— Ну скільки можна чекати? — першою зірвалася Ірина.
Її голос деренчав від напруги. — Артем Борисович уже пів години шукає якісь витяги. Ми тут сидимо, мов жебраки на паперті. Мені о другій треба бути в банку. Вітю, ти можеш хоч слово сказати?
Віктор повільно повернув голову, змірявши сестру холодним поглядом.
— А куди ти поспішаєш, Іро? Боїшся, що без тебе рахунки заморозять? Чи колектори під дверима підстерігають?
— Ти за своїми боргами дивись, бізнесмен великий! — огризнулася вона, люто зблиснувши очима. — Думаєш, я не знаю, що твою фірму з минулого тижня виставили на аукціон за несплату податків? Ти тому так вчепився в мамин будинок? Хочеш швиденько його загнати під забудову, кинути нас із Тарасом і змитися за кордон?
— Замовкни, — процідив Віктор крізь зуби. — Будинок по праву належить мені. Я старший. Я вкладав у нього гроші, коли протікав дах, я возив туди робітників, я купував матері ліки останні три роки! Де була ти зі своїми шоурумами? Раз на пів року приїжджала на годину, аби випросити чергові десять тисяч на «розкрутку»?
— Я допомагала їй, чим могла! — голос Ірини злетів на пів тону, у ньому прорізалися сумні нотки. — Я була з нею, коли вона лежала в лікарні після інфаркту! Я наймала найкращих лікарів! А ти лише чекав, коли вона нарешті звільнить територію, щоб розірвати її на шматки!
— Припиніть, — тихо, але дуже чітко промовив Тарас із кутка.
Обоє старших повернулися до нього, мов за командою.
— Що ти сказав? — насупився Віктор.
— Я сказав: припиніть. Її поховали трохи більше місяця тому. Вона ще в землі не охолола, а ви вже ділите її ліжко, стіни і гроші, ніби вона була не нашою матір’ю, а чужою бабою, що випадково залишила вам валізу. Вам не соромно?
Ірина презирливо скривилася:
— Ой, тільки не треба знову вмикати святого мученика, Тарасику! Тобі ж «нічого не треба», правда? Ти в нас вільний художник, живеш на небесах, харчуєшся повітрям і маминою святою любов’ю! Легко бути благородним, коли ти пальцем об палець не вдарив, аби заробити бодай копійку в цьому житті! Хто тобі платив за художню академію? Хто оплачував твою зйомну студію в столиці, коли ти шукав «натхнення»? Мати! З наших спільних грошей! Тож закрий рота і не лізь туди, де дорослі розмовляють.
— Доброго дня ще раз, панове, — повільно заговорив нотаріус. — Усі формальні перевірки завершено. Заповіт Галини Степанівни Черненко зареєстрований у державному реєстрі за всіма нормами чинного законодавства. Психічний стан заповідачки на момент підписання документа був повністю підтверджений відповідними медичними висновками. Оскаржити цей документ у суді буде неможливо — я попереджаю вас про це заздалегідь.
Віктор нетерпляче підсунувся ближче до краю дивана:
— Артеме Борисовичу, облиште передмови. Ми всі знаємо процедуру. Оголошуйте текст. Що з будинком?
Ірина теж подалася вперед, затамувавши подих:
— І що з активами в «Приваті» та комерційною нерухомістю на ринку?
— Я зачитую розпорядчу частину заповіту дослівно, — сказав він спокійним, монотонним голосом людини, яка бачила людську жадібність у всіх її найпотворніших проявах.
«Я, Черненко Галина Степанівна, перебуваючи при здоровому глузді та ясній пам’яті, цим документом визначаю долю всього мого рухомого і нерухомого майна після моєї смерті. Житловий будинок загальною площею 340 квадратних метрів та земельну ділянку під ним заповідаю передати у власність благодійного фонду «Дім Надії» для створення центру реабілітації дітей з інвалідністю. Усі мої банківські рахунки, готівкові кошти та доходи від оренди комерційної нерухомості передати тому ж фонду для забезпечення його безперебійної діяльності протягом десяти років».
— Що?.. — прошепотіла Ірина. Її пальці з червоним манікюром конвульсивно схопили ручку сумочки. — Що ви сказали?! Який фонд?! Який центр реабілітації?! Ви з глузду з’їхали?!
— Це підробка! — гаркнув Віктор, зриваючись на ноги. — Вона була несповна розуму! Її одурманили! Хтось промив їй мізки в останні місяці! Я вимагаю експертизи! Ми її рідні діти! Вона не могла віддати наш будинок чужим людям!
— Вікторе Петровичу, заспокойтеся і сядьте, — голос нотаріуса став льодяним. — Я повторюю: заповіт складено три роки тому. Коли ваша мати щодня приходила до свого офісу і керувала справами краще за нас із вами. Психіатрична експертиза була проведена в день підписання. Вона знала, що ви спробуєте оскаржити її волю, і підготувалася до цього ідеально.
— А я?! — закричала Ірина, скочивши з дивана поруч із братом. — Я донька! Вона все життя казала, що я її надія! Як вона могла залишити мене з боргами?! Без копійки?! Вона хоч знає, скільки я винна постачальникам?! Вона знищила мене! Просто знищила!
Лише Тарас сидів нерухомо. Він опустив голову на долоні й тихо засміявся. Це був сухий, гіркий сміх людини, яка побачила логічний фінал багаторічного фарсу.
— Тобі смішно?! — Віктор крутнувся до молодшого брата, наче готовий кинутися на нього з кулаками. — Тобі байдуже, бо ти звик бути ніким і жити в лайні! А в мене сім’я! У мене люди на роботі!
— Вікторе, досить, — сказав Тарас, підводячи погляд. У його очах не було гніву — лише нескінченна втома. — Вона зробила те, що вважала за потрібне. Це було її майно. Не твоє. І не Іринине. Вона його заробила разом із батьком.
— Сядьте всі троє, — владно перебив нотаріус, піднявши вгору руку. — Це ще не все.
— Ваша мати не залишила вам матеріальних цінностей, — сказав Артем Борисович уже значно м’якше. — Але вона залишила кожному з вас особистого листа. Вона взяла з мене слово, що ці листи будуть вручені вам особисто в руки і прочитані тут, у моїй присутності. Якщо ви відмовитеся читати їх зараз — вони будуть спалені. Це була її остання обов’язкова умова.
— Листи?.. — глухо перепитав Віктор. — Вона забрала в мене мільйон доларів і залишила шматок паперу?
— Беріть, Вікторе Петровичу. Або я піднесу до нього запальничку, — нотаріус поклав перед кожним по конверту.
Кілька хвилин ніхто не рухався. Потім Ірина першою рвучко вхопила свій конверт, роздерла його нігтями і розгорнула тонкий аркуш. Віктор, скривившись від огиди, теж зірвав печатку. Тарас узяв свій лист обережно, подушечками пальців погладивши знайомий мамин почерк.
— Я залишу вас, — тихо сказав нотаріус біля дверей. — У вас є пів години. Потім кабінет треба звільнити для наступних клієнтів.
Двері зачинилися з м’яким звуком.
Минуло кілька хвилин, перш ніж хтось наважився порушити мовчання.
— Вона все знала… — голос Віктора прозвучав хрипко, майже невпізнанно. Він підняв очі на сестру. — Вона все про нас знала, Іро. Від першого до останнього дня.
Ірина гірко всміхнулася кутиком губ, шморгнувши носом:
— Вона знала нас краще, ніж ми самі себе знаємо. Ми прийшли сюди рвати одне одному горлянки за бетонні плити та папірці. Боже, якими ж нікчемами ми виглядали в її очах…
Вона повернулася до Тараса. Той сидів усе так само нерухомо, дивлячись у простір перед собою.
— Що в тебе, Тарасику? — запитала вона без жодної колишньої єхидності в голосі — лише з тихою, виснаженою цікавістю. — Вона теж розмазала тебе об стіну?
Тарас похитав головою:
— Ні. Вона попросила мене малювати. І зберегти серце.
Віктор важко підвівся з дивана. Він підійшов до вікна, сперся лобом на холодне скло і довго дивився на машини, що повзли внизу крізь сіру мряку.
— Я ледь не збожеволів через ці гроші, — тихо сказав він, не повертаючись. — Мені здавалося, якщо я не віддам борги зараз, якщо втрачу бізнес — життя закінчиться. Що мене не стане. А насправді мене не стало ще тоді, двадцять два роки тому на тій клятій трасі. Я просто боявся зізнатися собі, що живу як мрець.
Він повернувся до брата й сестри. Його обличчя більше не було самовдоволеним. Воно було постарілим, змученим, але в ньому з’явилося щось живе — щось, чого там не було вже дуже давно.
— Я продам свою квартиру, — твердо сказав Віктор. — Зніму меншу. Віддам борги робітникам, закрию компанію. І сам піду на будівництво, якщо доведеться. Але мамин будинок… нехай там будуть діти. Вона мала рацію. Цей будинок не повинен бачити більше нашого бруду.
Ірина підвелася слідом за ним. Вона підійшла до дзеркала на стіні, дістала з сумочки серветку і рішучим рухом витерла розмазану туш разом із залишками пудри, відкриваючи бліду шкіру, дрібні зморшки біля очей і справжнє, невиправлене косметикою обличчя сорокарічної жінки, втомленої від фальшивого свята.
— Мій бутік закриють за тиждень, — сказала вона, дивлячись на своє відображення. — Майно опишуть. Чоловік, найімовірніше, піде, щойно дізнається, що від маминого спадку мені не дісталося нічого. Він зі мною тільки заради її зв’язків.
Вона гірко засміялася, але в цьому сміху вже не було істерії.
— І нехай іде. Чорт із ним. Я вмію шити. Я колись сама шила сукні, доки не вирішила, що продавати чужі бренди престижніше. Почну спочатку. Без інвесторів і без брехні.
Вона підійшла до Тараса, поклала руку йому на плече і злегка стиснула його:
— Пробач мені, малий. За все, що я наговорила. Я просто… мені було страшно. Все життя було шалено страшно залишитися ні з чим.
Тарас накрив її руку своєю долонею:
— Я знаю, Іро. Ми всі боялися не того, чого слід.
Вони вийшли з будівлі нотаріальної контори разом і зупинилися на сходах. Троє дорослих людей, які годину тому були готові знищити одне одного за майно покійної матері, а зараз стояли розгублені, голі перед правдою, але вперше за багато років вільні.
— Вітю, підвезеш мене до центру? — несподівано запитала Ірина. — Я не хочу сідати за кермо. Руки трусяться.
Віктор подивився на неї, потім перевів погляд на молодшого брата:
— А ти куди, Тарасе?
— На поїзд. Поїду до себе, зберу речі, мольберти. А потім — у Карпати. Треба подивитися, що там за хата. Може, дах треба перекрити, піч полагодити.
Віктор мовчки кивнув. Він зробив крок уперед і незграбно, по-чоловічому міцно пригорнув молодшого брата до себе.
— Якщо треба буде допомогти з дахом… ти поклич. Я все-таки будівельник. Руки ще щось пам’ятають.
— Домовилися, — посміхнувся Тарас.
Ірина теж обійняла брата, уткнувшись носом у його мокру від дощу куртку.
— І мені напиши адресу. Коли все заспокоїться… я приїду. Без косметики і без претензій. Просто на чай.
Вони розійшлися в різні боки. Але вперше в житті це не було розставанням ворогів.
Галина Степанівна не залишила їм квадратних метрів і рахунків у банку. Вона залишила їм дещо набагато цінніше — дзеркало, в якому кожен побачив своє справжнє обличчя, і шанс стати людьми до того, як час безповоротно зачинить двері їхнього власного життя.
Автор: Наталія