«Жінка в п’ятдесят вісім без чоловіка — це неподобство!» — заявила бабуся й узялася за відбір наречених для мами. Першим був нудний цитувальник класиків, а другим водій катафалка з букетом голландських троянд. А тоді на порозі з’явився татусь, який колись утік до молодшої.
Якби мені років десять тому сказали, що у свої сорок я житиму в реаліті-шоу «Чотири покоління жінок під одним дахом» і розбиратиму мамині побачення, я б заблокувала цього провісника скрізь, де тільки могла.
Але маємо те, що маємо.
Спочатку не стало дідуся, і мама забрала до себе бабусю. Потім наш тато вирішив, що сивина в бороді вимагає молодої жінки, та й подався до якоїсь німфи. Мені довелося забрати до себе обох.
А згодом мій чоловік раптово пішов із життя, залишивши мене саму крутитися, мов у центрифузі.
Тепер на мені все: п’ятнадцятирічний син, який застряг у пубертатному періоді, однорічна донечка, яка думає, що котячий лоток це іграшка, мама, для якої я — єдине світло у віконці, та сімдесятивосьмирічна бабуся.
Бабусі нудно. Серіали про поліціянтів закінчилися, тож вона вирішила перекваліфікуватися на сваху.
Оголосила відбір наречених.
Почати вирішила з моєї мами, бо, за її словами, «жінка у п’ятдесят вісім років без чоловіка — це неподобство і нескінченні домашні заготівлі».
Першим кандидатом бабуся виставила Аркадія Петровича. Шістдесят чотири роки, борідка клинцем, пахне старими книжками.
Нудний — як поїздка в задушливому автобусі в липні.
Приходив до нас, сідав на кухні й замість нормального «добрий день» починав цитувати коасиків. Мама від його культурного багажу тихенько гикала в кулак і мріяла провалитися крізь землю.
І, мабуть, провалилася б, якби не похорон якогось далекого родича гостя. Мама пішла туди з ввічливості. А вже біля воріт кладовища на неї чекало особисте прозріння на ім’я Валера.
Валері сорок три. Він водій катафалка. Широкоплечий, із почуттям гумору, загартованим специфікою роботи, та ще й із чорним довгим «Мерседесом».
Коли Аркадій Петрович біля могили затягнув щось про «тлінність буття та вічний спокій», Валера, який саме завантажував вінки, голосно прошепотів мамі:
— Жінко, не слухайте ви цього скорботного пана. Поїхали, я вас до метро з вітерцем підкину. У мене сьогодні на задньому сидінні пасажирів все одно немає. Тиша — ідеальна!
Мама почервоніла, як школярка на дискотeці і погодилася.
Так і почався наш домашній дурдом.
Цілий місяць під нашими вікнами розгорталися баталії.
Аркадій брав маму змором: носив зів’ялі гвоздики й читав лекції про неореалізм.
А от Валера…
О, Валера вміє залицятися з розмахом!
Коли він уперше припаркував свій робочий транспорт просто біля нашого під’їзду, бабусі на лавці дружно перехрестилися й почали гарячково пригадувати, у кого в третьому під’їзді вчора підскочив тиск.
Але Валера з цілком незворушним виглядом відчинив задні дверцята свого розкішного катафалка й дістав звідти… мішок добірної картоплі та величезний оберемок розкішних голландських троянд.
Романтика найвищого ґатунку!
За кілька днів сусідки звикли до машини, страх розвіявся, і тепер вони вже чекали на Валеру, як на рідного. Провожали його поглядами й діловито цікавилися:
— Валерчику, ну як там сьогодні? Яка погода на тому світі?
Валера — чоловік практичний. Він не лише жартував про погоду, а й розетки нам полагодив. А одного разу цілком серйозно запропонував бабусі:
— Антоніно Павлівно, хочете, я вам на дачі паркан із надгробних огорож зроблю? Чистий титан! Сто років не заіржавіє, та ще й гарно буде, із завиточками.
Після цього бабуся три дні пила заспокійливе, але поваги до Валери відчула значно більше.
Щоправда, на кухні вона все одно бурчала:
— Аню, ну несолідно це! Йому сорок три, тобі п’ятдесят вісім! У суспільстві так не заведено! Куди тобі, із молодим чоловіком жити? Люди ж засудять! Скажуть, на молодого зазіхнула! Він твоїй доньці за паспортом більше підходить!
Тут уже я не витримала. Відірвалася від миття дитячих пляшечок і втрутилася:
— Ба, ти серйозно? Яке ще суспільство? Нашому татові за шістдесят, і він спокійнісінько жив із двадцятирічною німфою. Це, виходить, солідно, чоловік другу молодість знайшов? А мамі з нормальним, роботящим чоловіком, який молодший лише на п’ятнадцять років, одразу не можна? Я особисто тільки за! Валера — вогонь! Я б і собі хотіла молодшого. Це зараз у моді!
Бабуся завмерла, намагаючись осмислити, що там тепер у моді, але саме в цей момент наш тато-втікач вирішив тріумфально повернутися до родини.
Німфа, схоже, вичавила з нього всі соки й спустошила кредитки. Тож тато приплентався назад.
Стоїть у передпокої з валізою, увесь пом’ятий, і заводить свою стару платівку:
— Аню, я припустився помилки. Я повернувся до свого коріння. Прийми блудного чоловіка.
Бабуся відразу заметушилася:
— Ой, батько приїхав!
Аркадій Петрович, який саме пив у нас чай, театрально випростався й почав промовляти:
— Чоловіче, ви порушуєте сакральні кордони чужого космосу!
Тато оглянув Аркадія, помітно підбадьорився й рушив до мами напролом:
— Аню, хто це за опудало? Негайно збирай речі цього діда! Я повернувся і займу своє законне місце!
Мама розгубилася. Стоїть, не знає, що й сказати.
І тут я зрозуміла: час викликати важку артилерію.
Відчиняю вікно, визираю у двір, де біля під’їзду курить Валера, і на весь мікрорайон гукаю:
— Валеро! Твій вихід!
За хвилину двері квартири відчинилися так, що мало не злетіли з петель.
Увійшов Валера — у своїй фірмовій шкірянці, майже двометрового зросту, з виразом обличчя людини, яка бачила всяке й не звикла відступати.
Аркадій Петрович миттєво зробив вигляд, що він тут ні до чого, і боком-боком почав зникати в коридорі.
Валера підійшов до тата, подивився на його валізу, потім на нього самого, зітхнув і промовив своїм оксамитовим, трохи моторошним басом:
— Так, громадянине. У мене зараз у машині одне місце якраз вільне. Лягай… тобто сідай, підвезу до вокзалу. Безкоштовно. Але в один бік.
У тата валіза мало не випала з рук.
Він окинув Валеру поглядом, оцінив ширину його плечей, міцніше схопив валізу й так припустив сходами вниз, що тільки п’яти замиготіли.
Мама подивилася на зачинені двері, потім на Валеру, який спокійно підняв татову рукавичку, що впала на підлогу, і викинув її в сміттєпровід.
І тут її як прорвало!
Засміялася так, як давно не сміялася. По-дівочому, щиро, аж до сліз.
Підійшла, обійняла Валеру за шию й сказала:
— Валерко, ти дивак! Поїхали покатаємося.
Бабуся подивилася на все це, махнула рукою й пішла доїдати еклери, які приніс Валера, пробурмотівши:
— Ну гаразд. Зате паркан на дачі буде міцний.
Отакі справи, дівчата!
Моїй мамі п’ятдесят вісім, її чоловікові — сорок три, і вони щасливі.
Ламаємо стереотипи до біса!
А якщо побачите біля мого під’їзду солідний чорний «Мерседес» із довгим кузовом, не лякайтеся.
Це не за кимось із нас приїхали.
Це зять тещу на дачу повіз!