За десять років в Італії я придбала квартири обом донькам, а тепер у свої шістдесят думаю, де ж мені самій жити, коли повернуся додому.
Я ніколи не уявляла, що на схилі років залишуся без власного куточка. Усе життя трудилася, сама підняла двох дівчат, мала гарну, затишну двокімнатну квартиру на четвертому поверсі з вікнами на старий яблуневий сад. Жили ми скромно, іноді рахували кожну копійку від зарплати до зарплати, зате дружно. А тепер у кожної доньки є окреме просторе житло, а я вже десятий рік мию чужі підлоги, варю чужим людям каву й навіть не знаю, куди мені повертатися.
Коли мої дівчата повиходили заміж, обидві спершу поїхали жити до чоловіків. Старша, Ірина, перебралася до Богдана — у великий будинок його батьків. Молодша, Марічка, оселилася з Сергієм у його діда. Я раптом лишилася сама серед рідних речей. У коридорі більше не стояло зайвого взуття, на плиті не булькотів трилітровий борщ.
Тоді мені було саме п’ятдесят. У заводській конторі, де я працювала з накладними, зарплату видавали зі скрипом, а до пенсії було ще цілих десять років. Грошей ледве вистачало на квартплату й найпростіші продукти. Сиділа я одного вечора над холодним чаєм, дивилася у вікно й думала, що робити далі. Сусідка тітка Надія тоді вже три роки працювала під Неаполем, приїжджала у вишитому пальті, привозила гостинці, казала, що робота важка, але заробити можна. От і я наважилася. Зібрала стару валізу, позичила грошей на дорогу та вирішила їхати на заробітки.
Довго міркувала, що робити з нашою квартирою. Здавати її чужим людям було страшнувато: меблі хоч і старі, але рідні, килими ми самі вибивали, стіни пам’ятали дитячий сміх. Я зателефонувала донькам у неділю, покликала їх на пироги з капустою.
— Дівчата, — кажу, коли налила всім у горнятка чай, — я їду на кілька років. За квартирою треба дивитися, квіти поливати, взимку за опалення платити, щоб труби не перемерзли. Може, хтось із вас захоче тут пожити?
Марічка одразу похитала головою:
— Та в нас у діда й тісно, зате центр поруч, мені до університету дві зупинки пішки. Та й Сергій проти, він звик до свого району.
А от старша, Ірина, аж підскочила на стільці:
— Мамо! Я вже не можу з тією свекрухою жити! Хоч у них і великий будинок, два поверхи, але мені там усе чуже. Вона кожен мій крок контролює: не так білизну розвісила, не так суп посолила, Богданові сорочку не так попрасувала. Ми з Богданом краще переїдемо до твоєї квартири. Комунальні платитимемо вчасно, за всім наглядатимемо, ти навіть не хвилюйся.
— Добре, доню, — зраділа я. — Мені спокійніше буде, що хата не порожня, а під рідним оком.
На тому й домовилися. Ірина з чоловіком перевезли свої коробки вже наступного дня, а за тиждень я сиділа в душному мікроавтобусі, який віз мене через кордон.
Перше моє місце було в маленькому містечку під Болоньєю. Синьйора Тереза була вередлива, з хворими суглобами, постійно кликала мене серед ночі, вимагала то перевернути подушку, то принести теплої води. Мови я не знала, тримала біля ліжка маленький українсько-італійський розмовник, списаний олівцем. Перші місяці я плакала в подушку майже щовечора, поки бабуся засинала під своє улюблене ток-шоу. Спина нила, руки шершали від дезінфекторів, ноги гули, але я щомісяця несла до банку євро, щоб віддати борги за дорогу й хоч трохи відкласти.
Тоді я думала просто: попрацюю років три, максимум чотири, щось назбираю, трохи підтримаю одну доньку, трохи другу, та й повернуся додому. Мені багато не треба було: аби діти стали на ноги, а я вже в теплі та спокої доживатиму віку.
Через рік я заробила собі на першу відпустку. Летіла додому, немов на крилах, везла повні торби: сири, оливкову олію, солодкі панетоне, Ірині гарну куртку, Марічці чобітки. Приїхала на рідну вулицю, піднялася пішки сходами, відчиняю двері своїм ключем — а в хаті порожньо, шпалери у вітальні напівобдерті, плінтуси відірвані.
Ірина вийшла з кімнати, волосся під хусткою, сама вся у вапні.
— О, мамо, приїхала! А ми якраз почали трохи лад наводити.
Ми обнялися, сіли на кухні на старенькі табуретки. Я дивлюся на вікна, а кватирка ледве тримається, протяг гуляє.
— Мамо, — заговорила Ірина другого ж вечора, наливаючи мені суп, — тут усе дуже старе. Треба міняти вікна на металопластикові, робити нову кухню, бо шафки вже перекосилися. Та й комунальні взимку такі дорогі стали, що ми просто не витягуємо. Богдан каже, що треба оформляти субсидію.
— То оформіть, доню, якщо не вистачає.
— Так на кого її оформляти? Квартира ж на тебе записана. А ти за кордоном, треба купу довідок збирати, що ти тут не живеш і доходів не маєш, або навпаки маєш. Богдан ходив у контору, сказали, що найкраще — переписати квартиру на мене. Ми тоді як молода сім’я отримаємо пільги, зможемо взяти кредит на ремонт під малий відсоток. Та й узагалі, мамо, вона ж усе одно колись нам дістанеться, ти ж для нас стараєшся.
Я подивилася на неї. Очі в моєї Ірочки були такі щирі, втомлені. Згадала, як вона малою хворіла на запалення легень, як я сиділа біля її ліжечка ночами й просила Бога тільки про одне — щоб дитина жила. Подумала: а що мені та квартира? Я ж одна, а в них ціле життя попереду. Діти народяться, онуки бігатимуть.
— Добре, Іро. Ходімо до нотаріуса.
Ми оформили договір дарування. Нотаріус, суворий сивий чоловік в окулярах, кілька разів перепитав мене:
— Жінко, ви добре розумієте, що після підписання цього папера ви перестаєте бути власницею житла? Без права на скасування?
— Розумію, — спокійно відповіла я. — Це ж моя рідна донька, не чужа людина.
Ірина тоді так міцно мене обійняла на ґанку, розцілувала в обидві щоки:
— Мамочко, спасибі тобі! Ти в мене найкраща у світі. Тепер тут буде справжнє родинне гніздечко!
Я поїхала назад в Італію зі світлим відчуттям, що зробила добре. Знайшла нову роботу — у Вероні, біля дідуся Джузеппе. Він хоч і ходив повільно з паличкою, але був спокійний, любив слухати радіо й сидіти в саду. Платили трохи краще. Я рахувала кожен цент: хліб купувала ввечері зі знижкою, одяг носила той, що віддавали господарі, каву в барі не пила жодного разу. Усе складала на картку, щоб мати копійку на чорний день.
Минув ще один рік. Перед Великоднем я беру квиток на автобус, телефоную доньці:
— Ірочко, я на свята їду. Спечу пасок, посидимо всі разом.
А вона в слухавці якось розгубилася:
— Мамо… ти тільки не хвилюйся. Ми тут трохи плани змінили. Приїжджай, ми тебе на вокзалі зустрінемо.
Виходжу я з автобуса з двома сумками, дивлюся — стоїть Богдан на старенькій машині. Садить мене, везе не в мій рідний двір, а в новий мікрорайон, де тільки-но здали багатоповерхівки. Заходимо в під’їзд, піднімаємося ліфтом на сьомий поверх. Двері відчиняє Ірина, усміхається, а в очах неспокій.
Квартира велика, простора, пахне свіжою шпаклівкою, але скрізь голий бетон і стоять коробки.
— А де ж наша хата? — питаю тихо, ставлячи сумку на підлогу.
Ірина взяла мене за руку, підвела до вікна, звідки відкривався краєвид на все місто:
— Мамо, ми квартиру продали. Ти тільки вислухай нас і не картай! Там же будинок старий, панелька, труби гнилі, сусіди-алкоголіки поверхом нижче. А тут — новобудова, три кімнати, автономне опалення, два балкони! Ми продали ту двокімнатну, доклали все, що мав Богдан, але нам трохи не вистачило, щоб закрити всю суму забудовнику. Ми залізли в великий борг.
Я стояла посеред того чужого бетону, і мені здавалося, що земля повільно вислизає з-під ніг.
— Як продали?.. Іро, то ж був мій дім. Там твій батько покійний кожну поличку власноруч прибивав. Там ви росли…
— Мамо, ну чого ти тримаєшся за ті старі стіни? — підвищила голос донька, виправдовуючись. — Треба думати про майбутнє! Ми ж для дітей стараємося. Ти ж уже два роки в Італії працюєш, напевно, щось відклала. Допоможи нам закрити цей залишок! А коли повернешся назовсім — житимеш із нами. Дивись, яка велика квартира! Ота окрема кімната біля ванної — вона твоя буде. Ми тобі там гарний диван поставимо, телевізор купимо. Ти ж не чужа, ти наша мама!
Я слухала її швидку, гарячу мову й розуміла, що сперечатися запізно. Квартири, де минула половина мого життя, більше не було. Вона належала іншим людям. А тут стояла моя дитина, плакала, просила допомогти, бо інакше забудовник забере житло через штрафи.
Наступного ранку ми пішли до банку. Я зняла майже двадцять тисяч євро — усе, що заробила за два важкі роки безпросвітної праці, до останнього цента. Віддала Ірині в руки. Вона знову плакала, цілувала мої руки, обіцяла, що все життя мені дякуватиме.
Відпустка промайнула в біганині по будівельних магазинах. Я спала на надувному матраці в кутку порожньої кімнати, а в душі було порожньо й холодно.
За тиждень після мого повернення до Італії задзвонив телефон. Це була Марічка. Голос у молодшої доньки був сухий, тремтів від образи:
— Мамо, привіт. Я все знаю.
— Що ти знаєш, Марічко?
— Ірина похвалилася, які вони хороми купили. І що ти їм усі свої гроші віддала, теж сказала. Мамо, а як же я? Чому Ірині все — і твоя стара квартира, і всі твої євро, а мені нічого? Ми з Сергієм так і поневіряємося по кутках, свекор на нас вовком дивиться, кожну копійку рахуємо. Я що, не твоя донька? Чи ти тільки старшу любиш?
Слова молодшої пекли, як кропива. Я сиділа в маленькій кімнатці біля сплячого дідуся Джузеппе й відчувала, як гарячі сльози котяться щоками.
— Марічко, доню, не кажи так… Я вас однаково люблю. Просто так склалося…
— Склалося?! Ти віддала їй усе, що мала, а мені навіть не сказала! Я думала, у мене є мама, яка однаково любить дітей. А виходить, усе Ірині, бо вона хитріша!
Марічка кинула слухавку. Кілька місяців вона не відповідала на мої повідомлення, не брала трубку. Моє материнське серце розривалося навпіл. Я не могла спати, не могла їсти. Думала: справді, як несправедливо вийшло. Сама своїми руками розділила дітей, образила меншу. Хіба Марічка винна, що Ірина спритніша виявилася?
Тоді я прийняла рішення. Буду працювати, доки не зрівняю цей рахунок. Щоб жодна з моїх дівчат не дорікнула мені, що мати когось обділила.
Після дідуся Джузеппе, який мирно відійшов уві сні через рік, я взяла найважчу роботу, за яку платили більше. Мене найняли до синьйори Карли на околиці Мілана. Старенька мала хворобу Альцгеймера, нікого не впізнавала, могла серед ночі встати й розкидати речі по кімнаті, кричати, кликати маму, плакати.
Це були п’ять років пекла. Я не мала вихідних. Якщо інші заробітчанки по неділях збиралися в парку біля вокзалу, пили каву з пластикових стаканчиків, ділилися новинами, співали українських пісень, то я за ці п’ять років у парку не була жодного разу. Брала підміни, коли колеги їхали додому. Мені пропонували додаткову роботу — поприбирати в сусідній квартирі за двадцять євро — я брала швабру й ішла, навіть коли спина не розгиналася.
Купувала собі найдешевший рис, тушковані боби в бляшанках, варила суп на курячих спинках. Носила старі кросівки, підклеюючи підошву клеєм, бо шкода було віддати сорок євро на нові. Усі думки були лише про одне: назбирати на житло для Марічки, змити з себе ту материнську провину.
Марічка з часом пом’якшала. Коли я почала надсилати їй гроші частинами — спочатку на депозит, потім на рахунок — її голос у слухавці знову став лагідним:
— Мамочко, як твоє здоров’я? Ти там бережи себе, відпочивай хоч трохи. Ми знайшли такий гарний варіант, невелику двокімнатну в тихому районі, там поруч садочок, якщо в нас діти будуть. Трохи ще не вистачає, ти зможеш до літа доскладати?
— Доскладаю, доню. Працюю, все буде добре.
І я доскладала. Через п’ять років каторжної праці ми купили Марічці власну двокімнатну квартиру. Я приїхала на підписання документів на три дні, худа, з темними колами під очима, із сивим пасмом, яке вже не зафарбовувала фарбою з магазину за один євро.
Марічка сяяла. Вона показувала мені світлу кухню, зручну спальню, говорила без упину:
— Мамо, дякую тобі! Ти не уявляєш, яке це щастя — зачинити двері й знати, що це твоє! Ніхто не дорікне, ніхто не вижене. Ти зробила для нас диво!
Ми посиділи в неї, попили чаю з цукерками. А ввечері я пішла ночувати до Ірини.
У Ірини тепер підростав мій онук Назар, йому було вже чотири роки. Коли я зайшла до квартири, у коридорі скрізь лежали дитячі іграшки, самокат, великий візочок. Та окрема кімната біля ванної, яку мені колись обіцяли, тепер була дитячою: на стінах висіли шпалери з ведмедиками, стояло маленьке ліжко-машинка і великий манеж.
— Мамо, роздягайся, — сказала Ірина, забираючи в мене сумку. — Ти переночуєш у залі на дивані, добре? Бо в Назара режим, ми його о дев’ятій вкладаємо, йому потрібен спокій.
— Звісно, доню, — тихо сказала я.
Увечері Богдан прийшов з роботи втомлений, сів перед телевізором, перемикав канали. Розмова за вечерею не клеїлася. Я почувалася гостею, яка порушила звичний плин чужого життя. Назар вередував, Богдан дратувався, Ірина нервувала, що суп охолов.
Я сиділа на краєчку дивана у вітальні й раптом дуже чітко зрозуміла одну річ: це не мій дім. І ніколи моїм не буде. Навіть якщо Ірина з найкращих намірів поставить мені тут ліжко, я все одно залишуся сторонньою людиною, яка дихає чужим повітрям, займає чийсь простір і змушує молодих говорити пошепки на власній кухні.
Уранці я запитала Ірину:
— Доню, а як же тоді, коли я назовсім повернуся? Де мені прихилитися?
Ірина подивилася на мене, на мить відвела очі, а потім швидко сказала:
— Мамо, та знайдеться місце, чого ти переживаєш! Посунемося якось. Назар підросте, у школу піде, щось придумаємо. Або до Марічки поїдеш, у неї ж дітей поки немає, хата вільна. Не пропадеш!
Я нічого не відповіла. Просто тихенько зібрала свою дорожню сумку й поїхала на автобус.
І ось зараз мені скоро шістдесят.
Минуло вже десять років відтоді, як я вперше ступила на італійську землю. Моя молодість лишилася десь там, на грядках і в заводській конторі, а рештки здоров’я — у мильних розчинах, важких матрацах і нічних безсоннях біля чужих немічних старих.
Зараз я доглядаю синьйору Франческу в передмісті Турина. Вона тиха, майже весь день дивиться у вікно на Альпи й плете довгі безкінечні шарфи з білої вовни. У мене є окрема маленька кімнатка під самим дахом, де влітку нестерпно спекотно, а взимку тягне холодом від черепиці.
Щовечора, коли Франческа випиває свої ліки й засинає, я спускаюся на кухню, вмикаю маленьку лампу над столом і кладу перед собою чистий аркуш паперу та олівець.
Я рахую.
Пенсія в Україні в мене буде мізерна, бо останні десять років стажу випали. Італійської пенсії мені не бачити, бо офіційно оформлена я була лише частину часу. Усі мої заощадження після купівлі другої квартири — це кілька тисяч євро, які лежать на картці про всяк випадок, якщо раптом захворію і треба буде лягти до лікарні.
Цін на нерухомість удома я тепер боюся. Навіть маленька однокімнатна «гостинка» на околиці міста коштує стільки, що мені треба стояти біля чужих ліжок ще років шість, а то й сім. Без вихідних, без відпусток, відкладаючи кожен зароблений євро.
А мені вже шістдесят. Болять коліна, крутить суглоби на негоду, вранці важко розігнути пальці. Тиск скаче так, що іноді перед очима все темніє. Чи витримає моє тіло ще сім років цієї праці? Я дивлюся на свої потріскані долоні з набухлими венами й не маю відповіді.
Доньки телефонують щотижня.
— Мамочко, як ти? — щебече Ірина. — Ми Назару новий велосипед купили, влітку збираємося на море. Ти нам передаси того сиру, що минулого разу?
— Мамо, привіт, — дзвонить Марічка. — Ми ремонт у коридорі закінчуємо. Ти не знаєш, які шпалери зараз краще брати — такі, що миються, чи під фарбування? Як заробиш трохи грошей, передай на шматок лінолеуму, бо трохи не розрахували.
Вони не погані дівчата. Вони не жорстокі й не безсердечні. Вони просто виросли з переконанням, що мама — це скеля, яка ніколи не зламається. Що мама — це джерело, яке ніколи не пересохне. Що мама завжди десь там, в Італії, заробить, надішле, допоможе, підтримає. Вони щиро кличуть мене «в гості». Але в гості приїжджають на тиждень, а не жити до самої смерті.
Марічка нещодавно сказала між іншим:
— Мамо, чого ти в тій Італії сидиш? Вертайся вже! Знімеш собі якусь кімнатку в гуртожитку, ми будемо до тебе з онуками приїжджати на вихідні.
Знімати кімнатку в гуртожитку на старість, після того, як заробила на дві повноцінні квартири для дітей…
Образи на доньок я в серці не тримаю. Чесно, не тримаю. Бо ніхто силоміць у мене нічого не відбирав, ніхто за руки не тягнув і ніж до горла не приставляв. Я все віддала сама. З власної волі, з великої материнської сліпоти й безмежної жалості. Мені хотілося, щоб мої донечки не знали тих злиднів, у яких виросла я. Щоб вони почувалися господинями, щоб не терпіли свекрух, щоб їх поважали чоловіки.
Тільки тепер я сиджу в чужому домі, слухаю, як за стіною цокає старовинний італійський годинник, і думаю: чому ми, матері, такі нерозумні? Чому вважаємо, що наша любов вимірюється тим, чи віддамо ми дітям останню сорочку?
І знаєте, якби можна було повернути час назад, у той день, коли мені виповнилося п’ятдесят, я б усе одно поїхала на заробітки. Я б усе одно висилала донькам гроші на свята, передавала передачі, допомагала з онуками. Але ту першу нашу двокімнатну квартиру я б не переписала ні на кого й ні за що у світі. Я б зачинила двері на два замки, сховала ключ у кишеню і знала, що де б я не була, скільки б чужого лиха не побачила, у мене є дім. Місце, де стоїть моє ліжко, де на підвіконні цвіте моя герань, і куди я можу повернутися господинею, а не бідною родичкою, якій шукають вільний куток між дитячим візком і прасувальною дошкою.
Бо дітям ми потрібні сильні, щедрі й здатні давати. А коли сили закінчуються, дуже страшно опинитися між небом і землею, розуміючи, що ти збудувала два чужі гнізда, а сама залишилася просто неба.
Завтра вранці я знову піднімуся о шостій, помию Франческу, зварю їй кашу й піду купувати продукти. Але запитання, що пече мене щоночі, так і лишається без відповіді: чи повинна мати віддавати дітям усе до останньої крихти, чи все ж має право залишити куточок для власної старості? І як тепер бути мені, коли здоров’я на третю квартиру вже немає, а жити приживалкою у власних доньок не дозволяє останок гордості?