Олена готувала вечерю, а її чотирнадцятирічна донька Діана сідала за математику, бо попереду була контрольна. Чоловік Сергій повернувся ще десять хвилин тому й уже встиг розтягнутися на дивані перед телевізором.
Олена поставила чайник і відповіла на дзвінок сина Артема, який навчався на останньому курсі інституту. Артем не був сином Сергія — його батько загинув у дорожній аварії, коли хлопчикові ще не виповнився й рік.
У Сергія був свій син Денис, старший за Артема на чотири роки. Денис усе життя жив із матір’ю й почав нормально спілкуватися з батьком зовсім недавно. Сергій до його повноліття платив аліменти без боргів.
— Олено, нам після вечері треба поговорити, — сказав Сергій за столом.
— Добре. Діано, ти поїла? Іди до себе.
— А від мене вже секрети? Я ж ваша дочка.
— Діано, це розмова дорослих. Поговоримо про мій день народження. Потім усе дізнаєшся.
— Ну ясно. Нічого особливо цікавого.
Діана встала й зачинила за собою двері кімнати.
— Олено, я хотів би запросити рідних і колег.
— Ти якось зарано про це заговорив, до ювілею ще цілий місяць.
— Треба все продумати завчасно. Гостей буде близько двадцяти, найрідніші й найважливіші. Начальник відділу теж прийде. Мені ж обіцяли підвищення.
— Гаразд, я все організую. Складу список продуктів, а ти все купиш. Наперед!
Олена добре пам’ятала свій перший день народження після шлюбу з Сергієм. Грошей тоді було небагато, а їй дуже хотілося покликати батьків.
— День народження твій, витрати твої, гості твої. Чесно? Чесно. Я допоможу тобі з підготовкою.
Тоді батьки привезли продукти з села, і Олена якось викрутилася. Вони ще й грошей залишили їй на подарунок для онука.
Наступне свято було в Артема. Усе організувала Олена — адже це її син. Сергій тоді сподівався, що і для нього все зроблять так само, але у відповідь почув те саме.
— Оплати, а я допоможу приготувати.
Відтоді все й пішло саме так. І зараз Олена не бачила в цій ситуації нічого іншого.
Усі витрати вони ділили навпіл. Якщо для Артема потрібно було щось докупити, платила Олена. З часом із грошима стало легше.
Олена добре заробляла, Сергій теж — вони вже не жили від зарплати до зарплати. У кожного на картці залишалися гроші. Олена надсилала їх синові, але той уже сам підробляв і просив лише зрідка.
Час від часу Сергій питав, скільки в Олени накопичилося, вона відповідала, а тоді він розповідав про свої заощадження. Разом вони вирішили поїхати у відпустку, бо давно нікуди не вибиралися. А ще Сергій хотів поміняти стару машину. Сім’я вирішила збирати до потрібної суми.
— Олено, тут така справа… Я прошу тебе зробити мені подарунок. Оплати мій ювілей.
— Чому? Я вже навіть подарунок тобі приглянула. Не відходитимемо від нашої сімейної традиції. Ти платиш, я готую з твоєю допомогою.
— Я тебе прошу один раз. Це дуже важливо!
— Ти щось недоговорюєш. Тобі шкода своїх грошей? Ти ж нещодавно отримав премію, сам хвалився. Цього цілком вистачить. І ще ж заощадження! Там у тебе має бути чотириста тисяч. А може, й більше. Уже й машину можна вибирати.
— З машиною доведеться зачекати.
— У якому сенсі? Грошей не вистачає?
— Їх немає.
— Як це немає? Ти натрапив на шахраїв?
— Ні, дякувати Богу, ні. Які шахраї. Я нормальний, розумний чоловік, мене не так просто обдурити.
— Тоді де гроші?
— Приховувати вже немає сенсу. Я все віддав Денисові. Він купує квартиру.
Саме в цей момент Діана зайшла на кухню по склянку води.
— Ти віддав йому всі свої накопичення? Усе, що збирав на машину?
— Олено, ми можемо взяти кредит. Твої заощадження внесемо, а свою частину я виплачуватиму вже по кредиту. Та й ювілей треба відзначити — п’ятдесят років буває лише раз у житті.
— Накопичення твої, син твій. А в машину я вкладатися не буду.
— Мамо, — Діана стояла зі склянкою води. — То нової машини не буде?
— Буде, але не зараз.
— Я так і думала. Зате в Дениса буде квартира.
— Ти про це знаєш?
— Мамо, ми інколи спілкуємося. Звісно, Максим мені ближчий, ми разом росли, але Денис теж брат.
— Я знаю, що ви спілкуєтеся. То це він тобі розповів?
— Ні, не він. Тату, може, ти сам усе розкажеш?
— А що, це ще не все? — запитала Олена.
— Тату! І далі мовчатимеш?
— Іди до себе, я сам усе скажу матері.
— Кажи. Я вже й так майже все зрозуміла, тату.
— Олено. Я слухаю.
— Мамо, він нещодавно отримав спадщину. Пам’ятаєш, була розмова про бабусину хату? Так от, за заповітом її отримав тато, а не його сестра. Тітка Ірина з ним не спілкується, а він каже зовсім інше.
— За його словами, сестра нібито все забрала собі. Це не він на тітку Олену ображений, а вона на нього. Будинок він продав і разом із заощадженнями віддав усе Денисові.
— То правда, Ірина перестала з нами говорити. Я їй дзвонила, а вона не бере слухавку. Сергію, це правда?
— Правда. Спадщина моя, гроші мої, маю право! Денис — мій син.
— З цим не посперечаєшся. Просто ти вчинив, як щур. У тебе ще й дочка є. Це, звісно, не стосується справи, просто так сказала.
— Олено, але ми ж говоримо про інше, про мій день народження. Допоможи, у мене зараз немає таких грошей. Ми ж сім’я.
— Половину сімейних грошей ти вже витратив. Я свою половину використаю сама. Але це буде не твій день народження! І ще! Свій ювілей можеш святкувати у квартирі свого сина, туди ж ти й гроші вклав, нехай там тобі й допомагають.
— Ти такий галас підняла через мої гроші?
— Треба було все сказати раніше, може, ми б зрозуміли одне одного. Я ж витрачаю гроші на свого сина, ти — на свого. Але ти ще й із сестрою вчинив паскудно, і приховав це від мене. А тепер ще й день народження вимагаєш.
— Олено, не ображайся. Просто прийми це як є. Так треба. Вибач мені.
— Мені твої гроші не потрібні! Витратив і добре. Я про довіру та чесність! А от довіри більше немає!
— І що це означає? Розлучення?
— Можливо.
— Через мої гроші? Перед моїм днем народження? Це ж абсурд! Це ж неправильно!
— Значить, ти так і не зрозумів нічого.
***
Стосунки остаточно зіпсувалися. Олена подала на розлучення та на аліменти. Сергій захотів поділити заощадження Олени, але нічого не вийшло. Усе його було через банк, і сума виявилася більшою, ніж те, що зберігалося у дружини. Квартира належала Олені.
Сергію довелося переїхати у свою квартиру на околиці. Увесь цей час він здавав її зовсім дешево. Комфорту там не було. Це була однокімнатна квартира в жалюгідному стані.
Там жив чоловік, який дуже любив заглядати в чарку. За нього платила донька. Сусіди були такі самі, ніхто не скаржився. Сергій був у жаху. Тиждень він просто не міг прийти до тями.
Продати квартиру неможливо, жити там небезпечно, йти нікуди. Сім’ї немає, сестру він образив, а син перестав виходити на зв’язок. А ще зовсім недавно в нього все було…
Пишіть у коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Чи правильно вчинила дружина?