— Невістко! Рідня для того й потрібна, щоб підставити плече у важку хвилину. Ти ж усе одно вдома сидиш за своїм комп’ютером, тобі так складно зібрати речі й поїхати до тітки на місяць?
Ось так, одним коротким реченням у телефоні свекруха намагалася перекреслити мої найближчі тридцять днів.
Мене звати Ірина. Я працюю кошторисницею віддалено, веду складні будівельні проєкти й по десять годин на добу звіряю цифри. Але для родини мого чоловіка Андрія ця робота завжди здавалася чимось несерйозним — ніби забавкою, якою займаються між варінням супу та пранням.
Того ранку я саме погоджувала з великим замовником фінальні розрахунки по важливому об’єкту. Телефон на столі сіпався від повідомлень майже щохвилини. На екрані раз по раз спливало ім’я свекрухи — Катерини Петрівни. Я скидала виклики, бо на лінії був суворий керівник фірми, який вимагав пояснень щодо здорожчання матеріалів.
Потім телефон коротко дзенькнув. Я краєм ока глянула на сповіщення з нашого сімейного чату, де зазвичай вітали лише з Великоднем і днями народження.
Катерина Петрівна написала всім одразу: «У неділю збираємося щодо нашої Лесі. Після виписки з лікарні її не можна залишати саму».
І майже одразу прилетіло окреме повідомлення вже мені: «Іринко, тобі треба буде пожити в тітки Лесі хоча б перший місяць. Речі склади заздалегідь».
— Ірино, ви мене чуєте? — суворо перепитав замовник через екран монітора. — Я чекаю відповіді щодо електромонтажу.
— Так, перепрошую, на мить зник зв’язок, — видихнула я, поспіхом шукаючи потрібний аркуш.
Розмову з клієнтом я дотягла з останніх сил, механічно занотовуючи зауваження. Щойно дзвінок закінчився, пальці самі набрали номер свекрухи.
— Катерино Петрівно, доброго дня. Я щойно прочитала ваше повідомлення. Вибачте, але чому саме я маю їхати?
У слухавці щось гучно заторохтіло — мабуть, свекруха переставляла посуд на плиті. Її голос звучав буденно, наче вона просила мене купити хліба дорогою додому.
— А хто ж іще? У тебе вільний графік, ти вдома в теплі сидиш. А в Ліни маленька дитина, Богдан на заробітках. Кому, як не тобі?
— У мене здача великого проєкту через два дні, це мій основний заробіток на цей період! До тітки Лесі дві години їхати приміським автобусом. Як я там працюватиму?
— Ноутбук візьмеш із собою, там теж розетка знайдеться, — байдуже відказала вона. — Людина після складної операції, а ти про свої зручності думаєш. Не гріши, Ірино.
Вона скинула дзвінок, не давши мені вставити й слова.
Я опустила руку на стіл, намагаючись утихомирити тремтіння в пальцях. Тітку чоловіка, Лесю Степанівну, я бачила за всі роки шлюбу рази зо три — на великих родинних святах. Близьких стосунків між нами не було, ми навіть майже не телефонували одна одній, а її адресу я й поготів пам’ятала невиразно.
Раптом екран знову засвітився від невідомого номера.
«Іринко, це тітка Леся. Мені Катерина сказала, що ти сама захотіла приїхати й доглядати за мною перший час. Дякую тобі, дитино, мені навіть ніяково, я й не сподівалася на таку доброту».
Я повільно підвелася з-за столу. Повітря на кухні здалося надто сухим.
— Сама захотіла? — прошепотіла я в порожню кімнату. — Сама викликалася?
Я спробувала набрати чоловіка. Андрій не взяв слухавку, а через пів години надіслав коротке повідомлення: «На нараді, ввечері поговоримо».
У вихідний уся рідня зібралася на кухні в Катерини Петрівни. Привід був серйозний — Лесю Степанівну мали виписати на початку тижня.
Стіл був завалений паперами. Посередині лежала лікарняна виписка, список призначень і великий зошит у клітинку, куди свекруха вже встигла вписати вказівки своїм розмашистим почерком.
Поруч сиділа донька тітки, Олена. Вона тримала на колінах трирічного сина й раз по раз засовувала йому до рота бублик, аби малий не верещав.
Мій Андрій тихенько накладав собі салату й уперто дивився лише в тарілку, намагаючись стати непомітним.
— Отже, слухайте всі, — урочисто почала Катерина Петрівна, притиснувши долоню до зошита. — У Лесі все непросто, організм дуже слабкий. Найменша застуда чи помилка — і знову лікарняна палата. Перший місяць потрібен суворий нагляд день і ніч.
— А можна мені подивитися виписку від лікаря? — спокійно запитала я, простягаючи руку.
Свекруха неохоче подала аркуш. Я уважно вчиталася в криві рядки спеціаліста.
Там було чітко написано: звичайний спокій, щоденне вимірювання температури, зміна пов’язки раз на добу, курс ліків на десять днів і контрольний огляд через два тижні. Жодного слова про цілодобове чергування чи постільний режим на тридцять днів там не було.
Я перевела погляд на зошит свекрухи. Там червоною пастою було підкреслено: міряти тиск кожні дві години, провітрювати за графіком, уночі підходити й слухати дихання.
— Катерино Петрівно, а це звідки? — запитала я. — Лікар такого не писав.
— Лікарі всього не напишуть! — свекруха різко вихопила зошит у мене з рук. — Вони свою роботу зробили й виписали людину додому. А далі має бути родинна турбота й совість, якщо вона взагалі є!
— Мамо, ну навіщо ти так, — тихо пробурмотів Андрій, перебираючи хлібні крихти на скатертині.
— А як мені говорити? — голос свекрухи став ще гучнішим. — Моя сестра залишилася безпорадною! Їй потрібні домашня їжа, спокій, чистота. Хто коло неї ходитиме?
— А чому не її рідні діти? — я повернулася до Олени. — Олено, це ж твоя мама. І син у неї є, Богдан.
Олена одразу почервоніла й міцніше притисла малого до грудей.
— У мене маленька дитина! Куди я його потягну? А якщо він підхопить щось у дорослої людини після лікарні? А Богдан гроші заробляє, він не може кинути роботу й приїхати!
— Богдан допомагає грошима, — підхопила Катерина Петрівна повчальним тоном. — У Олени руки зв’язані через синочка. А в тебе, Ірино, ні дітей, ні прив’язки до місця. Тільки твій комп’ютер.
— Мій комп’ютер — це моя робота, якою я заробляю на наше з Андрієм життя, — твердо відповіла я.
— Робота — це коли люди виходять з дому о восьмій ранку й повертаються о шостій вечора, — відрізала свекруха, схрестивши руки на грудях. — А коли в піжамі на дивані сидиш, то завжди можна відволіктися й подати рідній людині склянку води.
Малий у Олени на колінах злякався галасу й заплакав. Почалася метушня, Олена забігала по кімнаті, Андрій кинувся її заспокоювати, а я так і залишилася сидіти над тим скромним лікарняним листком.
Додому ми поверталися мовчки. Андрій тримав кермо обома руками й не дивився в мій бік. Лише коли ми виїхали на пряму дорогу, він нарешті заговорив.
— Ірино, ну навіщо ти так різко з мамою? Ти ж знаєш, як вона переживає. Вона ночами не спить, тиск підскочив. Вони з тіткою все життя пліч-о-пліч прожили, з дитинства одна за одну трималися.
— Андрію, а ти вважаєш нормальним, що мене без мого відома записали в безплатні доглядальниці на цілий місяць?
— Ну чому одразу доглядальниця? — він зітхнув і пригальмував на світлофорі. — Невже не можна посунути твої справи на вечір? Місяць мине непомітно, зате всі бачитимуть, яка ти чуйна людина. Родина пам’ятатиме добро.
— Тобто я маю пояснити замовникам, що перевірятиму креслення о другій ночі, бо вдень пораюся на чужій кухні? Якщо я втрачусь довіру керівництва, з чого ми виплачуватимемо кредит за квартиру? Ти забув, хто закрив основну частину боргу минулого місяця, коли тобі затримали виплати?
Андрій насупився й сильніше стиснув кермо.
— Ти завжди переводиш усе в гроші. Гроші — це ще не все в цьому світі. Є прості родинні обов’язки.
— Чудово! — я повернулася до нього. — То візьми відпустку на роботі й поїдь сам. Ти її рідний племінник. Поживи в неї тиждень чи два, вари супи, міряй тиск. Чому цей тягар має лягати на мене?
— У нас здача об’єктів, хлопці без мене не впораються, я несу матеріальну відповідальність.
— А я, виходить, ні за що не відповідаю?
— Ти сама вибрала працювати вдома, — сказав він спокійно, але холодно. — Сама говорила, яка це свобода, що над душею не стоїть начальство. Ось і скористайся цією свободою заради моєї родини.
Мене аж пересмикнуло від цих слів.
— Зупини машину, — тихо попросила я, але в голосі вже не було жодного сумніву.
— Іро, припини вигадувати.
— Зупини біля зупинки, я сказала!
Він різко звернув до узбіччя. Я відчинила двері, вийшла в прохолодне повітря й пішла пішки. До нашого будинку було добрих пів години швидкої ходи, але мені треба було просто дихати й рухатися, аби не зірватися.
У понеділок зранку телефон знову подав голос. Дзвонила Катерина Петрівна. Її голос лунав так діловито, ніби недільної суперечки взагалі не існувало.
— Іринко, я все спланувала. У середу після обіду ти заїжджаєш до Лесі. Олена передаватиме продукти раз на кілька днів, Богдан надішле кошти на ліки, а ти візьмеш на себе весь побут.
— Катерино Петрівно, я не давала згоди переїжджати й жити в чужій оселі місяць.
— У нормальних українських родинах таке не обговорюють по десять разів, дитино. Є потреба — треба ставати й допомагати.
Я заздалегідь поклала перед собою записник, де чітко розписала все, чим справді могла посприяти.
— Послухайте мене, будь ласка. Я можу двічі на тиждень замовляти доставку необхідної їжі просто до її під’їзду. Можу приїхати в суботу, прибрати в кімнаті й приготувати їжу на кілька днів наперед. Можу викликати й оплатити машину, коли треба буде їхати до лікаря на огляд. Але жити там щодня я не буду.
Свекруха мовчала рівно дві секунди, а тоді сухо відповіла:
— Моя сестра — не якась чужа людина, щоб їй кур’єрів через додатки викликати й сторонніх людей у хату пускати. Родина має власноруч доглядати своїх.
І знову першою кинула слухавку.
Увечері, коли я сиділа за робочим столом і виправляла складні формули в таблиці, сімейний чат знову ожив десятками повідомлень.
Олена написала довгого листа з купою сердечок і квітів: «Дякуємо нашій Іринці за щире серце! Як добре, коли в родині є така підтримка, мама вже спокійна, що не залишиться одна».
Мене просто обпекло від цього лицемірства. Я миттєво відповіла в загальну групу: «Олено, я не давала згоди на переїзд. Подзвоніть мені, будь ласка».
Олена, звісно, не подзвонила. Натомість відписала: «Ой, Іринко, нам тітка Катерина сказала, що все домовлено. Мама вже чекає, не треба її засмучувати, їй хвилюватися категорично заборонено».
Потім обізвався Богдан: скинув повідомлення про те, що переказав гроші на спільні витрати, і додав: «Ірино, тоді всі організаційні справи на тобі, я поки на зв’язку не буду».
Від безсилля в мене затремтіли руки. Телефон вислизнув із долоні й глухо впав на тверду підлогу. Коли я його підняла, побачила тоненьку тріщину, яка перетнула екран просто впоперек тих солодких слів подяки від невістки.
Я сіла на диван, закрила обличчя руками й просто тихо заплакала від тієї безвиході, в яку мене так уміло заганяли чужі люди.
Андрій повернувся з роботи пізно. У руках він тримав велику картонну коробку й пакет із речами.
— Мама передала для тітки новий тонометр і теплий плед. Ти завтра забереш, коли їхатимеш, добре?
Я повільно підвелася, підійшла до нього й забрала пакет. Потім розмахнулася й поставила його за вхідні двері на сходовий майданчик.
— Ти взагалі читав, що твої родичі пишуть у групі? Ти бачив, як вони роблять мене винною в усьому, хоча я нікому нічого не обіцяла?
Андрій зітхнув, мовчки вийшов у під’їзд, забрав речі назад і поставив їх у кутку коридору.
— Іро, ну навіщо цей театр? Ну сталося так, люди вже розраховують на тебе. Будь мудрішою, поступися.
— Поступитися чим? Своїм життям? Своєю гідністю?
Він промовчав і пішов у ванну кімнату, обережно зачинивши за собою двері.
У середу я нікуди не поїхала. Залишилася вдома, зачинилася в кімнаті й цілий день працювала. Телефон розривався від дзвінків свекрухи, але я вимкнула звук.
У четвер увечері я змусила чоловіка сісти в авто й відвезти мене просто до самої Лесі Степанівни. Мені набридло бути предметом пліток, я хотіла подивитися в очі людині, заради якої плели цю павутину.
Двері нам відчинила Олена. Вона вже стояла в верхньому одязі, тримаючи сумочку напоготові. Побачивши мене, розпливлася в солодкій усмішці:
— Ой, нарешті приїхали! А я якраз біжу, у мене дитина із сусідкою залишилася. Мамо, Іринка прийшла!
У невеликій кімнаті тихо грав телевізор. На дивані, обкладена подушками, сиділа сама господиня дому — тітка Леся. Вона тримала на колінах тарілку й сама їла теплу кашу.
Виглядала вона втомленою, схудлою, обличчя було бліде, але ложку тримала міцно, і голос у неї був цілком бадьорий.
Поки Андрій вітався з тіткою, у двері подзвонив кур’єр. Це прибула велика доставка з бакалією, яку замовив Богдан. Олені довелося затриматися на кілька хвилин, щоб розкласти пакунки.
— Слабкість ще трохи є, — поскаржилася Леся Степанівна, відкладаючи тарілку. — До вікна дійду — і ноги підкошуються. Але лікарі кажуть, з кожним днем буде легше, аби тільки спокій був.
Я сіла на край крісла навпроти.
— Тітко Лесю, скажіть чесно: що саме вам потрібно щодня? Яка допомога потрібна по факту?
З’ясувалося дивне. Олена цілком могла заходити через день після своєї зміни, бо жила не так уже й далеко. Богдан за кілька днів мав повернутися на міжвахтовий відпочинок і міг би спокійно взяти на себе суботу й неділю.
— Ну це якщо ти тут не щодня сидітимеш, — раптом вставила Олена, запихаючи пляшку олії до шафи. — Нам же тітка Катерина сказала, що Ірина бере на себе всі робочі дні зранку до вечора, бо їй зручно, вона ж з дому нікуди не ходить.
— Зачекайте, — Леся Степанівна навіть випросталася на подушках. — Я взагалі Ірину ні про що таке не просила. Це мені Катерина вуха протуркала, що невістка сама горить бажанням допомогти, що їй тільки в радість побути зі мною. Я ще тоді здивувалася, думаю: треба ж, яка турботлива дитина знайшлася в родині.
Я підійшла до холодильника. Там, під звичайним магнітом, висів розлінований аркуш паперу. Знайомим великим почерком свекрухи там був складений справжній розклад.
З понеділка по п’ятницю, на всі години доби, стояло лише одне коротке ім’я: «Ірина». А Олена з Богданом були вписані десь унизу дрібними літерами — принести хліб у вівторок і зателефонувати в неділю.
— Погляньте, — я зняла той папірець і повернулася до чоловіка. — Поглянь, Андрію. Ось твоя родинна справедливість. Хто це складав? За чиєю спиною?
Андрій знітився й знову почав роздивлятися візерунки на лінолеумі.
— Ну навіщо сваритися при хворій людині? Сядемо, перепишемо нормально, без образ…
Тітка Леся попросила зв’язатися телефоном із Богданом. Андрій набрав брата й увімкнув гучний зв’язок. Богдан відповів десь із шумного приміщення:
— Слухайте, народ, я гроші переказав наперед, доставку оплатив. У мене купа роботи, розберіться там між собою і не смикайте мене через кожну дрібницю!
Він вимкнув зв’язок.
У кімнаті зависла тиша. Олена швидко зібрала свої речі й вислизнула за двері, навіть нормально не попрощавшись.
А наступного ранку до моєї квартири прийшла сама Катерина Петрівна. Вона не подзвонила заздалегідь — просто натиснула на дверний дзвінок так наполегливо, ніби в будинку сталася пожежа.
Вона зайшла в коридор, навіть не знімаючи чобіт, пройшла просто на кухню, де я сиділа в навушниках за роботою, і поклала просто на мої папери пластиковий куточок із надрукованим текстом.
— Ось, — урочисто сказала свекруха. — Я попросила Олену надрукувати на комп’ютері. Тут усе по годинах на чотири тижні. Щоб не було жодних відмовок.
У новому графіку знову всюди стояло моє ім’я: ліки вранці, обід, вологе прибирання, супровід до поліклініки. І в самому низу було дописано: «Бажано ночувати в одній кімнаті для нагляду».
— Катерино Петрівно, лікар призначив обробку шва один раз на добу, — спокійно сказала я, вказуючи пальцем на рядок. — А у вас написано — тричі. Ви вирішили переписати медицину?
— Я свою матір доглядала два роки, коли ти ще до школи не ходила! Я краще за будь-якого лікаря знаю, скільки уваги треба літній людині!
— Я не підписуватимуся під чужими вигадками, — я відсунула папку назад. — Поки ми не зберемося всі разом і не розподілимо все порівну між рідними дітьми, я не зроблю жодного кроку за вашим графіком.
Обличчя свекрухи почервоніло. Вона підхопилася так різко, що зачепила тарілку з печивом на краю столу, і та з гуркотом посунулася.
— Невдячна ти душе! — закричала вона, тикаючи в мене пальцем. — Мій Андрій виріс у повазі до старших! Ми ніколи своїх не кидали! А ти тільки про свої папірці та вигоди дбаєш!
— Я готова допомагати! — мій голос теж здригнувся, але я стояла на своєму. — Я пропонувала реальні речі: замовляти продукти, оплачувати частину догляду, приїжджати на вихідних. Але я не кину свою роботу і своє життя лише тому, що вам зручно зробити мене крайньою!
У цей момент у замку повернувся ключ — це Андрій приїхав на обідню перерву. Катерина Петрівна миттєво схопила роздрукований аркуш і тицьнула синові в груди:
— Подивися на свою дружину! Послухай, як вона розмовляє з матір’ю! Я всім знайомим розкажу, як вона ставиться до немічних людей у нашій родині!
Вона грюкнула дверима й пішла геть. Аркуш із розкладом лишився лежати на тумбочці в коридорі. Андрій підняв його, подивився й мовчки сховав у шухляду.
Увечері в нас відбулася важка розмова. Андрій довго ходив із кутка в куток, потім сів навпроти мене.
— Іро, давай знайдемо компроміс. Поїдь не на місяць, а на два тижні. Тільки на два тижні, поки тітці стане трохи легше. А потім ми все переграємо, я тобі обіцяю.
— Хто назвав цифру в два тижні? Твоя мама знову дзвонила?
— До чого тут мама? Я сам шукаю вихід із ситуації!
— Ти шукаєш вихід, який зручний усім, крім мене. А якщо мене звільнять через зрив термінів, хто годуватиме нашу сім’ю?
Андрій роздратовано махнув рукою:
— Ти завжди знаходиш купу причин, коли треба підставити плече моїй рідні. Завжди!
Я підвелася, підійшла впритул і спокійно почала загинати пальці на руці:
— Навесні я провела цілий день у пенсійному фонді з твоєю мамою, бо в тебе була термінова робота. Улітку я зі своїх заощаджень оплатила її медичне обстеження, бо в тебе не було зайвих грошей. Восени я вставала о п’ятій ранку, щоб відвезти її на процедури на інший кінець передмістя. Це я не допомагаю твоїй родині?
Він опустив очі.
— Я пам’ятаю. Ти багато робиш. Але зараз інший випадок, треба просто трохи поступитися.
— Добре, — відрізала я. — Тоді субота й неділя — твої. Ти їдеш туди з ночівлею, готуєш, перевдягаєш, а я вдома спокійно працюю. Домовилися?
Андрій довго мовчав, колупаючи край столу, а потім видавив:
— Я не можу такого обіцяти. У мене на вихідних можуть бути виклики по роботі. Не став мене між молотом і ковадлом, Іро.
У п’ятницю вранці в родинній групі з’явилося велике повідомлення від свекрухи. Вона писала про те, як швидко міліють душі в молодих людей, як боляче бачити егоїзм там, де сподіваєшся знайти рідне плече, і як соромно, коли матеріальні речі ставлять вище за людське життя.
Імені мого там не було, але всі чудово розуміли, про кого йдеться.
Двоюрідна сестра Андрія вже за кілька хвилин додала коментар: «Невже важко побути поруч із рідною тіткою в такий час?»
Олена зітхнула в тексті, що в неї опускаються руки. Богдан знову написав, що його справа — матеріальна, а решта має лягти на тих, хто вдома.
А під цим усім мій власний чоловік поставив сердечко й дописав: «Ми обов’язково знайдемо спільну мову, родина понад усе».
Я дивилася на цей екран крізь тонку тріщину на склі. Більше не було ні сліз, ні тремтіння в голосі. Була лише дивна холодна ясність.
Я сіла й написала відповідь у той чат. Без жодного знака оклику, без образ і без виправдань:
«Шановні родичі. Я ніколи не давала згоди на те, щоб кинути власну роботу й переїхати жити до іншої людини. Я готова допомагати: замовляти їжу, частково оплатити людину з медичною освітою для перев’язок і відвезти Лесю Степанівну на прийом до лікаря у вихідний. Але я не дозволю маніпулювати моїм часом і моїм життям. Перестаньте прикривати своє небажання доглядати власну матір моїм так званим вільним графіком. Відтепер усі питання вирішуйте між собою».
Я натиснула кнопку відправки.
Чат вибухнув миттєво. Свекруха написала, що я безсердечна й ганьблю родину. Двоюрідна сестра показово вийшла з бесіди.
І тут мій телефон писнув особистим повідомленням. Писав Андрій. Із сусідньої кімнати.
«Ти могла не влаштовувати цей цирк на очах у всіх? Тепер мамі соромно перед родичами».
Я підвелася, відчинила двері до зали, де він лежав на дивані перед увімкненим екраном.
— Ти мені пишеш повідомлення, перебуваючи за три метри від мене? — запитала я тихо. — Тобі навіть ліньки підвестися й сказати це вголос?
— Я не хочу крику, — пробурмотів він, не дивлячись на мене.
— Я не кричу, Андрію. Я просто хочу знати: де в моєму тексті хоч одне неправдиве слово? Хоч одну брехню назви!
Він мовчки відвернувся до стіни.
Минуло п’ять днів.
Тітці Лесі стало значно краще. Вона вже сама виходила на подвір’я подихати повітрям і навіть дійшла з Оленою до найближчого магазину.
У суботу зранку Олена зателефонувала мені сама. Голос у неї був незвично лагідний, обережний і трохи винуватий.
— Ірино, привіт. Ти не могла б заїхати сьогодні на годинку? Мамі треба допомогти розібратися з речами після повернення, а я трохи не встигаю.
— Я приїду о другій, — відповіла я спокійно. — Допоможу з постіллю, налаштую доставку на її телефон і о п’ятій поїду додому.
Коли я переступила поріг тітчиної квартири, мене зустріла сама Леся Степанівна. Вона була в теплій кофті, усміхнена, на плиті затишно булькала каструля зі свіжим супом.
На холодильнику висів новий аркуш. Написаний уже не свекрушиною рукою, а нерівним округлим почерком самої господині.
— Це я сама навела тут лад, Ірино, — сказала тітка, перехопивши мій погляд. — Набридло мені слухати ці сварки. Скликала своїх дітей і сказала просто: або ви самі домовляєтеся по-людськи, або я знайду сторонню помічницю.
Виявилося, що все можна було вирішити за один день, коли зникала можливість перекласти все на чужі плечі.
Олена тепер приходила у вівторок і четвер після роботи. Богдан, повернувшись, узяв на себе вихідні й повністю оплатив послуги сусідки — колишньої медсестри на пенсії, яка за невелику плату щодня заходила обробляти шов і міряти тиск.
— А раніше чому не можна було так зробити? — тихо спитала я.
— Бо всі думали, що ти мовчки все на собі потягнеш, — просто відповіла стара жінка, погладивши мене по руці. — Навіщо людям напружуватися, коли є на кого звалити? Пробач мені, дитино, що через мене тобі стільки гіркоти дісталося.
У цей час у замку знову клацнув ключ. На порозі з’явилася Катерина Петрівна з двома важкими торбами. Побачивши мене й новий розклад на дверцятах, вона завмерла.
— Це що за самодіяльність? — свекруха вказала пальцем на папірець. — Яка ще сусідка? Лесю, ти з глузду з’їхала? Чужа жінка буде коло тебе ходити? Та вона абияк усе робитиме!
— Катерино, припини, — твердо обірвала її сестра, постукавши ложкою по столу. — Сусідка тридцять років у лікарні відпрацювала. Мені потрібні спокій і вчасна допомога, а не ваші щоденні розбірки про те, хто має покласти своє життя під ноги заради мене. Діти мої розібралися, і більше я нічого чути не хочу.
Свекруха опустила торби на підлогу, ображено підтиснула губи, але так і не знайшлася, що відповісти. Уперше за довгий час її безапеляційне слово не стало вирішальним.
Я спокійно допила свій узвар, допомогла скласти випрані рушники й о п’ятій викликала авто додому. Свекруха так і сиділа на краєчку дивана, не промовивши до мене жодного слова.
Увечері Андрій зустрів мене в коридорі з сумним обличчям.
— Мама дуже образилася на тітку Лесю, — сказав він, дивлячись убік. — Вони посварилися через ту помічницю, мама плаче вже третій день. Може, ти б подзвонила їй? Сказала б щось примирливе, що ти не хотіла сварок. Вона б заспокоїлася.
Я зупинилася посеред кімнати, розстібаючи пальто.
— Андрію, посварилися дві дорослі рідні сестри. Жодна з них мене не просила про допомогу в примиренні. До чого тут я?
— Ну ми ж родина, — він безпорадно розвів руками. — Треба комусь зробити перший крок, щоб усе стало як раніше. Заради мене, Іро.
— Як раніше вже не буде, — тихо, але твердо відповіла я. — Якщо твоя мама захоче говорити зі мною з повагою — мої двері відчинені. Але вибачатися за те, що я захистила свій спокій і свою працю, я не буду. Чужі обов’язки на свої плечі я більше ніколи не візьму.
Я дістала з шафи дорожню валізу й почала складати речі.
— Ти кудись їдеш? — здивувався чоловік.
— Так. У понеділок я їду на три дні на будівельний майданчик замовника. Мені треба бути особисто на об’єкті, узгодити зміни до проєкту. Керівництво вже забронювало мені готель.
— Тобто ти все сама вирішила? Навіть зі мною не порадилася?
Я подивилася йому просто в очі:
— Сімейні плани, наш бюджет і спільний відпочинок я завжди погоджуватиму з тобою. Але просити в когось дозволу на те, щоб відмовитися від чужого ярма, я більше не буду. Мені для цього дозвіл не потрібен.
Андрій промовчав. Він сів на стілець, опустивши голову, а його телефон на столі знову засвітився знайомим ім’ям свекрухи.
Наступного ранку прийшло коротке повідомлення від Катерини Петрівни: «Треба завезти Лесі спеціальний пластир для швів, Олена на роботі, а помічниця ще не прийшла».
Я відкрила додаток цілодобової аптеки, знайшла потрібний засіб, вказала адресу тітчиної квартири, оплатила зі своєї картки кур’єрську доставку й переслала свекрусі сповіщення, що все привезуть протягом сорока хвилин.
Сама ж приїжджати не обіцяла.
За хвилину прийшла відповідь: «Бачу, тобі легше відкупитися, ніж провідати».
Я прочитала це через тоненьку тріщину на екрані, поклала телефон на край столу дисплеєм донизу й одягла навушники.
На моніторі з’явилося вікно відеозв’язку, де на мене вже чекав замовник із розгорнутим кресленням у руках.
— Доброго ранку, Ірино Петрівно, — привітався він із повагою в голосі. — Давайте почнемо з ваших розрахунків, вони видаються найбільш точними.
— Доброго ранку, — усміхнулася я й розгорнула робочий файл на весь екран. — Почнімо. Я готова.