— Не зрозуміла… А ви чого без попередження приперлися? — тітка Галина стояла на ґанку нашого будинку в домашньому халаті й дивилася на нас так, наче застала чужих біля своїх дверей. — У дітей денний сон! Тихіше можете?
Тарас заглушив двигун, але виходити не поспішав.
— Оксано, — тихо сказав він. — Це що?
Посеред газону стояв старий мікроавтобус. Під ним чорніла масна пляма. На терасі, яку ми з чоловіком торік укривали олією до пізньої ночі, висіло чуже прання. З відчиненого вікна гримів телевізор.
— Не знаю, — прошепотіла я.
— А я, здається, знаю.
Він вийшов із машини. Я — слідом.
— Добрий день, тітко Галино. Ви просили будинок на сім днів. Минув місяць. Ми приїхали забрати ключі.
— Які ще ключі? — вона скривилася. — Ви що, надумали тут ночувати?
— Це наш будинок.
— Та хто сперечається! Але ж бачите: ми тут із дітьми. Не виставляти ж їх тепер надвір!
Я глянула на Тараса й відвела очі. Бо саме я вмовила його віддати ті ключі.
Місяць тому тітка зателефонувала пізно ввечері.
— Оксаночко, ти не спиш? — голос тремтів. — Не знаю вже, до кого й звернутися.
— Що сталося?
— Діти задихаються в цій квартирі. Спека, пилюка… Малий знову кашляє. От якби хоч тиждень біля лісу пожили…
Я вже тоді зрозуміла, до чого вона веде.
— Тітко Галино, нам треба з Тарасом поговорити.
— Та звісно, поговори. Я ж не вимагаю. Просто думаю: чужих людей інколи виручають, а ми ж рідні…
Тарас почув кінець розмови.
— Ні, Оксано.
— Ти навіть не вислухав.
— Я почув про тиждень. А хто потім пояснюватиме, що тиждень закінчився?
— Ну не починай. Вона ж не чужа.
— Саме тому потім буде важче.
Ми сиділи на кухні навпроти одне одного. На холодильнику висіла фотографія нашого будинку — ще без тераси, із купою піску біля входу. Ми на ній були замурзані й щасливі.
— Тарасе, там малі діти.
— Я знаю.
— Ну що вони зроблять за сім днів?
Він довго мовчав.
— Мені не шкода будинку, — нарешті сказав. — Мені шкода, якщо нашу згоду сприймуть як дозвіл робити що заманеться.
— Я простежу. Обіцяю.
Він подивився на мене втомлено.
— Добре. Тільки на тиждень. І скажи їй це чітко.
Я сказала. Двічі.
Тітка тоді аж образилася:
— Оксано, за кого ти мене маєш? Сім днів — значить сім. Ще й порядок після себе наведемо!
За тиждень вона не взяла слухавку.
Потім надійшло повідомлення: «Онукам тут так добре. Побудемо ще трохи. Ви ж зрозумієте».
— Що означає «ще трохи»? — запитав Тарас.
— Я зараз подзвоню.
Я телефонувала ввечері, наступного ранку, після роботи. Без відповіді.
А потім озвалася сусідка.
— Оксанко, ви, може, знаєте, але я все-таки скажу… Тут до ваших гостей ще люди приїхали. Із собаками.
— Які люди?
— Галинина донька з чоловіком. Собаки великі, бігають по ділянці. Я просила їх хвіртку зачиняти, то мені сказали не втручатися.
Коли я переказала це Тарасові, він лише запитав:
— Завтра їдемо?
— Їдемо.
І от тепер ми стояли перед власним ґанком, а тітка пояснювала нам, чому ми тут зайві.
— Будинок у вас однаково порожній! — обурювалася вона. — Раз на тиждень приїдете шашлики посмажити — і назад. А дітям повітря потрібне.
— Ми не зобов’язані пояснювати, як користуємося своїм будинком, — відповів Тарас. — Збирайте речі.
— Оксано, ти чуєш, як він зі мною розмовляє?
Я ковтнула клубок у горлі.
— Чую. А ви чому на дзвінки не відповідали?
— Не чула! Тут господарство, діти…
— І доньку із зятем теж не чули, коли запрошували?
Тітка примружилася.
— А що, їм до матері вже приїхати не можна?
— Сюди ви мали приїхати з онуками. На тиждень.
— Ой, почалося! Кожен день мені рахуватимете?
Тарас ступив ближче.
— Сьогодні ви звільняєте будинок. Давайте без сварок.
— Ніхто зараз нікуди не їде, — відрізала вона. — Діти сплять, речі не зібрані. Зять колесо зняв, машина не на ходу. Приїдете наступними вихідними.
— Тітко Галино…
— І не стійте під дверима. Собак роздратуєте.
Вона зайшла в будинок.
Клацнув замок.
Я кілька секунд дивилася на двері. На ручку, яку ми з Тарасом вибирали разом. На маленьку подряпину біля одвірка — ми лишили її, коли заносили диван.
— Вона нас… — я не договорила.
Тарас узяв мене за руку.
— Ходімо.
— Але це ж наш дім.
— Наш. Тому ми його повернемо. Тільки не криком під вікнами.
У машині я не витримала.
— Пробач.
Він мовчки дивився на дорогу.
— Тарасе, скажи хоч щось.
— Що?
— Що ти мене попереджав.
— Ти й так це пам’ятаєш.
Від цього стало ще соромніше.
— Я справді думала, що допомагаю.
Він на мить поклав долоню на мою руку.
— Я знаю. Але тепер допоможи мені це закінчити. Не починай їх знову жаліти, коли вони заплачуть.
Я витерла щоку.
— Не почну.
Удома ми зателефонували знайомому правникові. Тарас увімкнув гучний зв’язок, а я поклала перед собою телефон із тітчиними повідомленнями.
— Вони вас не впустили? — перепитав він.
— Замкнули двері перед нами.
— Добре. Тільки нічого не ламайте й не влаштовуйте силового виселення. Збережіть листування, підготуйте документи на будинок.
— Нам тепер до суду йти? — запитала я. — А вони весь цей час там житимуть?
— Спершу спробуйте домогтися добровільного виїзду. Повідомте конкретний строк. Запросіть дільничного, щоб не було погроз і бійки. Можете укласти договір з охороною. Але охорона — для безпеки, не для того, щоб когось виносити.
Тарас коротко кивнув, хоча співрозмовник його не бачив.
— А замки?
— Майстра взяти можна. Заміните, коли вони звільнять будинок. Якщо відмовляться — телефонуйте, вирішуватимемо далі законним шляхом.
Після розмови я написала тітці: «Завтра о восьмій будемо. Просимо зібрати речі й повернути ключі. Подальшої згоди на ваше перебування в будинку ми не даємо».
Відповідь прийшла одразу.
«Ти зовсім під чоловіка прогнулася?»
Я показала екран Тарасові.
— Учора вона телефону не чула, — сказала я. — А тепер почула.
Він сумно всміхнувся.
Уночі я майже не спала.
— Ти не передумала? — запитав Тарас у темряві.
— Ні.
— Бо завтра буде неприємно.
— А сьогодні було приємно? Стояти під власними дверима?
Він повернувся до мене й обійняв.
— От і добре. Тримайся цього.
О восьмій ранку ми знову були біля воріт. Із нами приїхали двоє працівників охорони й майстер. Невдовзі підійшов дільничний — документи на будинок Тарас показав йому заздалегідь.
Тітка визирнула у вікно й за хвилину вже вибігла на ґанок.
— Це що за вистава?!
— Доброго ранку, — сказав Тарас. — Ви прочитали повідомлення?
— Ти на рідню охорону привів? Оксано! Ти взагалі розумієш, що відбувається?
— Розумію. Ми приїхали у свій будинок.
— То заходьте! Хто вам не дає?
— Учора ви замкнули двері.
— Бо ви скандал почали!
На ґанок вийшов її зять.
— Що тут за шум із самого ранку?
Побачивши людей у формі, він перестав позіхати.
— А ці навіщо?
— Щоб усі спокійно зібрали речі, — відповів Тарас.
— Ти нам наказувати будеш?
Зять рушив до нього, але охоронець став між ними.
— Не наближайтеся, будь ласка. Розмовляйте спокійно.
— Та я просто питаю!
— От і запитуйте звідти, — озвався дільничний. — Без погроз.
За зятем з’явилася тітчина донька з дитиною на руках.
— Мамо, що сталося?
— Виганяють нас! Із малими дітьми!
Дитина злякалася крику й заплакала.
— Не кричіть, будь ласка, — сказала я. — Ви самі її лякаєте.
— Ще повчи мене! — тітка повернулася до дільничного. — Ми тут гостюємо. Нас запросили.
— Запросили на тиждень, — відповів Тарас. — Листування є. Учора ми попросили повернути ключі, а нас не впустили.
Дільничний вислухав обох і запитав:
— У вас є інше житло?
— Є, але там спека! — вихопилося в Галини.
Вона замовкла, а тоді раптом узяла мене за лікоть.
— Оксаночко, ну навіщо так? Ходімо відійдемо. По-родинному поговоримо.
Я обережно звільнила руку.
— Говоріть тут.
— Тобі що, зовсім нас не шкода? Ми ж одна кров. У мене навіть грошей на пальне зараз немає.
Я відчула знайоме стискання в грудях. Ще місяць тому після цих слів полізла б по гаманець.
— Тітко Галино, у вас є квартира. Вам є куди повертатися.
— З дітьми по такій спеці?
— Ви мали повернутися три тижні тому.
— Невже тобі той газон дорожчий за рідню?
— Не газон, — відповіла я. — Мені боляче, що ви нас навіть не спитали. Просто вирішили: нам можна не відповідати, можна привести ще людей, можна зачинити перед нами двері.
— Та я ж не зі зла!
— А нам від цього легше?
Вона відвела погляд і знову повернулася до Тараса:
— Це все ти її налаштував.
— Ні, — сказала я. — Це я прошу вас зібрати речі. Зараз.
На кілька секунд стало тихо. Навіть її зять перестав щось бурмотіти.
— Нам година потрібна, — нарешті кинула донька.
— Добре, — відповів Тарас. — Збирайтеся.
— А машина не на ходу! — нагадала тітка.
Зять сердито глянув на неї.
— Зараз поставлю колесо.
Тарас нічого не сказав. Лише відійшов від ґанку, звільняючи дорогу.
Почалася метушня. З будинку виносили сумки, пакети, іграшки. Донька Галини різко стягувала білизну з мотузки.
— Могли б хоч до вечора почекати, — кинула вона мені.
— Ми чекали три тижні.
— Мама сказала, ви не проти.
Я подивилася на неї.
— А чому ти сама не запитала?
Вона стиснула губи й пішла по наступну сумку.
Тітка проходила повз нас раз у раз.
— Уся родина дізнається.
Ми мовчали.
— Не думайте, що вам це так минеться.
Тарас глянув на годинник.
— Он ще ваші капці під лавкою, — спокійно сказав він.
Вона вихопила капці так, наче він її образив.
Коли дітей посадили в мікроавтобус, я підійшла до тітки.
— Ключі, будь ласка.
— Все одно ж замки міняєте.
— Ключі.
Вона кинула в’язку мені в долоню.
— Не подзвониш більше. Навіть як треба буде.
Я стиснула холодний метал.
— Добре, тітко Галино.
Здається, саме цієї відповіді вона не чекала.
Мікроавтобус виїхав за ворота. Майстер узявся до замків, ми оформили потрібні папери, подякували дільничному. Працівники охорони пояснили, як працюватиме сигналізація.
Коли всі поїхали, Тарас зачинив хвіртку й кілька секунд тримав долоню на засуві.
— Усе? — запитала я.
Він повернувся.
— Усе. Ходімо додому.
Усередині я зупинилася посеред вітальні.
На паркеті тяглися глибокі подряпини. На столі присохла їжа. У мийці стояв посуд із кислим запахом. Крізь відчинені двері було видно зламану рейку тераси.
— Вони ж обіцяли прибрати, — сказала я безглуздо.
Тарас провів пальцем по подряпині на підлозі.
— Це можна зашліфувати.
— Ми ж стільки вибирали цей паркет…
— Оксано.
Я підняла очі.
— Я все бачу, — тихо сказав він. — І мені теж прикро.
Від цих простих слів я нарешті заплакала.
— Пробач, що я тебе не послухала.
Він обійняв мене.
— Ти сьогодні була зі мною. Для мене це важливіше.
Я притулилася до його плеча.
— Ти не злишся?
— Злюся. Але не хочу зараз витрачати на них іще й наш день. Зваримо кави?
Я засміялася крізь сльози.
— Спочатку чашки знайдемо чисті.
— Помию дві. Решта зачекає.
Поки він стояв біля мийки, телефон у моїй сумці почав безперервно вібрувати.
У родинному чаті вже знали, що ми «викинули дітей на вулицю». Двоюрідна сестра, яку я не бачила кілька років, написала: «Будинок із собою на той світ не заберете».
Я перечитала це вголос.
Тарас вимкнув воду.
— Хочеш відповісти?
Я набрала: «У тітки є квартира. У нас був будинок, до якого нас учора не пустили».
Подивилася на текст. Стерла.
— Не хочу.
Вийшла з чату. Потім — з іншого. Тим, хто телефонував лише для того, щоб присоромити мене, більше не відповідала.
Тарас поставив переді мною чашку.
— Цукор?
— Одну ложку.
Ми сіли на терасі. Перед нами чорніла пляма на газоні, збоку лежала зламана рейка. Роботи було багато.
Але каву ми пили у тиші.
За кілька місяців будинок знову став нашим не лише за документами.
Тарас відновив паркет і полагодив терасу. Ми разом прибрали ділянку, посіяли траву на витоптаних місцях, посадили біля ґанку кущі, які давно пригледіли.
Не вся рідня відвернулася. Хтось подзвонив і спершу запитав, що сталося. Хтось вислухав і сказав: «Треба було давно це припинити». А дехто більше не озивався.
Я більше не намагалася повернути всіх.
Одного осіннього вечора ми сиділи біля каміна. Дощ тихенько стукав у шибки, Тарас тримав на колінах книжку, але вже хвилин десять не перегортав сторінку.
— Дрімаєш? — запитала я.
— Ні. Насолоджуюся тим, що ніхто нічого не просить.
Я усміхнулася й підсунулася ближче.
— Дякую тобі.
— За що?
— Що тоді не сказав: «Сама пустила — сама й розбирайся».
Він відклав книжку.
— Ми ж разом цей дім будували.
— А я мало не зробила так, що тобі тут місця не лишилося.
— Ти зробила висновки. Досить себе карати.
Я помовчала, слухаючи дощ.
— Знаєш, я весь час боялася образити рідних.
— Знаю.
— А що ображаю тебе, навіть не помічала.
Тарас узяв мене за руку.
— От тепер помічаєш. І себе теж не забувай.
Я поклала голову йому на плече.
За вікном хиталися мокрі гілки, у каміні осідали дрова. Телефон лежав на столику й мовчав.
І вперше за довгий час мені не хотілося перевірити, чи не образився хтось на нашу тишу.