Увечері Тарас запитав, чи можна здати назад у магазин костюм, якщо з нього вже зрізали бирку. Я відповіла, що навряд чи, та й сенсу в цьому немає: гарний костюм ще стане в пригоді.
Син обережно повісив піджак у шафу й більше до розмови про весілля не повертався. А вранці прийшов до мене з телефоном і попросив не сердитися, поки я не прочитаю повідомлення.
***
Мені сорок три роки, мене звати Оксана. У мене двоє синів: Назару сімнадцять, Тарасу — дванадцять. Після розлучення вони залишилися зі мною у трикімнатній квартирі.
У кожного була своя кімната, а я спала на розкладному дивані у вітальні. Ця квартира належала мені ще до першого шлюбу. Ми давно звикли і до тісноти, і до наших гучних вечорів.
З Віктором, майстром з ремонту обладнання, я познайомилася у друкарні, де працюю. Він приносив креслення, а потім почав заходити просто так. Майже два роки ми зустрічалися. Я одразу сказала: від синів нікуди не переїду.
— Оксано, мені сорок шість, — тоді відповів Віктор. — Я вже вмію відрізняти сім’ю від готелю. Куди я їх подіну?
Назар сприйняв Віктора стримано, зате Тарас швидко до нього прив’язався. Вони разом полагодили лампу, зібрали стелаж. Віктор пам’ятав, яке печиво любить молодший.
Перша неприємна розмова сталася у звичайний будній вечір. Назар повернувся із секції пізніше, ніж зазвичай, зняв мокру куртку й поставив кросівки сушитися біля батареї. Віктор сидів за кухонним столом і переглядав робочі повідомлення.
— У цьому домі взагалі прийнято попереджати, якщо затримуєшся? — запитав він.
— Я мамі написав, — спокійно відповів Назар.
— Ти живеш не тільки з мамою. Скоро я теж буду тут.
Я втрутилася: син попередив, тож підстав для докору немає. Віктор не став сперечатися. Коли він пішов, Назар запитав, чи тепер треба звітувати перед двома дорослими. Я відмахнулася: мовляв, Віктор просто звикає до наших порядків.
Коли Віктор зробив мені пропозицію, Тарас радів найбільше. Він сам попросився нести обручки й незабаром купив для них маленьку оксамитову коробочку. Ми запланували реєстрацію та вечерю на тридцять осіб. Після весілля Віктор мав переїхати до мене.
Згодом він запропонував прибрати письмовий стіл Тараса з вітальні.
— Навіщо йому тут ще й стіл? — сказав він, відсуваючи дитячі зошити. — Приберемо його, поставимо шафу для моїх речей.
— Тарас робить тут уроки, поки Назар у своїй кімнаті готується до іспитів. Нехай стіл поки що стоїть.
— Ти будь-яку зміну сприймаєш так, ніби я щось у них відбираю!
Я запропонувала поставити шафу в передпокої, і він погодився. Але під час наступного приїзду знову заговорив про стіл.
Галина Петрівна, мати Віктора, приїхала знайомитися з хлопцями й привезла пиріг. За чаєм вона спитала, як часто сини бачаться зі своїм рідним батьком.
— На вихідні, іноді серед тижня, — відповіла я. — Микола недалеко живе.
— І це правильно. Батько має брати участь. А потім, коли ви одружитеся, їм можна буде й довше в нього гостювати. Молодим теж треба побути удвох.
Я сказала, що поїздки до батька ми з ним обговорюємо самі, а сини живуть зі мною. Свекруха відразу перевела розмову на пиріг.
Вона взяла на себе прикрашання зали й розсадку гостей. Невдовзі почала міняти меню, навіть не порадившись зі мною.
У залі вона заявила, що її дев’ятирічна племінниця нестиме квіти перед нами. Тарас одразу нагадав про обручки.
— Це відповідальна справа, — відповіла вона, навіть не глянувши на нього. — Дорослим спокійніше самим.
— Йому дванадцять, — сказала я. — Він упорається.
Віктор попросив не сваритися через дрібниці. Я поступилася: зрештою, Тарас усе одно буде поруч.
За місяць до весілля я купила хлопцям костюми. Назар обрав строгий сірий піджак, а Тарас витратив свої кишенькові гроші на синю краватку. Коли Віктор побачив покупки, він похвалив хлопців і відразу змінив тему.
Потім Назар зауважив, що Віктор занадто наполегливо радить йому вступати в інше місто. Я попросила сина не шукати тут прихованого змісту.
У п’ятницю ввечері Віктор приїхав із роздрукованою розсадкою. Тарас будував на килимі модель корабля, а Назар сидів у своїй кімнаті й займався.
— Мати все погодила, — сказав Віктор. — Подивися розсадку.
У списку були мої батьки, родичі Віктора, зокрема троє дітей. А Назара і Тараса не було.
— Їх просто забули вписати? — запитала я.
Віктор навіть не розгубився.
— Ні. Ми вирішили зробити весілля для дорослих.
Я показала на імена дітей його родичів. Він глянув в аркуш, скривився й пояснив, що ті приїжджають здалеку, а залишити їх немає з ким. Тарас підняв голову від корабля.
— А мені куди? Я ж хотів фотографуватися з мамою.
— Тарасику, не ображайся. Ви з братом побудете в тата. Це лише один день, — сказав Віктор і повернувся до мене. — Ми вже підтвердили замовлення, я перед матір’ю слово тримаю.
— А переді мною ти яке слово тримаєш? — спитала я. — Ти мене хоч раз про це запитав?
Віктор насупився.
— Твоїх синів на весіллі не буде, — заявив наречений. — Не треба влаштовувати сімейну раду через кожну дрібницю.
Із коридору вийшов Назар і сказав, що вони можуть залишитися в батька. Віктор із полегшенням кивнув.
— Назара, — зупинила я сина, — не тобі відмовлятися від маминого весілля, щоб дорослі не сварилися.
— Я не через весілля, — відповів він і відвів брата до своєї кімнати.
На кухні Віктор почав говорити про витрати і про образу матері. Я нагадала йому про дітей, яких запросили його родичі. Він роздратовано сказав:
— Оксано, ти весь час насамперед мати. А я хотів дружину! Хіба ми не можемо хоч один день провести тільки вдвох?
— На весіллі з тридцятьма гостями? — не втрималася я.
Віктор звинуватив мене в причіпках і поїхав. Пізніше написав: «Вранці поговоримо, тільки без істерик».
Потім я знайшла Тараса біля шафи.
— Мамо, костюм тепер можна повернути?
Я пообіцяла знайти йому інший привід. Хлопці до ночі сиділи в кімнаті Назара.
…Вранці Тарас постукав у двері вітальні, хоча зазвичай просто кликав мене з порога. Я складала постільну білизну. Син простягнув телефон і попросив спочатку прочитати листування.
Виявилося, що ще ввечері він написав Галині Петрівні. Вона дала йому номер, коли просила надіслати фотографії Віктора для весільного ролика. Тарас запитав, за що їх із братом виключили зі списку гостей.
Вона відповіла вже пізно, після десятої.
«Тарасику, справа не в образі. У мами починається нове життя. Віктору буде важко будувати справжню сім’ю, якщо ви весь час поруч. Ти вже великий, мусиш розуміти.
Віктор поговорив із вашим татом, після весілля ви з Назаром поживете в нього, поки молодята облаштуються.
Питання майже вирішене. Маму поки не тривож, бо вона знову почне переживати. Якщо любиш її, допоможи їй стати щасливою».
Тарас не піднімав очей.
— Я хотів показати тобі це ще вночі, — сказав він. — Але раптом ти через мене скасуєш весілля? Раптом і справді краще буде, якщо ми поживемо в тата?
Я посадила його поруч. З’ясувалося, що Галина Петрівна й раніше натякала йому, що матері пора жити для себе.
— Нічого не вирішено, Тарасику. Ти живеш тут. І Назар теж.
— А Віктор? Він теж хоче тут жити.
— От із ним я сьогодні й поговорю. Ти правильно зробив, що показав мені повідомлення.
Назар прочитав листування і згадав поради Віктора вступати в інше місто.
Я зателефонувала Юрію, батькові хлопців. Він жив зі своєю новою родиною у двокімнатній квартирі. На запитання про Віктора він відповів:
— Дзвонив у середу. Казав, що ви хочете після весілля пожити вдвох, а діти, мовляв, можуть переїхати до мене.
— І ти погодився?
— Оксано, у мене дві маленькі доньки та дві кімнати. Я синів люблю, але ти сама розумієш: назовсім зараз ніяк. Я йому так і сказав. Попросив, щоб ти сама зателефонувала, якщо щось змінилося. Він відповів, що передасть.
Я дивилася на костюми синів у шафі. Виходило, що Віктор уже обговорював із їхнім батьком переїзд, а мене навіть не повідомив.
Я написала Віктору: «Сьогодні о п’ятій, як домовлялися, у банкетній залі. Треба уточнити гостей». Зустріч була призначена раніше, і його мати також збиралася приїхати.
Він відповів майже одразу: «Нарешті спокійно поговоримо».
…Галина Петрівна чекала на нас за столом біля вікна, перед нею лежали зразки серветок. Адміністратор принесла план зали. Я попросила залишити нас на кілька хвилин і поклала телефон.
— Галино Петрівно, навіщо ви написали Тарасу, що після весілля він переїжджає до батька?
Вона перечитала своє повідомлення й зняла окуляри.
— Він сам питав. Я хотіла його заспокоїти. Не треба дитині думати, ніби її не люблять.
— Ви попросили його приховати від мене розмову. І написали, що переїзд майже вирішений.
— Віктор же розмовляв із Юрієм! — Вона повернулася до сина. — Вікторе, поясни їй.
— Розмовляв, — визнав Віктор. — І що? Я хотів дізнатися, чи можна нам трохи пожити вдвох. Хіба це злочин?
— Юрій тобі відмовив. Чому своїй матері ти сказав, що майже домовився?
Віктор витріщив очі.
— Я сподівався, що ти з ним поговориш. І що він піде назустріч.
— Тобто зі мною ти все це не збирався обговорювати, доки не отримаєш від Юрія згоду?
— Я не хотів ще однієї сварки. Ти й так на будь-яку пропозицію щодо дітей відповідаєш відмовою.
Галина Петрівна назвала Назара майже дорослим, а про Тараса сказала, що йому корисно пожити з батьком. Я запитала, чому діти їхніх родичів запрошені, а мої — ні.
— А Тарас заважає? — спитала я.
— Оксано, ти ж сама бачиш, що він і досі ходить за тобою хвостиком. Віктору потрібне своє місце поруч із дружиною, а не вічне змагання за увагу.
Віктор не заперечив матері й заговорив так, ніби пропонував цілком розумний компроміс:
— Назар скоро вступить. Тарас міг би пожити в батька до кінця чверті. А ми нарешті облаштуємося й зможемо спокійно проводити вечори вдвох, без постійної метушні. Ти ж сама скаржилася, що навіть спальної кімнати не маєш.
— Я скаржилася на тісноту, але жодного разу не пропонувала вирішувати це за рахунок синів.
— То ти хотіла вийти за мене заміж чи отримати квартиру без моїх дітей? — запитала я.
— Ось тепер пішли звинувачення, — він підвищив голос. — Я вам два роки допомагав! Возив вас, ремонтував, жодного разу не сказав, що діти мені чужі. А попросив для нас трохи простору — і одразу став поганим!
— Ти міг попросити в мене! Відверто! До того, як розмовляти з їхнім батьком і писати моєму дванадцятирічному синові через матір, щоб він мовчав.
Галина Петрівна стиснула губи:
— Обираєш дітей. Як завжди.
Я склала папери до теки й сказала, що весілля не буде. Віктор зажадав тиждень на роздуми й нагадав про гроші. Він навіть пообіцяв, що «переїзду поки не буде».
— Ти не мусиш любити моїх синів як рідних, — сказала я. — Але й одружуватися з жінкою, чиїх дітей хочеш прибрати з її дому, теж не зобов’язаний. Нам не по дорозі!
Адміністратор повернулася, коли ми вже збирали папери. Я попросила надіслати порядок скасування банкету та розрахунок витрат на підготовку. Віктор хотів щось сказати при ній, але промовчав. Його мати забрала зразки серветок, навіть не попрощавшись.
Вдома Назар варив макарони, а Тарас різав огірки. Обоє чекали на мене.
— Весілля не буде, — сказала я. — І нікуди ви не переїжджаєте.
Назар поклав ложку біля плити. Тарас обережно відставив ніж і запитав, чи це все скасувалося через його повідомлення.
— Через вчинки дорослих, Тарасику. Не через тебе.
— А тобі не шкода? — спитав Назар. — Ти ж хотіла заміж.
— Шкода, — відповіла я. — І грошей шкода, і цих двох років. Але ще гірше було б удавати, ніби нічого не сталося.
Увесь наступний тиждень я телефонувала гостям і скасовувала замовлення. Кафе повернуло передоплату, віднявши підтверджені витрати на вже замовлене оформлення. Ми з Віктором звірили свої внески й поділили решту.
У неділю Віктор приїхав забрати свої сорочки та інструменти.
— Ти ж розумієш, що без мене тобі буде важко? — запитав він.
— Можливо, — відповіла я. — Але труднощі я хоча б зможу обговорювати з тими, кого вони стосуються.
Він забрав сумку й пішов. Його мати надіслала кілька сердитих повідомлень. Увечері я часом за звичкою хотіла набрати Віктора, але зупинялася.
За кілька днів Тарас знову дістав костюм. Я запропонувала вдягнути його в суботу, коли мало бути весілля, і піти втрьох у кафе. Назар побурчав, але ввечері сам попрасував сорочку.
У суботу Тарас вийшов у синій краватці. Назар поправив йому вузол, і ми пішли в кафе біля парку. Потім попросили перехожу сфотографувати нас на телефон.
На першому фото Тарас заплющив очі, на другому наступив братові на черевик. Третє вийшло вдалим, і в понеділок я надрукувала його на роботі.
Увечері я принесла фото додому. Тарас вставив його в рамку й поставив на полицю замість старої світлини, а коробочку для обручок сховав у шухляду.
— Мамо, а мій костюм на день народження дідуся підійде? — спитав він.
Із кімнати озвався Назар:
— Якщо не виростеш на пів метра!
Тарас побіг сперечатися з братом, а я поставила на стіл три чашки й покликала обох пити чай. Життя тривало, попри всі негаразди й випробування.
Ніхто не знає, що чекає нас попереду. Але Оксана точно знала одне: синів вона не проміняє ні на які штани…