– Мамо, ти тільки не дивуйся, але ми завели собаку, – сказав Андрій матері.
Він намагався говорити спокійно, бо знав, що мати не любить тварин. Олена стояла поруч і посміхалася.
– Собаку?! – ахнула Галина Сергіївна.
– Так. Лабрадора. Хлопчика.
– Лабрадора?! Та це ж велетенський волохатий пес! Ви взагалі про що думали?! – свекруха насупилася.
– Про те, що дуже хочемо вихованця, – відповіла Олена. – Тепер він частина нашої родини.
Галина Сергіївна важко зітхнула:
– Зрозуміло. Значить, онуків я так і не дочекаюся.
Андрій з Оленою переглянулися, але промовчали. Вони й самі мріяли про дитину. От тільки нічого не виходило.
Спершу подружжя не надавало цьому особливого значення. Вони були молоді, багато працювали, будували кар’єру й думали, що рано чи пізно все складеться само собою.
Але минув рік, потім другий, третій…
З часом їхнє чекання стало тривожним. Раз на кілька тижнів Олена купувала тест, зачинялася у ванній і кілька хвилин дивилася на нього, сподіваючись побачити дві смужки. Та знову й знову результат був негативний.
Вона намагалася не показувати чоловікові, як сильно переживає. Знала, що Андрій страждає не менше.
Вони пройшли обстеження, здали десятки аналізів, побували у кількох лікарів. Але щоразу чули майже одне й те саме:
– Серйозних проблем зі здоров’ям у вас немає.
– То чому ж нічого не виходить? – зі сльозами на очах питала Олена.
– Не треба квапити свій організм. Він цього не любить. Перестаньте жити від одного очікування до іншого.
Те саме радили й друзі, які знали про їхню біду.
– Вам треба переключитися. З’їздіть кудись удвох, відпочиньте. Робіть те, що приносить радість. І взагалі, заведіть собаку. Кажуть, із вихованцем думки змінюються.
Останню пораду вони спочатку сприйняли як жарт. А потім Олена побачила оголошення про продаж цуценят лабрадора й показала його чоловікові.
За тиждень у їхньому домі з’явився Бруно.
Вихованець справді змінив їхнє життя. Вранці Олена й Андрій по черзі вставали раніше, щоб вивести його на прогулянку. Увечері їм теж доводилося виходити з собакою надвір. А у вихідні подружжя більше не проводило час на дивані.
Бруно ріс лагідним, допитливим і невгамовним. Він зустрічав господарів біля дверей, приносив іграшки, носився квартирою і примудрявся випрошувати корм одним лише поглядом. Вони душі в ньому не чули.
Галина Сергіївна, дізнавшись про вихованця, вирішила, що цього пса син і невістка завели замість дитини. Їй було прикро, але вона нічого не казала.
При Андрієві мати навіть усміхалася Бруно й іноді давала йому ласощі. А от знайомим вона постійно скаржилася:
– Я вже не знаю, що з ними робити. Навіщо їм цей собака? Чому просто не народять дитину?
– Та потерпи, ще народять. Вони ж молоді, – заспокоювали її подруги.
– Я вже не вірю. Дивлячись на те, як вони возяться з цим Бруно, в мене складається враження, що дитина їм узагалі не потрібна.
Про онуків Галина Сергіївна питала в сина та невістки нечасто. Нав’язуватись вона не любила. Але інколи все ж не витримувала:
– Коли у вас буде малюк, я його балуватиму…
У такі моменти Олена зазвичай переводила розмову на іншу тему.
Вони з Андрієм не хотіли розповідати матері про обстеження та нескінченні спроби. Надто добре знали Галину Сергіївну. Варто було б їй дізнатися правду, як про їхні проблеми відразу знали б усі родичі. Тож вони мовчали.
А тим часом Бруно ставав дедалі більшим. За кілька місяців він уже був не маленьким цуценям, а великим добродушним псом, який щиро вважав квартиру своєю територією.
Він гриз меблі, тягав по квартирі взуття та розкидав шерсть. Дивлячись на це безладдя, Галина Сергіївна остаточно переконалася, що Андрій і Олена дітей заводити не збираються. Але вона помилялася.
Подружжя й далі ходило до лікарів, обстежувалося та здавало аналізи. А одного разу на черговому прийомі лікар раптом порадив їм змінити обстановку:
– Вам обом не завадить відпочинок. Поїдьте до моря хоча б на кілька тижнів. Іноді після хорошої відпустки все стається швидше. Гарантувати, звісно, нічого не можу, але гірше точно не буде.
Олена загорілася цією ідеєю. Але тут вони згадали про Бруно. Брати з собою такого активного пса вони не хотіли, тому Олена запропонувала чоловікові:
– Давай попросимо твою маму доглянути за ним. Вона ж усе одно зараз вдома. Та й Бруно її знає.
– Не думаю, що вона погодиться, – засумнівався Андрій.
– Чому?
– Мама не любить тварин.
– Справді? Я не помітила. Вона так добре спілкується з Бруно… Думаю, ти помиляєшся.
– Ну, не знаю. Давай запропонуємо.
На подив сина, мати погодилася майже відразу.
– Звісно, залишайте. Не тягнути ж його з собою всюди.
Олена й Андрій зраділи. Але й уявити не могли, що насправді задумала Галина Сергіївна.
Через три тижні подружжя поїхало. Перед від’їздом вони докладно пояснили матері, чим годувати собаку, коли його вигулювати і як доглядати.
Перші кілька днів Галина Сергіївна сумлінно дотримувалася всіх вказівок. Годувала пса, наливала воду, гуляла з ним у дворі й навіть іноді гладила.
Але одного разу Бруно перекинув горщик з її улюбленою квіткою і розніс землю по всій квартирі. Тоді Галина Сергіївна не витримала:
– Ах ти, неслухняний собако! Я тобі покажу!
Відтоді вона вирішила діяти. Під час прогулянок жінка почала відстібати Бруно з повідця.
– Давай, біжи! Іди! – кидала вона, показуючи на парк. – Подивися там собі інших господарів!
Бруно дивився на неї, махав хвостом, тікав, а потім слухняно повертався назад. Так повторювалося день у день.
Галина Сергіївна сподівалася, що одного разу пес не повернеться: загубиться або його хтось забере собі. Але Бруно нікуди не зникав.
Ба більше, з кожним днем він дедалі сильніше прив’язувався до жінки. Варто було їй зупинитися, як пес одразу сідав поруч і віддано дивився їй у вічі.
– Ну чого ти за мною ходиш? – роздратовано бурчала Галина Сергіївна.
Бруно лише радісно махав хвостом. Він не знав, що жінка хоче від нього позбутися. Він просто радів, що поруч хтось є.
Чим ближче був день повернення Андрія та Олени, тим сильніше нервувала Галина Сергіївна. Коли до приїзду сина й невістки лишилося тільки два дні, вона зрозуміла, що тягнути далі не можна.
Уранці жінка посадила Бруно в авто й поїхала до центру міста. Залишати пса десь на околиці Галина Сергіївна не наважилася.
Вона не любила тварин, але жорстокою не була. За містом вихованець міг потрапити під машину, тож її вибір припав на торговий центр.
Там завжди було багато людей, і Галина Сергіївна сподівалася, що хтось неодмінно зверне увагу на доглянутого лабрадора.
Вона прив’язала Бруно до поручнів біля входу, поставила поруч миску з водою і поклала пакет корму.
– Тут тебе точно хтось підбере, – озираючись, прошепотіла Галина Сергіївна.
Бруно подивився на неї довірливими очима, і в жінки стислося серце. На мить їй стало соромно, але вона одразу відкинула це почуття. «Їм потрібна дитина, а не цей пес», – уперто думала вона.
Наступного дня Андрій та Олена повернулися. Вони були засмаглі, задоволені й трохи втомлені після дороги.
Першою річчю, яку зробила Олена, коли зайшла в квартиру, було покликати Бруно.
– Хлопчику мій, до мене! Іди сюди!
Але у відповідь була тиша.
– Мамо, а де Бруно? – запитав Андрій, окинувши кімнату поглядом.
Галина Сергіївна відразу розплакалася.
– Ой, діти… Знаю, що ви мене сваритимете… Я й сама не розумію, як так сталося. Учора я пішла з ним гуляти, а він раптом рвонув з повідця і втік. Я його шукала, кликала… Але він так і не повернувся…
Олена зблідла.
– Як?! Де це сталося?
– У двох кварталах звідси. Пробачте, що не вберегла вашого вихованця…
Андрій з Оленою не стали нічого з’ясовувати. Не зволікаючи ані хвилини, вони кинулися шукати собаку.
Подружжя обійшло весь район, зазирнуло у двори, розпитало перехожих, але пса ніде не було.
Пізно ввечері вони повернулися додому. Олена відразу відкрила міський паблік із оголошеннями про загублених тварин. Вона збиралася викласти фото Бруно, але раптом завмерла.
На екрані було фото їхнього собаки, а під ним напис: «Допоможіть знайти господарів лабрадора. Собака вже кілька годин сидить біля торгового центру. Очевидно, його хтось залишив. Пес доглянутий і дуже лагідний».
У Олени затремтіли руки. Вона почала читати коментарі. Хтось писав, що бачив собаку ще вдень. Хтось пропонував забрати його додому. А нижче було відео. Олена увімкнула запис.
На екрані знову з’явився Бруно, а поруч із ним – жінка. Спершу Олена не зрозуміла, хто це, а потім придивилася до сукні й упізнала її.
– Андрію… іди сюди. Подивись…
Андрій підійшов, глянув на екран і остовпів. На відео його мати залишила Бруно біля торгового центру й пішла.
Рано-вранці вони поїхали до Галини Сергіївни.
– Ти сказала, що він утік, а сама відвезла його до торгового центру й покинула одного! Як ти могла? – вигукнув Андрій.
– Так, відвезла! – одразу зізналася мати. – Я хотіла вам допомогти. Ви живете з цим собакою, ніби це ваша дитина! Але ж це не так! Я хочу справжніх онуків!
Олена з Андрієм переглянулися й деякий час мовчали. Нарешті Андрій вирішив сказати матері правду.
– Мамо, ми хочемо дітей. Дуже хочемо. Але в нас не виходить. Ми з Оленою вже три роки лікуємося й обстежуємося. Лікарі кажуть, що ніяких проблем немає, але вагітність усе одно не настає.
Галина Сергіївна явно не чекала почути таке.
– А Бруно… – продовжила Олена, витираючи сльози. – Нам порадили завести вихованця, щоб хоч трохи відволіктися. Сказали, що нам треба перестати зациклюватися на цій проблемі й просто продовжувати жити.
Мати дивилася на них розгублено.
– Але я… я не знала, – сказала вона. – Я мріяла про онуків і думала, що через Бруно ви взагалі не хочете дітей…
Того ж дня вони знайшли собаку. Виявилося, що Бруно тимчасово прихистила працівниця торговельного центру. Коли Олена побачила пса, вона розплакалася й міцно його обійняла.
– Хлопчику мій, як же ти нас налякав…
Бруно радісно заскімлив і почав облизувати їй руки.
Після цього Андрій і Олена майже не розмовляли з Галиною Сергіївною. Вони були ображені на неї й не могли просто вдавати, ніби нічого не сталося.
А через два місяці Олена дізналася, що при надії. Вони з Андрієм були такими щасливими, що вирішили одразу повідомити цю новину мамі. Галина Сергіївна попросила у них пробачення й зізналася, що тепер розуміє, як сильно помилялася.
Андрій і Олена її пробачили, але ні собаку, ні дитину з нею більше ніколи не залишали — від гріха подалі…