— Якщо ви зараз не купите мені квартиру, забудьте, що у вас є донька!
Ложка дзенькнула об край тарілки. Я навіть не відразу зрозуміла, що випустила її з пальців.
— Що ти сказала?
— Те, що чула, мамо. Я більше так не можу.
Василь завмер у дверях кухні. Ще мить тому він шукав окуляри, а тепер стояв, тримаючись за одвірок.
— Як — «так»? — запитав він.
Мар’яна різко відсунула стілець.
— Жити з вами! Звітувати, куди пішла, коли повернуся. Мені потрібне власне житло. У всіх уже є, а я що, гірша?
— Ми дали тобі гроші на житло, — сказала я.
— І що тепер, усе життя цим дорікатимете?
— Не дорікатимемо. Запитуємо: де вони?
Вона відвернулася до вікна.
— Ви взагалі знаєте, які зараз ціни?
— Знаємо, — відповів Василь. — Тому й збирали не один рік.
— Тієї суми все одно не вистачало на нормальну квартиру!
Я дивилася на неї й намагалася впізнати свою дівчинку. Ту, яка колись забиралася до мене на коліна й обіцяла купити нам із татом великий будинок.
— Можна було додати свої. Можна було взяти менше житло. Поговорити з нами, зрештою. Але ти витратила все.
— Я теж маю право пожити!
— А ми? — несподівано голосно запитав Василь.
Мар’яна замовкла.
— Ми з матір’ю маємо таке право чи вже ні?
— Почалося… Знову ви бідні, нещасні, усе заради мене.
Я стиснула край скатертини.
— Не говори так.
— А як говорити? Ви мої батьки. Ви повинні мені допомогти!
Василь повільно відпустив одвірок.
— Допомогти — так. Купувати тобі квартиру вдруге — ні.
Мар’яна схопила телефон зі столу.
— Тоді не дивуйтеся, коли залишитеся самі.
Двері її кімнати грюкнули так, що в шафі задзвенів посуд.
Я здригнулася. Василь — ні. Він сів навпроти й посунув до мене банківські виписки, які ми того дня нарешті уважно переглянули.
— Подивися.
— Я вже бачила.
— Подивися ще раз. Щоб завтра не сказати: «Може, ми надто суворі».
Ресторани. Магазини. Готелі. Таксі. Знову магазини.
— Вона казала, що їде на море на кілька днів, — прошепотіла я.
— А жила в готелі, де доба коштує, як наш тижневий бюджет.
Я затулила очі долонею.
— Навіщо ж вона ще й кредит узяла?
— Бо наші гроші закінчилися.
За стіною щось упало. Потім голосно заграла музика.
Раніше після таких сварок я йшла до Мар’яни першою. Сідала на край ліжка, гладила її по плечу. Казала: «Ну годі, доню». Наступного дня ми купували те, через що вона плакала.
Василь ніби прочитав мої думки.
— Не йди.
— Я тільки поговорю.
— Ми щойно говорили. Ти чула, що вона нам сказала?
Я знову сіла.
— А якщо вона не впорається з боргами?
Він довго дивився на мене.
— Тоді вчитиметься справлятися.
— Це ж наша дитина.
— Наша, — тихо відповів він. — Саме тому досить удавати, що вона ще мала.
Того вечора ми закрили їй доступ до наших сімейних карток. А вранці поклали на кухонний стіл аркуш: її частка комунальних платежів, продукти, побутові витрати.
Мар’яна вийшла по каву, прочитала перші рядки й пирхнула.
— Це що?
— Наші витрати, — відповів Василь. — Тепер ти береш у них участь.
— Ви серйозно?
— Цілком.
Вона підняла аркуш двома пальцями.
— Тобто я у власному домі маю платити за те, що живу?
— Ми теж у власному домі платимо, — сказала я. — Щомісяця.
— Мамо, не починай. Ви прекрасно розумієте, про що я.
— Ні, Мар’яно. Уже не розумію. Ти кажеш, що доросла, коли хочеш окрему квартиру. І що ти наша дитина, коли йдеться про рахунки.
Вона поклала аркуш на стіл.
— Я нічого не підписуватиму.
— Це не змінить суми в платіжках, — відповів Василь.
— А якщо в мене немає грошей?
— Сядьмо й порахуймо, скільки ти заробляєш, скільки винна і на чому можеш заощадити, — запропонувала я.
Мар’яна коротко засміялася.
— Щоб ви ще й мою зарплату контролювали? Дякую, обійдуся.
Вона пішла, навіть не зробивши кави.
За кілька днів зателефонувала моя сестра.
— Ти тільки не ображайся… У вас що там відбувається?
Я заплющила очі.
— Мар’яна дзвонила?
— Плакала. Каже, ви їй навіть на їжу не даєте.
— Вона працює.
— Але ж…
— Ми не забираємо в неї зарплату. Не виганяємо. Просимо оплачувати свою частину витрат.
Сестра помовчала.
— Вона сказала, що ви рахували, скільки хліба вона з’їла.
Я глянула на хлібницю. Вранці сама поклала туди її улюблений житній.
— Ні. Такого не було.
Після розмови я постукала до доньки.
— Можна?
— Якщо знову про гроші, то ні.
Я все-таки відчинила двері.
— Навіщо ти сказала тітці, що ми не даємо тобі їсти?
Мар’яна лежала на ліжку з телефоном.
— А хіба це неправда?
— На кухні повний холодильник.
— Поки що. Ви ж тепер усе ділите.
— Подивися на мене.
Вона зітхнула й опустила телефон.
— Що?
— Тобі справді здається, що ми заслужили таке ставлення?
На мить її обличчя змінилося. Та вона відразу знову насупилася.
— А ви думаєте, мені приємно просити?
— Ти не просиш, Мар’яно. Ти погрожуєш.
— Бо інакше ви не чуєте!
Я постояла біля дверей, не знаючи, що ще сказати.
— У п’ятницю треба сплатити комунальні.
— Нічого я вам не дам.
— Ми домовлялися…
— Ви домовлялися! Мене ніхто не питав. Будете тиснути — через суд вимагатиму свою частку квартири.
Я вийшла й тихо причинила двері.
На кухні Василь одразу підвів голову.
— Що?
— Тепер вона погрожує судом.
Він відклав окуляри.
— Нехай звернеться до юриста. Може, хоч його вислухає.
Невдовзі почали телефонувати знайомі.
Спочатку обережно запитували, чи все в нас гаразд. Потім один із них зізнався:
— Мар’яна просила позичити. Казала, вас обох скоротили, ви без грошей… Я хотів допомогти, але сума велика. Вирішив спершу тобі набрати.
Мені стало соромно, хоча неправду говорила не я.
— Ми працюємо. Нікуди нас не скорочували. І грошей для нас вона не збирає.
Увечері подзвонила сусідка з другого поверху. З тією самою історією.
Я ще тримала телефон у руці, коли підійшла до Мар’яниної кімнати.
— Відчини.
— Я зайнята.
— Відчини, будь ласка. Це важливо.
Вона роздратовано смикнула двері.
— Ну що знову?
— Припини позичати гроші від нашого імені.
— Я не від вашого імені…
— Ти сказала сусідці, що нам немає за що жити.
— І що? Вона вам поскаржилася?
— Вона запропонувала принести нам продукти.
Мар’яна відвела очі.
— Я повернула б.
— Чим?
— Знайшла б.
— Як ті гроші на квартиру?
— Ви мені тепер це до смерті згадуватимете?!
Я відступила на крок. У мене тремтіли руки, і я сховала їх за спину.
— Не смій більше прикриватися нами. Потрібні гроші — чесно кажи, на що. Але втягувати нас у брехню я не дозволю.
— Ясно. У вас тільки репутація на думці.
— Ні, доню. У мене на думці ти. І я вже не знаю, як із тобою говорити.
Того разу двері зачинила я.
За кілька днів у передпокої з’явилися дві валізи.
Мар’яна стояла біля дзеркала в пальті. Щойно ми зайшли, випросталася.
— Я йду.
Василь зняв куртку.
— Куди?
— А вам не однаково?
— Ні, — відповіла я. — Є де жити?
— Знайшла.
Я кивнула, хоча всередині все стислося.
Мар’яна дивилася то на мене, то на батька.
— І це все?
— Що ти хочеш почути? — запитав він.
— Не знаю. Може, що вам шкода?
Я ступила ближче.
— Мені дуже шкода, що ми дійшли до цього.
— Але зупиняти не будете?
Василь узявся за ручку однієї валізи.
— Допомогти винести?
Вона вирвала її з його руки.
— Не треба!
Уже на порозі повернулася:
— Коли захочете побачити доньку, згадаєте цей день.
Я хотіла сказати: «Подзвони, як доїдеш». Та Мар’яна вже потягла валізи до сходів.
Коли стих гуркіт коліщат, я сіла на тумбочку біля дверей.
— Може, треба було…
Василь присів поруч.
— Що?
Я не відповіла. Бо й сама не знала.
За кілька днів на наш поріг прийшов молодий чоловік у костюмі.
— Я представляю інтереси вашої доньки. Хотів би обговорити можливість мирного врегулювання.
— Чого саме? — запитав Василь.
— Житлового питання. Мар’яна стверджує, що ви обіцяли забезпечити її квартирою, а тепер відмовляєтеся від своїх слів.
Я мимоволі засміялася. Від того сміху стало ще болючіше.
— Вона сказала, що ми дали їй гроші?
Чоловік затнувся.
— Моя клієнтка повідомила про певну фінансову допомогу…
— Певну? Василю, принеси папку.
Ми зберегли договір дарування коштів на придбання житла, підписаний Мар’яною, документи про переказ і ті виписки, які вона сама раніше надала нам, коли просила допомогти розібратися з кредитом.
Чоловік довго переглядав папери.
— Це вся сума?
— Уся, — відповів Василь. — До гривні.
— І донька отримала її особисто?
Василь мовчки показав підпис.
Гість закрив папку.
— Мені потрібно уточнити деякі обставини.
— Уточніть, — сказала я. — І запитайте в неї, чому вона про це промовчала.
Більше він до нас не приходив.
Минув майже місяць. Я поступово перестала прислухатися до кроків на сходах. Василь знову почав уранці вмикати радіо. Ми говорили про роботу, про кран, який треба замінити, про покупки на вихідні.
Іноді я брала телефон, відкривала Мар’янин номер і знову відкладала.
— Хочеш подзвонити? — питав чоловік.
— Хочу знати, чи вона їла.
Він зітхав.
— Я теж.
Одного разу далеко за північ у двері загупали.
— Мамо! Тату! Відчиніть!
Я підхопилася раніше за Василя.
У вічко побачила Мар’яну. Пом’яте пальто, збитий набік шарф, сумка біля ніг. Вона вставила ключ, смикнула його, вилаялася. Замок ми вже змінили.
— Відчиніть! Я знаю, що ви вдома!
Я притулила долоню до дверей.
— Мар’яно?
— Мамо, ну нарешті. Відчиняй, я змерзла.
— Що сталося?
— Мені немає де спати. Потім розкажу. Відчиняй.
Василь підійшов і став поруч.
— А житло, яке ти винаймала?
— Немає його більше! Я ж сказала: потім!
Я взялася за засув. І зупинилася.
— Ти прийшла поговорити чи знову наказувати?
По той бік дверей запала тиша.
— Ви що, не пустите мене?
Я притиснула губи, щоб вони не тремтіли.
— Ночувати тут ти більше не будеш.
— Мамо!
— Ти сама пішла. Потім прислала до нас юриста. Тепер стукаєш серед ночі й поводишся так, наче нічого не сталося.
— Я ваша донька!
— Знаю.
— То відчини!
Я стояла так близько, що чула її дихання.
— Ні, Мар’яно. Тобі доведеться шукати роботу, житло й самій вирішувати свої справи.
Вона закричала. Називала нас жорстокими, казала, що ми ще пошкодуємо, що всі дізнаються, які ми насправді.
Я відступила від дверей.
Василь узяв мене за руку й повів до спальні. Ми лягли, не вмикаючи світла. Телефони вимкнули теж.
Я майже не спала.
Вранці на килимку лежав конверт із письмовою претензією.
— Вона принесла його із собою, — сказав Василь.
Я перечитала вимоги, впізнаючи Мар’янині слова серед чужих юридичних зворотів.
Потім вона спробувала подати позов. Нам довелося звертатися до фахівця, збирати документи, пояснювати, кому належить квартира і які гроші ми передали доньці.
Та найболючіше відкрилося не в кабінеті юриста.
Я прибирала в коморі й дістала скриньку з бабусиними прикрасами. Хотіла перекласти її в інше місце.
Відкрила — і сіла просто на підлогу.
Ланцюжка не було. Персня теж. І сережок, які бабуся надягала на свята.
— Василю!
Він прибіг на мій голос.
— Що сталося?
Я простягнула скриньку.
— Може, ти переклала? — запитав він.
— Ні.
Ми перерили полиці, шухляди, старі сумки. Потім Василь помітив, що зникла й частина невеликої техніки, яку ми зберігали в коробках.
Я набрала Мар’яну.
Вона відповіла не одразу.
— Що?
— Де бабусині прикраси?
Мовчання.
— Мар’яно, я тебе запитую.
— Я потім усе повернула б.
Василь заплющив очі.
— Куди ти їх поділа? — спитала я.
— Мені треба було заплатити за житло.
— Куди?
— У ломбард, мамо. Не кричи.
Я говорила майже пошепки.
— Я не кричу.
— Я викупила б. Не робіть із цього трагедію.
— Це речі моєї бабусі.
— А я твоя донька! Мені що, на вулиці жити?
Я опустила телефон на коліна. З динаміка ще долинало:
— Мамо? Мамо, ти чуєш?
Василь забрав у мене телефон і завершив розмову.
Довго ми сиділи мовчки.
— Вона ж знала, — нарешті сказала я. — Вона знала, як я їх бережу.
— Знала.
— То як могла?
Він не відповів.
Наступного дня ми подали заяву про зникнення майна.
Працівники поліції встановили, у якому ломбарді здали речі. У документах були Мар’янині паспортні дані й підписи.
На розмову вона прийшла обурена.
— Ви серйозно? На власну дитину заяву написали?
Я сиділа, зчепивши руки.
— Ти взяла чуже.
— Я взяла вдома!
— Без дозволу, — сказав Василь.
— Ви могли просто поговорити!
Я підвела голову.
— Я подзвонила тобі. Ти сказала не робити трагедії.
Перед нею поклали копії квитанцій. Мар’яна глянула на них, і голос у неї змінився.
— Я ж поверну.
— Повертай, — відповів Василь.
— Тату, ну скажи їм…
— Що саме я маю сказати?
Вона заплакала.
— Ви хочете зіпсувати мені життя.
Я теж ледь стримувала сльози. Але вперше не потягнулася її обійняти.
Житлові претензії так нічим і не закінчилися: документів, які підтверджували б її вимоги, не було. А за винесене майно довелося відповідати й відшкодовувати його вартість у встановленому порядку.
Востаннє ми бачилися в коридорі установи. Мар’яна наздогнала нас біля виходу.
— Мамо, стій.
Я зупинилася на мить.
Вона простягнула руку.
— Я все віддам. Чесно. Тільки заберіть заяву. Ну будь ласка.
Я дивилася на її пальці. Колись тримала їх у своїй долоні, коли ми переходили дорогу. Знала кожну подряпину, кожен зламаний ніготь.
Василь стояв поруч і мовчав.
Я опустила очі, повернулася й пішла до виходу. Чоловік рушив за мною.
У машині він не відразу завів двигун.
— Їдемо?
Я кивнула.
Додому ми їхали мовчки. Мені все ще було боляче. Але вже не хотілося просити Василя повернути назад.
Мар’яна влаштувалася на дві роботи. Винаймає маленьку кімнату на околиці, поступово виплачує борги. Тепер їй доводиться рахувати гроші до зарплати й обирати, без чого цього місяця можна обійтися.
Ми з Василем не радіємо її труднощам.
Одного вечора я сказала:
— Знаєш, я ж досі хочу, щоб у неї все було добре.
Він відклав газету.
— А я хіба ні?
— Просто іноді здається, що ми стали чужими.
Василь накрив мою руку своєю.
— Я не перестав бути її батьком. Але більше не хочу боятися кожного її дзвінка.
Я кивнула. Саме цього я й сама довго не могла вимовити.
Ми не готові повернутися до колишнього життя. До безсонних ночей після кожного «ви повинні», до сорому перед знайомими, до страху знову почути вимогу, на яку не маємо права відповісти «ні».
Нещодавно Василь запропонував поїхати на кілька днів відпочити.
— Зараз? — перепитала я за звичкою. — Може, краще відкладемо?
— Ми вже стільки разів відкладали.
Я подивилася на нього й усміхнулася.
— Тоді поїхали.
Того вечора ми довго вибирали, куди саме. Не сперечалися, не рахували, що ще мусимо віддати. Просто будували власні плани.
І вперше за багато років я не відчувала за це провини.