— Ти справді сказала дітям, що мама їх покинула, бо поїхала на роботу?
Віктор стояв посеред кухні й не впізнавав власного голосу.
Антоніна Павлівна відвела очі.
— Та що ти вигадуєш? Я тільки сказала, що дітям потрібна жінка поруч.
— А син щойно спитав, чи Лариса буде їхньою новою мамою. Це він теж сам вигадав?
Лариса різко поставила чашку на стіл.
— Вітю, я нічого не знала. Твоя мама сказала, що ти затримаєшся, Ольга у відрядженні, а діти нудьгують. Я думала, ми просто повечеряємо.
— Мамо, моя дружина жива-здорова! Вона поїхала на роботу, а ти вже нову маму дітям привела?
— Не кричи на мене!
— А що мені робити? Подякувати?
Лариса зблідла.
— Вікторе, я тобі повторюю: я не знала про її плани.
— Тоді йди, будь ласка. До тебе в мене менше запитань.
— Дуже гарно, — пирхнула Антоніна Павлівна. — Рідну матір виставляєш, а дружину захищаєш. По п’ять днів дітей не бачить, роз’їжджає, а винна я!
— Вона працює, мамо. Ми разом вирішили, що вона поїде.
Він підійшов до столу й простягнув руку.
— Ключі.
— Що?
— Ключі від квартири. Ти більше не заходитимеш сюди сама.
Ще кілька годин тому Віктор не повірив би, що скаже матері ці слова.
Вони з Ольгою були одружені вісім років. Антоніна Павлівна невістку не злюбила майже одразу: надто самостійна, надто зайнята, усе вирішує сама.
А для сина вона давно пригледіла Ларису — доньку своєї подруги. Віктор знав її з юності, але жодного роману між ними не було.
— Лариса така спокійна, домашня, — не раз натякала мати. — Розуміє, що таке сім’я.
— Мамо, ми з нею просто знайомі.
— А що? Гарна дівчина. Я б на твоєму місці придивилася.
Потім Віктор познайомився з Ольгою, і розмови про Ларису на якийсь час стихли.
Ольга працювала у великій торговій компанії, займалася постачаннями. Після народження дітей намагалася поєднувати роботу з домом. Відряджень було небагато — кілька на рік, здебільшого на два-три дні, — але кожне викликало у свекрухи невдоволення.
— У Віктора ж нормальна зарплата, — казала вона. — Тобі вдома не сидиться?
— Мені подобається моя робота, — відповідала Ольга.
— Жінці з двома дітьми має подобатися дещо інше.
Віктор просив матір не втручатися. І щиро вважав, що цього достатньо.
Одного разу за святковим столом Антоніна Павлівна спитала невістку:
— А тобі не соромно, що Віктор сам собі сорочки прасує?
— Ні, — відповіла Ольга. — Він уміє користуватися праскою.
— Я його не для цього виховувала.
— А для чого?
— Мамо, досить, — втрутився Віктор.
Мати замовкла. А потім ще два дні скаржилася синові, що невістка розмовляє з нею як із чужою.
Ольга не забороняла свекрусі бачитися з онуками. Запрошувала на дні народження, відпускала дітей із нею гуляти. Бабуся справді любила онуків, приносила пиріжки, пам’ятала про їхні свята й уміла їх розважити.
Але щоразу знаходила нагоду вколоти невістку.
— Ларису на роботі підвищили, — якось повідомила вона Вікторові. — І працює, і вдома все встигає.
— Ти що, живеш у неї, щоб знати?
— Мені й так усе видно.
— Тоді дивись на Ларису й радій. Моя дружина до чого?
Вікторові здавалося, що він матері все пояснив. Ольга була іншої думки.
— Ти після кожного разу кажеш їй: «Мамо, не лізь», — сказала вона якось увечері. — А потім вона знаходить новий спосіб.
— І що ти пропонуєш? Зовсім перестати з нею спілкуватися?
— Я пропоную перестати вдавати, що однієї розмови достатньо.
— Вона бабуся наших дітей.
— Я не проти бабусі. Я проти того, щоб вона вирішувала, як нам жити.
Тоді вони посварилися, потім помирилися. А неприємна розмова так нічим і не закінчилася.
Коли Ользі запропонували п’ятиденне відрядження, вони довго радилися. Якщо проєкт вдасться завершити вчасно, вона отримає велику премію. Гроші хотіли витратити на ремонт кухні.
Сім років вони жили у своїй квартирі й оновлювали її поступово. Спальню й дитячу вже зробили, а на кухні нові фасади досі сусідили зі старими, потерся ламінат, хитався стіл.
— Потерпимо ще трохи, — сказав Віктор. — Отримаєш премію й закінчимо без кредиту.
— Якщо отримаю.
— Отримаєш. Ти два місяці над цим працюєш.
Проблема була в тому, що й Вікторові того тижня доводилося затримуватися. Антоніна Павлівна сама запропонувала допомогу.
— Я забиратиму дітей із садочка. Нагодую, дочекаюся тебе. Що тут такого?
Ольга зраділа не дуже.
— Може, я краще пошукаю няню?
— На п’ять днів? — здивувався Віктор. — Мама ж може допомогти.
— Ти пам’ятаєш, що вона казала доньці про мої поїздки?
— Я ще раз із нею поговорю.
Ольга гірко усміхнулася.
— Ти вже сто разів говорив.
— Олю, це всього п’ять вечорів. Діти її люблять.
Він наполіг. Та й знайти няню за кілька днів було непросто. Ольга погодилася, хоча перед від’їздом знову попросила:
— Будь ласка, якщо вона почне щось говорити дітям про мене, не відмахуйся.
— Не почне. Я поговорив із нею.
Перші два дні минули спокійно. Віктор повертався близько дев’ятої, діти були нагодовані, на кухні прибрано. Мати про Ольгу не згадувала.
На третій день нараду скасували, і Віктора відпустили раніше. Дорогою він купив дітям морозиво й написав матері, що скоро буде. Вона повідомлення не прочитала.
Він відчинив двері своїм ключем і почув голоси на кухні.
— От бачите, як добре, коли мамочка вдома, — говорила Антоніна Павлівна. — Лариса і суп зварила, і вас нагодувала, і нікуди не поспішає.
— Я не варила суп, — тихо заперечила Лариса. — Ви ж самі його принесли.
— Та яка різниця? Ти могла б зварити. Ти ж умієш.
Віктор завмер у передпокої.
— Бабусю, — озвався п’ятирічний Вітько, — а Лариса буде нашою мамою, якщо наша мама знову поїде?
Морозиво вислизнуло з Вікторової руки й упало на підлогу.
Він зайшов на кухню. Старша донька одразу насторожилася.
— Доню, відведи братика в кімнату. Увімкніть мультик, добре?
— Тату, а що сталося?
— Я зараз прийду.
Дівчинка взяла брата за руку й вивела. Тоді Віктор повернувся до матері.
Тепер Антоніна Павлівна тримала сумку перед собою, немов захищаючись.
— Я тобі ключі дала не для того, щоб ти мене ними шантажував!
— Це я тобі їх дав. Від нашої квартири.
— Від сімейної квартири, де мої онуки живуть!
— Саме тому й забираю. Без мене або Ольги ти сюди більше не прийдеш.
Лариса підвелася.
— Антоніно Павлівно, віддайте ключі. Я не хочу в це вплутуватися.
— Звісно, ти тепер хороша!
— Я й не погоджувалася нікого замінювати. Ви сказали, що просто треба допомогти з дітьми.
Антоніна Павлівна сердито дістала зв’язку й кинула на стіл.
— Візьми. Колись сам зрозумієш, що я мала рацію.
— Мамо, йди.
Коли двері зачинилися, Віктор ще кілька секунд стояв посеред кухні. Потім пішов до дітей.
Вітько дивився мультик. Донька сиділа на краю ліжка й теребила рукав.
— Тату, мама приїде?
— Звісно, доню. Вона ж у відрядженні.
— Бабуся казала, що мамі робота важливіша за нас.
Віктор сів поруч.
— Коли вона це казала?
— Учора. І позавчора. Ще сказала, що справжня мама ніколи не залишає маленьких дітей.
— Послухай мене. Мама вас не кидала. Вона поїхала працювати й обов’язково повернеться.
Дівчинка подивилася йому в очі.
— А чому бабуся так казала?
Він не знайшов відповіді одразу.
— Бабуся сказала неправду, — нарешті промовив він. — Мені дуже шкода, що ти це почула.
Ользі він подзвонив, коли діти заснули. Хотів почати обережно, але вона відразу насторожилася.
— Щось трапилося? Діти здорові?
— Здорові. Олю, я сьогодні раніше приїхав. Мама була в нас із дітьми. І Лариса теж.
— Яка Лариса?
— Та сама.
Він розповів усе: і про суп, і про запитання сина, і про те, що донька чула від бабусі попередніми днями.
Ольга мовчала так довго, що він перепитав:
— Ти мене чуєш?
— Чую. Я завтра виїжджаю.
— Але в тебе ж ще робочий день.
— Мені байдуже.
— Ти втратиш премію. Діти зараз зі мною, я їм усе пояснив.
— Ти серйозно? Твоя мати три дні переконувала їх, що я їх покинула, а ти мені про премію?
— Я не це мав на увазі.
— Якби ти мене послухав, вони взагалі не залишилися б із нею!
— Я не міг знати, що вона приведе Ларису і почне шукати їм нову маму.
— А того, що вона й раніше говорила про мене дітям, тобі було мало?
Віктор не відповів.
Наступного вечора Ольга повернулася. З дороги вона одразу кинулася до дітей. Син обійняв її за шию і заходився розповідати про садок. Донька довго притискалася до мами мовчки, а потім запитала:
— Ти скоро знову поїдеш?
— Зараз нікуди не поїду, люба. Можливо, колись мені знову доведеться по роботі.
— А зовсім нас не залишиш?
Ольга присіла перед нею.
— Ніколи, чуєш? Ніколи вас не залишу.
— Бабуся сказала, що якщо мама обирає роботу, то діти їй заважають.
Ольга притиснула доньку до себе.
— Ви мені не заважаєте. Я вас дуже люблю.
Пізно ввечері, коли діти заснули, вона сіла навпроти Віктора.
— Я хочу, щоб твоя мати більше не залишалася з ними наодинці.
— Згоден.
— Не на місяць. Взагалі.
— Добре.
— І ключів у неї не буде.
— Я забрав.
— І родичам пояснюватимеш сам.
— Я нікому нічого розповідати не збираюся.
— Вона розповість. Побачиш.
Вже за два дні подзвонила тітка. Потім брат. Потім сестра. Усі знали, що Антоніна Павлівна допомагала з дітьми, а невдячний син вигнав її під впливом дружини.
— Мама три дні до вас їздила! — обурювалася сестра. — А ви її ворогом зробили?
— Вона сказала дітям, що Ольга їх покинула.
— Ну, невдало висловилася. Можна було поговорити.
— Я поговорив. І забрав ключі.
— А дітей їй тепер зовсім не даєте?
— Наодинці — ні.
Сестра образилася. За тиждень відмовилася взяти племінників на вихідні, хоча раніше сама пропонувала допомогу.
— У мене свої справи. Ви ж тепер принципові, от і давайте раду самі.
Тітка не запросила їх на сімейне свято. Двоюрідний брат при зустрічі спитав:
— А кожне слово з Ольгою тепер узгоджувати треба?
Віктор спочатку пояснював кожному. Потім перестав.
— Дитина запитала, чи буде в неї нова мама, — сказав він двоюрідній сестрі. — Що тут ще пояснювати?
— Твоя мама просто переживає за онуків.
— Від її переживань донька тепер боїться, що Ольга не повернеться.
Премію Ользі не виплатили. Керівник нагадав, що умови проєкту були відомі заздалегідь: останній день вона пропустила.
Через знайомих подружжя знайшло няню — колишню виховательку. Спершу вона приходила тричі на тиждень, потім чотири рази. Майже всі гроші, які вдавалося відкладати, йшли на її роботу.
Якось Ольга переказала нянi чергову суму й поклала телефон на стіл.
— Ось тобі й ремонт кухні.
Віктор глянув на старі фасади.
— Ми ще зробимо.
— Зробимо. Тільки зараз платимо за наслідки чужої дурості.
Він хотів заперечити, але промовчав.
Та найважчими були не гроші.
— Ти знав, як вона до мене ставиться, — сказала Ольга іншого разу. — Але вирішив, що я перебільшую.
— Я помилився.
— Так. І розплачуватися будемо всі.
— Я її вигнав, ключі забрав. Що ще мені треба було зробити?
— Зараз — нічого. Я кажу про те, що було до цього.
Віктор не знав, що відповісти. Він і досі не вірив, що міг передбачити саме таку витівку матері. Але Ольга роками попереджала, що та не зупиниться після однієї розмови.
Молодший син досить швидко перестав згадувати про «нову маму». Донька переживала довше.
Одного разу вона відмовилася їхати на день народження до родичів.
— Там бабуся буде?
— Не знаю, — відповів Віктор.
— Я не хочу, щоб вона знову говорила про маму щось погане.
Він подзвонив родичам і сказав, що вони не приїдуть.
Лариса зателефонувала лише раз.
— Вітю, я хочу ще раз сказати: я нічого не знала. Твоя мама попросила допомогти з дітьми. От і все.
— Я зрозумів.
— Про «правильну маму» вона вже при них заговорила. Мені самій стало ніяково.
— Чому ти не пішла?
— Розгубилася. А ти прийшов хвилин через десять. Я не збиралася нікого відбивати.
— Я вже так і не думаю, Ларисо.
Більше вона не з’являлася.
Із матір’ю Віктор не спілкувався майже пів року. Спочатку вона телефонувала щодня, потім рідше. Через родичів передавала, що син колись одумається. Вибачень не просила.
Ольга поступово перестала про неї запитувати. Але перевіряла всі домовленості, що стосувалися дітей.
— Твоя сестра точно буде сама? — питала вона, якщо Віктор пропонував попросити ту про допомогу. — Мати до неї не прийде?
— Олю, ну сестра тут до чого?
— Вона після дзвінка твоєї матері перестала навіть дітей до себе брати.
— Бо ви теж одна одній наговорили.
— Звісно. Тепер я винна.
— Я цього не казав.
Через кілька місяців Антоніна Павлівна зателефонувала з незнайомого номера. Віктор скинув. Прийшло повідомлення: «Це я. Просто хочу почути, як ти».
Він не відповів. Але за тиждень вона знову подзвонила, і цього разу він зняв слухавку.
— Чого ти хочеш?
— Голос твій почути, Вітю.
— Почула.
— Стільки часу минуло. Я що, мушу померти, щоб ти перестав на мене злитися?
— Мамо, не починай.
Розмова тривала кілька хвилин. Потім був ще один дзвінок, і ще.
Ользі він не казав. Матір до дітей пускати не збирався, ключів їй не давав і додому не запрошував. Але зовсім не відповідати виявилося важче, ніж він думав.
За кілька тижнів Ольга побачила її ім’я серед останніх викликів на його робочому телефоні.
— Ти з нею спілкуєшся?
— Інколи. Вона дзвонить.
— Давно?
— Кілька тижнів.
— Чому ти мені не сказав?
— Бо знав, що ти так відреагуєш.
— Тобто проблема в моїй реакції? Не в тому, що ти приховував?
— Олю, я її до дітей не пускав. Просто кілька разів поговорив телефоном.
— З людиною, яка сказала нашій доньці, що я її покинула?
— Я пам’ятаю.
— Тоді навіщо ховав?
Віктор провів долонею по обличчю.
— Вона все одно моя мама. Я досі їй не пробачив, але не можу викреслити її з життя.
Ольга довго мовчала.
— А я не можу зробити вигляд, що нічого не сталося.
Після цього вона ще уважніше розпитувала про родинні зустрічі й допомогу з дітьми. Віктора це дратувало.
— Так неможливо жити, — сказав він одного вечора. — Ти ніби чекаєш, що кожен мій родич приведе дітям чергову нову маму.
— Я так не думаю.
— Тоді навіщо все перевіряєш?
Ольга поставила чашку на стіл.
— Бо минулого разу я тобі довірилася. Повірила, що можна обійтися без няні. Пам’ятаєш, чим це закінчилося?
— Я визнав, що був неправий.
— А я не хочу повторювати ту саму помилку.
Вони не розлучилися. Возили дітей до садочка, разом купували продукти, рахували гроші. Іноді сперечалися через дрібниці, іноді добре проводили вихідні. Почуття між ними залишилися, хоча колишньої легкості вже не було.
Правило щодо Антоніни Павлівни не змінилося. Перші місяці вона взагалі не бачила онуків, а згодом зустрічалася з ними тільки в присутності Віктора. Наодинці дітей із нею більше не залишали.
Віктор іноді телефонував матері з роботи. Ольга знала й не заперечувала, але сама зі свекрухою більше не спілкувалася.
Того року кухню вони так і не відремонтували. Старі фасади залишилися поруч із новими, а гроші, які мали піти на оновлення, витратили на няню.
Іноді донька поверталася до того, що сталося.
— Мамо, а чому бабуся вирішила, що тебе можна кимось замінити?
Ольга обіймала її й відповідала:
— Дорослі теж іноді чинять дуже нерозумно, доню. І думають, що можуть вирішувати за інших.
Віктор чув це із сусідньої кімнати. Він пам’ятав обличчя доньки того вечора, пам’ятав, як Ольга просила його не відмахуватися, — і мовчав.