— Чоловіче! До твоєї мами я більше не поїду, наймай робітників або бери за руку свою дорогу сестричку і гайда відмивати чужі килими! — твердо сказала Олена, коли нарешті зрозуміла, для чого свекруха щовихідних кличе їх у гості.
У суботу зранку телефон чоловіка знову розрізав тишу на тумбочці. Олена прокинулася першою, бо за десять років у цьому шлюбі вже навчилася спати дуже чуйно, майже насторожено. На екрані висвітився меседж від Тамари Іванівни. Свекруха писала сухо й діловито, ніби надсилала список термінових робіт.
У повідомленні було сказано, що сьогодні треба зняти й перепрати всі штори, помити вікна з боку вулиці, розморозити велику морозильну камеру і обов’язково взяти свій порошок, бо в мами все закінчилося.
Олена повільно поклала телефон на ліжко екраном донизу. Потім дивилася на власну стелю. Там уже кілька місяців припадала пилом стара люстра, яку вона все ніяк не встигала витерти.
Удома теж стояли немиті вікна. На балконі сумно чекала гора прання. Але до свого куточка в неї руки так і не доходили, бо кожна субота належала іншій господині.
Так тривало роками. Усі десять років — щотижнева повинність. Щосуботи Олена вставала вдосвіта, збирала торби з ганчірками та мийними засобами й їхала через усе місто до трикімнатної квартири свекрухи.
Там вона перевдягалася у старі домашні штани, які тримала у свекрушиній шафі саме для цього, брала відро і бралася до роботи.
Тамара Іванівна ніколи не сиділа без діла. Вона весь час ходила за нею слідом і уважно керувала всім процесом. Якщо Олена мила підлогу у вітальні, свекруха неодмінно відсувала диван і казала, що в кутку залишилася порошинка.
Якщо та відмивала плиту до блиску, раптом виявлялося, що саме час протерти весь скляний посуд у сервантi. Робота в цій хаті ніколи не закінчувалася, скільки б сил Олена туди не вкладала.
Чоловік, Микола, здебільшого їхав разом із нею. Щоправда, його участь виглядала зовсім інакше. Він влаштовувався на зручному дивані перед телевізором, пив мамин компот і лише час від часу питав із кімнати, чи скоро вони закінчать і чи не час уже збиратися додому.
Свекруха на це незмінно відповідала, що залишилося зовсім трішки, і це «трішки» щоразу розтягувалося до пізнього вечора, коли надворі вже давно темніло.
Ближче до обіду на порозі зазвичай з’являлася Світлана, молодша сестра Миколи. Вона жила в іншому районі, знімала житло разом зі своїм хлопцем і працювала весільним перукарем та візажистом.
Світлана завжди приходила веселою, гарно вбраною, з коробкою тістечок із дорогої пекарні. Вона жваво цілувала матір у щоку і сідала за накритий стіл.
— Ой, мамусю, а що в нас смачненького? Голубці? Обожнюю! Олено, а чого ти така розтріпана і в милі? — щиро дивувалася зовиця, коли бачила, як Олена тягне з ванної важке металеве відро.
Тамара Іванівна відразу метушилася біля доньки. Насипала їй найкращий шматок пирога, підсовувала вазочку з цукерками, а потім неодмінно діставала з шафи якийсь пакунок.
То це була нова сукня, то дорогий фен для укладання волосся, куплений в універмазі, то вишуканий плед.
За десять років Олена жодного разу не бачила, щоб Світлану попросили помити за собою хоч чашку з-під чаю. Коли Олена якось наважилася запитати про це, свекруха спокійно відповіла, що Світланці треба берегти руки, бо вона цими руками працює з людьми і створює красу, а Олена, мовляв, людина звичайна, до важкої праці звична з дитинства.
Тоді Олена просто змовчала й перевела все на жарт, хоча дорогою додому довго дивилася на свої сухі долоні з потрісканою від води шкірою й обламаними нігтями.
Працювала Олена на місцевому хлібозаводі технологом. Її зміна часто починалася вдосвіта, о шостій ранку. До кінця робочого тижня вона буквально валилися з ніг від утоми й мріяла про звичайний спокійний вихідний у ліжку.
Заробляла вона непогано, як для їхньої місцевості: щомісяця отримувала стабільну зарплату, а наприкінці кожного кварталу ще й суттєву премію за перевиконання плану.
Микола ремонтував електрику й дрібну техніку в комунальному підприємстві, його заробіток був трохи більшим.
Жили вони у скромній орендованій квартирі, щомісяця віддаючи за неї чималу частину спільного бюджету. Власного житла подружжя не мало.
Ще на початку спільного життя вони домовилися, що спершу куплять невеличку затишну дачу з ділянкою землі, де можна посадити квіти, городину, подихати свіжим повітрям і відпочити душею, а вже потім почнуть відкладати на свої квадратні метри.
Олені неймовірно хотілося мати свій куточок. Вона мріяла, як посадить кілька кущів смородини, посіє кріп, поставить простий плетений стіл і питиме зранку каву на власній веранді, де ніхто не вказуватиме їй пальцем на кожну порошинку.
Гроші на цю мрію вони складали на банківському рахунку, який відкрив Микола. Тоді він переконав дружину, що так буде значно краще, бо в його банку більші відсотки на залишок, та й картка завжди під рукою.
Олена щомісяця слухняно віддавала йому значну частину своєї зарплати, а всі додаткові премії та виплати переказувала туди повністю, до останньої копійки.
Микола теж відкладав, але якось непевно. Спершу він допомагав мамі з комуналкою, потім купував щось собі в гараж, а решту клав на спільний рахунок.
Останні роки Олена відмовляла собі буквально в усьому. Вона не їздила на відпочинок, ходила в одному й тому ж зимовому пальті четвертий сезон поспіль і не купувала собі навіть простої нової хустки, якщо стара ще була ціла.
Вона перестала купувати каву дорогою на підприємство, вважаючи це непотрібним марнотратством. Кожну зекономлену копійку подумки додавала до вартості майбутньої ділянки.
— Миколо, скільки нам ще лишилося збирати? — час від часу питала вона ввечері, розминаючи втомлені ноги.
— Ще трохи, Олесю. Скоро вже назбираємо потрібне, потерпи ще зовсім трішки, — лагідно відповідав чоловік, заглядаючи в екран свого планшета.
Орендоване житло тим часом зовсім занепало. На кухні відпала дерев’яна поличка для спецій, і Микола вже пів року обіцяв узяти дриль та прикрутити її назад.
У коридорі перегоріла лампочка, прання складалося у великий кошик і чекало свого часу тижнями, бо на вихідних Олена відмивала чужі хороми.
Якось кума зайшла до неї без попередження, глянула на втомлене обличчя Олени, на безлад у кімнаті й обережно запитала, чи бува не захворіла вона, бо вигляд у неї був зовсім виснажений.
— Миколо, — не витримала Олена того вечора, — давай хоча б одну неділю на місяць побудемо вдома. Мені треба випрати речі, підмести, та й просто полежати хоч пів дня.
— Та я ж тобі не забороняю, — здивувався чоловік. — Але мама сама, їй важко відсунути шафу чи вимити плафони. Ми мусимо допомогти рідній людині. Наступного разу я взагалі все сам зроблю, слово даю.
Наступного разу в нього раптово прихопило поперек. Ще через тиждень його викликали на термінову зміну на роботу. Потім треба було терміново зустріти Світлану з автовокзалу, бо в неї були важкі валізи.
І знову з відром і ганчіркою на колінах перед свекрухою стояла Олена.
Найболючішим для неї спогадом лишався минулорічний день народження. Олені тоді виповнилося сорок, і вона дуже хотіла свята.
Заздалегідь, за кілька тижнів, вона домовилася про гарний столик у затишному міському ресторані, де грала спокійна жива музика.
Микола тоді сам підтримав цю ідею. Сказав, що вони давно нікуди не вибиралися удвох, треба нарешті нормально відпочити й відсвяткувати.
Олена навіть дозволила собі купити нову темно-синю сукню з довгими рукавами. Вона повісила її на дверцята шафи й щоранку дивилася на неї, уявляючи, як гарно мине їхній вечір.
Проте зранку в день її народження задзвонив телефон. Дзвонила Тамара Іванівна. Микола довго слухав слухавку, зітхав, а потім зайшов на кухню з винуватим виглядом.
— Олено, тут така справа… У мами в коридорі шпалери повідпадали. Сусіди зверху трохи залили, усе пішло бульбашками, а до неї завтра родичі з села приїдуть. Треба терміново все здерти й переклеїти.
— А наше замовлення в ресторані? Я ж сукню прасувала, готувалася, — тихо спитала Олена, відчуваючи, як у горлі наростає важкий клубок.
— Я вже зателефонував і все скасував. Адміністратор нормальний чоловік, усе зрозумів. Сказав, перенесемо на наступні вихідні без проблем. Ну зрозумій, це ж мама, вона там плаче біля тих мокрих стін.
Увесь день свого сорокаріччя Олена провела на старій драбині. Вона здирала мокрий папір, відмочувала шматки старих газет, дихала пилом і клеєм, що засихав на пальцях.
Микола різав нові рулони і виносив мішки зі сміттям на смітник. Світлана того дня не приїхала, бо в неї саме була чергова святкова зачіска в клієнтки.
Увечері свекруха пройшлася коридором, прискіпливо вдивляючись у кожен куток.
— Отут трохи криво зійшлося, Олено. І малюнок трохи з’їхав біля вимикача. Чого ж ти так поспішала, треба було рівненько підганяти, для себе ж робите, ви ж сюди в гості приходите.
Олена мовчки пішла до ванної. Вона довго терла руки шматком господарського мила, змиваючи липкий клей.
Коли вийшла з кімнати, очі в неї були вологі від образи. Микола це бачив, але лише відвів погляд убік і сказав матері, що клей висохне й усе стане на свої місця.
Про день народження того вечора більше ніхто так і не згадав. До ресторану вони наступного тижня теж не пішли, бо Миколі раптом знадобилися нові зимові колеса для його старенького авто.
Синя святкова сукня так і лишилася висіти в шафі з магазинним цінником.
Після того випадку Олена ніби вигоріла зсередини. Вона перестала чекати подарунків чи особливих слів на свята. Вона просто жила своєю щоденною працею й трималася лише за одну світлу мрію — про ту саму ділянку з хатинкою біля води.
На початку осені омріяне місце нарешті знайшлося. Невеличка ділянка в тихому садовому товаристві за містом, поруч із маленьким озерцем, оточеним вербами.
На подвір’ї стояв охайний дерев’яний будиночок, росло кілька яблунь і слив. Господиня, літня вчителька на пенсії, просила за нього цілком розумну суму і погодилася почекати до кінця місяця, поки подружжя зніме гроші з рахунку.
Олена двічі їздила туди сама після зміни. Вона стояла біля дерев’яного місточка над водою, слухала тишу й відчувала, як уперше за багато років відпускає важка щоденна тривога.
Увечері вона повернулася додому окрилена.
— Миколо, господиня чекає нашої відповіді. Коли підемо до банку знімати гроші? Ми ж якраз усе необхідне зібрали.
Микола сидів за столом і довго не міг відірвати очей від чашки. Він мовчав кілька хвилин, перебираючи пальцями крихти на клейонці, а потім важко зітхнув.
— Розумієш, Олено… Тут така справа виникла. Мамі вкрай потрібен був ремонт. У неї на кухні шафки зовсім перекосилися, дверцята трималися на чесному слові. Та й у кімнаті меблі ще з радянських часів. Я переказав їй наші заощадження.
Олена повільно опустилася на табурет.
— Скільки ти їй переказав?
— Ну… майже все, що було на картці.
— Тобто як це — майже все? Назви мені точну частку від того, що ми збирали роками на нашу землю!
— Практично всі збереження. Олено, ну вона ж рідна мати, вона обіцяла згодом потроху віддати. Не чужа ж людина. Ми сім’я, ми повинні підтримувати одне одного у скрутну хвилину.
— А я тобі хто в цьому домі? — тихо, але чітко спитала Олена.
— І ти сім’я. Тому я був упевнений, що ти все зрозумієш по-людськи й не влаштовуватимеш суперечок через якісь тимчасові труднощі.
У ту ніч Олена взагалі не стулила очей. Вона сиділа на темній кухні під похиленою поличкою і намагалася пригадати, коли востаннє відчувала турботу про себе.
Згадала, як берегла кожну копійку, як купувала найдешевше печиво, як ходила в дірявих осінніх черевиках, переконуючи себе, що підошву можна підклеїти гумовим клеєм.
Вона вперше щиро подивилася на своє життя збоку й зрозуміла, що весь цей час була просто безкоштовною служницею для чужих людей, якою зручно затуляти будь-які дірки.
Зранку вона сама зателефонувала вчительці й тремтячим голосом повідомила, що купити дачу вони не зможуть.
Жінка на тому кінці дроту трохи помовчала, а потім лагідно сказала:
— Як шкода, дитино. Я ж бачила, з якою любов’ю ти дивилася на ті яблуні біля паркану. Нехай у тебе все налагодиться.
Минув тиждень. У п’ятницю Микола зайшов до кімнати, весело потираючи руки, наче нічого не сталося.
— Завтра зранку їдемо до мами. Їй якраз привезли новий кухонний гарнітур, майстри вже все зібрали. Треба всі полиці вимити, розставити посуд, перебрати крупи, а старі шафи витягти на сходовий майданчик. Мама просила приїхати раніше, щоб усе встигнути до вечора.
Олена акуратно складала випрані простирадла в стопку. Вона розгладила тканину рукою, зачинила шафу й спокійно повернулася до чоловіка.
— Гарнітур, куплений за гроші, які я відкладала зі своєї важкої роботи?
— Ну Олено, починається…
— До твоєї мами я більше ні ногою! Хоче допомоги — їдь сам і сестричку не забудь покликати! Нехай вона тепер покаже, як любить маму!
Микола здивовано пирхнув і спробував обійняти її за плече.
— Ну досить уже ображатися. Завтра пересердишся і поїдемо. Негарно так поводитися з літньою жінкою. Вона мати, вона нас ростила, ми маємо перед нею свій обов’язок.
— Це тебе вона ростила. А мене ростили мої батьки, які ніколи копійки з нашої кишені не попросили, — відрізала Олена і сіла на край ліжка.
— Та яка різниця, чиї батьки!
— А така різниця. Якщо твоїй мамі так важко жити на пенсію, у неї є двоє дорослих дітей. Ти й твоя сестра Світлана. Ось і поділіть суботи порівну. Один тиждень прибираєш ти, другий — вона. Вікна, килими, морозилка і нові гарнітури. А мене з цього графіка викресліть назавжди.
Микола похмурнів, його обличчя витягнулося.
— Ти це серйозно зараз кажеш? У Світки на вихідних робота, у неї наречені в черзі стоять, вона з ніг збивається від утоми.
— А я на заводі біля печей відпочиваю, по-твоєму? Я з шостої ранку на ногах п’ять днів на тиждень!
— Це егоїзм, чистий егоїзм! Мати один раз попросила про допомогу…
— Один раз? Десять років щосуботи, без жодного пропуску!
— Ти могла просто сказати, що втомилася!
— От я тобі й кажу. Я більше туди не поїду.
Микола роздратовано махнув рукою і пішов курити на балкон, хоча давно запевняв усіх, що позбувся цієї звички.
Крізь скло Олена бачила, як він гарячково комусь телефонує, активно розмахуючи рукою перед собою.
Коли він повернувся до кімнати, Олена дивилася на нього прямо.
— І ще одне. Зателефонуй матері і попроси повернути гроші за нашу ділянку. Хоча б частину. Можливо, та вчителька ще не знайшла інших людей.
— Ти взагалі при здоровому глузді? Вона вже все витратила на оновлення житла!
— А ти подзвони і запитай просто зараз при мені.
Микола, вочевидь сподіваючись, що мати швидко охолодить запал невістки, набрав номер і ввімкнув гучний зв’язок.
— Мамо, тут Олена питає про ті заощадження… Скільки там ще лишилося від тієї суми, що я переказував?
— А що таке сталося? — голос Тамари Іванівни в слухавці одразу став колючим і непривітним. — Кухня забрала більшу частину. Ще треба було купити новий диван і стінку у вітальню, бо старе вже соромно людям показати. А решту я віддала Світланці. Їй конче потрібна була нова пральна машина та холодильник, бо в них на орендованій квартирі все гуде й протікає. Миколо, ти що, смієш рідній матері рахунки виставляти?
— Та ні, мамо, я просто…
— А на кого оформлені всі чеки та договори на ті меблі? — голосно спитала Олена, нахилившись до телефона.
У слухавці на мить запала тиша, а потім голос свекрухи зазвучав ще зліше.
— На мене оформлені, на кого ж іще! Я в цій квартирі господиня і доживатиму тут свій вік. А ти, Олено, своє місце знай і не лізь туди, куди тебе не кличуть. Це мій син мені допоміг, як належить вдячній дитині, а не ти!
Микола поспіхом вимкнув гучний зв’язок, пробурмотів щось на кшталт «мамо, я потім передзвоню» і швидко сховав телефон у кишеню.
Олена дивилася на нього важким, крижаним поглядом.
— То ти чудово знав і про пральну машину для Світлани, і про її новий холодильник?
Чоловік неохоче знизав плечима.
— Ну знав. Мама попросила допомогти сестрі, у неї зараз скрутний період, заробітки нестабільні.
— Нестабільні заробітки, зате обновки за наш рахунок! Ану дай сюди телефон.
— Навіщо це?
— Відкрий свій банківський додаток. Я хочу бачити всі перекази за останні три роки. І з того рахунку, і з твоєї особистої картки.
— Олено, це вже справжня неповага і недовіра до чоловіка!
— Відкривай, кажу.
Він трохи вагався, але під її прямим поглядом розблокував екран і поклав телефон на кухонний стіл, а сам відвернувся до темного вікна.
Олена гортала історію платежів майже годину. Спершу вона ще намагалася щось питати, але потім замовкла, відчуваючи, як усередині все просто німіє.
Гроші витікали з родини роками, постійним тихим струмком. Щомісяця йшли перекази на картку свекрухи — то на ліки, то на оновлення гардероба, то просто так.
Регулярно кошти капали й Світлані — на поповнення мобільного, на новий дорогий об’єктив, на подарунки її друзям, на якісь термінові дівочі забаганки.
Два роки тому, влітку, з рахунку пішла величезна сума туристичній агенції. Олена тоді гірко плакала, коли Микола сказав, що в них зовсім немає можливості поїхати хоча б на кілька днів до Карпат, і що краще потерпіти заради майбутньої дачі.
А виявилося, що саме в той час Тамара Іванівна разом зі Світланою чудово відпочили два тижні на морському узбережжі. Олена тоді ще щиро раділа за свекруху, думаючи, що та назбирала собі на відпочинок із невеликої пенсії.
З накопичувального рахунку гроші теж непомітно зникали задовго до цієї осені. Микола просто брав звідти, коли мамі чи сестрі щось хотілося, а дружині щоразу називав суму заощаджень навмання, щоб вона не хвилювалася і продовжувала приносити в дім свої чесно зароблені гроші.
— Тобто поки я латала старі колготи і перевзувала черевики з тріснутою підошвою, ти спокійно оплачував забаганки своєї дорослої сестри? — тихо спитала Олена.
— Їй це було потрібно для професійного зростання, вона ж працює з людьми, — спробував виправдатися чоловік.
— А мені для чого було потрібне нормальне взуття, щоб ноги не мокли взимку? Чи я не людина?
Микола не знайшов, що сказати.
Олена згадала вітрину взуттєвого магазину, біля якої стояла минулого листопада. Вона тоді пів години дивилася на теплі зручні черевики, але змусила себе розвернутися й піти геть, бо кожна гривня мала піти на їхню спільну мрію.
Згадала своє синє плаття з етикеткою, яке так і не побачило людей. Згадала всі ті ранки, коли вона відмовляла собі навіть у простому гарячому пиріжку на зупинці.
— Ти ж мусиш розуміти, що в нас була спільна родина, спільні кошти, — глухо озвався Микола. — Я розпоряджався нашими грошима як голова сім’ї. Я мав на це право.
— Тобто твої забаганки і забаганки твоєї мами святі, а мої потреби — порожнє місце?
— Мати — це святе, це зовсім інше!
Саме слово — «інше» — Олена запам’ятала назавжди. Воно остаточно поставило крапку в усьому, що тримало їх разом ці десять довгих років.
Вона мовчки встала, поклала телефон на стіл і пішла до спальні. Тієї ночі Микола ліг спати у вітальні на розкладному кріслі.
У суботу вранці він довго ходив по квартирі, грюкав дверцятами шафи, демонстративно дзвенів ключами від машини і всім виглядом показував, як він ображений на таку черствість дружини.
Олена сиділа біля вікна, повільно пила воду й навіть не дивилася в його бік.
— То ти справді нікуди не їдеш? — запитав він із коридору, натягуючи куртку.
— Не їду.
— Ну й добре. Сам упораюся, без твоєї ласки.
Він повернувся майже опівночі. Сів у передпокої на низький ослінчик і довго не міг розв’язати шнурки на брудному взутті. Долоні в нього були подряпані картоном і пилом від старих плит.
— Світка не прийшла, — стомлено пробурмотів він, дивлячись у підлогу. — Сказала, що в неї термінове замовлення до ночі. А мама весь день мені вичитувала, яка ти невдячна і як я помилився з вибором. Я їй усі полиці перемив, а вона ходила слідом і перемивала все заново, бо я не так ганчірку викручував.
Олена нічого не відповіла. Вона не відчувала ні злості, ні радості.
Уперше за всі роки вона провела свій вихідний так, як хотіла сама. Вона нарешті перепрала свої штори, повитирала пил у шафах, винесла непотріб на смітник і просто посиділа з книжкою в тиші.
Їй не хотілося сперечатися. Їй просто хотілося, щоб він хоч один день побув у її шкурі й відчув усю ту «вдячність», якою її щедро годували десять років.
У неділю вдень задзвонив телефон. Дзвонила сама Тамара Іванівна, чого не траплялося вже дуже давно.
— Оленочко, — почала свекруха солодким, майже медовим голосом. — Я ж знаю, що ти в нас жінка розумна, працьовита. Ну погарячкувала, з ким не буває, втома накопичилася. Але ж родину через дрібниці не руйнують. Коля вчора ледве живий додому приплентався, спина в нього болить, ти ж дружина, ти повинна про чоловіка піклуватися. Приїжджай наступної суботи, ми чайку поп’ємо на новій кухні, пирогів спечемо, поговоримо по-сімейному.
— А посуд розставляти не треба буде? — спокійно спитала Олена.
Свекруха на мить замовкла, але швидко оговталася.
— Ну, раз уже приїдеш, то допоможеш трохи тарілки розкласти, бо Коля все не на ті полиці запхав, де воно має стояти.
— Тамаро Іванівно, кухню ви купили за мої мозолі і за кошти, які я збирала собі на клаптик спокою. От самі тепер той посуд і переставляйте, разом зі своєю донькою.
— Ах ось ти як заговорила! — солодкий тон миттєво зник, поступившись звичній зневазі. — То ти кожну копійку рахуєш? Я так і знала, що ти з тих дріб’язкових жінок, яким тільки вигода потрібна! Мій син занадто добрий для тебе, він міг знайти значно кращу пару, я йому ще на весіллі казала!
Олена мовчки натиснула червону кнопку завершення виклику. Руки в неї були абсолютно спокійні, жоден м’яз на обличчі не здригнувся.
У понеділок після денного змінного дня вона дістала зі своєї шухляди теку з паперами. Там лежали всі її довідки про доходи за останні роки, квитанції про отримання квартальних премій та чіткі виписки з банківського додатку Миколи, які вона встигла сфотографувати того вечора.
Вона пішла на консультацію до фахівця з правових питань. Поважний чоловік уважно переглянув усі папери, вивчив роздруківки руху коштів і спокійно зауважив:
— Усе, що було накопичено під час офіційного подружнього життя, вважається спільною власністю, незалежно від того, на кого відкрита картка. Якщо один із подружжя витратив значну суму без згоди іншого і зовсім не на потреби родини, закон дозволяє врахувати це при розподілі.
Той факт, що велика частка спільних грошей пішла третім особам саме перед запланованою покупкою, про яку ви домовлялися, грає на вашу користь. Дрібні перекази повернути буде важко, але основні суми ми відсудимо.
Через запити вдалося отримати повну картину рахунку. З’ясувалося, що на момент останнього переказу свекрусі там лежала значно більша сума, ніж казав Микола.
Він залишив собі солідний залишок, про який дружині взагалі не повідомив, вочевидь плануючи витратити його на подальші потреби своїх родичів.
Коли Микола отримав судові папери про розлучення та поділ спільного майна, він увірвався до квартири з виряченими очима.
— Ти з глузду з’їхала? Через якусь кухню руйнувати сім’ю?!
— Не через кухню, Миколо. Через десять років зневаги і брехні.
— Рахунок на моє ім’я! Ти нічого не доведеш і не отримаєш жодної копійки, підеш звідси з однією торбою в руках!
— Це ми побачимо в залі засідань, — тихо відповіла вона, складаючи свої речі в окрему шафу.
На судових засіданнях Микола спершу намагався доводити, що мамі була потрібна невідкладна допомога, що житло було в аварійному стані, а дружина нібито сама погодилася на всі ці витрати.
Проте Олена надала повідомлення, де чітко зафіксувала свою незгоду, а також довідки про те, що саме її зарплата регулярно поповнювала той накопичувальний рахунок упродовж багатьох років.
Тамара Іванівна теж приходила до суду. Сиділа на лавці з новою шкіряною сумкою, купленою з тих самих грошей, підтискала губи й демонстративно відверталася, коли Олена проходила повз неї.
Суд ухвалив справедливе рішення: спільні накопичення поділили порівну.
Витрати, які чоловік одноосібно переказав своїй рідні без відома дружини, зарахували як такі, що пішли не на користь сім’ї.
Тому весь залишок коштів, що ще лишався в банку, перейшов Олені, а різницю, якої не вистачало до її повної частки, Микола мав виплатити їй особисто.
Щоб розрахуватися з колишньою дружиною, йому довелося взяти кредит у банку. Він переказав потрібну суму через два місяці після остаточного рішення, не надіславши жодного супровідного слова.
Орендовану квартиру господиня погодилася переписати на Олену, бо знала її як охайну, спокійну й порядну жінку, яка завжди вчасно платила за житло.
Микола зібрав свої речі на початку весни й переїхав жити назад до матері, у ту саму трикімнатну квартиру з новими шафами.
Він забрав свій телевізор, комп’ютер та ящик з інструментами.
Поличку на кухні він так і не зробив. Олена позичила дриль у сусіда, подивилася коротке навчальне відео в мережі й через два дні прикрутила її сама.
Вийшло трохи нерівно, зате міцно, і тепер на ній стояли її улюблені спеції та скляні баночки.
Тепер уже Тамара Іванівна щосуботи писала повідомлення власному синові. Олена іноді дізнавалася про це від знайомих жінок із хлібозаводу.
Якось кума показала їй свіже фото на сторінці Світлани в соціальних мережах: Микола у старих гумових рукавицях миє карнизи в материній залі, а під фотографією красується гордий підпис: «Мій братик — справжнє золото, найкращий помічник у світі!»
Сама Світлана на фото, звісно, не потрапила, бо тримала телефон і пила каву.
А та літня вчителька ділянку біля озера до весни так і не продала. Люди приїжджали, дивилися, торгувалися, але багатьох лякали старий дерев’яний будиночок і віддаленість від центральної дороги.
У квітні Олена знову набрала її номер.
— Ой, дитино, це ти! — щиро зраділа жінка. — А я чомусь весь час про тебе згадувала. Стоїть хатинка, чекає на тебе. Я трохи знизила ціну, бо весна йде, треба наводити лад. Приїжджай, якщо маєш бажання.
Угоду оформили на початку травня.
Коштів, які Олена отримала після суду, разом із тими грішми, які вона змогла сама відкласти за минулу зиму без нечуваних поборів свекрухи, якраз вистачило на омріяну покупку.
Учителька передала їй ключі з дерев’яним брелоком у формі груші та старий зошит, де акуратним учительським почерком було записано, де які сорти яблунь посаджені, коли обрізати смородину і як доглядати за ранніми квітами.
У першу ж суботу після оформлення документів Олена приїхала на свою дачу першим автобусом.
Вона відчинила дерев’яні віконниці, впустила всередину свіже весняне повітря, винесла на подвір’я старі доріжки й вибила їх лозовою вибивачкою.
Потім вона спустилася стежкою до дерев’яного помосту біля озера, зняла взуття й занурила босі ноги в прохолодну, прозору воду.
Поруч шелестіли верби, над водою кружляли бабки, а на протилежному березі хтось тихо співав народну пісню.
У кишені куртки раптом завібрував телефон. Олена витягла його й побачила знайоме прізвище. Писав Микола, уперше за кілька місяців після розлучення.
«Олено, мама запитує, чи не могла б ти в суботу приїхати допомогти з вікнами на лоджії? У мене спину схопило, ледве розгинаюся, а в Світлани знову повний запис до вечора».
Олена спокійно прочитала ці рядки, подивилася на білі хмари, що відбивалися у гладенькій воді озерця, і швидко набрала відповідь:
«Я на своїй дачі. І в мене тут свої вікна».
Вона надіслала повідомлення, повністю вимкнула звук на телефоні й сховала його на дно своєї сумки.
Шибки в її маленькому дерев’яному будиночку справді були трохи каламутні після зими, але мити їх було справжньою радістю. Вона впоралася до самого заходу сонця, без поспіху й докорів, відчуваючи себе нарешті вільною та щасливою господинею власного життя.