— Олено! Наші в суботу приїдуть, — сказав Тарас, не відриваючись від телефону. — Усі троє, ще й з дітьми.
Олена стояла біля мийки на дачній кухні й мила пізні антонівські яблука. Вода з крана текла вже зовсім холодна, осіння, від неї аж ломило пальці. Яблука з глухим стуком падали на дно полив’яної миски, пахли воском, садом і першими приморозками.
— Усі троє — це дванадцять людей, — сказала вона, дивлячись у вікно, за яким жовтіло листя старого горіха.
— Та й що тут такого? Сумували за батьком. На дворі жовтень, обіцяють гарні вихідні, бабине літо. Не в квартирах же їм сидіти в пилюці.
— У суботу — це післязавтра.
— Ну так. Назар написав, що десь до дванадцятої підтягнуться. Ігор, може, пізніше, в нього зміна зранку. Ну ти ж знаєш Ігоря.
Ігоря вона знала. І Назара знала, і Руслану, і Марину, і Богдана, і Галину, і шістьох онуків Тараса — Саву, Дарину, Оленку, Павлика та двійнят Лева з Лесею. Знала напам’ять, як таблицю множення: хто з дітей крутить носом від цибулі, кому треба бульйон без жодної морквини, кому чай ледь теплий, а хто взагалі заявляє: «Тітко Олено, ви тільки не сердьтеся, але я їм лише сосиски або макарони з маслом».
Вона сполоснула руки, струснула краплі й сіла на дерев’яний ослінчик.
— Тарасе. А вони щось із їжі везуть?
— У якому сенсі? — чоловік нарешті підвів голову від екрана й здивовано кліпнув.
— У прямому. М’ясо на вогнище. Овочі. Хоч щось.
— Олено, ну ти що починаєш? Люди ж у гості їдуть, до рідного батька. Що вони, з торбами харчів мандруватимуть, наче жебраки? Торт привезуть, як завжди.
— Торт, — повільно кивнула вона. — Один. На дванадцять душ.
— Та стіл же буде нормальний! Ти ж приготуєш.
Ось і все. Сказав це так просто, ніби попросив подати сірники з полиці. Ти ж приготуєш.
Перший раз вони приїхали сюди шість років тому. Тоді минув лише рік після їхнього скромного весілля. Олена тоді мало не тремтіла від хвилювання: їй хотілося прийняти дітей чоловіка так, щоб ніхто й кривого слова не сказав, щоб не подумали, ніби батько зв’язався з якоюсь нечепурою чи скупою жінкою.
Встала тоді о п’ятій ранку. Замаринувала два кілограми свинини, напекла пиріжків із сиром та повидлом, наварила борщу, вичистила шибки на веранді до скрипу, постелила вишиту скатертину, яку ще від мами берегла.
Діти Тараса приїхали до першої години дня. Поїли з апетитом, побігли вниз до річки гуляти, потім повернулися, підмели залишки з мисок, а вже о дев’ятій вечора почали збиратися — бо ж завтра робочий день, треба виспатися.
Посуд вона тоді домивала вже вночі, спина гуділа, а вода в криниці майже скінчилася, довелося носити ще два відра. Тарас давно спав і тихенько похропував у теплій спальні.
— Тітко Олено, ви чарівниця! — сказала їй тоді на прощання Галина, старша невістка, дружина Назара, цілуючи повітря десь біля щоки. — Такий стіл накрили, ми просто об’їлися!
Це «ви чарівниця» потім повторювалося з року в рік, ніби заїжджена платівка.
До третього приїзду Олена вже знала весь цей сценарій напам’ять. Приїжджають три родини, привозять один стандартний магазинний торт і чудовий настрій. Настрій прекрасний у всіх, крім неї, бо вона від самого світанку біля плити й духовки.
М’ясо вона завжди купувала сама на базарі — брала кілограмів чотири ошийка, бо Назар високий і їсть добре, а Богдан, зять, іще міцніший. Вугілля для мангала — теж вона, коли їхала рейсовим автобусом із районного центру або просила сусіда підвезти в багажнику. Огірки, помідори, свіжу зелень, кілька буханців хліба, мінералку, сік малим, пиво чоловікам — усе тягла вона.
Один такий осінній або літній вихідний витягував із її гаманця тисяч зо три-чотири гривень, і це ще за старими цінами, коли вона намагалася хоч якось записувати витрати в кухонний зошит. Потім кинула цю дурну звичку, щоб зайвий раз не псувати собі нерви.
— Слухай, а чого ти мовчиш? — якось запитала її Мирослава, колега по бухгалтерії, коли вони обідали в кабінеті. — Нехай складаються. Скинулися на продукти — і питання закрите. Дорослі ж люди, не бідні.
— Як я скажу, Мирославо? Я їм не рідна мати й не свекруха. Я просто друга дружина їхнього батька. Чужа тітка збоку. Почнуть ще говорити, що я кожен шматок хліба рахую.
— А зараз ти хто для них?
— А зараз я чарівниця, — гірко всміхнулася тоді Олена.
Вона й справді дуже старалася. Хотіла, щоб Тарасові було приємно, щоб у родині ніхто не шепотівся позаочі, ніби він на старість зійшовся з чужою жінкою й забув дітей. Вона пекла яблучні пироги з корицею, бо Руслана завжди казала, що любить солодке до чаю. Тримала повну морозилку домашніх пельменів, бо онуки-двійнята нічого іншого не визнавали. Навесні садила три зайві грядки помідорів і перцю, бо банки з маринадами восени справно розходилися по трьох багажниках міських машин.
А потім був минулий вересень.
Тоді вона зірвала поперек. Потягнула щось у спині, коли переносила важкі ящики з пізніми грушами, і три дні ходила, тримаючись за стіни.
Гості приїхали в суботу, як за розкладом, рівно о дванадцятій. Олена з шостої ранку стояла біля гарячої чавунної сковороди, пекла картоплю з грибами й тушкувала птицю.
Десь до четвертої години вечора на столі лишилися лише кістки та крихти. Діти гасали по саду, шаруділи золотим кленовим листям, чоловіки посідали на лавці курити й теревенити про зимову гуму.
Олена вийшла з кухні на веранду забрати порожні тарілки. Двері були прочинені, і вона чітко почула голос Галини. Та розмовляла з Марією, дружиною Ігоря:
— Ні, дівчата, мені тут подобається. Приїхав на вихідні — чисто санаторій. Усе зварено, картопелька гаряча, компот на столі, листя підметене. Сиди собі й тільки рот розкривай.
— Тобі добре говорити, — зітхнула Марія. — А я минулого тижня у своєї мами в селі цілий день спину на городі гнула, буряки смикала.
— Так у тебе мама сама живе, хворіє, їй помагати треба! А тут… — Галина знизила голос, але на тихій веранді все одно було чути. — Тут Олені ж самій це тільки в радість. Вона скоро на пенсії, хата порожня, чим їй іще займатися? Тільки й діла, що пироги крутити та огірки солити. Хай радіє, що ми цілим гуртом приїжджаємо, а то сиділи б удвох із батьком, дивилися б в екран та мух рахували.
Олена стояла з чавунною тарілкою в руках. Пальці заніміли, поперек нив тупим тягучим болем, а в голові крутилася тільки одна думка: вона взагалі-то не «сидить удома без діла», вона вже двадцять сьомий рік працює головною бухгалтеркою на комунальному підприємстві, щодня їздить автобусом на восьму ранку, а на ці вихідні спеціально взяла день за свій рахунок, щоб вимити веранду й усе наварити до приїзду дорогих гостей.
Вона мовчки забрала посуд. Потім поставила ще одну велику каструлю узвару із сушених груш. А опівночі на холодній веранді змивала жир із решітки, бо Назар кинув: «Тату, давай завтра почистимо, темно вже». А наступного дня вони знялися й поїхали рівно о дев’ятій ранку.
Торт тоді навіть не доїли. Залишився чималий шматок, і Галина діловито загорнула його в папір: «Ми заберемо із собою, бо пропаде в теплі, а Євочці вранці під мультики любить з’їсти».
У вівторок після тих вихідних Олена пішла до лікаря.
— Протрузії в поперековому відділі, запальний процес, — сказав лікар, розглядаючи рентгенівський знімок проти вікна. — Нічого смертельного поки що немає, але важкого в руки не брати. Стояти годинами біля гарячої плити без руху — суворо заборонено. А далі вже самі дивіться, ви доросла жінка, мені за вами ходити ніколи.
З цими словами вона прожила цілий рік. Самі дивіться.
Увечері після чергової розмови про суботу Олена сиділа на ліжку й говорила телефоном із донькою Євою. Єва жила за триста кілометрів, працювала у ветеринарній аптеці, мала власне життя й приїжджала рідко, двічі на рік, але завжди вгадувала мамин настрій по голосу.
— Мамо, ну чому ти просто не скажеш їм усе прямо? — обурювалася Єва в трубку. — Набери Назара й скажи: «Хлопці, купіть м’яса, сиру, хліба, бо я не потягну».
— Вони образяться, Єво.
— На що? На те, що дорослі працюючі люди повинні привезти їжу туди, де збираються їсти? Мамо, це нормальні людські стосунки. Так скрізь.
— Для вас із чоловіком так. А для них я просто тітка Олена, в якої хата, дрова й безкоштовні руки.
— То перестань бути тіткою Оленою з безкоштовними руками! Хоч один раз перестань!
— Тарас розсердиться. Почне губи надувати.
— Тарас Петрович тобі чоловік, а не директор заводу, — тихо відповіла донька. — Мамо, тобі п’ятдесят три роки. Ти що, збираєшся до сімдесяти біля плити кочергою махати заради чужих похвал?
Олена довго дивилася у темне вікно після тієї розмови. На дворі пахло паленим листям із сусідніх городів і вологим осіннім туманом. Вона думала не про гроші, хоча й гроші з неба не падали. Вона думала про те, що за шість довгих років жодна людина з тих дванадцяти не зайшла на кухню й просто не запитала: «Олено Василівно, а ви не втомилися? Може, вам спину розім’яти чи посуд помити?»
Ні разу. Вона б навіть зніяковіла, відмовилася, сказала б: та що ви, відпочивайте, спілкуйтеся з батьком. Але її ніхто не питав. І оце мовчання боліло сильніше, ніж застужений поперек.
У четвер в їдальні вона знову сіла поруч із Мирославою.
— Дванадцять людей, кажеш? — перепитала Мирослава, повільно розмішуючи ложкою цукор у горнятку. — І один торт?
— Один. «Київський» або «Грильяжний».
— А серветки вони хоч здогадуються привезти? — озвалася Валентина із сусіднього столу, з планового відділу. — Бо в мене зять якось пачку паперових рушників купив, то потім пів року на всіх родинних святах нагадував, як він тещу продуктами забезпечив.
Жінки за столом неголосно засміялися, але сміх вийшов якийсь сумний і втомлений.
— Моя сусідка по сходовому майданчику так сорок років прожила, — спокійно додала Валентина. — Усіх годувала, на все село столи накривала, банки консервувала десятками. А коли ноги відняло — знаєте, хто до неї ходив суп варити? Сусідки. Рідні діти раз на місяць на дві хвилини забігали: «Ой, мамо, ви тримайтеся, бо в нас робота, кредити».
— Ото ж бо, — кивнула Мирослава й рішуче стукнула чашкою по блюдцю. — Олено, ти для них не людина, ти просто домашня техніка. Кухонний комбайн із функцією підігріву. До комбайна не ставляться з повагою, його просто вмикають, коли жерти хочеться.
— Дякую, Мирославо. Дуже підтримала.
— Я тобі правду кажу. І знаєш що? Говорити з ними спокійно — те саме, що двері до стіни. Покивають, очима покліпають і знову привезуть свою коробку солодощів. Таким людям треба показати.
— Що показати?
— Реальність. Без крику, без плачу, без істерик. Постав на стіл рівно те, з чим вони переступили поріг. І сядь коло них з порожніми руками.
Олена відчула, як по спині побігли холодні мурахи.
— Тарас мене живцем з’їсть.
— Не з’їсть, подавиться. Побурчить і сам піде шукати, чим живіт набити, — махнула рукою подруга. — Тобі п’ятдесят три. Ще кілька таких осінніх сезонів — і ти просто ляжеш пластом. І думаєш, вони й далі їздитимуть на свіже повітря? Ні. Перестануть. Бо навіщо їхати туди, де немає кому стіл накрити?
Оце прозвучало для Олени найвлучніше. Не про хворобу, а про те, що вони перестануть їздити, як тільки зникне дурна дармова годівниця.
Увечері вона довго сиділа біля тумбочки, тримаючи в пальцях свій мобільний. Пальці ледь помітно тремтіли. Потім глибоко видихнула й набрала номер Ігоря. З молодшим сином Тараса говорити завжди було простіше — він був м’якший за вдачею, без оцих міських манер і претензій.
— Ігорю, добрий вечір. Ви в суботу збираєтеся до нас?
— Добрий вечір, Олено. Так, збираємося. А що сталося? Відбій?
— Ні, не відбій. Я хочу попросити. Купіть по дорозі м’яса на шашлик. Кілограми три доброї свинини, і мішок деревного вугілля прихопіть.
— Ага… Зрозумів. А що ще треба?
— Води питної візьміть у бутлях, пару літрів соку малим.
— Добре, записав. Олено, а картоплю брати, чи в вас своя з городу є?
— Картопля є, своя. Помідорів свіжих візьми, якщо на базар заїдеш.
— Візьму, без питань.
Розмова зайняла рівно сорок секунд. Олена навіть розгубилася. Поклала телефон на стіл і кілька хвилин просто дивилася на темний екран. Невже це було так просто?
Із Русланою, дочкою Тараса, розмова пішла значно важче.
— Ой, Олено, а ми думали налегці приїхати… — протягнула падчерка, і в її голосі одразу з’явилася вередлива нотка. — Ми ж із дітьми, поки їх збереш, поки речі складеш, уся машина забита курточками та іграшками…
— Русланко, салати. Зроби вдома два хороших салати в лотках. Ти ж умієш смачно готувати.
— Ну добре… Спробую. Зроблю. Олено, а ви чого це раптом? Ви не захворіли? Голос якийсь дивний.
— Ні, усе гаразд. Просто прошу допомогти зі столом.
Назару, старшому синові, вона зателефонувала вже о пів на дев’яту вечора. Слухавку взяла Галина.
— Назар у ванній. Щось термінове передати?
— Добрий вечір, Галю. Ні, не термінове. Я прошу вас привезти в суботу м’ясо на мангал, кілограма чотири, і мішок вугілля.
На тому кінці дроту повисла довга, важка пауза. Секунди чотири було чути тільки далекий шум води.
— В якому це сенсі? — голос невістки раптом став крижаним і дуже офіційним. — Ми взагалі-то до батька в гості їдемо на вихідний, а не на якийсь платний пікнік із профспілки. Ми до рідної людини їдемо. Він синів сам на ноги поставив, вони до нього все життя їздять, і зроду-віку ніяких списків та завдань ніхто нікому не виставляв.
— Списків немає. Є звичайне прохання. Мені важко самій усе тягнути.
— Ну ясно. Подивимося по часу, чи встигнемо заїхати в супермаркет.
«Подивимося по часу» у виконанні Галини означало тверде й беззаперечне «ні».
Тарас зайшов до хати десь о десятій вечора, випив води з кухля, важко опустився на стілець навпроти неї.
— Мені Галина щойно дзвонила.
— Здогадуюся.
— Олено, ну навіщо це робити? Що люди подумають? Подумають, що ми тут останні копійки рахуємо, на шматок сала спромогтися не можемо!
— А в нас що, купа зайвих грошей? Ти забув, що ми Єві допомагали закривати позику на житло? І що на веранді покрівля зовсім прогнила? Покрівельник приходив у вівторок, сказав: сорок тисяч треба тільки на матеріали й роботу, і це ще по-сусідськи.
— Так це ж мої діти рідні їдуть! Раз на місяць вибралися на повітря!
— Твоїм дітям за тридцять років, Тарасе. Назар у великому автосалоні старшим менеджером сидить, у нього машина дорожча за нашу хату разом із городом. Ігор на вахту їздить, непогано має. Богдан у таксі за кермом крутиться, заробіток має, а м’ясо наминає так, що за трьох вистачить. Які вони діти?
— Ти стала як базарна перекупка. За кожну копійку трусишся.
— Я бухгалтерка, Тарасе. Я все життя працюю з цифрами й усе життя рахую.
Він розвернувся, грюкнув дверима й пішов у кімнату до телевізора. Звідти почулося глухе, ображене бурчання:
— Зганьбила перед рідними дітьми на старість літ…
Олена стояла біля раковини й думала: витратити третину своєї місячної зарплати на застілля для дорослих людей — це в його очах нормально й почесно. А попросити синів привезти м’ясо на власне свято — це ганьба.
У суботу вона прокинулася не о п’ятій, як завжди, а о сьомій ранку.
Не поспіхом затопила стару грубку, щоб прогріти хату. Замісила тісто. Спекла два великі пироги — один із залишками малини з морозилки, другий із тушкованою капустою. Дістала з підвалу дволітрову банку малосольних огірків, нарізала житній хліб, начистила мідний самовар, що дістався ще від діда. Винесла на засклену веранду чашки, тарілочки, поставила вазочку зі сливовим варенням і карамельками. Накрила чистою лляною серветкою.
І все. Більше вона не робила нічого. М’яса на базар купувати не поїхала. Важких каструль на плиту не ставила.
Тарас вийшов на веранду об одинадцятій годині. Подивився на стіл, потім на порожню плиту, де не шкварчало й не парувало, насупив брови:
— А… це що таке?
— Це чай, — спокійно відповіла Олена, перегортаючи сторінку газети.
— Олено, ти з глузду з’їхала?
— Чому? Я всіх попередила в четвер. Свою частину я приготувала: хата протоплена, пироги свіжі з печі, огірки на столі, окріп буде за п’ять хвилин. Решту зараз діти привезуть.
— А якщо нічого не привезуть?
— Значить, питимемо чай з варенням. І з тортом. Торт же в нас завжди є, стабільна родинна традиція.
Тарас постояв, почервонів до самих вух, нічого не відповів і пішов у двір із гуркотом тягати залізний мангал по бетону, показуючи всім своїм виглядом, яка в нього нечуйна дружина.
Рівно о дванадцятій біля воріт загальмував новенький блискучий позашляховик Назара.
Сава і Дарина відразу з криком побігли в садок до гойдалки, здіймаючи сухе листя. Галина вийшла з машини у світлих кремових штанах, модному вовняному пальті, тримаючи перед собою круглу білу коробку із золотою стрічкою.
— Усім привіт! А ось і ми з фірмовим тортиком!
Більше в неї в руках нічого не було. Зовсім.
Назар вийшов слідом, засунувши руки в кишені куртки.
— Добрий день усім, — Олена вийшла на ґанок, поцілувала дітей, забрала коробку. — Назаре, а де м’ясо?
Назар ніяково смикнув плечем і потер потилицю:
— Та ми це… заїхали біля виїзду з міста в супермаркет, а там черга на касах кілометрова. Ну ми й подумали, що ти, Олено, як завжди, вже все сама на базарі взяла зранку, щоб свіже було.
— Не взяла.
— Як це не взяла? — очі в Галини округлилися, голос підскочив угору.
— Зовсім не взяла. Проходьте в хату, пироги тільки з печі, самовар гарячий.
Через двадцять хвилин прибули Руслана з Богданом та своїми малими — Левом і Лесею.
Руслана несла в руці невеликий шурхотливий пакетик.
— Ми салатик накришили! — бадьоро сповістила вона з порога.
Олена розгорнула пакет. Там стояв скляний лоток десь на дві скромні порції — трохи кукурудзи, крабові палички й майонез.
— Дякую, Русланко. Дуже гарно.
Ігор із дружиною Марією та двійнятами приїхали останніми, о пів на першу. Його старенький легковик голосно заторохтів біля паркана. Ігор виліз, відкрив багажник і почав виставляти просто на траву: два десятилітрові бутлі очищеної води, круглу хлібину, упаковку яблучного соку, великий пакет із базарними помідорами та зеленню, а на самому верху — велике відро замаринованого м’яса й мішок березового вугілля.
— Здоровенькі були! Олено, тримайте. Маріє, допоможи дріб’язок занести. Я м’яса трохи більше взяв, бо знаю нашого Тьому, він вічно все забуває вдома.
— Ігорю, підійди сюди, — сказала Олена.
Він підійшов, і вона міцно, від щирого серця обійняла його за плечі. Ігор трохи зніяковів, кліпнув очима, але всміхнувся й поплескав її по спині широкою долонею.
За стіл на заскленій веранді сіли о пів на другу.
Картина була повчальна. На довгому дерев’яному столі стояли: самовар, два домашні пироги, миска огірків, вазочка з карамельками, маленький лоток крабового салату на дві виделки й розпакований торт.
Шестеро онуків сиділи на лавах і круглими очима дивилися на стіл, чекаючи звичної гори відбивних, картоплі та ковбаси.
— Дідусю, а де шашлики? — голосно запитав малий Сава, підпираючи щоку кулаком. — Ми їсти хочемо, ми зранку не снідали!
— Шашлик буде тоді, коли наші чоловіки його засмажать, — спокійно й рівно промовила Олена. — Дядько Ігор привіз м’ясо і вугілля. Але м’яса на таку велику ораву треба ще трохи, та й другого мішка вугілля немає, який мав купити ваш тато Назар.
— Олено, та годі вже соромити! — глухо прохрипів Тарас, червоніючи шиєю.
— Я Галині все сказала ще в четвер по телефону, Тарасе. Я нікого не підвела й слова свого не змінила. Я просто цього разу ні за ким не підчищала й нікого не підстраховувала своїми грошима та спиною.
У хаті запала така мертва тиша, що стало виразно чути, як за вікном тихо падає на траву сухе листя горіха і десь на краю села гавкає пес.
— Так, — раптом підвівся з-за столу Богдан, чоловік Руслани. — Я поїду. Де тут найближчий нормальний магазин?
— У сусідньому селі, за сім кілометрів, біля траси є великий маркет, — озвався Ігор. — Я з тобою махну. Скинемося порівну.
— Чекайте! — раптом дзвінко вигукнула Галина, підвівшись зі стільця й підібгавши тонкі губи. — А чому це наші чоловіки мають кудись їхати й витрачатися? Ми приїхали в гості! До батька! Ми з шостої ранку на ногах, дітей одягали, збирали, дорогу подолали!
— А я з шостої ранку біля печі стояла, — відповіла Олена, прямо дивлячись їй в обличчя.
— Так вас ніхто за язик не тягнув і варити не змушував!
— Правильно. Ніхто. Усі шість років ніхто силою не змушував. Сама дурна була.
Галина розгублено зиркнула на чоловіка:
— Назара, ну скажи їй! Чого ти мовчиш?
Назар опустив очі, покрутив у пальцях чайну ложку, тяжко зітхнув:
— А що казати, Галю? Олена правду каже. Ми насправді щоразу приїжджаємо, як пани, з одною коробкою торта на дванадцять ротів.
— Ми до батька рідного приїжджаємо! Це що тепер, за гроші зустрічатися будемо? По прейскуранту?
— Не за гроші, — тихо, але дуже виразно промовила Олена. Вона говорила без крику, і від цього слова звучали вагомо. — Гроші я заробляю сама, усе життя собі на хліб заробляла й ні в кого не просила. У мене здоров’я закінчилося, Галю. У мене хребет прогнувся так, що вранці пальці німіють. Лікар прямо сказав: досить стояти змінами біля плити, якщо не хочете з паличкою ходити. І я подумала: а заради чого? Щоб бути доброю тіткою на один день? Я втомилася.
Богдан із Ігорем мовчки накинули куртки, вийшли з хати, грюкнули дверцятами машини й поїхали.
Марія мовчки встала з-за столу, закотила рукави кофти, пішла до мийки, набрала води й заходилася мити привезене Ігорем листя салату та помідори.
Руслана посиділа хвилину, покліпала фарбованими віями, подивилася на Олену і якось несміливо промовила:
— Олено Василівно… а давайте я картоплю начищу? Де вона у вас?
— У сінях, у кутку стоїть дерев’яний ящик. Там і ніж, і миска.
— А скільки брати?
— На дванадцять людей бери, Русланко. Щоб усім вистачило.
Руслана слухняно пішла в сіни.
А Олена підійшла до старого плетеного крісла, що стояло в кутку веранди біля вікна, обережно опустилася в нього й підігнула ноги.
Вона сіла відпочивати. Удень. При повній хаті гостей. Перший раз за всі шість років шлюбу з Тарасом.
Поруч на підвіконні лежала стара пошарпана книга — якийсь детектив без обкладинки, забутий сусідом ще влітку. Вона взяла її до рук, розгорнула й відчула, як напруга відпускає плечі. Просто тримати сторінки й дивитися у вікно було дивовижно приємно.
Галина трохи потинялася по подвір’ю, познімала на телефон золоті дерева, сфотографувала дітей біля старого тину, а потім тихенько зайшла на веранду й сіла на край лавки, неподалік від Олени.
— Олено… ви вибачте. Я, мабуть, занадто різко ляпнула.
— Буває, — не відриваючи погляду від книги, кивнула та.
— Просто… розумієте, у нас у родині мама завжди все тягла сама. Скільки себе пам’ятаю. Ми приїжджали — столи ломилися від холодцю та печені. Вона навіть за стіл ніколи не сідала, усе крутилася, подавала, носила гаряче. Ну ми якось із дитинства й звикли думати, що так воно в усіх заведено. Що старші жінки самі того хочуть.
— А де ваша мама зараз? Як вона почувається?
Галина опустила погляд, почала колупати ґудзик на пальті:
— У неї тиск скаче страшний. Вона вже два роки як перестала нас на дачу кликати. Каже, що важко їй, не хоче нікого бачити. Ми спочатку дуже ображалися, думали, що вона цурається онуків…
— А спитати в неї, чому їй важко, не пробували? Допомогти просто так?
— Не подумали, — щиро відповіла Галина, і в її голосі вперше прорізалися людські, живі інтонації.
Олена закрила книгу. У ній зовсім не лишилося злості. Був тільки дивний, щемливий жаль до тієї незнайомої жінки в іншому місті, яка просто зачинилася від власних дітей у квартирі, бо не мала більше сил тягати чавунні каструлі й боялася в цьому зізнатися.
М’ясо на мангал поставили аж о четвертій годині.
Жарив його сам Назар, бо Тарас до того часу демонстративно надувся, пішов у дальній куток саду й заліз у старий брезентовий гамак.
— Тату, ну ти чого там вилежуєшся? — гукнув його Назар, перевертаючи шампури над вугіллям. — Іди помагай, ми тут картоплю смажимо!
— Нічого мені не треба, — донеслося з саду. — Відпочиваю. Мені тут слова сказати не дають у власній хаті.
— Тату, годі комедію ламати. Тут восьмеро людей на подвір’ї пораються, а ти один у гамаку лежиш, як пан. Іди хоч тарілку під м’ясо потримай.
Тарас крекнув, незграбно вибрався з гамака, обтрусив штани й поплівся до сина.
Стіл на веранді вийшов багатий і напрочуд теплий.
Богдан начистив цілу велику сковороду картоплі й сам засмажив її на салі з цибулею — так, що пахло на все подвір’я. Руслана порізала зелень, розклала салат. Марія відварила дітям дві пачки пельменів, які хлопці привезли з магазину. Пироги з капустою та малиною розійшлися в одну мить, хрустіли огірки, чай пахнув травами. А магазинний торт діти доїли до останньої крихти, розмазуючи крем по щоках, і ніхто навіть не згадав про те, щоб забирати шматки додому.
А о восьмій вечора сталося те, чого Олена в цьому домі не бачила ніколи.
Галина раптом підвелася, підхопила зі столу порожні тарілки:
— Маріє, давай сюди миски. Руслано, збирай вилки й ложки.
Три молоді жінки господарювали на маленькій дачній кухоньці, дзвеніли посудом, пускали гарячу воду, сміялися про щось своє, дівоче.
Олена сиділа у своєму кріслі на веранді. Малий Лев заснув у неї на колінах, згорнувшись калачиком і сопучи носом у теплу кофту. За вікном остаточно стемніло. Пахло холодним димом, яблуками й спокоєм.
О пів на одинадцяту вечора двір нарешті спорожнів. Увесь посуд блищав на сушарці. Мангал вичистив Ігор, ще й попіл під дерева висипав. Сміття Богдан зв’язав у великий мішок і закинув собі в багажник, щоб викинути по дорозі біля міста.
— Олено Василівно, — Руслана перед тим, як сісти в машину, підійшла й міцно обняла її обома руками. — Дякуємо вам. І ви… ви не тримайте на нас зла, добре?
— Приїжджайте ще, — сказала Олена. І вперше за багато років це прозвучало абсолютно спокійно й щиро.
Справжня буря зчинилася тоді, коли за воротами зникли червоні габаритні вогні останньої машини.
Тарас зайшов до хати, грюкнув дверима й почав ходити по кухні широкими кроками:
— Ну ти й влаштувала цирк! Господи, як соромно! Рідні діти до батька раз на пів року вибралися, а ти їх — картоплю чистити посадила! Як наймитів!
— А тобі що, погано було? — запитала Олена, наливаючи собі чистої води. — Стіл був повний, діти ситі, наговорилися досхочу.
— Мені гидко було, що я перед ними стояв, як жебрак на паперті! Що на столі тільки чай та один нещасний торт!
— Один торт на дванадцять душ. Саме про це я тобі цілий тиждень і говорила. Я просто показала все так, як воно є насправді.
— Це дім! Тут належить гостей шанувати й столи накривати!
— Це мій дім, Тарасе, — тихо сказала вона.
Він аж спіткнувся на пів кроці й завмер:
— Що ти сказала?
— Я сказала, що це мій дім. Батьківський. Я тут народилася, і мама моя тут усе життя прожила.
— А, он як заспівала! «Мій дім»! А я тут хто такий? Я, між іншим, паркан навколо городу лагодив!
— Лагодив. Один раз, два роки тому, коли Ігор приїхав і дошки привіз. Дякую тобі за це. Але я говорю не про паркан. Я про те, що мою повагу й турботу в цій сім’ї звикли міряти вимитими мисками та надірваною спиною.
Тарас важко опустився на стілець, довго сопів, дивлячись у куток. А потім випалив те, про що вона давно здогадувалася, але боялася почути вголос:
— До речі… Я тут оце думав. Може, перепишемо дачу на Назара? Він старший, тягне сім’ю, діти ростуть, а нам із тобою нащо ці сотки на старість?
Олена дуже повільно поклала рушник на край столу й повернулася до нього.
— Он воно що.
— Та ти не так усе зрозуміла! — заметушився він, ховаючи очі.
— Я все правильно зрозуміла, Тарасе. До останньої літери.
У понеділок під час обідньої перерви Олена перейшла дорогу навпроти своєї контори й піднялася на другий поверх старої будівлі, де була юридична консультація. Вона двадцять років ходила повз ту вивіску й жодного разу не мала потреби зайти.
Юрист, літній чоловік в окулярах, уважно переглянув свідоцтво про спадщину та витяг із реєстру нерухомості.
— Будинок і земельна ділянка дісталися вам у порядку спадкування після смерті батьків, ще до укладення другого шлюбу, — спокійно сказав він, повертаючи документи в папку. — Згідно з нормами Сімейного кодексу, це ваше особисте майно. Воно не є спільною сумісною власністю подружжя й жодному поділу не підлягає.
— Тобто без мене нічого зробити не можна?
— Абсолютно нічого. Розпорядитися цим майном можете тільки ви особисто своєю волею й власним підписом. Ні подарувати, ні продати, ні переписати на будь-кого іншого без вашої згоди неможливо. Бажання вашого чоловіка чи його родичів у цьому питанні не мають жодної юридичної сили.
— Дякую вам.
— Будь ласка. Якщо колись надумаєте оформити дарчу на власну доньку — приходьте, зробимо все за годину. А чужі люди до цього майна стосунку не мають.
Олена йшла назад осінньою вулицею, шаруділо під ногами кленове листя, і вперше за багато місяців вона відчувала, як із душі спадає важкий тягар. Вона чітко зрозуміла, де закінчується фальшиве спільне й де починається її власне життя.
Тарас ходив насуплений цілих дев’ять днів. Спав у другій кімнаті, вечеряв мовчки, демонстративно зітхав. А на десятий день повернувся з роботи, переступив з ноги на ногу біля порога, кашлянув і сказав:
— Олено… а поїхали в суботу знову на дачу? Погода ще тепла стоїть. Я це… вугілля купив. Два мішки в багажнику лежать.
— Ого.
— І м’яса кілограми три свинини виберу на базарі сам. Ти тільки маринад свій цибулевий зроби, в тебе він найкраще виходить.
— Зроблю, — спокійно відповіла вона.
А ще за тиждень несподівано зателефонувала Руслана. Просто так, у середу ввечері, чого не траплялося ніколи за всі роки.
— Олено Василівно, добрий вечір. Я все думаю про ту нашу суботу… Ми насправді такі безсовісні були, мені аж пече тепер. Богдан удома мені сказав: «Уяви, Руслано, що до нас приїде дванадцять людей, сядуть на дивані й будуть чекати, поки ти на кухні згориш».
— І як, уявила?
— Уявила… Аж мороз по шкірі пішов. Ми на листопад хотіли ще раз вибратися на закриття сезону, якщо не засніжить. Ви тільки скажіть, що нам купити й привезти.
— Тобі список скласти?
— Так, складіть, будь ласка! Мені за списком набагато легше, я тоді нічого не пропущу в магазині.
Наприкінці жовтня вони зібралися знову. Назар привіз повний багажник продуктів і сам узявся розпалювати вогонь. Ігор привіз свіжі овочі, хліб і солодощі для малечі. Руслана передала кілька лотків із закусками, а Галина привезла не тільки торт, а й велику упаковку паперових тарілок і стаканчиків:
— Це щоб ви біля мийки не стояли, — сказала вона Олені, трохи ніяковіючи. — Викинули у вогонь — і чисто.
— Дякую, Галю, це дуже розумно.
У середині листопада Олена з Тарасом приїхали на дачу вже самі, удвох, консервувати хату на зиму.
Тарас зносив у підвал порожні банки, згрібав у саду залишки мокрого листя, а Олена зрізала останні морозостійкі хризантеми біля паркану.
— Олено, — гукнув чоловік, зупинившись із граблями в руках.
— Що, Тарасе?
— А скажи чесно… Ти б тоді в жовтні справді нас одним порожнім чаєм годувала, якби Ігор м’яса не привіз?
— Справді.
— І не стало б жаль людей?
Олена на мить зупинилася, подивилася на тихий осінній сад, на золоті верхівки беріз біля річки, на старий батьківський ґанок.
— Знаєш, чого мені насправді жаль? Мені тих шести років жаль, які минули. Я на своїй власній дачі жодного разу вдень у кріслі з книгою не посиділа. Жодного разу з онуками до лісу по жолуді не сходила, усе біля каструль день до вечора. Ось цього мені справді жаль.
Тарас помовчав, почовгав чоботом по мокрій траві.
— Я, мабуть, теж не дуже гарно поводився. У гамаку відлежувався.
— Відлежувався, — погодилася вона спокійно.
— Ну… вибач, чи що.
Олена поставила зрізані хризантеми у відро з водою й витерла пальці.
— Занеси лопати в сарай, Тарасе. І вугілля туди ж перетягни, щоб до весни сухого дочекалося.
— Так навесні діти знову збираються на травневі свята приїхати, — зауважив він, піднімаючи мішок.
— Хай приїжджають, — сказала Олена, дивлячись на чисте осіннє небо. — Хай приїжджають. Зі своїм м’ясом і своїм вугіллям.