У четвер увечері Дарина надіслала мені список контейнерів. Великих пластикових коробок із кришками треба було шість, маленьких — скільки знайдеться вдома. За ним одразу прилетіло ще одне повідомлення: прохання звільнити нижню полицю холодильника, а краще навіть дві, щоб потім не бігати й не переставляти баночки в останню хвилину.
Я стояла посеред кухні з телефоном у руці й кілька разів перечитувала ці короткі рядки. У них відчувалася та сама непохитна господарська впевненість людини, яка точно знає, як правильно розпорядитися чужою житловою площею.
Дарина була двоюрідною тіткою мого чоловіка. Жінка вона була енергійна, прудка, з тією особливою родинною простотою, яка іноді виявляється міцнішою за будь-який паркан. Якщо Дарина бралася за щось, повітря навколо ніби нагрівалося, а всі довколишні родичі мимоволі ставали обслугою.
У суботу її чоловікові Богдану виповнювалося шістдесят. Подія серйозна, кругла дата. З цієї нагоди вони орендували невелику залу в місцевому кафе на околиці нашого району. Але на момент, коли нам передали запрошення, у мене вже була залізно призначена зустріч із двома давніми подругами, Лесею та Іриною. Ми узгоджували той вечір майже місяць: у кожної робота, звіти, діти, побутові клопоти, вирвати спільні чотири години було справжнім дивом. Тому я відразу спокійно й чемно сказала: на ювілей я не прийду, але передам найтепліші вітання.
Мій чоловік Тарас збирався на банкет сам, із нашим спільним подарунком у святковому конверті. Я пообіцяла, що вранці обов’язково зателефоную дядькові Богдану, скажу кілька добрих слів і побажаю міцного здоров’я.
Здавалося, на цьому все й закрито. Але за тиждень до свята Дарина подзвонила з делікатним родинним проханням. Мовляв, у кафе меню скромне, кожна гривня на рахунку, а хочеться, щоб столи виглядали щедро. Чи не могла б я допомогти з холодними закусками? План був простий: продукти вона завезе в п’ятницю після роботи, а в суботу зранку я швиденько накручу рулети з лаваша з сиром і зеленню, зроблю порційні канапе й гарно викладу все це на її таці. У закладі дозволили принести трохи домашньої їжі, тож пару ранкових годин мені було неважко виділити. До того ж я погодилася позичити дві наші великі овальні тарілки з білої порцеляни та глибоку салатницю. Домовилися, що Тарас акуратно забере все додому після свята.
І от тепер — контейнери. І дві порожні полиці в моєму власному холодильнику.
Спершу я подумала, що тітка випадково надіслала це не мені, а якійсь своїй кумі чи подрузі. Ну буває ж: гортала контакти, поспішала, натиснула не туди. Щоб розібратися, я натиснула виклик.
Трубку підняли на другому гудку. На тому кінці щось шкварчало, дзвеніло й булькало — схоже, Дарина якраз варила черговий холодець.
— О, Оксано, добре, що подзвонила! — бадьоро вигукнула вона в слухавку, навіть не дочекавшись мого привітання. — Я якраз біля плити, стільки всього ще треба уточнити, голова обертом! Ти контейнери перевірила? Ті довгасті, під рибу, теж бери, зайвими не будуть.
— Добрий вечір, тітко Даро, — почала я рівним тоном. — Я якраз щодо вашого повідомлення. Здається, ви помилилися номером. Навіщо мені шість великих контейнерів і дві вільні полиці? Ви ж продукти для рулетів завтра привозите, там стільки місця не потрібно.
Дарина щиро й дзвінко розсміялася, ніби я сказала щось дуже смішне:
— Та які продукти, дитино! Це ж на вечір суботи! Після ювілею всі разом заїдемо до тебе, залишки зі столів акуратно складеш, щоб добро не пропало. Ми довго не засиджуватимемось, не хвилюйся. Тільки чаю вип’ємо, спокійно поговоримо та трохи перекусимо тим, що заберемо з кафе.
Я машинально відвела телефон від вуха, глянула на екран, ніби там міг з’явитися переклад почутого людською мовою, і знову піднесла слухавку:
— Тітко Даро, зачекайте. Ви збираєтеся з другої до восьмої сидіти в ресторані, їсти святкові страви, а потім приїхати до мене… перекусити?
— А що тут такого? — у її голосі з’явилися повчальні нотки, які в старших родичів виникають, коли вони пояснюють очевидні речі. — У нас залу оплачено рівно до восьмої вечора. Адміністраторка сказала: або доплачуйте за кожну годину шалені гроші, або звільняйте приміщення, бо прибиральниці треба додому. А так рано розходитися — це ж смішно й некрасиво перед людьми! Люди тільки розігріються, заспівати захочуть. У вас квартира поруч, усього дві зупинки автобусом. Кухня велика, місця вистачить, посудомийка є, тобі навіть руками мити не доведеться, усе перемеле машина. Ти тільки хороший чай купи, пару пачок, і до чаю щось свіже в кулінарії візьми. Бо торт у кафе можуть до крихти розібрати, сама знаєш, які гості люблять солодке.
Мене вразила така бездоганна логіка. Усе було прораховано до дрібниць: чужий простір, чужий час, чужа техніка й чужий гаманець уже стояли в розкладі свята.
— Тітко Даро, — сказала я якнайспокійніше. — Я ж вам ще тиждень тому сказала: у мене в суботу ввечері гості. До мене приходять мої подруги, ми домовлялися місяць.
— Та пам’ятаю я про твоїх подруг, пам’ятаю! — відмахнулася вона так легко, ніби мої плани були порожнім фантиком. — Саме тому все так вдало й складається! Ти ж усе одно будеш удома, нікуди бігти не треба, стіл накритий. Дівчата твої посидять тихенько в куточку, чайку поп’ють, подивляться на наших. Веселіше буде! Разом і свято продовжимо, велика родина — це ж радість!
— Стривайте. А скільки взагалі людей ви плануєте привезти до нас?
У слухавці настала коротка пауза, під час якої Дарина почала голосно загинати пальці:
— Так… Ми з Богданом — двоє. Свати з Рівного — четверо. Моя сестра Тамара з невісткою — це вже шестеро. Петро з баяном і дружиною — вісім. Микола, Галя, їхні близнюки… Дванадцять виходить. А, ще ж Валентина з чоловіком просилися, це чотирнадцять. Ну, правда, двоє сусідів ще думають, чи поїдуть, чи спина розболиться. Але на чотирнадцять розраховуй точно.
— Тобто двоє людей у цій компанії все-таки думають, — не втрималася я. — Це вже тішить.
— Що ти там собі бурчиш? — насторожилася Дарина.
— Я кажу те, що ви повинні почути чітко й виразно: я в суботу приймаю своїх гостей. Ваше свято в моїй квартирі не продовжується. Ніяких чотирнадцяти людей тут не буде. Контейнери везіть прямо в кафе, пакуйте все там на місці й забирайте до себе додому.
У слухавці запала тиша. Така образлива, гучна тиша, яка зазвичай передує великій сімейній промові. Дарина вміла ображатися без жодної розминки, на повній швидкості.
— Ось як ти заговорила, Оксано… — голос її став тонким, тремтячим і сповненим трагізму. — Я ж до тебе по-людськи, по-родинному. Попросила про дрібничку, а ти вже людей по головах рахуєш, наче чужих! Що б сталося, якби рідня зайшла на пів години горло змочити гарячим чаєм? Я ж не прошу тебе ресторан відкривати! Богданові шістдесят років раз у житті буває! А ти шматка хліба пожаліла для літньої людини!
— Дядькові Богдану я побажаю всього найкращого особисто, — відповіла я. — А тепер скажіть мені: ви гостям уже встигли назвати нашу адресу?
— А як же! — з викликом кинула вона. — Ще вчора всім оголосила, щоб знали, куди після застілля прямувати. Сказала, що Тарас з Оксаною з радістю чекають усіх на вечірній чай. Щоб люди не переживали, куди подітися о восьмій вечора.
— І чому ж ви мені про це вчора не сказали?
— Бо ти була зайнята! — гримнула Дарина. — Я ж бачу, ти вічно на роботі, уся якась смикана. Думаю, нащо дівчину завчасно турбувати дрібницями, у неї ж підготовка, потім спокійно все узгодимо. А ти он яку комедію ламаєш!
— Тітко Даро, слухайте мене уважно. Сьогодні ж обдзвоніть усіх цих чотирнадцятьох людей і скажіть, що запрошення скасовується. Ми нікого не чекаємо і двері не відчинимо.
— Мені ніколи цими дурницями займатися! — сердито відрізала родичка. — У мене пироги підходять і холодець холоне! Самі розбирайтеся зі своїм характером!
У слухавці пролунали короткі гудки. Вона просто кинула трубку, залишивши мене наодинці з думками й порожніми полицями холодильника, на які вже претендували чужі залишки банкету.
Приблизно за годину ключ провернувся в замку. Додому повернувся Тарас. Він скинув куртку, пройшов на кухню, зазирнув у каструлю й тільки тоді подивився на мене. На його обличчі блукала та сама винувата, трохи розгублена усмішка, яка завжди з’являлася, коли його рідня витворяла щось дивовижне, а розгрібати наслідки доводилося нам.
— Ти вже говорила з Даринкою, так? — тихо запитав він.
— Говорила. А ти, я бачу, теж уже проінструктований?
Тарас зітхнув, сів на табурет і потер долонями обличчя:
— Вона дзвонила мені на роботу хвилин двадцять тому. Плакала в трубку. Розповідала, що ти її ледь не вилаяла, відмовилася допомогти родині в такий важливий день і сказала, що літнім людям у нашому домі навіть окропу не наллють.
Я мовчки взяла телефон, відкрила повідомлення й поклала екран прямо перед ним:
— Читай. Шість великих контейнерів. Маленьких — скільки є. І дві вільні полиці.
Тарас уважно прочитав текст, почухав потилицю, глянув у вікно, потім знову на екран.
— Слухай, Оксано… Ну, може, й справді не варто роздувати сварку на рівному місці? Ювілей же все-таки. Богдан — нормальний дядько, ти ж знаєш, він мухи не скривдить. Ну приїдуть вони о пів на дев’яту. Посидять годину, тихенько поспівають, вип’ють того чаю. Ми швиденько все поскладаємо в коробки, запхаємо в холодильник, а вранці спокійно розберемося.
Я сіла навпроти нього за стіл, сперлася ліктями на стільницю й подивилася йому прямо в очі:
— Скажи мені, будь ласка, любий, а хто це такі — загадкові «ми»? Хто саме вранці розбиратиметься?
— Ну як хто… Разом сядемо й розберемося.
— Тобто як разом? — спокійно уточнила я. — Ти хіба забув, що в неділю о восьмій ранку ти записаний у гаражний кооператив на заміну гуми до Миколи? Ти ж сам казав, що чергу три тижні чекав, бо передають заморозки. Ти поїдеш міняти колеса. А я, виходить, прокинуся в неділю о дев’ятій ранку в квартирі, де на підлозі натоптано чотирнадцятьма парами чобіт, у мийці стоїть гора жирних тарілок, бо навіть посудомийка за один раз стільки не відмиє, а в холодильнику на двох полицях кисне чужий холодець і підсохлий сир? І я маю ходити серед цього всього, вдихати запах учорашнього свята й відчувати безмежну гордість за те, яка в нас дружна велика родина?
Тарас кліпнув очима. Аргумент про гараж спрацював безвідмовно — він справді забув про свої плани, намагаючись бути добрим для всіх.
— Оксано, ну справа ж не в посуді…
— Саме так! Справа взагалі не в посуді! — підхопила я. — Справа в тому, що твоя тітка запросила до нашого житла півтора десятка людей, навіть не спитавши нашої згоди! Ба більше, вона знала, що в мене гості. І запропонувала моїм подругам посунутися, бо її свято важливіше. Я обіцяла допомогти із закусками — я допоможу, я накручу ті рулети. Але перетворювати свій дім на вокзальний буфет для догулювання банкету я не наймалася.
Чоловік безпорадно розвів руками:
— І що ти пропонуєш? Мені тепер вийти перед усіма й сказати, що ми їх виганяємо? Люди вже налаштувалися їхати сюди. Їм сказали, що тут чекають. Вони ж на вулиці залишаться.
— Вони дорослі люди, у них є власні квартири, — твердо відповіла я. — А головне — у ювіляра є власна трикімнатна квартира з величезною вітальнею. Бери телефон, дзвони Дарині просто зараз і кажи, що наш дім зачинений. Нехай їдуть до себе або домовляються з рестораном про продовження оренди. Це її свято, її бюджет і її клопіт.
Тарас довго дивився на телефон, зітхав, але зрештою все ж набрав номер. Я сиділа поруч і чула кожне слово.
— Тітко Даро, привіт ще раз… Так, це я. Слухайте, ми тут поговорили з Оксаною. До нас їхати не треба. У нас свої плани на вечір, будуть інші люди… Та почекайте, не перебивайте! Чому ви не можете поїхати до себе? У вас же чудова квартира, телевізор, великий стіл…
На іншому кінці дроту голос Дарини раптом втратив жалісливість і став абсолютно твердим, практичним, металевим. Динамік працював голосно, і відповідь було чітко чути:
— Тарасику, ти що, з глузду з’їхав?! Я вдома генеральне прибирання зробила ще в середу! Килими вибила, паркет натерла, люстри витерла! Ти уявляєш, що буде з моєю квартирою після чотирнадцяти людей?! Вони ж натопчуть, накришать, щось обов’язково розіллють! Мені потім знову все мити? А я після кафе буду геть без сил, у мене ноги гудітимуть, мені відпочити треба!
Тарас повільно відвів телефон від вуха, подивився на мене, і в його очах нарешті спалахнуло повне, абсолютне розуміння ситуації. Здається, саме в цю мить до нього дійшла проста істина: підлога після чотирнадцяти гостей сама себе не миє ні в квартирі ювіляра, ні в нашій власній. Просто хтось вирішив зберегти свій паркет за рахунок нашого ламінату.
Він знову підніс телефон до рота, і голос його став помітно жорсткішим:
— Тітко Даро. Якщо вам важко прибирати у власній квартирі після власних гостей, то Оксані тим більше нема чого цим займатися. Ми нікого не чекаємо. До нас ніхто не їде. Замовляйте таксі з кафе прямо до себе додому.
— Дай мені Оксану! — заверещала трубка. — Дай мені цю розумницю, я їй зараз поясню, як треба старших поважати!
— Вона вам скаже те саме, тільки коротше, — спокійно відповів Тарас. — На добраніч.
Він натиснув червону кнопку й поклав телефон на стіл. Потім підняв очі на мене:
— Ну все. Свято продовжуватиметься у дядька Богдана. Сам Богдан, до речі, коли я йому перед цим телефонував, був обома руками за, йому вдома навіть затишніше. Але є один нюанс.
— Який ще нюанс?
— Дарина сказала, що раз я такий розумний і зламав їй увесь зручний план, то після завершення кафе я повинен приїхати до них, допомогти перетягати важкі сумки з їжею на четвертий поверх без ліфта і допомогти помити посуд. Щоб їй одній не мучитися.
Я не втрималася й щиро всміхнулася:
— Ну що ж, це справедлива плата за родинну дипломатію. Ти в нас сильний, сумки донесеш.
У п’ятницю близько шостої вечора у двері подзвонили. На порозі стояла Дарина. Обличчя в неї було кам’яне, погляд ковзав повз мене кудись у коридор. Вона мовчки протиснулася повз мене, тримаючи в руках два великі пакети із супермаркету.
— Ось, — кинула вона на кухонний стіл. — Тут лаваш, три види сиру, ковбаса, кріп і майонез. Зробиш рулети тонкими кружальцями, щоб на таці здавалося, ніби багато.
Потім вона дістала знизу пакунка пачку одноразових пластикових контейнерів із тонкої прозорої плівки:
— Це тобі, щоб готове скласти. Завтра Тарас усе в кафе й відвезе.
Я подивилася на ці крихкі коробки, а потім перевела погляд на стілець, де вже стояли приготовлені мною дві розкішні білі порцелянові тарілки з золотим обідком і важка салатниця з товстого скла:
— А ваші фірмові металеві таці де? Ми ж домовлялися, що ви їх привезете, я на них усе красиво викладу і зеленню прикрашу.
Дарина підтиснула губи й смикнула плечем:
— Я свої таці вирішила вдома залишити. На святі чужі люди будуть, офіціанти бігатимуть, за ними ж не встежиш! Потім шукай свої речі по чужих кухнях, свисни-пересвисни. А в пластику довезете, там на місці розкладуть, як-небудь обійдеться.
Я подивилася на свій святковий білий посуд, який мирно виблискував чистотою на столі. Логіка знову вражала своєю незатьмареною ясністю: власні металеві таці Дарині було шкода пускати в люди, бо їх можуть потягти або подряпати, а мої порцелянові тарілки, очевидно, мали вбудовану систему навігації й уміли самі повертатися додому цілими та неушкодженими.
Дарина перехопила мій пильний погляд і поспішила додати з легким роздратуванням:
— Та не бійся ти за свої миски! Повернемо все в цілості, до останньої чайної ложки, ніхто твого добра не забере!
— Я й не боюся, — спокійно сказала я.
Я підійшла до шафки з інструментами, дістала рулон світло-бежевої малярної стрічки, відірвала три смужки, взяла водостійкий чорний маркер і великими літерами акуратно вивела на кожній своє прізвище та номер мобільного телефону. Потім перевернула посуд догори дном і міцно приклеїла папірці до сухого знежиреного скла та порцеляни. Зняти таку стрічку можна було лише навмисне під гарячою водою з милом.
Дарина дивилася на мої дії з таким виразом, ніби я щойно при ній перевіряла на світло фальшиві купюри.
— Ти це навіщо робиш? — скривилася вона. — Людей за злодіїв маєш?
— Пам’ять у мене хороша, тітко Даро, — лагідно відповіла я, дістаючи смартфон і фотографуючи кожну річ окремо й усе разом на тлі кухонного гарнітура. — Пам’ятаєте, на минулий Новий рік, коли ми всі збиралися в Тамари, я замість своєї чеської кришталевої салатниці отримала назад чужу, тріснуту збоку? А свою потім півтора місяця шукала по двоюрідних племінницях, поки мені не заявили, що вона завжди там стояла. Фотографії я зараз скину Тарасу, щоб він чітко знав, що саме має стояти в його багажнику після свята.
Дарина ображено пирхнула, поправила пальто й рушила до виходу. Але вже біля дверей зупинилася, озирнулася і як ні в чому не бувало запитала:
— До речі, Оксано. Ти на неділю борщ чи солянку якусь варитимеш?
— Навіщо? — насторожилася я.
— Ну як навіщо? М’ясна нарізка після свята залишиться, ковбаса різна, шинка, не викидати ж добро, гріх такий продукт переводити. Ти б зварила у великій каструлі гарну збірну солянку з оливками, ти ж умієш смачно готувати. А ми з Богданом і Тамарою якраз десь о другій після обіду до вас підтягнулися б. Пообідали б по-людськи, свято згадали, подарунки ще раз переглянули.
Я глибоко вдихнула прохолодне повітря з під’їзду й подивилася на неї абсолютно спокійним, порожнім поглядом:
— Я солянку варити не буду. І в неділю на обід ми нікого не чекаємо. У нас свої плани на цілий день.
— Які ще плани? — у голосі Дарини прокинувся знайомий азарт базарної торгівки. Вона вже готова була розібрати мої плани по кісточках, довести їхню повну нікчемність і переконати мене, що її солянка набагато важливіша за будь-які мої справи.
— Особисті, — коротко сказала я. — До побачення, тітко Даро. Гарного вам свята завтра.
І зачинила двері. Коротка відмова діяла набагато ефективніше за будь-які довгі виправдання. Варто було назвати хоч одну причину — похід до перукарки, прибирання чи прання — як Дарина негайно знайшла б спосіб перенести це на інший день. А слово «ні» заперечити важко.
У суботу вранці я встала о восьмій. На кухні тихо грало радіо. Я заварила собі каву, увімкнула приємну музику і за дві години без жодної метушні приготувала обіцяне: тонкі рулетики з лаваша з червоною рибою та зеленню, ніжні сирні кульки в горіховій паніровці й акуратні канапе. Усе це я обережно поклала в пластикові бокси, а поруч поставила підписаний посуд.
Об одинадцятій приїхав Тарас, забрав усе це добро в багажник і поїхав виконувати свій родинний обов’язок.
А в мене нарешті почався мій власний, довгоочікуваний вечір.
Близько третьої години дня, коли ювілей у кафе мав бути в самому розпалі, на мій телефон надійшов дзвінок із незнайомого міського номера. Я відповіла:
— Алло?
— Оксаночко, доброго дня! — защебетав приємний жіночий голос. — Це Валентина, подруга Дарини, ми з вами на весіллі в Сергія бачилися, пам’ятаєте?
— Доброго дня, Валентино. Так, пригадую. Щось сталося?
— Та ні, усе чудово, гуляємо щосили! Богдан такий задоволений! Я чого телефоную: Дарина казала, що після восьмої ми всією компанією до вас перебираємося чай пити. Я от хотіла уточнити: о котрій саме під’їжджати, щоб вам було зручно? І чи треба з собою хліб купити, чи в тебе є? Бо ми тут повз пекарню їхатимемо, можемо свіжий батон прихопити до нарізки!
Я ледь не розсміялася вголос. Щедра пропозиція, нічого не скажеш: з нас — чотирикімнатна квартира, світло, вода, прибирання, обслуговування чотирнадцяти гостей до півночі, а з гостей — батон за двадцять гривень. Просто небачена щедрість.
— Валентино, — спокійно сказала я. — Виникла помилка. Ніякого чаювання в мене вдома не буде. Я ще два дні тому попередила Дарину, що в мене свої гості. Після закриття кафе вас усіх чекають удома в ювіляра, у дядька Богдана. Їдьте туди, там на вас чекає накритий стіл.
У слухавці настала пауза, але, на відміну від Дарини, Валентина виявилася жінкою адекватною:
— Ой… А Дарина нам сказала, що в тебе все домовлено, пироги печуться… Оце новина. Добре, що я подзвонила, а то люди б приперлися під двері з батоном! Дякую, Оксано, я зараз усім нашим за столом передам, щоб зайвого не вигадували.
Я поклала слухавку й одразу написала коротке повідомлення Тарасу: «Дарина людям нічого не сказала. Щойно дзвонила Валентина, збиралася до нас із хлібом. Зроби так, щоб Богдан сам голосно оголосив гостям, куди всі їдуть після восьмої».
Через п’ять хвилин прийшла відповідь від чоловіка: «Зрозумів. Дядько Богдан уже в курсі. Зараз візьме мікрофон і скаже тост із запрошенням до себе на квартиру. Дарина сидить надута, зі мною не розмовляє. Все під контролем».
Рівно о сьомій вечора у мої двері подзвонили Леся та Ірина. Вони принесли з собою коробку гарячих осетинських пирогів із сиром і шпинатом, пляшку гарного сухого вина і чудовий настрій.
Ми вмостилися на дивані, увімкнули стару добру комедію, налили вино в келихи й заговорили про все на світі. Про те, як складно знайти нормального репетитора з математики, як начальник на роботі знову вигадав безглуздий звіт, як швидко летить час і як рідко ми, дорослі заклопотані жінки, можемо просто отак сісти, не дивлячись на годинник, і поговорити по душах. Ми реготали, перебивали одна одну, забували стежити за сюжетом фільму й двічі перемотували його назад, бо через балачки пропускали найсмішніші моменти.
У квартирі пахло свіжою випічкою, корицею та спокоєм. Ніхто не вимагав терміново долити окропу, ніхто не кричав незграбних тостів, ніхто не просив нарізати ще пів кіло ковбаси для втомлених родичів.
О дев’ятій вечора телефон тихо завібрував на журнальному столику. Це було фото від Тараса. На знімку була тісна кухня Дарини, завалена коробками, пакетами та каструлями. А посеред цього хаосу стояло моє біле порцелянове овальне блюдо.
За ним прийшло голосове повідомлення від чоловіка. Я піднесла динамік до вуха. Тарас говорив пошепки, намагаючись стримати сміх:
— Оксано, ти геній зі своєю стрічкою. Тільки що Валентина вже збиралася загорнути собі в моє блюдо залишки рибного рулету, щоб додому забрати. Каже: «Ой, яке гарне блюдо, я в ньому понесу, потім Дарині віддам». Я підійшов, перевернув, тицьнув пальцем у твоє прізвище й номер телефону. Валентина ойкнула, вибачилася, переклала рибу в кульочок і пішла. Блюдо стоїть чисте, чекає мене біля мийки.
Я показала фото подругам, коротко переказавши передісторію. Леся з Іриною сміялися так, що ледь не розлили чай.
Подруги викликали таксі близько пів на дванадцяту. Ми тепло обнялися в коридорі, пообіцяли більше не робити таких довгих пауз між зустрічами й обов’язково повторити посиденьки перед Новим роком.
Щойно за ними зачинилися двері, я зайшла на кухню. На столі стояли три чашки з-під чаю і тарілка з кількома шматочками пирога. Я тільки взялася за губку, як у замку знову клацнув ключ.
Додому зайшов Тарас. Він мав вигляд людини, яка щойно розвантажила вагон із цементом. Плечі опущені, очі сонні, сорочка пом’ята. Але в руках він урочисто тримав великий паперовий пакет, із якого визирав знайомий край моєї салатниці.
— Доставив у повній цілості, — прохрипів він, проходячи на кухню й обережно ставлячи вантаж на стільницю. — Усі три речі. Стрічку не здирав, щоб ти сама переконалася.
Він сів на стілець, витягнув довгі ноги й важко видихнув:
— Господи, як же я втомився…
— Що там відбувалося? — запитала я, наливаючи йому склянку прохолодної води.
Тарас жадібно випив воду, витер губи й похитав головою:
— Слухай, це був цирк. Приїхали ми до них після восьмої. Гості завалилися в коридор, роздяглися, почали ходити по кімнатах. Дарина відразу зачинилася в спальні, лягла на ліжко й заявила, що в неї мігрень від шуму. А мені сказала: «Тарасику, ти ж молодий, перемий тарілки, бо мені завтра зранку гидко буде заходити на кухню». Я стаю до мийки, мию тарілку, витираю… повертаюся за рушником — а вона вже нишком підкрадається і підсовує в раковину наступну жирну миску! Я одну помию — там уже дві лежать. Я другу помию — вона вже каструлю з-під холодцю несе!
— І що ти зробив?
— Терпів хвилин сорок. Потім, коли вона витягла з балкона мішок картоплі й запитала, чи не почистив би я трохи на завтра, бо Богдан захоче пюре, я просто кинув ганчірку на стіл. Сказав: «Тітко Даро, я вам не наймит. Я обіцяв допомогти з посудом — я помив свої тарілки й дві ваші каструлі. Решта — самі. Я їду спати». Вона на мене так подивилася, ніби я в неї пенсію відібрав. Казала, що рідня так не чинить, що молодь зовсім бездушна пішла. А дядько Богдан сидів у кріслі перед телевізором, дивився футбол і тільки підморгнув мені, коли я виходив. Йому взагалі все це свято було не треба, його Дарина з цим рестораном замучила.
Я дивилася на стомленого чоловіка й не могла втримати щирого сміху:
— Ну бачиш, зате набув неоціненого життєвого досвіду.
— Знаєш що, — Тарас серйозно подивився на мене. — Зніми, будь ласка, від завтра взагалі будь-які сімейні обіди, поїздки до родичів і прийоми гостей. Навіть не згадуй про них.
— А мені нічого знімати, — усміхнулася я. — Зі мною ніхто ні про що не домовлявся, тож мій графік абсолютно чистий.
Тарас перевів погляд на раковину, де стояли наші три чашки після чаювання з дівчатами. Потім повільно підвівся зі стільця, узяв губку й сказав:
— Іди відпочивай. Я сам помию.
Я не стала сперечатися. Навіщо заважати чоловікові закріплювати такий корисний побутовий навик?
У неділю вранці ми прокинулися пізно. Осіннє сонце пробивалося крізь штори, у квартирі панувала повна тиша. Ніхто не топтав наш килим, ніхто не просив розігріти вчорашні котлети, повітря було свіжим і чистим.
Я сиділа на кухні з чашкою свіжої кави, коли на телефоні знову блимнуло сповіщення. Повідомлення від Дарини.
Я відкрила чат. Текст був лаконічним і трагічним: «Я після цього свята ні жива ні мертва. Ноги гудуть, тиск підскочив, так і не відпочила ні хвилини. Куди дівати цілий таз м’ясного рулету, який ніхто не доїв? Пропаде ж добро».
Я мовчки переслала це повідомлення Тарасові, який якраз виходив із ванної кімнати з рушником на шиї.
Чоловік узяв свій телефон, прочитав, кілька секунд дивився в екран абсолютно спокійними очима, а потім швидко набрав коротку відповідь:
«Ми сьогодні вдома обідати не будемо. Заморозьте».
Він відклав телефон на тумбочку, підійшов до мене, поцілував у маківку й сказав:
— Одягайся. Поїдемо в те затишне міське кафе в центрі, де дають чудові сирники та омлет. Поснідаємо вдвох, спокійно погуляємо парком, подивимося на осіннє листя.
Я всміхнулася, допила каву й, підводячись, абсолютно серйозно додала:
— Чудова ідея. Тільки давай одразу домовимося: контейнери ми з собою в кафе брати не будемо.
Тарас голосно розсміявся і пішов одягатися.
А в мене досі крутиться в голові це питання. Ось чому в багатьох сім’ях так заведено: якщо ти відмовляєшся віддати свій дім, свій вихідний і свої сили на вівтар чужого свята, винною і «бездушною» автоматично стаєш саме ти, а не той, хто вирішив заощадити власні сили за чужий рахунок?