— Дружино, тут я головний! Мама поживе в нас, і це вже вирішено, а твою швейну машинку перенесемо в комору, — кинув Мирон просто з порога, ставлячи на килимок велику картату сумку.
Я стояла в передпокої з голкою в руці й дивилася на свого чоловіка так, ніби він щойно оголосив про приліт інопланетян. За його спиною мнулися ще двоє: свекруха, Ганна Степанівна, яка міцно притискала до грудей горщик із кучерявим вазоном, і свекор, Пилип Петрович. У руках у свекра була ще одна торба, з якої зрадницьки стирчав новенький сорговий віник.
Я перевела погляд на свекра. Той ледь помітно моргнув, а я тільки ледве ворухнула губами:
— Попався.
Пилип Петрович тихо кашлянув у кулак і опустив очі. У нас із ним уже була таємна домовленість ще з учорашнього вечора. Тоді він подзвонив мені пошепки з літньої кухні й зізнався, що майже сорок років прожив із жінкою, яка бере все на себе і нікому не дає навіть ложку помити, а тепер раптом образилася на весь білий світ.
— Маріє, прийми її на кілька днів, — учора просив свекор. — Тільки благаю: не крутися біля неї. Не роби так, як я всі ці роки робив. Я вдома сам спробую якось давати раду, а вона хай побачить, що світ не впаде, якщо хоч день руки складе. Бо вона ж щодня каже, що поїде від мене, а я боюся, що колись візьме та й справді не повернеться.
Я тоді погодилася лише на одну умову: свекруха не перетвориться в нашій квартирі на куховарку для мого чоловіка. Бо мій Мирон чомусь щиро вірив, що чисті шкарпетки самі з’являються в шухляді, а суп вариться силою святого духа, поки він дивиться новини.
— Машинку ми нікуди не прибиратимемо, — спокійно сказала я чоловікові. — У мене термінове замовлення, люди чекають на весільний рушник і дві сорочки. Ганні Степанівні постелимо у вітальні на дивані. І одразу домовимося на березі: прислуги в цьому домі немає, кожен дорослий сам прибирає за собою.
— А мені й не треба, щоб біля мене бігали, — образливо підібгала губи Ганна Степанівна. — Я від твого батька поїхала світом нудити, а не в наймички до дітей найматися. А віник, Пилипе, нащо ти притяг? У людей свій є.
Свекор ніяково засунув віник глибше в торбу, а Мирон уперше за весь вечір розгубився і не знайшов, що відповісти.
А почалося все минулої неділі в батьківській хаті. Ганна Степанівна пішла на посиденьки до сусідки, а коли повернулася додому, застала дивну картину. Пилип Петрович сам начистив баняк картоплі, зварив її, старанно вимив підлогу і записався на суботні заняття з різьблення по дереву в сільському клубі. Сам. Ні в кого не питав і ні з ким не радився.
Для Ганни Степанівни це стало справжнім потрясінням.
— Він усе життя перепитував у мене, де лежать його окуляри й чи посолений борщ! — бідкалася вона мені на кухні, поки ми розбирали її пакунки. — А тут картоплю зварив. Ще й каже: «У суботу не вари обід, я матиму свої справи в клубі». Свої справи в нього, розумієш, Маріє! Без мого дозволу!
У її великій валізі були три ситцеві халати, вовняні шкарпетки, баночка домашнього хріну й груба синя тека з паперами, яку свекруха швиденько сховала під диванну подушку, щоб ніхто не бачив.
— Мамо, живи скільки хочеш, — радісно щебетав Мирон, сьорбаючи чай. — Нарешті вдома пахнутиме свіжими пирогами, а не нитками з Маріїної майстерні. Бо ми вже й забули, коли нормальні домашні голубці їли, усе з кулінарії та з кулінарії.
Свекруха повільно поставила чашку на стіл і зміряла сина важким поглядом:
— Пирогів захотів? То завтра візьмеш торбу, підеш на базар, купиш борошна, сиру, яєць. А тоді прийдеш і покажеш, де в цій хаті каструлі стоять. Бо я не варити зібралася, а просто глянути, чи вони тут узагалі є.
До вечора з’ясувалося, що каструлі є, але Мирон поняття не мав, де до них кришки. Наш сімейний устрій свекруха розібрала по кісточках за один вечір.
Ранок почався з переполоху. Зазвичай я прокидалася раніше, ставила телефон чоловіка на зарядку, варила каву й кілька разів кликала його до сніданку. Але цього разу мені треба було ще вдосвіта з’їздити на гуртовий склад по тканину та фурнітуру для суконь.
Мирон вискочив зі спальні з перекошеним обличчям о пів на восьму.
— Мамо! Чого ти мене не розбудила? Я ж на зміну спізнююся, мене начальник на шматки розірве!
Ганна Степанівна сиділа за столом в окулярах і спокійно читала районну газету:
— А я на твоєму заводі начальницею не працюю і трудову книжку туди не носила. Годинник у тебе в телефоні, синку, він для того й пищить. Хліб у хлібниці, масло на полиці. Якщо хочеш бурчати, то бурчи вже дорогою до маршрутки, бо запізнишся остаточно.
Опівдні Мирон подзвонив мені на роботу й сердито випалив у слухавку:
— Ви що там, змову проти мене влаштували? Мати поводиться так, ніби я їй чужий, навіть чаю не налила!
— Дорослий чоловік цілком здатен налити собі води сам, — спокійно відповіла я. — Увечері поговоримо, мені треба здати шість замовлень до кінця дня.
Коли я повернулася додому з великим пакунком полотна, на дверцятах холодильника на магнітику висів аркуш у клітинку.
Зверху великими літерами було написано: «ЧЕРГУВАННЯ». Понеділок — Мирон. Вівторок — Марія. Середа — Мирон.
Поруч свекруха синім фломастером намалювала смішного чоловічка з ополоником, який дивовижно нагадував нашого Мирона, коли той ображається.
— А ви, мамо? — здивовано запитав Мирон, повертаючись зі зміни й розглядаючи графік.
— А я поживу, — спокійно відказала Ганна Степанівна, склавши руки на грудях. — Я вперше за все життя спробую просто посидіти на дивані й подивитися у вікно. Якщо мені стане сумно, запишете мене на четвер. Але тільки на четвер.
Мирон насупився. Йому такий поворот зовсім не сподобався.
— Я цілий день важко працюю, кручу гайки й втомлююся, — підвищив він голос. — Я додому приходжу відпочивати, а не ставати до плити на другу зміну! Мені родина потрібна, а не казарма з розкладом!
Я не витримала:
— А я, по-твоєму, цілими днями просто байдикую? Тобі не здається, що шиття — це така сама робота, яка приносить у нашу родину гроші? Ти привів маму, не спитавши мене, планував викинути мою машинку, а тепер злитьсяш, бо виявилося, що вечерю треба готувати самому. Зізнайся чесно: ти хотів маму бачити чи шукав безкоштовну помічницю, щоб самому пальцем не поворухнути?
Мирон відкрив рота, але нічого сказати не зміг.
Свекруха повільно підійшла до холодильника, зняла свій папірець, акуратно склала його вчетверо й поклала до кишені халата.
— Завтра вранці я піду у справах. До вечора не чекайте, — сказала вона дуже тихо і рівно. — А якщо вам у домі конче потрібна хатня робітниця, то збирайте гроші й наймайте людину. Тільки не думайте, що рідна мама чи дружина зобов’язані класти своє життя під ваші ноги.
Наступного ранку вона постукала до моєї кімнати, коли я вже складала нитки:
— Маріє, ти ж їдеш до будинку культури? Візьми мене з собою.
Я здивувалася, але кивнула. У місцевому будинку культури якраз організували благодійний ярмарок взаємодопомоги: люди приносили старий теплий одяг, обмінювалися дитячими речами, а я пообіцяла кілька годин посидіти з машинкою і безкоштовно полагодити застібки та підшити пальта для самотніх стареньких.
Біля входу нас зустріла чимала юрба. Хтось тримав порвану куртку, хтось — шкільний рюкзак без лямки, а один дідусь приніс стару парасольку, у якої повилазили дроти.
Я вже приготувалася до важкого дня, коли Ганна Степанівна раптом узяла зі столу папір і голосно промовила:
— Так, шановні, стаємо в чергу й не галасуємо. Хто на лагодження блискавок — праворуч. Хто міняти одяг — ліворуч. Парасольки не беремо, бо ми тут швачки, а не чарівники. Маріє, на отих двох пальтах треба тільки бігунки замінити, бери їх першими, це за п’ять хвилин робиться.
За десять хвилин у коридорі панував ідеальний лад.
Свекруха командувала так упевнено і з такою щирою усмішкою, що люди беззаперечно її слухалися. Вона жартувала з бабусями, підбадьорювала жінок, а коли хтось приніс чай, вона сама хотіла схопити порожні горнятка, щоб помити, але раптом зупинилася і гукнула місцевого хлопчину:
— Ану, козаче, допоможи жінкам, занеси посуд до умивальника. Бачиш же, ми працюємо.
Хлопець слухняно забрав склянки, а Ганна Степанівна підморгнула мені:
— Бачила? І світ не перевернувся, і корона з нього не впала.
Опівдні біля дверей з’явився Пилип Петрович.
Він ніс у руках дві гладенькі дерев’яні полички-сушарки для взуття, зроблені акуратно, з проміжками для повітря, щоб мокрі черевики швидше висихали біля порога. Це була його перша самостійна робота з майстерні.
Свекруха побачила чоловіка і вмить перестала посміхатися:
— Ти дивися, який майстер знайшовся! Чужим людям полички стругає, а вдома сорок літ не міг гачка у ванній прибити, поки десять разів не нагримаєш!
Пилип Петрович поставив сушарки на підлогу, зітхнув і сів на вільний стілець:
— Не прибивав не тому, що не вмів, Раю. А тому, що знав: ти побурчиш, покличеш сусіда або сама за молоток ухопишся. Мені так зручно було. А потім ти сказала, що без тебе я пропаду і з голоду помру. От я й вирішив перевірити, чи це правда.
— І як, перевірив? — уже м’якше запитала вона.
— Картоплю вперше переварив на кашу. Підлогу вимив водою, якою колеса обмивав, довелося перемивати. Але на суботу знову піду в майстерню. Бо я хочу, щоб ми з тобою людьми були, а не начальником і підлеглим.
Ганна Степанівна відвернулася до вікна, але я помітила, як у неї здригнулися плечі. Мені стало шкода обох: вони стільки років прожили разом за звичкою, навіть не помічаючи, як один тягне все на собі, а інший тихенько ховається в тінь.
У цей момент двері гучно рипнули, і на порозі з’явився Мирон.
Він приїхав машиною, щоб забрати мене додому, але, побачивши батька з поличками і матір серед коробок із одягом, насупився ще дужче:
— Ви що, всі змовилися? Може, досить уже цієї вистави на людях? Мамо, збирайся, поїхали додому, годі людям голову морочити!
Ганна Степанівна аж підвелася:
— Я сама знаю, куди мені їхати! А ти, сину, спочатку навчися дружину поважати, а потім уже матерями командувати. Мені сьогодні вперше за довгі роки дихати легко, бо я роблю те, що хочу, а не те, що від мене вимагають!
Мирон хотів щось заперечити, але вперед вийшов батько. Він нічого не кричав, просто дістав із кишені стару хустку й простягнув дружині:
— Накинь на плечі, Раїсо, надворі сиро. Тобі не можна застуджуватися, у тебе ж після ярмарку репетиція.
Свекруха завмерла й подивилася на чоловіка широко розплющеними очима:
— Звідки ти знаєш?
Вона повільно витягла з сумочки ту саму синю теку, яку ховала в нас удома. Там лежали нотні аркуші, списані простим олівцем, і запрошення на виступ хору ветеранів у сусіднє містечко.
— Я вже майже рік туди тихцем ходжу, — зізналася вона, опустивши голову. — Ти думав, я щочетверга до поліклініки їжджу тиск міряти. А Мирон взагалі ніколи не цікавився, куди я йду. Я поспівую сорок хвилин і біжу на автобус, бо ж треба вам вечерю з трьох страв зварити…
Пилип Петрович витягнув із піджака зім’ятий папірець:
— Мені ваша керівниця сама дзвонила, питала, чи прийду послухати. Я сказав, що обов’язково прийду. Тільки боявся, що ти знову все скасуєш, бо треба буде мені сорочку прасувати.
На звороті запрошення олівцем було виведено великими літерами: «НЕ ЗАБУТИ КВІТИ».
Ганна Степанівна спершу сердито шморгнула носом, а потім тихо засміялася крізь сльози.
Мирон дивився на матір і батька так, ніби бачив їх уперше в житті. Він повільно підійшов до моєї валізки зі швейними інструментами, обережно взяв її за ручку і тихо запитав у мене:
— Дозволиш допомогти донести?
Я тільки кивнула.
Увечері свекруха сказала, що переночує в подруги з хору, а додому повернеться після суботнього концерту. Свекор не сперечався і не вмовляв. Тільки уточнив, о котрій годині починається виступ.
Вдома Мирон уперше сам зайшов на кухню. Сам почистив картоплю, дістав фарш і засмажив котлети. Щоправда, одна котлета впала на підлогу. Він підняв її, зітхнув і викинув у відро для сміття, хоча наш рудий кіт дуже сподівався на інший розвиток подій.
Коли ми сіли вечеряти, Мирон сам розклав їжу по тарілках.
— Маріє, — сказав він, не підводячи очей. — Я зрозумів, що жив як пан на всьому готовому. Не обіцяю, що завтра стану ідеальним, але більше ніколи не скажу, що твоя праця менш важлива за мою. Скажи, що треба допомогти на вихідних?
Я посміхнулася і подала йому чистий рушник:
— Помий посуд після вечері. А про вихідні поговоримо, коли на столі буде чисто.
У суботу ми сиділи в переповненому залі будинку культури: я, Мирон і Пилип Петрович. Свекор тримав на колінах такий величезний букет осінніх хризантем, що за ним ледь було видно його голову.
Коли на сцену вийшов хор і Ганна Степанівна заспівала старовинну народну пісню чистим, сильним голосом, вона раптом помітила нас у третьому ряду. На мить збилася, але одразу вирівняла голос і заспівала так, що в залі затихли навіть діти.
Повертаючись додому в машині, Мирон запитав:
— Маріє, а що ти тоді на порозі батькові шепнула, коли вони з сумками прийшли?
— Сказала, що мама попалася, — зізналася я. — Ми думали, вона поживе окремо від батька і зрозуміє, як важко самій. А вона взяла і показала всім нам, що кожна людина має право на власне життя, на пісню і на відпочинок.
Мирон трохи помовчав, поклав свою долоню на мою руку і тихо промовив:
— Виходить, попалися ми з батьком?
— Усі ми попалися, — посміхнулася я. — І це на краще.
Коли ми зайшли до нашої квартири, на холодильнику все ще висів той самий аркуш із розкладом. Мирон підійшов, дістав ручку і внизу твердою рукою дописав:
«Неділя — сімейний день. Кожен робить те, що любить. Вечерю замовляємо разом або готуємо в чотири руки».