Олена поставила перед Олегом тарілку з вечерею й сіла навпроти. Вона хотіла поговорити спокійно, по-людськи, як колись, коли вони ще вміли чути одне одного.
– Олегу, Галина Степанівна після операції не може бути сама. Їй потрібна допомога хоча б на перші місяці.
– І що? Вона до нас переїде? У нашу двокімнатну?
– Ні. Я буду їздити до неї щодня. Вранці й увечері. Ти ж розумієш, вона мені рідна людина.
Олег відсунув тарілку. Обличчя в нього стало кам’яним. Олена знала цей вираз — так він виглядав, коли збирався сказати щось огидне.
– Слухай, Олено, я давно хотів із тобою про це поговорити. Досить уже з нею бігати й няньчитися. Їй сімдесят два, вона тягар. Є спеціальні заклади, де держава за це платить.
– Ти зараз це серйозно?
– Абсолютно! Її квартира на Мельникова, між іншим, коштує дуже непогано. Продамо — і будемо жити нормально. А вона буде під наглядом, у теплі, нагодована. Усім добре!
Олена склала руки на столі. Пальці трохи тремтіли, але голос залишався рівним.
– Олегу, це її дім. Вона там сорок років прожила.
– І що з того? Сорок років — і досить. Вона одна в трикімнатній квартирі, а ми тут в орендованій. Де тут логіка?
– Логіка в тому, що це не наша власність!
– Вона ж твоя мати! Значить, це сімейне. Отже, наше.
Олена уважно подивилася на нього. Олег жував хліб. Йому було зручно в цій підлості — він до неї звик.
– Я дуже сподіваюся, що завтра ти прокинешся й пошкодуєш про ці слова.
– Не пошкодую! Я все вже вирішив.
***
Подруга Лариса чекала на лавці з двома стаканчиками кави. Олена сіла поруч, взяла свій стаканчик і довго мовчала. Ранок був прохолодний, а перехожі поспішали повз у своїх справах.
– Ну? Розповідай. У тебе вигляд, ніби ти тиждень не спала.
– Олег хоче віддати мою матір у будинок для літніх людей. А її квартиру продати.
Лариса повільно поставила каву на лавку. Її брови поповзли вгору. Потім вона коротко й сердито видихнула.
– Почекай. Він це сказав вголос? Прямо так?
– Так. Сказав: “Твоя мати нам не потрібна”. Слово в слово.
– Олено, він взагалі людина? У нього совість є, чи там порожнє місце?
– Напевно, порожнє. Він навіть не почервонів. Сидів, хліб жував і рахував, скільки коштує квартира.
Лариса стиснула кулаки. Вона знала Олега вісім років і завжди відчувала в ньому щось слизьке. Але навіть вона не чекала такого.
– І що ти збираєшся робити?
– Я вже дію. Вчора подзвонила Мирону, він розуміється на нерухомості. Квартира оформлена на матір, і я хочу, щоб вона підписала дарчу. На мене.
– Ну, це правильно. Ти ж у неї одна. А Олег знає?
– Ні. І не дізнається. Поки не буде пізно.
Лариса подивилася на подругу з повагою — та не скаржилася й не просила поради. Вона вже все вирішила й просто йшла вперед.
– Ти його кинеш?
– Я його вже кинула. Він просто ще про це не знає.
***
Мати сиділа в кріслі, загорнута в плед. Рука після операції ще боліла, але очі були ясні й уважні. Поруч стояв Мирон — високий, спокійний, із текою документів.
– Галино Степанівно, я все підготував. Дарча на Олену, оформлення займе три дні. Вам треба лише підписати.
– Зачекай, Мироне. Олено, сідай. Поясни мені, навіщо це все зараз.
Дочка присіла на край дивана. Вона не хотіла лякати матір, але й брехати не збиралася. Мати заслуговувала знати правду.
– Олег задумав продати цю квартиру. Він вважає, що тобі краще в державному закладі. А гроші забере собі.
Мати не здригнулася. Лише стиснула здоровою рукою підлокітник крісла. Обличчя стало жорстким.
– Оце так. Вісім років я його борщами годувала, а він мене на смітник!
– Не буде ніякого смітника. Я цього не дозволю.
– А він знає, що ти тут?
– Ні. І це не його справа. Це наша з тобою справа. Твоя квартира — твоє рішення.
Мирон кашлянув і розгорнув теку. Усе було готове, нотаріус чекав завтра зранку. Усе чисто й законно.
– Галино Степанівно, після оформлення дарчої ніхто, крім Олени, не зможе розпоряджатися цією квартирою. Ні чоловік, ні хтось інший.
– Давай папери. Я їх прочитаю, а завтра підемо до нотаріуса.
Олена взяла матір за руку. Галина Степанівна дивилася на дочку, і обидві були з тих жінок, які не плачуть, а діють.
– Знаєш, доню, є такий вислів: зрада — це не поріз лезом, це посмішка того, хто його тримає.
– Знаю. Але в мене добра броня.
***
Олег прийшов розлючений. Він уже два дні не міг додзвонитися до Олени, а вдома побачив порожні полиці в шафі й записку: «Ключі на тумбочці. Розмовляти немає про що».
Навпроти сидів Артем, його давній приятель. Олег замовив подвійний еспресо й почав говорити, захлинаючись словами.
– Вона втекла, уявляєш? Просто зібрала речі й утекла! Без попередження, без розмов!
– А ти чого чекав, Олегу?
– Я чекав нормального ставлення! Я чоловік! Я в цій родині головний! А вона потайки якісь справи мутить, папери підписує!
Артем відпив каву й глянув на Олега так, що це важко було назвати співчуттям. Швидше, втома від чужої дурості.
– Які папери?
– Дарчу! На квартиру старої! Оформила на себе! Я дізнався сьогодні вранці, подзвонив знайомому, він перевірив. Усе вже зареєстровано!
– Ну так квартира ж була не твоя.
– Вона була сімейна! Спільна! Ми ж сім’я!
– Були сім’єю. У минулому часі.
Олег гупнув долонею по столу. Офіціантка здригнулася й відійшла. Обличчя в нього почервоніло, на шиї виступили жили.
– Це кидок! Вона мене кинула! Вісім років шлюбу — і ось так?
– А ти її матір хотів на смітник відправити — це як називається?
– Це називається здоровий глузд! Раціональне рішення! Бабуся одна в трикімнатній хаті, а ми…
– Стоп. “Ми” — це хто? Ти ж у цю квартиру жодної гривні не вклав!
Олег замовк. Артем допив каву й підвівся.
– Знаєш що, Олегу? Ти сам собі яму викопав. Олена — нормальна жінка. А ти жадібний дурень. Вибач, але я не хочу це слухати.
– Ти теж проти мене?
– Не проти тебе. Просто поруч із тобою стояти соромно.
Артем поклав гроші за каву й вийшов. Олег лишився сам за столиком. Еспресо охолов. Телефон мовчав.
***
Олена розставляла книжки на полиці. Галина Степанівна сиділа в кріслі й керувала — цю лівіше, ту правіше, ні, ось цю — на верхню полицю. Лариса принесла пиріг із вишнями та розливала чай.
– Олено, він більше не дзвонить?
– Востаннє дзвонив три дні тому. Кричав у слухавку, що я все вкрала. Я сказала: “Не можна вкрасти те, що ніколи тобі не належало”, і скинула дзвінок.
– І що він?
– Надіслав повідомлення. Написав, що я ще пошкодую. Я заблокувала його номер.
Галина Степанівна всміхнулася. Вона виглядала краще — рука гоїлася, щоки порожевіли. Поруч із дочкою їй було спокійно.
– А розлучення?
– Подала документи минулого тижня. Квартира, в якій ми жили, орендована. Мені від нього нічого не треба.
– Нічого?
– Абсолютно нічого! Жадібність — це хвороба, Ларисо. Вона заразна. Я не хочу від нього навіть гривні. Буду чистішою.
Лариса розрізала пиріг і поклала шматок Галині Степанівні. Та взяла виделку здоровою рукою й відкусила. Олена стояла біля книжкової полиці й усміхалася — вперше за останній місяць.
– Олено, ти не шкодуєш?
– За вісім років? Шкодую. Але не за рішенням. Це рішення — найкраще, що я зробила за ці вісім років.
– Найшвидше, — додала Лариса.
– Саме так. Коли людина показує тобі, хто вона є, повір їй з першого разу. Я повірила.
Мати поставила тарілку й подивилася на дочку. В її очах була гордість — тиха, глибока, без зайвих слів.
– Доню, ти моя головна людина.
– А ти моя. І жоден Олег цього не змінить. Ні зараз, ні потім.
Олена поставила останню книжку на полицю. За стіною тихо грала музика в сусідів. Чай був гарячий, пиріг — солодкий. Життя тривало. Без обручки — але з гідністю…