Телефон задзвонив рано-вранці. Олена ще не розплющила очей, коли побачила на екрані: тітка Рая.
— Тітонько, щось сталося?
У слухавці кілька секунд було тихо.
— Оленко… Бабусі не стало.
— Як не стало? Ми ж у неділю говорили. Вона казала, що почувається добре…
— Заснула й не прокинулася, дитинко. Лікар сказав, що все було тихо.
Олена сіла на ліжку й притиснула телефон до вуха.
— Я зараз приїду. Тільки… зачекай мене, добре?
Ніні Василівні був вісімдесят один. Вона до останнього зберігала ясний розум, щоліта поралася на городі й надсилала онучці листи на папері з квіточками по краях.
Похорон, дев’ять днів, сороковини — усе злилося для Олени в один довгий, важкий день. Геннадій був поруч: возив її до тітки Раї, допомагав із клопотами, мовчки тримав за руку, коли вона плакала.
— Я не встигла їй подзвонити вчора, — сказала Олена дорогою додому після похорону.
— Ти дзвонила їй щотижня, — відповів чоловік. — Вона знала, як ти її любиш.
Олена вдячно стиснула його долоню. Тоді їй здавалося, що він розуміє її краще за всіх.
Три роки тому бабусі стало важко жити самій. Вона продала однокімнатну квартиру в містечку під Києвом і переїхала до тітки Раї. Гроші поклала на рахунок, а одного вечора, наливаючи Олені чай, сказала:
— Це тобі, онучко. На власне житло.
— Бабусю, та які гроші? Витрачайте на себе.
— Мені вистачає. А я хочу, щоб у тебе був свій дім. Може, й не побачу його, але ти пам’ятай.
— Годі вам таке говорити.
Ніна Василівна тільки погладила онучку по руці.
Бабуся все оформила завчасно. Коли Олена вступила в спадщину, на її рахунку опинилося два мільйони вісімсот тисяч гривень: гроші від продажу квартири та відсотки за депозитом.
Сума була великою, але на гарну квартиру в Києві її не вистачало. Олена працювала старшим методистом в освітньому центрі й заробляла тридцять три тисячі на місяць. Геннадій, інженер-електрик, отримував тридцять дев’ять. За орендовану двокімнатну квартиру вони щомісяця платили двадцять п’ять тисяч.
Останні два роки подружжя відкладало гроші на житло. Назбирали вісімсот тисяч.
Кілька вечорів Олена сиділа з ноутбуком, переглядала оголошення й рахувала.
— Дивись, — покликала вона чоловіка. — Якщо додати наші заощадження, можна взяти невелику двокімнатну на околиці. Або однокімнатну ближче до центру.
Геннадій нахилився до екрана.
— Ця нічого. Хоча кухня маленька.
— Зате метро недалеко. Можемо ще кредит розглянути, але я б не хотіла влазити в борги.
Він помовчав.
— А оформлювати як будемо? На нас обох?
Олена відірвалася від ноутбука.
— Я думала, на мене. Більша частина грошей — бабусина спадщина. Вона хотіла, щоб у мене було своє житло.
— Тобто я там просто житиму?
— Гено, ми разом там житимемо. Але з документами треба розібратися. Якщо вкладатимемо спільні гроші, порадимося з юристом.
— А якщо розлучимося?
— Чому ти одразу про розлучення?
— Це ти квартиру на себе оформити хочеш.
Олена закрила ноутбук.
— Ми вісім років разом. Я не збираюся з тобою розлучатися. Але бабуся залишила гроші мені й просила купити житло. Я хочу виконати її бажання.
— Бабусі вже немає, — сказав Геннадій. — Є заповіт. Гроші твої, гаразд. Але я теж у цій сім’ї.
— Я знаю. І ніколи цього не заперечувала.
Вони так ні до чого й не дійшли. Геннадій перестав сперечатися, але кілька днів ходив похмурий. Олена вирішила не тиснути.
А потім він сам заговорив про квартиру:
— Може, поки не поспішатимемо? Ринок нестабільний. Нехай гроші полежать пів року.
— Я й не збираюся купувати завтра. Просто дивлюся варіанти.
— Подивишся за пів року.
— А якщо ціни виростуть?
— А якщо впадуть?
Олена придивилася до чоловіка.
— Ти не хочеш купувати квартиру чи не хочеш, щоб я оформлювала її на себе?
— Я хочу, щоб ми не наробили дурниць.
— Добре. З рієлтором я все одно поговорю. Хоч зрозумію, які зараз ціни.
Геннадій кивнув і більше не заперечував. Наступного ранку зварив їй каву, увечері запитав, як минув день. Олена майже переконала себе, що надто гостро сприйняла їхню суперечку.
У суботу приїхала Ольга, Геннадієва сестра. Вона жила окремо й заходила нечасто. З Оленою трималася рівно: не сварилася, але й особливої приязні не виявляла.
Олена поставила чайник, нарізала сир і хліб. Потім зазирнула у вітальню, де брат із сестрою розмовляли впівголоса.
— Я в магазин. Вам щось узяти?
— Хліба, — озвався Геннадій.
Олена вже спустилася ліфтом на перший поверх, коли згадала, що залишила телефон удома. Довелося повернутися.
Вона тихо відчинила двері й простягнула руку до телефона на тумбочці. І почула Ольжин голос:
— Ти взагалі розумієш, що втрачаєш? Вона зараз купить квартиру — і грошей не буде!
Олена завмерла.
— Олю, вона ж житло хоче, — відповів Геннадій. — Ми давно про це говоримо.
— На своє ім’я вона хоче! Два мільйони вісімсот тисяч. А ми що?
— У якому сенсі «ми»? Це її спадок. Я за законом на нього не претендую.
— Та забудь ти про закон! Ти її вісім років підтримував. І що тобі з того буде?
— Ми разом житимемо в тій квартирі.
— А якщо розлучитеся? Підеш із торбою речей? Гено, подумай про маму. Вона щоліта чужу дачу винаймає. Купив би їй нормальний будиночок. Тисяч за вісімсот можна знайти.
— На гроші Олени?
— На гроші вашої родини. І мені машина потрібна. Я вже два роки на метро з пересадками їжджу. Ти сам знаєш.
— Ти пропонуєш мені взяти гроші дружини й купити тобі машину?
— Я пропоную не проґавити нагоду. Мамі — дачу, мені — машину. А собі квартиру купиш. Окрему, на своє ім’я. Десь на околиці за мільйон двісті знайдеш.
— А Олені що залишиться?
— Ну, нічого. Вона працює, сама собі заробить.
У вітальні запала тиша. Олена стояла в передпокої, так міцно стиснувши телефон, що заболіли пальці.
— Вона не погодиться, — нарешті сказав Геннадій.
— А ти попроси перевести гроші. Скажи, що для сім’ї треба. Вона ж тобі довіряє.
— А якщо не переведе?
— Тоді поговориш із нею серйозно. Куди вона дінеться? Ви вісім років разом. А якщо й піде — гроші хоч у родині залишаться.
— Олено, не поспішай із квартирою… А сам чого чекав? — прошепотіла вона так тихо, що її не могли почути.
У вітальні Геннадій заговорив знову:
— Вона теж наша родина, Олю.
— Вона дружина. Це інше.
Олена ще мить стояла нерухомо. Потім так само тихо вийшла з квартири.
У магазині вона довго ходила між полицями, не розуміючи, навіщо бере до рук то одне, то інше. Купила хліб, молоко й пачку вівсянки, хоча вдома вже була така сама.
Повернулася за сорок хвилин. Ольга вже пішла.
— Щось ти довго, — сказав Геннадій із кухні.
— Черга була.
Він допоміг розібрати продукти, запитав про вечерю. Олена відповідала коротко. Їй хотілося просто зараз спитати: «Ти справді збирався це зробити?» Але вона боялася почути відповідь.
За вечерею Геннадій покрутив виделкою спагеті й ніби між іншим мовив:
— Я тут подумав про твої гроші.
Олена підняла очі.
— Що саме?
— Може, перекажеш їх на мій рахунок? У мене там умови кращі. Полежать під вигідніший відсоток, а потім купимо квартиру.
— На твій рахунок?
— Ну так. Для збереження. Я сьогодні в банку дізнавався.
— Сьогодні?
— Поки ти в магазині була, подзвонив.
Олена дивилася на нього, а він опустив очі в тарілку.
— Мені треба подумати, — сказала вона.
— Звісно. Я ж не наполягаю. Просто запропонував.
Того вечора вона зачинилася в кімнаті й почала шукати юриста. За стіною працював телевізор, Геннадій час від часу сміявся разом із глядачами якогось шоу.
Олена записала кілька номерів, а потім відкрила оголошення про продаж квартир. Знайшла двокімнатну на Лівому березі, яку колись зберегла: сімдесят два квадратних метри, високі стелі, четвертий поверх. Без ремонту, зате з гарним плануванням.
Три мільйони двісті тисяч гривень.
Вона написала рієлтору, хоча було вже майже одинадцята.
У понеділок зранку прийшла відповідь: квартиру ще не продали.
Коли Геннадій поїхав на роботу, Олена зателефонувала рієлтору й домовилася про перегляд. Потім зв’язалася з юристкою.
— Я хочу купити квартиру переважно за спадкові гроші, — пояснила вона. — Але я заміжня. Як правильно оформити покупку?
— Треба бачити документи й підтвердження походження коштів, — відповіла юристка. — Самого запису квартири на ваше ім’я недостатньо, щоб автоматично вирішити всі питання.
— А якщо частину я доплачу зі своїх особистих заощаджень?
— Приходьте з документами. Подивимося, які кошти можна підтвердити як особисті. Спільні заощадження без окремої домовленості краще не використовувати, якщо хочете уникнути спору.
Олена зібрала банківські довідки та документи про спадщину. У неї були й власні заощадження, походження яких вона могла підтвердити. Спільних восьмисот тисяч вона вирішила не чіпати.
У вівторок Олена взяла відгул і поїхала на перегляд. У квартирі скрипів паркет, вікна були старі, стіни потребували ремонту. Зате в кімнатах було світло.
— Сусіди зверху тихі, літня пара, — розповідав власник, чоловік років п’ятдесяти. — Самі переконаєтеся.
Олена відчинила вікно, визирнула у двір, потім перейшла на кухню й відкрутила кран.
— Чому продаєте? — запитала вона.
— До дітей переїжджаю. Давно кличуть.
Олена ще раз пройшла кімнатами.
— Мені подобається, — сказала вона. — Але ремонту тут багато. Можете поступитися в ціні?
Власник зітхнув.
— На скільки розраховуєте?
Вони трохи поторгувалися й домовилися про три мільйони сто тисяч. Після перевірки документів вирішили оформити угоду в п’ятницю.
Наступні дні Олена відповідала чоловікові, готувала вечерю, навіть дивилася з ним кіно. Геннадій знову спитав про переказ.
— Я ще думаю, — сказала вона. — Дай мені час.
— Звичайно. Куди нам поспішати?
У п’ятницю Олена підписала договір і переказала продавцю бабусині гроші та частину своїх особистих заощаджень. Власник віддав їй ключі в нотаріальній конторі.
— Нехай вам тут добре живеться, — сказав він.
— Дякую.
На кільці з ключами висів маленький брелок у вигляді будиночка. Олена стиснула його в долоні й одразу поїхала на нову квартиру.
Вона відчинила двері, пройшла до великої кімнати й зупинилася біля вікна.
— Бабусю, я купила, — тихо сказала вона.
У порожній кімнаті її голос прозвучав незвично. Олена провела рукою по старому підвіконню й заплакала — вперше за багато днів так, що вже не могла зупинитися.
Геннадію того дня вона нічого не сказала.
У середу ввечері він зайшов на кухню, де Олена мила посуд.
— Ти рахунок давно перевіряла?
— Сьогодні. А що?
— Та нічого. Як там відсотки?
— Усе гаразд.
Він пішов, але за пів години повернувся.
— Олено, ти подумала над моєю пропозицією?
Вона вимкнула воду й витерла руки.
— Так. Переказувати тобі гроші я не буду.
— Чому?
— Бо на рахунку їх уже немає. Я купила квартиру.
Геннадій витріщився на неї.
— Що ти зробила?
— Купила квартиру на Лівому березі. У п’ятницю підписала договір. Документи вже готові.
— Без мене? Ти навіть не сказала!
— А ти мені багато чого не сказав.
— Ми ж домовилися не поспішати!
— Ти просив мене не поспішати. А потім запропонував перевести гроші на твій рахунок.
— Для безпеки! Я хотів, щоб вони не знецінилися.
— Я чула вашу розмову з Ольгою.
Геннадій сів. Довго дивився на неї, потім запитав:
— Яку розмову?
— У суботу. Я повернулася за телефоном. Чула про дачу для твоєї мами, машину для Ольги й окрему квартиру для тебе. І про те, що мені нічого не залишиться.
— Ти все не так зрозуміла. Оля просто говорила. Вона часто спочатку скаже, потім подумає.
— А ти того ж вечора запропонував мені перевести гроші. Теж просто так?
— Я не збирався віддавати їх Ользі.
— То чому ти не сказав їй, щоб вона припинила? Чому не розповів мені?
— Я сказав, що це твій спадок!
— А потім сказав, що я можу не погодитися. Гено, я все чула. Ти не вигнав її, не сказав, що це неможливо. Ти слухав.
— Я хотів допомогти тобі з вкладом, — повторив він, уже голосніше.
— Припини. Хочеш подивитися договір?
Олена принесла теку й поклала перед ним. Геннадій перегорнув документи, зупинився на сумі.
— Майже три мільйони… Олено, ти розумієш, якою підмогою ці гроші могли бути для родини? Мамі потрібна дача. Ользі машина, вона щодня по дві години добирається на роботу.
— Ти зараз серйозно?
— А що я такого сказав? Ти витратила все на себе.
— Бабуся залишила мені ці гроші на житло. Не на дачу твоїй мамі й не на машину сестрі.
— Твоя спадщина була б у нашій сім’ї!
— Я й збиралася купити житло, де ми житимемо разом. Поки не почула, що ви з Ольгою задумали.
— Егоїстка, — кинув Геннадій.
Олена здригнулася, але відповіла спокійно:
— Можливо. Квартира вже куплена.
Він різко відсунув стілець і почав ходити кухнею.
— А як же довіра? Вісім років разом, і ти потай купуєш квартиру!
— Я теж питала себе про довіру, коли ти просив перевести гроші на свій рахунок.
— Ти все перекручуєш!
— Може, ти ще скажеш, що Ольга не пропонувала залишити мене ні з чим?
Геннадій зупинився, але нічого не відповів.
— Я втомилася, — сказала Олена. — Не хочу більше вгадувати, що ти думаєш і кому з вас вірити.
Наступного дня вона дістала валізу. Збирала речі поступово: одяг, книжки, робочі папери, кілька тарілок, привезених колись від батьків.
Геннадій стояв у дверях спальні.
— Ти справді їдеш?
— Так.
— Через одну розмову?
— Не тільки через розмову.
Він хотів щось сказати, але махнув рукою й пішов.
За тиждень Олена перевезла речі до нової квартири. Ліжка ще не було, тому вона поставила в кімнаті розкладачку. Першої ночі довго не могла заснути: було прохолодно, паркет поскрипував, у вікно світило чуже подвір’я. Але ключ від квартири лежав поруч на стільці, і це її заспокоювало.
Заяву на розлучення вона подала сама. Геннадій дізнався про це, коли отримав судові документи, й одразу зателефонував.
— Олено, ти серйозно? Через гроші розлучатися?
— Не через гроші.
— А через що?
— Ти знав, що Ольга збирається робити з моєю спадщиною. Нічого мені не сказав, а потім попросив перевести все тобі.
— Я пояснював: хотів допомогти з вкладом!
— Вона сказала, що я не ваша родина. Що я нікуди не дінуся, навіть якщо ви заберете мої гроші. А ти сидів і слухав.
— Я сказав, що ти наша родина.
— Сказав. А потім прийшов до мене з пропозицією про рахунок. Як мені після цього тобі вірити?
Геннадій помовчав.
— Ти все неправильно зрозуміла.
— Я зрозуміла те, що почула.
Він телефонував ще кілька разів. Казав, що готовий на будь-які умови, що квартира може залишитися їй, що вони можуть усе почати спочатку.
— Справа не в квартирі, — відповідала Олена.
Одного разу Геннадій приїхав без попередження. Стояв на порозі невиспаний, із пакетом у руках.
— Знайшов твої речі. Ти забула.
— Дякую. Зайдеш?
— Якщо можна.
У квартирі вже стояли маленький диван, стіл і два стільці. На підвіконні Олена поставила квітку, яку забрала від батьків.
— Облаштовуєшся, — сказав Геннадій, озираючись.
— Потроху.
Він поставив пакет і підійшов до вікна.
— Олено, може, спробуємо ще раз? Я скажу Ользі не втручатися. Мама взагалі нічого про ту розмову не знала.
— Я думаю, що не знала. Але ти ж знав.
— Скільки мені ще доводити, що я не хотів забирати твої гроші?
— Навіщо тоді просив перевести їх на твій рахунок саме після розмови з Ольгою?
— Просто так вийшло. Збіг.
Олена подивилася на нього. Колись вона, можливо, повірила б. А тепер у неї не було сил знову розбирати кожне його слово.
— Гено, я не хочу починати все спочатку.
— І нічого вже не можна змінити?
— Ні.
Вони розлучилися за два місяці. Геннадій не став висувати претензій до квартири. Підписав папери й вийшов, не озирнувшись.
Навесні Олена взялася за ремонт. Замінила вікна, поклала новий ламінат, а стіни вирішила пофарбувати сама.
На допомогу приїхала Наталка, давня подруга, — зі своїм валиком і торбою бутербродів.
— Ти впевнена, що хочеш саме цей колір? — спитала вона, відкриваючи банку.
— А що з ним не так?
— Нічого. Просто я готова посперечатися, поки ми не почали.
— Спочатку пофарбуємо, потім посперечаємося.
За два вихідні вони привели до ладу обидві кімнати. Увечері сиділи просто на підлозі, їли бутерброди й сміялися з білих плям на Наталчиному волоссі.
А влітку, коли квартира вже потроху ставала обжитою, подруги пили чай на кухні. За вікном зеленіли дерева.
— Ти не шкодуєш, що все так вийшло? — запитала Наталка.
Олена обхопила долонями чашку.
— Шкодую, що шлюб так закінчився. Вісім років — це ж не мало. І хорошого в нас теж вистачало.
— А про розлучення?
— Ні. І про квартиру не шкодую. Якби я тоді перевела йому гроші… Навіть думати не хочу.
Наталка кивнула.
— Добре, що ти повернулася по телефон.
— Добре, — тихо сказала Олена. — А ще я весь час думаю про бабусю. Вона хотіла, щоб у мене був свій дім. І ніби знову мене вберегла, хоча сама про це вже не знала.
— Вона б пораділа твоїй квартирі.
— Зайшла б на кухню й одразу сказала: «А де твої соління?»
Наталка засміялася.
— То треба виправляти. Влітку закриємо огірки.
— Тільки ти зі своїм валиком не приїжджай.
— А з бутербродами можна?
— З бутербродами завжди.
За вікном запалювалися ліхтарі. Олена долила подрузі чаю. Він трохи прохолов, але вони так і сиділи за столом, розмовляючи про дрібниці, і нікуди не поспішали.