Після ранкової сварки з чоловіком я повернулася ввечері з роботи й застала свекруху за тим, як вона здирала шпалери в моїй квартирі. «Ілюша сказав, що ви розлучаєтеся!» — заявила вона. Я подивилася на порожню кімнату й запитала: «Тоді поясніть, куди ви вивезли мої меблі?» А потім засміялася й додала…
Причиною нашої ранкової сварки стала звичайна кухонна губка. Але Ілля обурився так, наче я навмисно його образила. Він кинув сорочку на крісло й заявив, що розірвати наш шлюб набагато легше, ніж навчитися домовлятися одне з одним. Через хвилину чоловік хряпнув вхідними дверима. Я не стала його доганяти й поїхала на роботу, сподіваючись, що до вечора він заспокоїться.
Я повернулася досить пізно. Ще на сходовому майданчику почула дивний гуркіт, а з квартири долинав різкий звук матеріалу, що рветься. Уранці замок був зачинений на два оберти, але тепер ключ майже вільно прокручувався всередині.
У передпокої все було забруднене: килимок був укритий слідами взуття, а повітря наповнювали пил і запах тинька. Увійшовши до вітальні, я не відразу повірила своїм очам. На місці дивана залишився порожній простір, телевізор зник, а разом з ним — усі дорогі меблі.
У центрі розгромленої кімнати стояла свекруха, яка залізла на перевернуте відро. Замість головного убору вона склала газету, а в руці тримала широкий шпатель. З неймовірною образою жінка підчіпляла краї шпалер і відривала від стін великі шматки полотна.
Побачивши мене, вона на секунду завмерла, але швидко взяла себе в руки й підняла голову.
– Ілюша повідомив, що ви вирішили розлучитися, – сказала свекруха. – Тому я заздалегідь забираю майно свого сина.
Не давши їй продовжити, я запитала, де зараз меблі, які вона вивезла з моєї квартири. Свекруха без найменшого сорому відповіла, що все відвезли на дачу.
Я повільно оглянула голі стіни, порожню вітальню й шпатель у її руці.
Потім, цілком несподівано для свекрухи, гучно засміялася, підійшла до неї ближче й сказала:
– Ніно Сергіївно, а шпалери ви теж на дачу повезете? Скрутите рулончиком і в багажник? Їх же, між іншим, Ілюша клеїв. Своїми руками. Значить, теж його майно.
Вона зморгнула, і шпатель у її руці опустився. Я сама не розуміла, чому сміюся. Напевно, інакше довелося б закричати, а кричати на літню жінку, яка стоїть на відрі в газетному трикутнику, було якось зовсім безглуздо. Відро, до речі, було моє. Я в ньому мила підлогу.
– Ти не шуми тут, – сказала свекруха й обережно злізла на підлогу. – Шпалери старі, їх все одно переклеювати. Я цю квіточку від самого початку терпіти не могла. А меблі Ілюша купував, він тут три роки все в дім ніс. Я не дозволю, щоб мій син пішов звідси з однією сумкою.
Шпалери ми клеїли позаторік улітку, і вона тоді справді приїжджала. Привезла котлети в каструлі, обмотаній рушником, постояла в дверях, сказала, що їй не подобається й поїхала. Ілля потім цілий вечір ходив сердитий, а я його втішала й казала, що квіточка нормальна. Тепер цей квіточка валявся на підлозі довгими паперовими рулонами, і пил від тинька осідав на ній, як борошно.
– Як ви увійшли? – запитала я.
– Ключем, – відповіла вона так, наче я запитала, як вона дихає.
Тут я згадала. Два роки тому ми їздили до Туреччини, і я сама дала їй запасний ключ, щоб поливала фікус. Фікус потім все одно засох, а ключ так до мене й не вернувся. Мені тоді було ніяково його просити, наче я її в чомусь підозрюю.
Я поставила сумку на підвіконня, бо ставити її більше не було куди, і набрала Іллю. Він не взяв слухавку. Не взяв і вдруге. Свекруха стояла поряд, струшувала з кофти білий пил і дивилася на мене з якоюсь перемогою: бачиш, мовляв, він з тобою навіть розмовляти не хоче. На третій раз він все-таки відповів. Десь позаду грало радіо й щось дзеленчало, і я зрозуміла, що він у Дениса в гаражі.
– Чого? – запитав він утомлено.
– Твоя мама у нас. Здирає шпалери. Дивана немає, телевізора немає, крісла немає. Усе на дачі.
Він довго мовчав. Так довго, що я вирішила, наче зв’язок обірвався.
– У сенсі — на дачі?
– Запитай у неї сам.
Я простягнула телефон свекрусі. Вона взяла його двома пальцями, як щось гаряче, і відразу заговорила лагідним голосом, яким завжди з ним розмовляла:
– Ілюшо, все гаразд, я все зробила, як ти сказав…
Далі я чула тільки, як у трубці щось гучно гуде, слів було не розібрати. У свекрухи повільно мінялося обличчя. Спочатку воно стало розгубленим, потім ображеним, а потім упертим.
– А чого ти мені тоді телефонував? – сказала вона вже без жодної ласки. – Ти ж сам сказав: розлучаюся, там у мене нічого свого, губку навіть покласти не можна, куди хочу. Я що, мала сидіти й чекати, поки вона тебе без нічого на вулицю виставить?.. Та не кричи ти на матір!
Ось так я й дізналася, що вранці, після того як він хряпнув дверима, мій чоловік першим ділом зателефонував мамі. І що губка, через яку все почалося, була для нього зовсім не губкою.
Сперечалися ми, чесно кажучи, не вперше. Ілля завжди кидав мокру губку на дно раковини, вона там лежала, кисла, пахла, і я раз у раз перекладала її на край. Іноді мовчки, іноді ні. Того ранку я сказала: «Іллю, ну скільки можна, ти як маленький». Нічого такого я не казала. Але він зблід, кинув сорочку на крісло й сказав про розлучення. Напевно, це «як маленький» він чув від мене частіше, ніж я помічала.
Свекруха вернула мені телефон, не дивлячись.
– Їде, – коротко сказала вона.
Чекали ми на нього хвилин сорок. Свекруха спочатку намагалася продовжити роботу, але я мовчки забрала в неї шпатель і поклала його собі до сумки. Вона фиркнула, зняла газету з голови, акуратно склала вчетверо й сіла на відро, раз уже стільців не залишилося. Я пішла до спальні. Туди вона, на щастя, не добралася: ліжко стояло на місці, шафа теж. Напевно, у вантажників закінчилося місце в машині, або гроші у свекрухи. Я сіла на край ліжка й вперше за вечір відчула, як у мене тремтять руки. Не від злості навіть, а від якогось неприємного відчуття, наче в моє життя ввійшли у вуличному взутті й потопталися.
Ілля приїхав сердитий і скуйовджений, у робочій куртці. У передпокої він зупинився, подивився на затовчений килимок, потім пройшов до вітальні й довго стояв посеред неї, як людина, в якої викрали машину прямо від під’їзду.
– Мамо, – сказав він нарешті. – Ти нормальна взагалі?
– Я заради тебе…
– Я сказав, що ми, може, розлучимося! Може!
– Уранці ти сказав без «може», – зауважила жінка з дверей кімнати.
Він обернувся до мене, і я побачила, що йому соромно. Не переді мною, а взагалі соромно, як буває в хлопчиська, коли мама при однокласниках витирає йому ніс. Цей сором він тут же почав перетворювати на злість, тільки не знав ще, на кого її спрямувати.
– Крісло, до речі, теж поїхало, – сказала я. – Разом з твоєю сорочкою. Ти її на ньому залишив.
Він раптом коротко хихнув, нервово, зовсім не весело. І я теж. Свекруха подивилася на нас обох з підозрою, наче ми змовилися.
Сміятися довго я не стала. Я сказала спокійно, наскільки вийшло, що все має повернутися завтра. Телевізор я купувала за пів року до весілля, чек досі лежить у мене. Диван ми брали разом, але в розстрочку на мою картку, і мені ще сім місяців за нього платити. Якщо завтра до вечора речей не буде на місці, я напишу заяву. Ділити спільно нажите майно, якщо вже до цього дійде, будемо через суд, а не через Ніну Сергіївну й двох вантажників.
– Сина рідного до поліції? – ахнула свекруха.
– Не сина. Вас, – сказала я. – Ключ, будь ласка.
Вона довго копирсалася в сумці, хоч ключ, я впевнена, лежав десь зверху. Потім поклала його мені на долоню так, наче віддавала останнє. Ілля дивився в підлогу.
– Я її додому відвезу, – сказав він. – І це… я в мами сьогодні переночую. Так, напевно, правильніше.
Я кивнула. Мені й самій не хотілося, щоб він залишався. Я не знала, що йому казати й що робити з його обличчям, на якому сором змішався з образою.
Коли вони пішли, я зачинила двері на два оберти, потім подумала й засунула ще засувку. Пройшлася квартирою. У вітальні на стіні, де раніше висів телевізор, залишилися чотири дірки від кронштейна й світлий прямокутник. На кухні, на дні раковини, лежала губка. Та сама, ранкова, вже підсохла й тверда. Я постояла над нею, потім чогось залишила її як є й пішла спати.
Уранці була субота. Ілля зателефонував о пів на дев’яту й сказав, що Денис дає «Газель», до одинадцятої вони поїдуть на дачу.
– Я з вами, – сказала я.
– Навіщо? – Він явно розгубився. – Ми самі все привеземо.
– Хочу подивитися, що залишилося від мого дивана.
Він помовчав і сказав, що заїде.
Денис усю дорогу говорив про карбюратор і про ціни на бензин, і я була йому за це вдячна. Ілля сидів між нами й мовчав. Один раз, на повороті, він притримав мене за руку, щоб я не вдарилася об двері, і тут же прибрав руку, наче обпікся.
Дача у свекрухи в садівничому товаристві: шість соток, будиночок на дві кімнати, веранда й лазня, яку свекор будує років десять. Свекруха поїхала туди першою електричкою, щоб, як вона потім сказала, «проконтролювати». Зустріла нас біля хвіртки в гумових чоботях і з таким виглядом, наче це ми до неї без дозволу з’явилися.
Диван стояв на веранді, укритий поліетиленом. Я смикнула плівку й побачила, що на боковині розпорота оббивка — сантиметрів п’ятнадцять, рівно по шву, напевно, зачепили об одвірок, коли виносили. Крісло стояло в кімнаті, і на ньому, складена акуратніше, ніж будь-коли складав її Ілля, лежала його сорочка. А мій телевізор висів на стіні навпроти ліжка, і по ньому йшов футбол.
Перед телевізором сидів Віктор Палич, мій свекор, у тренувальних штанах і кепці. Побачивши нас, він схопився, вимкнув звук і став винувато терти долоні об ноги.
– Здрастуй, Оленько. Я їй казав, – він знизив тон. – Я казав: Ніно, не лізь. Але ти ж її знаєш.
– А кронштейн теж ви вішали, Вікторе Паличу?
Він почервонів до вух.
– Ну а чого йому на підлозі стояти, – пробурмотів він. – Екран, це… крихкий.
Я не стрималася й знову засміялася. Свекор подивився на мене з полегшенням, і мені стало його по-своєму шкода. Тридцять з лишком років він прожив поряд з жінкою, яка все вирішує за всіх, і навчився в цьому прилаштовуватися. Учора, поки вона забирала майно сина, він, напевно, тихо радів, що на дачі нарешті буде нормальний телевізор. Мені не хотілося на нього сердитися. Я сказала тільки, що кронштейн хай знімає сам, раз сам вішав.
Поки чоловіки носили речі, свекруха покликала мене на кухню. Я пішла, хоч і не збиралася з нею розмовляти. Кухня на дачі крихітна, з клейонкою в вишеньках і електроплиткою. Вона поставила чайник, хоч чаю я не просила, і стала до мене спиною.
– Шов я сама зашию, – сказала вона, не обертаючись. – У мене нитки є спеціальні.
– Не треба. Я в ательє звернуся.
– Як хочеш. – Вона помовчала. – Ти думаєш, я тебе не сприймаю? Це не так. Я тільки бачу, як він у тебе живе. Як квартирант. Шпалери — твої, каструлі — твої, губка — і та не так лежить. Він мені вчора телефонував, так у нього голос був, як у сьомому класі, коли його з секції виставили. Я, може, й перегнула. Але я мати.
Мені дуже хотілося відповісти їй щось таке, після чого їй стало б соромно. Що квартирант не платить іпотеку, а я плачу. Що її син за три роки так і не повісив у ванній полицю, яку сам же купив. Що «як маленький» я кажу тому, що втомлююся. Але я раптом подумала, що про квартиранта вона, може, й не зовсім не має рації. Квартиру я купила за два роки до того, як познайомилася з Іллею, і обставляла її, як хотіла. Він в’їхав з двома сумками й ноутбуком. І коли він одного разу запропонував поставити у вітальні великий кутовий диван, я сказала, що кутовий забере простір, і ми взяли мій варіант. Тоді мені здавалося, що це дрібниця.
– Перегнули, Ніно Сергіївно, – сказала я. – Сильно.
Більше я нічого не сказала. Вона кивнула, налила мені чаю, і я його випила, бо в горлі пересохло від пилу й від усього цього.
Назад Денис їхав повільно: у кузові гуркотів телевізор, загорнутий у ковдру. Ілля всю дорогу дивився у вікно, а біля самого дому раптом сказав, не повертаючись:
– Я їй зателефонував, бо більше не було кому. Денисові ж не скажеш таке. Сказав, що набридло, що я в тебе там ніхто, що навіть табуретки своєї немає.
– Табуретка якраз твоя, – відповіла я. – Ти її з роботи притяг, коли у вас офіс переїжджав. Вона одна в нас у квартирі скрипить.
Денис фиркнув і удав, що закашлявся. Ілля теж не стримався від усмішки, але тут же знову посерйознішав.
– Я не про табуретку, Олю.
– Я зрозуміла, що не про табуретку.
Удома ми занесли все на місце. Диван став у свій куток, крісло — до вікна, телевізор я попросила поки притулити до стіни, вішати його в кімнаті з обдертими шпалерами було безглуздо. Денис відмовився від вечері й поїхав. Ілля стояв у передпокої зі своєю сумкою, в якій лежала сорочка з дачі, і не роззувався.
– Мені залишитися чи… – запитав він.
Я чесно не знала. Образа, яка вчора тримала мене на ногах, за день кудись поділася, а замість неї залишилася втома й ось це неприємне розуміння про кутовий диван.
– Залишайся сьогодні, – сказала я. – А далі не знаю.
Він залишився. Спали ми на одному ліжку, але як сусіди в поїзді, кожен на своєму краю. Уночі я чула, як він устав і довго вовтузився на кухні. Уранці губка лежала на краю раковини. Суха, віджата, рівненько. Я нічого не сказала, і він теж.
Увесь наступний тиждень ми жили обережно, як після хвороби. Розмовляли здебільшого про справи. Він відвіз диван до ательє і сам заплатив за ремонт, три з половиною тисячі гривень. Я не стала відмовлятися. У середу зателефонувала свекруха, запитала, як справи. Я сказала: «Нормально». Вона відповіла, що шпалери все одно треба було переклеювати, і поклала слухавку. Це було, здається, найближче до вибачення, на що вона здатна. Свекор потім надіслав Іллі повідомлення: «Кронштейн у мене, заберете?» Ми не стали забирати, у нас був старий.
А в п’ятницю ввечері я сама запропонувала поїхати до будівельного.
– За шпалерами? – уточнив Ілля, наче були варіанти.
– За шпалерами. Вибираєш ти.
Він подивився на мене так, наче я запропонувала йому щось несподіване.
– Я ж у них не розбираюся.
– Я теж не розбиралася, коли квіточку вибирала.
У магазині він ходив уздовж стелажів хвилин сорок. Торкав рулони, читав етикетки, відходив далі, мружився. Я трималася ззаду й мовчала, хоч мені це давалося важко. Двічі я мало не сказала «тільки не цей», і обидва рази прикусила язика. Зрештою він зупинився біля сірих шпалер у вузьку білу смужку. Мені вони не сподобалися відразу. У них було щось таке, як у приймальні в нотаріуса.
– Ось ці, – сказав він і подивився на мене з викликом, наче чекав, що я почну сперечатися.
– Беремо, – сказала я.
Клеїли ми їх у неділю. Спочатку довго віддирали те, що не встигла здерти свекруха, і Ілля, відколупуючи черговий клаптик квіточку, раптом сказав: «А мама ж позавчора півдня на це витратила, намучилась». Я засміялася, і він теж. Потім шпаклювали дірки від кронштейна, розводили клей у тому самому відрі, сварилися через те, з якої стіни починати. Він хотів від вікна, я від дверей. Почали від вікна.
Ближче до вечора зателефонувала свекруха. Руки в Іллі були в клеї, тож він попросив мене ввімкнути гучний зв’язок.
– Ну що, клеїте? – запитала вона. – Які взяли?
– Сірі, у смужку, – відповів Ілля. – Я вибирав.
– У смужку? – У трубці повисла пауза. – Ілюшо, та смужка ж кімнату звужує! Це всі знають! Олю, ти куди дивилася?
Я стояла на табуретці, на тій самій, скрипучій, і тримала за верхній край наступний лист. Смужка й справді звужувала кімнату. Я це бачила ще в магазині й бачила тепер, коли на стіні висіли три листи. Уперше за весь час нашого знайомства я була згодна зі свекрухою повністю, до останнього слова.
– Мені подобається, Ніно Сергіївно, – сказала я й притиснула лист до стіни, а Ілля знизу провів по ньому валиком, виганяючи бульбашки.