, роблячи крок до неї. – Через якусь квартиру сім’ю руйнувати? А як же я?
– А ти залишайся з мамою! – Оксана почала методично скидати свої речі з полиць у сумку. – Їй якраз доглядальниця на старість скоро знадобиться. Безплатна. І щоб супчики за графіком варила. Ти впораєшся.
– Та як ти смієш! – знову заголосила з кухні Лариса Петрівна. – У моїй хаті! Невдячна погань! Геть звідси!
– Кріпацтво давно скасували, Ларисо Петрівно, – кинула Оксана через плече. – Розважайтеся тут без мене.
У спину їй летіли прокльони. Крики про невдячність, погрози небесною карою та обіцянки пустити світом. Вона вже цього не слухала. Просто збирала речі.
Минуло два місяці. Життя дивним чином стало спокійнішим, щойно з нього зник постійний фон чужого невдоволення.
Оксана зробила легкий косметичний ремонт у квартирі дядька Степана. Викинула старі продавлені меблі, відмила до блиску вікна, повісила світлі штори.
Син пішов у хорошу школу просто в дворі будинку. Хлопчик більше не здригався від кожного гучного звуку й почав нормально спати.
Аліменти Артем переказував через силу. Надсилав мізер, і щоразу супроводжував банківський переказ довгими скаргами в месенджері. Писав, як йому важко, як із ним несправедливо вчинили на роботі, як усе дорожчає.
Оксана ті повідомлення не читала, просто скидала їх з екрана. Їй вистачало своєї зарплати, щоб жити спокійно й ні від кого не залежати.
У середу ввечері вона пекла шоколадний пиріг на кефірі. По квартирі плив приємний запах ванілі. Раптом у двері подзвонили.
Оксана сполоснула руки, витерла їх кухонним рушником і підійшла до дверей. Подивилася у вічко. На сходовому майданчику переминався Артем. Біля його ніг стояла та сама величезна пузата спортивна сумка.
Вона повернула замок і прочинила двері, залишивши натягнутий металевий ланцюжок.
– Чого тобі? – запитала вона без тону.
Артем спробував просунутися всередину, але ланцюжок натягнувся до кінця й не пустив його далі порога.
– Оксано, пусти, га? – Голос у колишнього чоловіка був жалісливий і плаксивий.
– Чого прийшов, питаю? Пиріг не для тебе печеться.
– Мати зовсім з глузду з’їхала, – пробурмотів Артем, притискаючись лобом до одвірка. – Пиляє й пиляє з ранку до ночі.
– То не так сів, то не те купив, то грошей мало даю, то не прибрав за собою. Я більше не можу! Жити з нею абсолютно неможливо!
Оксана сперлася плечем об одвірок.
– Треба ж. А дванадцять років було можливо?
– Ну Оксано! Я ж твій чоловік!
– Колишній, Артеме! Колишній, – і слава Богу.
– Та перестань ображатися! – Артем спробував натягнути на пом’яте обличчя привабливу усмішку. Вийшло криво й непереконливо.
– Я ось сумку зібрав. З речами. Зовсім пішов. Давай почнемо все спочатку? У твоїй просторій квартирі жити – благодать. Місця всім вистачить. І пирогами так смачно пахне. Я ж знаю, ти без мене сумуєш.
Оксана мовчки глянула на пузату сумку біля його ніг. Потім уважно подивилася на обличчя Артема. Усередині не ворухнулося жодного жалю. Лише легка відраза, ніби вона побачила розчавленого на асфальті жука.
– Повертайся до матері додому, Артеме! Хлопчик на побігеньках мені тут більше не потрібен.
– Оксано! Ну куди я піду? – заволав він, хапаючись за край дверей. – Вона мене поїдом їсть!
– Це ваші сімейні труднощі!
Вона спокійно зачинила двері й провернула замок на два оберти. На майданчику колишній ще довго тупцював на місці, супроводжуючи своє чатування важкими зітханнями, а потім похнюплено поплентався вниз сходами.
Оксана поправила килимок біля порога й пішла на кухню. Пиріг саме встиг, і треба було кликати сина вечеряти…