— Не крутись під ногами, Вербо! Гості сьогодні приїдуть, дай хоч ґанок підмести. І дивись мені, щоб уночі не вила!
Стара собака відступила й лягла біля будки. Господиня ще щось пробурмотіла, але Верба вже прикрила очі.
Гавкала вона мало, вила й поготів рідко. От тільки коли приїздили гості, чомусь починала тягнути своєї серед ночі.
Може, від того, що господиня у метушні забувала її нагодувати, а потім виносила повну миску кісток зі святкового столу. Верба наїдалася, і живіт болів до ранку. А може, й не від того.
Колись вона радісно зустрічала кожного, крутилася біля дітей. Та після того як сусідський хлопчик випадково влучив у неї з рогатки й перебив лапу, стала триматися від дитячих ігор подалі.
Лапа так і не загоїлася як слід. І тепер, коли Верба постаріла, часто боліла. Далі вишняка собака майже не ходила, а про лаз під парканом давно забула.
Того дня гості з’їхалися ще до обіду. Галасували, обіймалися, заносили до хати сумки. Вербу теж поплескали по спині, а вона дочекалася, поки всі пройдуть, і вмостилася за будкою.
— Старіє наша Вербочка, — сказала господинина дочка.
— А ти що хотіла? Років їй уже скільки, — зітхнула мати. — Аби тільки сьогодні не вила. Минулого разу пів ночі ні мені, ні вам спати не давала.
Після обіду приїхав старший син господині зі своєю маленькою онукою. Дівчинку Верба ще не бачила.
— О, собацька! — зраділа та. — Собацько, дай лапку!
Верба глянула на неї, повільно підвелася й пішла за будку.
— Не хоче, — сказала дівчинка.
— Вона стара, Лєрочко, — пояснив дідусь. — Дай їй відпочити.
Увечері Лєра, уже в штанцях замість жовтої сукні, знайшла собаку й присіла поряд.
— Ну дай лапу. Шкода, чи що?
Верба тільки зітхнула.
— Не даси? Ну й не буду з тобою дружити.
Тієї ночі Верба знову завила. Господиня вискочила на ґанок і засичала:
— Вербо! Тихо! Дитину розбудиш!
Собака замовкла й задрімала.
Наступного дня гості роз’їхалися, а Лєра залишилася у прабабусі. І хоч обіцяла з Вербою не дружити, скоро їй стало нудно, і вона знову прийшла до будки.
— Я знаю, чому ти виєш, — сказала дівчинка. — Ти, мабуть, за мамою сумуєш. Я теж.
Верба підняла голову.
— Мені сказали, що мама на хмарках. От дивися на хмари й думай, що вона там.
Лєра помовчала, поколупала пальчиком землю.
— А я не дуже вірю. Мабуть, вона в нашому старому будинку залишилася. Ми переїхали, а вона ні. Я знайду той будинок, ось побачиш.
Верба не розуміла слів, але слухала. Згодом ці розмови стали звичними. Іноді до собаки підходила й господиня, обіймала її за шию, гладила. Вербі було приємно, хоча вона й не знала, чому та раптом стала такою ласкавою.
Ночами собака більше не вила. А вранці почала чекати на дівчинку біля ґанку.
Лєра прокидалася рано, виходила в самій нічній сорочці й присідала поруч.
— Доброго ранку, Вербо. Ти вже встала?
Верба ворушила хвостом.
— Дивись, я тобі печиво принесла. Їстимеш?
Іноді Верба брала печиво, іноді відверталася.
— Не хочеш? Ну, як знаєш. Бабуся тобі каші дасть.
Дівчинка швидко змерзала й поверталася до хати. А Верба йшла досипати до будки.
Одного ранку Лєра вийшла надто рано. Собака почула кроки й визирнула назовні.
Дівчинка була одягнена, взута в сандалики, а на спині висів маленький рюкзак.
— Вербо, я йду, — тихо сказала вона. — Маму шукати. Ти не хвилюйся.
Вона махнула рукою, відчинила хвіртку й пішла.
Верба спершу залишилася біля будки. Потім підвелася, закульгала вздовж паркану, намагаючись побачити Лєру. Дівчинки ніде не було.
Собака завила під дверима. Тоді загавкала — раз, другий, знову й знову. Але господиня не виходила.
Верба кинулася до старого лазу під парканом і ледве протиснулася.
Слід Лєри вона знайшла одразу й побігла стежкою до річки. Лапа боліла, дихання збивалося, та собака не зупинялася.
Біля води почувся сплеск.
— Допоможіть!
Лєра борсалася посеред річки. Її ручки то з’являлися над водою, то зникали.
Верба з розбігу кинулася за нею. На мить пішла під воду, виринула й попливла до дівчинки.
— Вербо! — захлинулася Лєра й ухопилася за її мокру шерсть.
Собака насилу тягнула її до берега. Нарешті Лєра дістала ногами дна, виповзла на містки й закашлялася.
Поблизу за течією пливли дитячі речі. Верба розвернулася й знову зайшла у воду. Сил майже не залишилося. Вона наздогнала тільки штанці, схопила їх зубами й повернулася на берег.
Лєра стояла на колінах, тремтіла й дивилася, як собака повільно тягне до неї мокру річ.
— Вербочко… А кофта? Кофта попливла. І сандалики…
Дівчинка взяла штани й невміло викрутила їх.
— Як я тепер без кофти до мами піду?
Вона розклала штанці на містках і сіла поруч із Вербою. Притулилася до її мокрого боку.
— Я думала, перейду на той берег. Хлопчаки тут купалися, я бачила. Думала, тут мілко. Одяглася б там і пішла далі.
Лєра підняла руку.
— Я речі отак над головою тримала. А тоді стало глибоко… Я злякалася.
Верба лизнула її плече.
— Ми раніше жили в Закарпатті, — тихо сказала Лєра. — Я туди йшла. Там наш будинок і мама.
Вона подивилася на річку.
— А тепер і рюкзак поплив. Бачиш? Он там. Але ти вже його не дістанеш, правда?
Верба дивилася на воду. Колись давно вона вже бігла сюди, до річки, за своїми дітьми.
Тоді вночі в неї народилися цуценята. А вранці вони зникли. Верба, ще слабка, кинулася по сліду господаря й наздогнала його на березі.
— Верба! Та щоб тебе… Як ти мене знайшла?
У руках він тримав мішок, а в ньому пищали цуценята. Собака стрибала навколо, тицялася носом у мішок і скавчала.
— І куди ми їх подінемо? Стільки безпородних дворняг… Для чого вони тобі?
Верба знову заскавчала й потягнула зубами за мішок.
— Ну, гаразд, — махнув рукою господар. — Пішли додому.
Він поклав малюків на землю. Верба обережно підхопила одного за шкірку й пішла вперед, раз у раз озираючись.
— Та йду я, йду, — бурчав господар, піднімаючи мішок з рештою цуценят.
Тепер Верба сиділа біля річки поруч із Лєрою. Вона поворухнулася й поклала лапу дівчинці на коліно.
— Вербо? — Лєра витерла очі. — Ти мені лапу даєш?
Собака подивилася на неї.
— Дякую, Вербочко.
Дівчинка натягла мокрі штанці й підвелася.
— Ходімо додому, а то замерзнемо. Тільки ти бабусі поки нічого не кажи, добре? Вона лаятиметься. Я сама потім розповім.
Верба йшла попереду, часто озираючись. Лєра босоніж дріботіла за нею. Біля хвіртки махнула собаці рукою й тихенько зайшла до хати.
Верба лягла біля будки й заснула. Прокинулася, коли господиня поставила перед нею миску.
— Знову вночі вила! Чула я тебе крізь сон, чула. От не дам тобі їсти — знатимеш, як дитину лякати!
Але миску не забрала. Верба була така голодна, що одразу взялася до каші.
Перед обідом прабабуся кинулася шукати Лєрині речі.
— Де твоя кофта? А сандалики куди поділа?
Лєра опустила очі.
— Вони попливли.
— Як це — попливли?
— І рюкзак теж… Бабусю, я до мами ходила.
— Куди ходила? Лєро, подивися на мене. Що сталося?
Дівчинка розповіла все: як пішла до річки, як хотіла перейти на той берег і як Верба витягла її з води.
— Ти в річку зайшла? Сама?
— Я думала, там мілко…
Прабабуся притиснула її до себе так міцно, що дівчинка писнула.
— Бабусю, мені боляче.
— Ой, пробач, моя рідна… Пробач. Господи, що ж могло статися!
Того дня Верба отримала великий шматок м’яса. А ввечері, коли Лєра вже спала, господиня вийшла на ґанок і покликала собаку.
— Вербочко, йди до мене.
Стара опустилася на сходинку й обійняла її. Плакала, гладячи мокрий ніс і скуйовджену шерсть.
— Хороша ти моя… Якби не ти, що було б? Я ж чула, що ти виєш, а не встала. До кінця життя тобі вдячна буду.
Верба притулилася до неї.
— Ох і горе ж у нас, Вербо. Мама Лєрина померла, а дитині не сказали. Привезли сюди, подалі від похорону. Думали, маленька, не зрозуміє.
Господиня витерла сльози краєм хустки.
— А вона маму шукати пішла. Сьогодні я їй усе сказала. Плакала вона… І я з нею. Нехай рідні на мене сердяться, але не могла я більше мовчати.
Верба поклала голову їй на коліна. Господиня ще довго сиділа на ґанку й гладила її.
Собака задрімала, відчуваючи теплу руку на своїй спині. Вона не знала назви сили, що погнала дівчинку шукати маму, а її саму — до річки за Лєрою.
Люди називають цю силу любов’ю.