— Мамо, ти справді взяла простий сир замість того, що я просила? — Ірина з невдоволеним обличчям витягла з торби найдешевший брусок сиру. — Богдан таке не їсть. У нього після нього болить шлунок, а йому зараз не можна нервуватися, він переглядає вакансії. І де мої вітаміни? Ти знову не зайшла в аптеку?
Лариса повільно скинула плащ, акуратно повісила його на гачок у коридорі. Роззулася, ногою посунувши великі кросівки Богдана, які знову стояли посеред проходу, ніби їх кинули на ходу.
— Не дійшла, Іро, — спокійно відповіла жінка, прямуючи на кухню. — Твої дорогі комплекси зараз коштують так, що до зарплати мені просто не вистачило б навіть на хліб. І той особливий десертний сир, який так подобається твоєму нареченому, теж лишився в магазині. У гаманці в мене залишилися копійки до кінця тижня, а ще ж треба заплатити за світло.
Із вітальні долинали гучні звуки комп’ютерної гри. Там грали так азартно, що кожен рух супроводжувався вигуками. Богдан шукав роботу саме так: розвалившись на дивані з геймпадом у руках. Йому йшов двадцять перший рік. Ірині було дев’ятнадцять, і вона чекала на дитину. Живота ще не було видно, але донька вже звикла ходити по хаті в широких безрозмірних кофтах хлопця і щоразу скаржитися на втому.
— Ну мамо, це ж не просто примха! — Ірина стала у дверях кухні, схрестивши руки. — Мені фахівець сказав, що ці добавки дуже потрібні. Ти хочеш, щоб у твого майбутнього онука були проблеми зі здоров’ям? І, до речі, ми ж просили купити свіжої курятини або телятини. Богдан каже, що від цих простих напівфабрикатів у нього печія.
Лариса ввімкнула воду, помила руки. Потім дістала з шухляди чистий рушник і ретельно витерла долоні.
— Якщо Богдан хоче телятини чи курятини, він може сам підвестися з дивана, дійти до м’ясного відділу й купити собі те, що вважає за потрібне. За власні гроші.
— Він же в пошуку! — донька одразу підвищила голос. — Ти ж чудово розумієш, які зараз часи. Усюди пропонують мізерні зарплати, а він не для того три роки вчився в коледжі, щоб тепер коробки на складі перекладати. Йому треба час, щоб розібратися в собі, знайти гідне місце. На молодих хлопців не можна так тиснути, від цього руки опускаються.
Лариса нічого не відповіла. Вона відкрила невеликий холодильник, дістала з нього каструлю з супом, звареним напередодні, і поставила її на плиту.
За кілька хвилин на кухні з’явився і сам Богдан. Прийшов, певно, на звук посуду. Високий, у витягнутих на колінах спортивних штанях, він мовчки сів на табурет, навіть не привітавшись із господинею, і підсунув до себе глибоку миску.
— А свіжого багета нема? — запитав він, зневажливо кивнувши на кілька скибок учорашнього білого хліба на тарілці. — Я ж натякав, що люблю хрусткий хліб зранку і до супу.
Лариса вимкнула конфорку. Вона неквапливо повернулася до столу й подивилася прямо в очі молодому чоловікові.
— Отже так, діти, — сказала вона тихо, але настільки твердо, що Богдан мимоволі застиг. — Від завтра ми живемо за іншими правилами.
— Це ще за якими такими правилами? — насторожилася Ірина, роблячи крок уперед.
— За дорослими. Ви вирішили створити власну сім’ю. Ви вирішили залишити цю дитину й жити разом у моїй квартирі. Я погодилася, бо ти моя донька. Але утримувати двох дорослих людей, які мають руки й ноги, я більше не можу. У мене на це немає ані грошей, ані бажання. Від завтра я купую їжу тільки для себе. Рахунки за житло ділимо порівну на всіх. Якщо ти, Іро, хочеш жити спокійно, нехай твій майбутній чоловік іде на заробітки. Куди завгодно — на пошту, в доставку, на будівництво. Якщо не хоче він, тоді думатимеш ти, де брати гроші на життя.
— Ти взагалі при тямі? — Ірина образливо відсахнулася. — Я ж при надії. Мені не можна перевтомлюватися.
— Це очікування дитини, а не тяжка хвороба, — рівним тоном заперечила Лариса. — А Богдан у нас взагалі молодий і повний сил. Моя безкоштовна їдальня закрилася.
Жінка налила собі невелику порцію супу, взяла шматок хліба й пішла до своєї кімнати, залишивши молодих сам на сам із порожнім столом.
Вона зовсім не жартувала. Наступного дня після довгої зміни Лариса навмисно зайшла до найближчого магазину й купила лише трохи гречки, маленький шматочок сиру, один йогурт і яблуко. Рівно стільки, скільки потрібно одній людині на скромну вечерю й сніданок.
Коли вона переступила поріг своєї квартири, всередині стояла тиша. Зазирнувши на кухню, вона побачила порожній холодильник. Усе, що лишалося від учора — рештки простої ковбаси, вчорашній суп, навіть шматочок масла — зникло без сліду. У мийці височіла гора брудного посуду. Ніхто навіть не подумав сполоснути тарілки після себе.
Лариса спокійно зварила собі трохи крупи, поїла свою порцію й вимила за собою чашку та ложку. Ірина весь цей час сиділа у вітальні й демонстративно зітхала. Богдан продовжував перемагати віртуальних суперників на екрані.
Близько восьмої вечора хлопець нарешті зголоднів. Він вийшов на кухню, довго смикав дверцята порожнього холодильника, шарудів порожніми пакетами в шафках, а потім гукнув через коридор:
— Ларисо Петрівно, а вечеряти будемо? Ви що, нічого їстівного не принесли?
— Усе, що потрібно для життя, є в магазинах, Богдане, — озвалася жінка зі своєї кімнати.
— Тобто як? Ви взагалі нічого не приготували? А нам що робити?
— Купувати їжу за свої гроші й готувати те, що вам подобається.
Богдан підійшов до дверей її спальні, сперся на одвірок і з явним обуренням сказав:
— Це що, якийсь жарт? Ірина ж при надії. Вона повинна нормально харчуватися, їсти свіжі страви, білки, вітаміни.
— Цілком з тобою згодна, — Лариса навіть не підвела очей від монітора робочого комп’ютера, де заповнювала місячні звіти. — Вона носить твою дитину. Ти голова вашої маленької сім’ї. От і подбай про вечерю для своєї жінки. Магазин за рогом працює до пізнього вечора.
Хлопець невдоволено буркнув щось собі під ніс, голосно грюкнув дверима й пішов до Ірини. За мить із їхньої кімнати долинули доньчині сльози. Вона плакала, казала, що рідна мати виявилася абсолютно байдужою і що її хочуть лишити без шматка хліба.
Лариса сиділа на краєчку ліжка, відчуваючи, як у грудях неприємно щемить від жалю. Їй страшенно хотілося встати, підійти, обійняти доньку, збігати до супермаркету, накупити свіжих продуктів і насмажити їм домашніх котлет. Так, як вона робила все життя, відколи сама виховувала Ірину. Але перед очима стояли її власні черевики, які давно просили ремонту, бо всі заощадження вона витрачала на забаганки доньки та її кавалера. І ще згадалася вчорашня розмова Богдана з приятелем, коли той сміявся в телефон і хвалився, що «теща все одно все купить, бо куди вона подінеться».
Лариса лишилася на місці. Вона не зрушила й на крок.
Наступного дня донька взагалі перестала з нею вітатися. Вранці Лариса помітила, як Ірина нишком рилася в кухонних шафах у пошуках хоч якогось забутого сухого печива, щоб заглушити голод. Богдан спав майже до третьої години дня і навіть не збирався вставати.
Увечері Лариса принесла додому одну готову порцію з кулінарії — шматочок запеченої риби та трохи пюре. Вона розігріла страву, швидко повечеряла й ретельно прибрала стіл.
Ірина стояла поруч, тримаючись за стіну й дивлячись на тарілку важким поглядом.
— Ми сьогодні цілий день їли звичайні порожні макарони без нічого, — глухо сказала донька. — Богдан позичив у знайомого кілька дрібних купюр. Більше ніхто позичати не хоче.
— Так буває, коли не повертаєш борги, — спокійно зауважила мати. — Але макарони теж колись закінчаться. Що твій наречений планує робити далі?
— Він розсилає анкети через інтернет!
— На пошті біля нашого будинку висить оголошення, що терміново шукають працівників для сортування посилок. Беруть без досвіду, виплати щотижня.
— Він не піде тягати важкі ящики, наче якась людина без освіти! У нього ж є диплом молодшого спеціаліста!
— Тоді нехай сидить голодним поруч зі своїм дипломом. Це його вибір.
На третій день мовчазного протистояння в квартирі пролунав дзвінок. На екрані телефону Лариси висвітився номер матері Богдана. Світлана Петрівна жила в іншому районі міста, працювала в державній установі й у своєму єдиному синові не бачила жодного недоліку.
— Доброго дня, Ларисо, — голос свахи був напружений і холодний. — Мені тут син подзвонив, дуже засмучений. Каже, ви молодим навіть крупи не лишаєте. Що це за виховання? Дівчина в такому стані, а ви рахуєте кожну скибку хліба?
Лариса щільно зачинила кухонні двері, щоб розмова не лунала по всій оселі.
— Доброго дня, Світлано. Я нічого не рахую. Я просто перестала годувати твого сина власним коштом. Йому йде третій десяток. Він сидить у моїй квартирі, користується водою, газом, інтернетом, грає з ранку до вечора і не зробив жодної спроби заробити хоча б на власний обід.
— У дитини зараз складний період! — обурилася Світлана Петрівна. — Він шукає своє покликання. Хлопцеві потрібні підтримка і добре слово, а ви влаштовуєте йому перевірки. Ірина ж ваша рідна дитина, невже вам зовсім не шкода власної доньки?
— Дуже шкода. Саме тому я хочу, щоб поруч із нею був відповідальний чоловік, здатний принести в дім пачку підгузків, а не доросла дитина, яку треба доглядати самій. Якщо тобі так шкода сина — двері відчинені. Забирай їх обох до себе. Годуй, готуй свіжі страви, оплачуй їхні потреби. Я не тримаю. Допомогти зібрати сумки?
На тому кінці дроту настала довга пауза. Світлана Петрівна жила у невеликій квартирі разом зі своїм новим супутником життя, і поява там вагітної дівчини та безробітного сина аж ніяк не входила в її плани на спокійний відпочинок.
— Ти просто безсердечна, — кинула вона в слухавку і поспіхом вимкнула зв’язок.
Четвертий день виявився вирішальним.
Лариса поверталася додому з роботи втомлена. У сумці знову лежав маленький контейнер із простим салатом, куплений дорогою. Вона піднялася сходами, відчинила замок і відразу зрозуміла, що в оселі щось змінилося. Було якось неприродно тихо.
У передпокої не було масивних кросівок Богдана. Зникла його велика спортивна сумка, яка зазвичай валялася під вішалкою.
У кімнаті доньки горіло тьмяне світло. Ірина сиділа на краю ліжка, підібгавши ноги, обнявши подушку й дивлячись у порожнечу перед собою. Очі в неї були сухі, але обличчя виглядало сірим і виснаженим.
На полиці біля телевізора більше не блимала синіми вогниками ігрова приставка.
— Що сталося? — запитала Лариса, зупинившись біля дверей.
Ірина навіть не повернула голови, лише ледь здригнулася.
Лариса пройшла на кухню. На столі, просто посередині, лежав аркуш, вирваний зі звичайного зошита в клітинку. Нерівним, поспішним почерком Богдана там було написано кілька рядків. Він писав, що більше не може бути там, де його не поважають і не цінують його внутрішній світ. Що йому потрібні умови для розвитку, а не докори за кожну ложку каші. Що він повертається до матері, де його розуміють, а Ірина сама має вирішити, хто для неї важливіший — майбутній чоловік чи владна мати, яка псує всім життя.
Лариса спокійно прочитала записку, склала папірець удвоє і викинула в смітник.
Потім вона глянула на свій самотній пластиковий контейнер із вечерею і сховала його в холодильник. Мовчки повернулася в коридор, накинула пальто і знову вийшла надвір.
Її не було десь пів години. Повернулася вона з важкими пакунками. На кухонному столі з’явилися свіжа домашня птиця, картопля, свіжа морква, пучок петрушки й великий круглий хліб, від якого ще йшов теплий запах пекарні.
Лариса спритно взялася до роботи. Закипіла вода, по кухні поплив ароматний, давно забутий запах справжнього наваристого бульйону з кропом і лавровим листом. Жінка начистила картоплі, зварила ситний суп, підсушила на сковороді кілька скибок хліба.
Вона налила повну глибоку тарілку гарячої страви, поклала щедрий шматок м’яса й віднесла все це до кімнати доньки. Поставила на тумбочку біля ліжка.
— Повечеряй, — сказала коротко.
Ірина відсунулася до самої стіни, заплющивши очі.
— Я нічого не хочу. Ти ж цього й хотіла? Ти просто виставила його за двері. Ти зруйнувала моє майбутнє.
— Твоє майбутнє розсипалося тільки тому, що в холодильнику скінчилася безкоштовна їжа, доню, — спокійно сказала Лариса, сідаючи на край стільця. — Якщо чоловік збирає речі й тікає на четвертий день тільки через те, що його попросили заробити собі на обід, залишивши тебе одну в такому стані, — це не чоловік. Це звичайний любитель легкого життя. Він зрозумів, що тут йому не світить безтурботно спати до обіду, і повернувся туди, де йому знову все принесуть на тарілочці. Поїж супу, поки він теплий. Тобі потрібні сили.
Лариса підвелася й вийшла, причинивши двері. Вона не стала вмовляти доньку чи гладити її по плечу. Зайва жалість зараз лише заважала б дівчині тверезо побачити те, що сталося.
За якийсь час із кімнати долинув ледь чутний дзенькіт ложки об край тарілки.
Минали тижні. Ірина спершу ходила по квартирі мовчазна, ніби тінь. Вона не випускала з рук телефон, постійно перевіряла повідомлення, чекала, що екран засвітиться знайомим іменем. Але з того боку стояла тиша. Жодного слова, жодного запитання про те, як вона почувається чи як розвивається дитина.
Одного дня Ірина не витримала й поїхала до нього сама. Її не було кілька годин. Повернулася вона з опущеними плечима, тихо роздяглася в коридорі, лягла на ліжко й відвернулася до стіни. Лариса ні про що не питала. Вона лише бачила, що сліз більше не було — лишилося тільки доросле, тверезе розуміння реальності.
Поступово щоденне життя почало налагоджуватися. У домі знову запанував спокій. Лариса готувала прості домашні обіди, купувала потрібні сезонні фрукти, допомагала доньці з оформленням усіх документів.
Ближче до пологів Ірина сама підійшла до матері з проханням. Вона знайшла короткі онлайн-курси для початківців із обробки цифрових даних та роботи з клієнтськими базами. Сказала, що хоче навчитися хоч якоїсь простої справи, яку можна робити вдома за комп’ютером, поки малюк спатиме. Лариса без вагань оплатила це навчання зі своїх відкладених грошей.
Богдан з’явився лише раз — через пів року, коли настав час забирати Ірину з немовлям із пологового будинку.
Він прийшов сам, без матері. Світлана Петрівна передала вітання через повідомлення, пославшись на погане самопочуття через погоду. Сам молодий батько виглядав пом’ятим, тримав у руках одну бліду хризантему в целофані та крихітну пластмасову брязкальце сумнівної якості.
Він швидко попросив когось із присутніх зробити кілька фото на свій телефон, де він тримає конверт із дитиною на тлі входу до лікарні. Одразу ж завантажив знімок на свою сторінку в мережі з гучним підписом про продовження роду і справжню чоловічу гордість, а потім поспіхом передав малюка назад Ірині.
— Ну, ви тримайтеся тут, — сказав він, ховаючи змерзлі руки в кишені тонкої куртки. — Я зараз якраз розглядаю кілька цікавих пропозицій, шукаю щось справді варте уваги, не хочеться розмінюватися на дрібниці. З підтримкою поки що доведеться зачекати, сама розумієш, яка зараз ситуація в країні.
Ірина дивилася на нього уважно й спокійно. У її погляді не лишилося ні образи, ні колишнього захоплення. Була тільки тиха, холодна втома дорослої людини, яка нарешті побачила все таким, як воно є насправді.
— Іди собі, Богдане, — тихо й виразно сказала вона. Її голос у ту мить дивовижно нагадував голос матері. — Іди й шукай себе далі.
Хлопець помітно з полегшенням зітхнув, незграбно кивнув, розвернувся і швидким кроком пішов до зупинки, навіть не озирнувшись.
Минуло ще кілька місяців.
Одного вечора, коли малюк нарешті заснув у своєму ліжечку після купання, Лариса сиділа на кухні й пила теплий чай. День видався довгим, ноги гуділи, але на душі було спокійно.
Ірина тихо зайшла на кухню, тримаючи в руці увімкнений пристрій, що передавав звуки з дитячої кімнати, і присіла на вільний стілець навпроти матері.
На столі стояла невеличка тарілка з нарізаним звичайним твердим сиром — тим самим, найпростішим, який завжди купувала Лариса. Ірина взяла один шматочок і повільно з’їла його.
— Мамо, — тихо покликала вона, дивлячись на край столу.
— Що, Іро?
— Знаєш, я сьогодні згадувала той день біля пологового. Коли він стояв із тим дешевим брязкальцем і думав тільки про те, як виставити гарне фото в мережу. І раптом уявила: а що було б, якби ти тоді, пів року тому, не перестала наповнювати холодильник? Якби ти мовчки тягнула нас усіх на собі, терпіла й шкодувала мене?
Ірина на мить замовкла, збираючись із думками.
— Він би так і лежав на тому дивані з грою. А я б бігала навколо нього, готувала йому обіди й вірила в казки про те, який він талановитий і як його ніхто не розуміє. І дитина росла б у всьому цьому безладі, дивлячись перед собою на такий приклад.
Лариса зробила ковток чаю, відчуваючи, як у кімнаті стає затишно від цих простих слів.
— Дякую тобі, мамо, — донька нарешті підвела погляд. Очі в неї блищали, але то були сльози полегшення. — Дякую, що ти тоді знайшла в собі сили не потурати моїм капризам. Мені було дуже боляче й прикро. Але якби не твій вчинок, я б ніколи не подорослішала.
Лариса лагідно торкнулася руки доньки. Вона не стала розповідати, як важко їй самій дісталися ті чотири дні порожнього холодильника. Як вона ночами не спала, боячись, що донька замкнеться в собі й затаїть образу на все життя.
Усе це тепер лишилося позаду.
— Пригощайся сиром, — просто сказала вона, підсуваючи тарілку ближче до доньки. — Тобі завтра зранку сідати за перші робочі завдання. Треба набратися сил і відпочити. А з малим я побуду, у мене якраз вільні пів дня.
Ірина щиро всміхнулася, взяла ще один шматочок і кивнула.
У квартирі було затишно, тихо й надійно. Більше ніхто не вимагав до себе особливого ставлення за чужий рахунок і не шукав виправдань власній ліні. Починалося справжнє, доросле й гідне життя.