«На машину гроші знайшлися, а на нормальну квартиру – нема, як же так?» – розсердилася Олександра на зятя.
— Отже, на квартиру грошей нема, а на нову машину знайшлися?
Олександра сама почула, як різко це прозвучало, але зупинитися не могла. Вона стояла посеред кухні, тримала в руках рушник і дивилася на зятя. Той щойно розповів, що через місяць забере нову машину з салону.
— Олександро Вікторівно, ну до чого тут машина? — спокійно запитав Микола.
— А до того, що ви скоро вчотирьох житимете в однокімнатній квартирі.
— Ну так зараз же втрьох якось живемо! – знизав плечима зять. – І нормально. Друга дитина буде ще маленька, сильно нас не потіснить. А потім щось придумаємо.
— Коли потім? Колю, ну подумай сам, це зовсім не діло. Куди ви ліжечко поставите? Візок де зберігатимете? А якщо малюк засне в кімнаті, старшого куди – на кухню? Там у вас теж усе заставлено… Ви зараз одне на одному. Треба щось з цим робити, а не машини в салонах замовляти…
Микола зітхнув і відкинувся на спинку стільця.
— Я ж казав вам, Олександро Вікторівно. Зараз купувати квартиру – божевілля. Ціни шалені, іпотека дорога. Я не хочу двадцять років платити банку й переплатити в кілька разів.
— Зате машину ти хочеш.
— Мені машина потрібна для роботи.
— У тебе була машина, цілком пристойна «Тойота», чим вона була погана?
— Олександро Вікторівно, у мене тепер інша посада. Мені треба відповідати. Я не можу їздити на п’ятнадцятирічному мотлоху.
Він сказав це цілком спокійно. Навіть трохи винувато.
І ось після цих слів Олександра остаточно зрозуміла: сперечатися з ним марно. Зять не проти жити з двома дітьми в одній кімнаті, обдирати боки об тісно поставлені меблі, відсувати крісло, щоб відчинити шафу, абияк втискувати дитяче ліжечко – але зате мати нову машину, причому далеко не з найбюджетніших.
Олександра дивилася на зятя й думала лише про одне: може, час їй самій втрутитися?
Доньці Олександри, Єві, було тридцять два. Вісім років тому вона вийшла заміж за Миколу, і перші роки мати лише раділа за доньку. Микола швидко пішов угору кар’єрними сходами, почав спочатку добре, а потім і непогано заробляти, був спокійним, працьовитим і, що особливо тішило тещу, ніколи не шкодував грошей на сім’ю.
Єва не скаржилася. Навпаки, казала, що чоловік у неї чудовий.
П’ять років тому в них з’явився син Вітя. Хлопчик ріс у тій самій однокімнатній квартирі, яку Олександра переписала на доньку перед весіллям. Квартира колись належала її матері, і в сім’ї вони давним-давно вирішили, що це квартира для Єви. Бабуся багато разів про це говорила, і, хоча офіційно документи не оформила, Олександра зробила це сама.
Так у Єви перед самим весіллям з’явилася квартира.
Молоді разом зробили невеликий ремонт. Поклеїли світлі шпалери, пофарбували стелі, поміняли лінолеум на недорогий ламінат, поставили бюджетну кухню. Нічого особливого, зате чисто й охайно. Олександра тоді ще казала:
— Живіть поки тут. Потім, якщо захочете, купіть собі щось більше.
Вона чомусь була певна, що «потім» настане досить швидко.
Але минуло вісім років.
За цей час Микола зробив хорошу кар’єру. Починав звичайним фахівцем, потім став керівником групи, згодом начальником відділу. Нещодавно його призначили заступником директора за одним із напрямів.
Заробляв він тепер справді добре. Тільки квартира залишалася колишньою.
А ось спосіб життя змінився.
Зять з донькою, а потім і з дитиною кілька разів на рік їздили відпочивати. Улітку обов’язково на море, взимку могли з’їздити на кілька днів кудись у цікаве місце. Микола купував нові телефони, годинники, взуття, не економив на одязі. Єві він теж нічого не шкодував. І Віті купували хороші іграшки, велосипед, якісний одяг і взуття.
Економним Миколу назвати було не можна, і саме це дратувало тещу ще сильніше. Бо річ була явно не у відсутності грошей.
— Єво, а ти думала, куди ви ліжечко поставите? – запитала її Олександра.
— Не знаю, мамо. Я бачила, є невеликі приставні ліжечка для малюків. Може, поки таке купимо.
— Ну, це для зовсім маленьких дітей. А далі?
— Мамо, далі буде видно. Ще дожити треба, знаєш.
Олександра важко зітхнула.
— Єво, у вас кімната сімнадцять метрів, і більшою вона не буде. Там шафа, диван, телевізор, Вітине ліжко. Скоро йому стіл треба буде ставити для занять. Через два роки до школи. Де він уроки робитиме?
Донька знизала плечима.
— Мамо, розберемося. Потім подивимося.
Ось це «подивимося» Олександра терпіти не могла.
Вона пройшла до кімнати, оглянулася й уперше побачила квартиру очима доньки. Диван навіть у складеному вигляді займав пристойну її частину, а якщо його розкласти, то й зовсім ставало тісно. Ліворуч за стелажами був Вітин куточок: ліжко, коробки з іграшками, комод із речами. На шафі лежали згорнуті ковдри, бо в самій шафі місця не вистачало.
А на кухні, де вони з Євою пили чай, стояла сушарка з речами.
— Єво, доню, вам потрібна хоча б двокімнатна.
— Ось спасибі, мамо, за пораду. Справді потрібна. Де б її взяти тільки.
— Ну як де? Там же, де й усі беруть. Купити.
— Мамо, ти ж знаєш, що Микола проти іпотеки.
— Нехай купить без неї, раз проти.
Єва усміхнулася.
— Мамо, тут така невдача… Ми не багаті взагалі. Нема в нас таких грошей.
Олександра приблизно прикидала, скільки коштує їхній відпочинок. Бачила в обох нові айфони й ноутбук у Єви. Знала, яку машину зять замовив у салоні.
— Машину ж ви купили якось, – не стрималася вона. – Я подивилася в інтернеті, скільки вона коштує.
— Ну так, – усміхнулася донька. – Коля продав нашу стару «Тойоту»…
— Єво… Ви з Миколою взагалі розумієте, що скоро житимете вчотирьох в однокімнатній?
— Мамо, я розумію.
— Тоді чому ви нічого не робите?
Донька помовчала.
— Я Миколі кажу. Він вважає, що поки можна потерпіти.
— А ти?
— Я не хочу з ним через це сваритися. Він хороший чоловік, мамо.
Олександра важко зітхнула.
Ось це вона розуміла. Єва не була нещасною жінкою. Микола був гарний чоловік. Він працював до пізнього вечора, возився із сином на вихідних, оплачував рахунки, водив родину відпочивати.
Тільки ось із житлом у них було дивно.
Олександра й із зятем спробувала поговорити.
— Колю, я розумію, що ти не хочеш брати іпотеку. Але, може, хоч двокімнатну подивитися?
— Дивився.
— І?
— Хороша двокімнатна зараз коштує величезних грошей.
— Ну, машина твоя теж недешево коштувала! – не стрималася Олександра. – Це при тому, що в тебе була стара, цілком на ходу.
— Олександро Вікторівно, стара машина вже була не дуже зручною. Я тепер багато їжджу в справах. Зустрічі, відрядження. І так, мені важливо виглядати відповідно.
— А дітям важливо, щоб у них була окрема кімната.
— Віті п’ять років. Він поки не дуже розуміє. А друга дитина й зовсім ще не з’явилася. Маленькі діти чудово живуть із батьками в одній кімнаті, завжди так було. Не переживайте на рівному місці, Олександро Вікторівно. Ми самі розберемося.
Ці слова зачепили Олександру. Розберуться вони! Ну так, вони дорослі, це їхня сім’я. Але Єва — її єдина донька. І коли Олександра уявляла, як четверо людей штовхатимуться в одній кімнаті, їй стало млосно.
Вихід вона бачила лише один. У неї самої була хороша двокімнатна. Не розкішна, але простора. Дві ізольовані кімнати, нормальна кухня, два великі балкони. Вона жила сама багато років.
Якщо помінятися, Єва з Миколою й дітьми отримають двокімнатну. Олександра спокійно переїде до їхньої однокімнатної. Їй одній більше й не потрібно. В однокімнатній прибирання менше. Їй не потрібна велика шафа, дві кімнати теж ні до чого. Плюс квартира Єви ближче до її роботи.
Рішення здавалося розумним.
Коли Олександра розповіла доньці, Єва спочатку дивилася на неї.
— Мамо, ти серйозно?
— Абсолютно.
— Ти хочеш віддати нам свою квартиру?
— Не віддати. Помінятися.
— Але навіщо?
— Бо вам тісно.
— А тобі?
— Мені самій двокімнатна навіщо?
Єва похитала головою.
— Коля буде проти.
Олександра відчула роздратування.
— Звісно. Коля завжди проти всіх поліпшень для сім’ї. Я це помітила. Тільки про себе й думає…
Єва відразу насупилася.
— Мамо, не треба.
— А що не треба? Я що, неправду кажу? На все в нього гроші знайшлися. А коли мова заходить про квартиру для сім’ї, раптом заводить розмову про кабалу.
— Він не лише про себе думає, — тихо сказала Єва. — Ти ж сама кажеш, що він на нас не шкодує. Навіщо ти весь час намагаєшся довести, що він поганий чоловік?
Олександра замовкла.
Вона не вважала Миколу поганим. Просто не розуміла його логіки. Їй здавалося: якщо людина справді добре заробляє, у неї двоє дітей і є можливість поліпшити умови, вона має хоча б спробувати це зробити.
— Я не хочу доводити, що він поганий, — нарешті сказала вона. — Я хочу, щоб ви жили нормально.
Єва покрутила в руках чашку.
— А якщо нас влаштовує не зовсім нормально?
— Тебе влаштовує?
Донька не відповіла відразу.
— Мамо, я знаю, що ти хочеш нам добра. Але іноді мені здається, що ти більше переживаєш через нашу квартиру, ніж ми самі.
Ці слова неприємно кольнули.
Бо Олександра й сама іноді ловила себе на тому, що подумки розставляє в чужій квартирі меблі. Ось сюди ліжечко. Ось туди шафу. Вітин стіл — до вікна. Дитячі речі — на верхню полицю. Вона майже прожила за доньку їхні майбутні п’ять років.
Але все одно не могла заспокоїтися. Вирішила обговорити ситуацію з найкращою подругою Тетяною.
— Помінятися квартирами? – здивувалася Тетяна. – Ну, не знаю, Сашо. Мені здається, це погана ідея. Ти віддаєш останнє дорослим працездатним людям. Це ведмежа послуга. Нехай зять твій думає, як поліпшити якість життя сім’ї. І не твоїм коштом…
— Таню, та до чого тут зять. Я хочу доньці допомогти, і внукам…
А як вважаєте ви, це хороша ідея з боку Олександри — помінятися з донькою квартирами? Чи не варто розхолоджувати зятя, нехай сам забезпечує сім’ю житлом, тим паче можливість у нього є, лише бажання нема?