У гамірному цеху панувала особлива злагода, ніби все тут дихало енергією й упевненістю. Десяток верстатів, мов працьовиті бджоли, без перепочинку працювали, виточуючи з металу блискучі завитки стружки, які сипалися в піддони, наче справжні прикраси.
Під фрезами народжувалися гнуті пелюстки, що пізніше прикрашали паркові каруселі й театральні сцени. Назар пройшовся вздовж ряду машин і долонею торкнувся теплого боку найближчого верстата. Усе крутилося, усе приносило прибуток, і від цього ставало спокійно та навіть вільно на душі.
До нього підійшов Артем, витер руки ганчіркою й став поруч, спостерігаючи за рухом каретки.
— Краса! Замовлень нам вистачить на два місяці наперед, — задоволено кивнув він. — Слухай, ти вже говорив із Зоряною?
— Ще ні, — Назар відвів погляд. — Не наважився.
— Не наважився, значить? — Артем невесело усміхнувся. — Ти ж дорослий чоловік, а не хлопчисько з гітарою. Олена чекати не стане, їй двадцять дев’ять, у неї є плани, а не просто забаганка.
— Ти не розумієш. Зволікати — найдорожче задоволення у світі. Якщо вже вирішив, то роби. Моя сестра не з тих, хто роками живе в режимі «складно».
— Сьогодні поговорю, — Назар сказав це твердіше, ніж відчував насправді.
— От і добре. І без зайвих сентиментів, по-чоловічому: сказав, поставив крапку, розійшлися, — Артем ляснув його по плечу й пішов до зварювального поста.
Назар залишився сам серед робітничого шуму. Олена одразу спалахнула в пам’яті яскравим образом: розумна, легка, з гострим розумом та амбіціями, від яких у нього самого ніби ставало більше повітря в легенях. Пів року. Пів року подвійного життя, де одна половина була святом, а друга — тягарем.
А ще була Зоряна. Дружина, з якою він прожив дев’ять років. Жінка, що колись увійшла в його квартиру з однією валізою та старим рюкзаком.
Квартира дісталася йому від покійного батька, а батькові — від діда. Двокімнатна, в хорошому районі, з високими стелями та товстими стінами — справжнє родове гніздо в чотирьох стінах. Зоряна відмивала її, фарбувала, приводила до ладу, але історія цього дому належала його роду, а не її праці.
Він сів у машину й поїхав до матері.
Галина відчинила двері, глянула на сина й одразу зрозуміла — він прийшов не в гості.
— Сідай. Говори, — сказала вона.
— Причина в цього бажання є? — мати сіла навпроти, склавши руки на столі.
— Є. Її звати Олена. Сестра Артема.
— І чи варто це того, щоб викреслити дев’ять років? — вона дивилася на нього без осуду, але й без тепла. — Я у ваше життя жодного разу не втручалася. Ні порадою, ні докором. Дім тримала Зоряна, і тримала добре. Я її люблю по-своєму, тихо.
— Ти вже вирішив, — повторила Галина. — Тоді послухай мене один раз. Зоряна не скандалістка. Вона не буде чіплятися за двері й благати. Вона з тих, хто відповідає один раз, але назавжди.
— Вона звичайна жінка. Поплаче й поїде до подруги.
— Готуйся до облоги, сину, — спокійно сказала мати. — Ти зараз ідеш ламати не дружину. Ти йдеш ламати людину, яка дев’ять років вкладалася. А вкладення мають властивість повертатися. Іноді з відсотками.
— Я на боці здорового глузду. Хоча він, щоправда, рідко буває на твоєму боці.
Назар підвівся, поцілував матір у щоку й вийшов. У під’їзді було прохолодно й гулко, кроки відлунювали луною.
Галина дочекалася, поки в дворі грюкнуть дверцята машини, взяла телефон і набрала невістку.
— Зоряночко, привіт. Я коротко. Сьогодні Назар прийде додому з розмовою. Приготуйся, дівчинко. І не погоджуйся на перше, що почуєш.
— Що сталося? — тривожно запитала Зоряна.
— Він сам скаже. Я в чужі розмови не лізу, але й мовчати не буду, — і Галина вимкнула телефон.
Назар вів машину й думав, що все вийшло навіть непогано. Мати не підтримала його, зате й не стала утримувати. Уже добре.
Зоряна прибрала телефон і сіла на диван, дивлячись на двері. Дзвінок свекрухи був дивний, короткий і дуже чіткий, ніби удар молоточка по склу.
Ключ повернувся в замку. Назар увійшов, зняв черевики, повісив куртку. Вона піднялася йому назустріч.
— Говори, — сказала Зоряна. — Я слухаю. Тягнути не треба.
— Що тобі встигли розповісти? — насторожився він.
— Нічого. Просто в тебе обличчя людини, яка репетирувала промову в ліфті.
Він видихнув. Ну, значить, одразу.
— Ми розлучимося, питання закрите. Іди сама, без сцен і зайвих розмов, — заявив чоловік.
Зоряна постояла кілька секунд, дивлячись на нього так, ніби він сказав це незнайомою мовою. Потім мовчки розвернулася, пішла в кімнату й зачинила за собою двері.
Назар не пішов за нею. Нехай перетравить. Жінці потрібен час, щоб прийняти неминуче, це нормально.
Через годину двері відчинилися. Зоряна вийшла — зібрана, суха, без єдиної червоної жилки в очах.
— Добре, тоді поставлю інше. Ти взагалі в курсі, що у рішень бувають наслідки?
— Я даю тобі тиждень, щоб зібрати речі та з’їхати. Квартира моя, батьківська, дідова.
— Цікава у вас династія, — Зоряна притулилася плечем до одвірка. — Дев’ять років я в цьому гнізді вила, штопала і латала. Пам’ятаєш, як ти шукав себе? Три роки шукав, між іншим, я тобі ліхтариком світила.
— Я не починаю, я підбиваю баланс. Пам’ятаєш, Артем притягнув тобі десь скачані прошивки для верстатів? Криві, косі, з помилками в модулях. Хто їх переглядав по рядках? Хто переписував їх під ваше залізо, щоб каретки не били в упор?
— За подяку в лізинг не заплатиш, — Зоряна ледь помітно всміхнулася, тільки куточками губ. — Офіційна ліцензія у виробника коштує десятки тисяч доларів щороку. Ви ж її так і не купили, правда? Ви взяли мою роботу й назвали це «сімейною підтримкою».
Обличчя Назара почервоніло.
— Ти збираєшся виставити мені за це рахунок? Ми ж разом жили, разом їли, разом відпочивали!
— Ми харчувалися гречкою тоді, коли ти шукав себе. Не треба прикрашати наше меню, — спокійно відповіла вона.
— Ні, — так само спокійно мовила Зоряна. — А ось чому: якщо ти справді вирішив розлучатися, то квартира переходить мені. Дарчою. У нотаріуса.
Назар вибухнув сміхом. Це був злий, нервовий, неприємний сміх.
— Ти взагалі при своєму розумі?! Родове гніздо?! Тобі?! Ти ж прийшла сюди з однією валізою, а в ній — фен і старий светр!
— Зате вийду з документами, — Зоряна стримано кивнула. — Прогрес очевидний, чи не так?
— Та ти ж звичайна хапуга! Я тобі дев’ять років давав дах над головою!
— Дах мені давав бетон. Його ще у сімдесят восьмому році залили, — Зоряна знизала плечима. — Ти був тут таким самим пожильцем, як і я. Подумай до завтрашнього вечора. Це не погроза, а просто крайній термін.
— Уже подумав! — гримнув він, натягуючи черевики. — Ти хоч уявляєш, як це бридко звучить?!
— Бридко звучить фраза «піди без скандалу». Все інше — це вже перемовини.
Назар вийшов, і його сміх ще довго лунав у під’їзді. Тепер він був абсолютно впевнений: правильно робить, позбавляючись цієї жадібної жінки.
Наступного ранку цех гудів, як злагоджений механізм. Десяток верстатів, кожен вартістю майже мільйон доларів, усі — в лізингу. Поручителем за договором виступив Руслан — батько Артема, чоловік із непростим характером і товстим гаманцем. Назар ходив поміж машин і ледь не наспівував від задоволення.
— Ти чого такий сяючий, ніби новенька фреза? — підійшов Артем з планшетом у руці.
— Вона вимагає квартиру, — розвів руками Назар. — Як відступні. Двокімнатну в центрі міста. За те, що прожила там дев’ять років.
Артем аж зігнувся навпіл від сміху.
— Слухай, а губу їй не пропонував закатати? Може, їй ще й цех відписати? І мене на додачу?
Увечері Назар повернувся додому. Зоряна сиділа на дивані, тримаючи телефон на колінах. Ані сліз, ані зібраних валіз у коридорі.
— Твоя відповідь, — промовила вона. — Квартира переходить мені у випадку розлучення?
Назар мовчки склав пальці й підніс їй до обличчя дулю.
— Зрозуміло, — кивнула Зоряна. — Обожнюю візуальне спілкування.
Вона взяла свій телефон і швидко набрала номер. Увімкнула гучний зв’язок.
— Руслане Петровичу, добрий вечір, це Зоряна. Скажіть, будь ласка, верстати по лізингу вже викуплені?
— Зоряночко, привіт, — почувся густий голос Руслана. — Ні, ще десь два роки платити. Тоді вже стануть власністю хлопців.
— А що буде з підприємством, якщо верстати раптом зупиняться? Скажімо, на тиждень?
— Буде справжня катастрофа, — хмикнув Руслан. — Оренда, зарплати, відсотки… Тисяч сто п’ятдесят доларів на день витрат, не менше. Плюс зірвані замовлення і штрафи. А ти чого це питаєш, Зоряно?
— Вивчаю економіку, — відповіла Зоряна. — Дякую, гарного вечора.
Вона вимкнула телефон. Назар стояв, відчуваючи, як по спині повзе холодний струмок. У цифрах він розбирався неглибоко, але ці суми знав напам’ять.
— До чого це було? — тихо запитав він.
— Повторюю питання, — Зоряна подивилася йому в очі. — Квартира відходить мені?
Він не встиг навіть подумати. Рука сама склалася в дулю й знову висунулася вперед.
— Чудово, — промовила Зоряна, щось швидко натиснула на екрані й сховала телефон до кишені.
Її спокій настільки насторожив Назара, що він ледь не замовк.
— Коли збиратимешся? — спитав він.
— Уже зібралася. І вивезла. Ще вдень, — Зоряна підвелася й накинула пальто. — Я знала твою відповідь приблизно з тієї хвилини, як ти скинув черевики вчора ввечері.
Назар видихнув із полегшенням. Треба ж, як гладко все минуло!
— Заяву на розлучення подаси через «Дію». Чекаю, — кинула вона вже біля дверей. — І, Назаре… не метушися першу добу. Це некрасиво.
Двері зачинилися. Він одразу ж подзвонив матері.
— Пішла! Сама! Без жодного скандалу!
— Чудово, — рівно відповіла Галина. — Синочку, купи завтра валер’янку. І щось міцніше, краплі якісь.
— Купи, кажу, — і вона вимкнулася.
Дзвінок пролунав о сьомій двадцять ранку.
— Назаре Сергійовичу, біда! — голос майстра був розгублений. — Верстати не працюють. Усі.
— Що, зовсім? Перезапускали?
— Робив. Двічі. Видає помилку.
Назар сів на ліжку. Сон злетів, ніби його смикнули за край. Помилка 1409 означала лише одне: керуюче програмне забезпечення на верстатах відсутнє.
Через годину він уже був у цеху. Десять машин стояли мертвими брилами, робітники блукали між ними, як люди на пероні після скасування поїздів. Увірвався Артем — блідий, із тремтячою щелепою.
— Хто лазив у керування?! Хто?! — закричав він з порога.
— Ніхто, — майстер підняв руки. — Блок опломбований. Пломби цілі, я перевіряв тричі.
— Пломби цілі, а програм нема! Це як?!
І тут Назара накрило усвідомлення, холодне й повне. Віддалений доступ. Вона сама його колись налаштовувала, щоб не бігати в цех ночами.
— Хто «вона»?! — Артем схопив його за плече. — Твоя?! Це зробила твоя?!
Назар набрав її номер. Довгі гудки, потім її голос — діловий, трохи відсторонений.
— Мені ніколи, я на роботі, — і короткі гудки.
Увесь день вони метушилися. Рахували збитки, дзвонили, писали. Офіційна ліцензія на десять машин коштувала б майже сто тисяч доларів одразу, плюс щорічні платежі. Артем у відчаї витягнув старий завантажений дистрибутив і спробував залити його на один верстат.
Лише за дванадцять хвилин задзвонив телефон. Спокійний голос представника заводу-виробника повідомив, що зафіксовано спробу встановити несанкціоноване програмне забезпечення. Це пряме порушення договору, і всі подальші дії буде передано юридичному відділу.
— Знось це негайно! Негайно знось! — відчайдушно закричав Назар у слухавку.
Того вечора вони знайшли Зоряну в затишному кафе. Вона неквапно вечеряла, смакуючи кожен шматочок, акуратно розрізаючи м’ясо. Двоє чоловіків сіли до її столика без жодного запрошення.
— Ти хоч розумієш, що це вже кримінальна справа? — почав Назар, намагаючись триматися спокійно.
— Пахне тут тільки розмарином, — Зоряна спокійно відклала виделку й подивилася на них. — Хлопці, дозвольте пояснити, щоб ви не витрачали нерви. Прошивки, які ви так поспіхом завантажили, Артем дістав невідомо звідки. У початковому вигляді вони не працювали на жодному вашому верстаті. Це я їх переписала. Мої алгоритми, мої модулі, моя редактура. Це моя інтелектуальна власність.
— Допомога, за яку заплатили? — Зоряна підняла брову, чекаючи відповіді. — Договору немає, оплати немає, авторські права не передані. Я просто забрала результати власної праці. Жодних законних претензій до мене бути не може. А ось до Артема — так, і до тебе, Назаре. З боку виробника.
Артем відкривав і закривав рота, обличчя його стало сірим від страху.
— Ти змія, — видихнув він, ледь стримуючи гнів. — Ти нас усіх підставила!
— Я вас дев’ять років підпирала, — спокійно повернулася Зоряна до вечері, відрізаючи шматочок м’яса. — Чомусь цього ніхто не помічав. А варто було прибрати підпірку — одразу видно, де була опорна стіна.
Раптом задзвонив телефон Артема. На екрані висвітилося ім’я батька, Руслана Ільдаровича. Артем відповів, втягнувши голову в плечі.
— Так, тату… ні… я в курсі… — він кинув швидкий погляд на Зоряну. — Ні, не треба втручатися. Ми самі впораємось.
Він поклав телефон на стіл і втупився в скатертину.
— Розумний хлопчик, — прокоментувала Зоряна, ледь усміхнувшись. — Руслан Ільдарович дуже швидко з’ясував би, звідки у вас взялася та дармова прошивка.
— Це помста за розлучення? — ледь чутно прошепотів Назар.
— Мені абсолютно байдуже, з ким ти спиш, з ким їси й плануєш своє майбутнє, — вона подивилася на нього прямо, без жодних емоцій. — Ти вільна людина, вітаю. Але моя робота має свою ціну. Ти вирішив, що мене можна просто відкинути, як відпрацьований різець, і залишити собі все — стіни, верстати, репутацію. Так не буває. За вхід платять усі, а за вихід — тим паче.
Назар спробував засміятися, але сміх урвався десь на півдорозі.
— Я доїдаю вечерю, — Зоряна обережно промокнула губи серветкою. — Потім я йду. Далі вирішуйте самі. Або ж я дзвоню Руслану Ільдаровичу і детально розповідаю, звідки взялися прошивки на верстатах, за які він поручився.
Артем смикнув Назара за рукав і відтягнув до найближчої колони. Розмова була буремною, слова зривалися на низькі, приглушені тони. Зоряна їх не чула і чути не бажала. У голові Назара невтомно клацав лічильник: сто п’ятдесят тисяч доларів щодня, ліцензія, вартість якої можна прирівняти до ціни квартири, щорічні платежі, штрафи, зірвані контракти…
— Розумна дівчинка, — кивнула Зоряна, допиваючи каву. — Тільки послідовність має бути навпаки. Спочатку квартира, а вже потім верстати. Завтра о дев’ятій ранку у нотаріуса.
О десятій ранку Зоряна тримала в руках дарчу на квартиру та підписану угоду, за якою Назар не претендує на майно дружини під час розлучення. Нотаріус говорила монотонно, буденно, наче просто видавала довідку про погоду.
На вулиці Зоряна дістала телефон, ввела довгий код і натиснула «виконати».
— Година на розгортання, — сказала вона, ні до кого не звертаючись. — Більше мені не дзвоніть. Ніколи.
За годину зателефонував майстер: верстати ожили, усі десять, жодних помилок, лінія запрацювала.
Та добре від цього не стало. Той самий сторонній дистрибутив, який Артем у паніці поспіхом завантажив напередодні, встиг надіслати звіт до головного офісу виробника.
До обіду на електронну пошту прийшов лист: договір лізингу розривається в односторонньому порядку. У ньому були перераховані серійні номери всіх десяти машин. Вимога була чіткою: негайно зупинити обладнання, повернути його постачальнику або сплатити штраф і повну залишкову вартість одноразово.
— Але ж ми видалили! Ми видалили його за двадцять хвилин! — кричав Артем у слухавку, майже благаючи.
— Зафіксовано, — сухо відрізали йому.
Увечері Руслан викликав обох до себе. Розмова йшла жорстко, коротко й без жодних пауз. Він сказав синові, що людина, яка тягне крадене програмне забезпечення на обладнання вартістю в мільйони, не має жодного права називати себе господарем справи. Він дорікнув Назарові, що чоловік, який не зміг по-людськи завершити шлюб, не зможе гідно закінчити й рік свого життя.
— Я поручився своїми грошима та своїм іменем, — підсумував Руслан. — Ім’я ви мені вже зіпсували. Гроші я витягувати не буду. Розсьорбуйте самі.
Назар приїхав додому пізно вночі. Вставив ключ — той не повернувся. Замок був інший.
Він натиснув на дзвінок. Двері відчинилися на ланцюжок, за ними стояла Зоряна.
— Квартира моя, — сказала вона спокійно. — Дарча зареєстрована сьогодні о дев’ятій сорок. За речами приходь завтра з одинадцятої до другої, я все склала.
— Доброї ночі, — і двері зачинилися.
Назар залишився стояти на порожньому сходовому майданчику під тьмяною жовтою лампочкою. Родове гніздо, дідова двокімнатна квартира, ці товсті стіни — усе це тепер було по той бік залізних дверей. Верстати працюють, але користуватися ними не можна.
Штрафи ростуть, замовлення зриваються. Артем звинувачував його в тому, що він не зміг розлучитися, як доросла людина. А Руслан звинувачував сина за крадену прошивку, а обох — за безглузду дурість.
Спускаючись сходами, Назар подумки кляв не себе. Він проклинав її — жінку, яка тепер була господинею в його колишній квартирі, поки сам він стояв на вулиці. Хапуга. Продумана до дрібниць. Дев’ять років удавала свою, а виявилося — просто чекала моменту.
На вулиці, довго простоявши біля машини, він неохоче набрав номер матері.
— Валеріанку купив? — холодно спитала Галина. — Я ж казала.
Назар мовчав. До нього нарешті дійшло, що це було не турботою, а чітким попередженням. Зоряна не пробачить цинічного розлучення, зробленого через плече, ще й із дулею замість розмови.
— Приїжджай, — сказала мати й поклала слухавку.
Назар сів за кермо. Ще день, максимум два — і все рухне: верстати поїдуть, борг залишиться, справа закінчиться. І винен у всьому буде він один.