ось як все було
— Мамо, благаю, тільки знову не починай його жаліти!
— Оксано, ти навіть не знаєш, про кого я говорю.
— Зате я знаю, як це починається. «Він такий самотній, йому так важко…» А закінчується валізами в твоєму коридорі.
У слухавці стало тихо.
— Мамо? — Оксана заплющила очі. — Вони вже в коридорі?
— Дві маленькі валізи. Не треба так зітхати.
— Ти ж обіцяла!
— Я обіцяла не поспішати. Ми майже пів року зустрічалися.
— І що ти про нього знаєш?
— Що він добра людина. Приїжджайте з Тарасом о сьомій. Познайомитеся — і сама побачиш.
— Мамо…
— Печеня вже в духовці. Пиріжки будуть із капустою.
Любов Петрівна поклала слухавку.
Оксана ще кілька секунд дивилася на телефон, тоді повернулася до чоловіка:
— Ну що. У нас знову знайомство.
Тарас відклав книжку.
— Квартиру вже пропонував продавати?
— Цей начебто ні.
— Уже цікаво. Торт купимо дорогою?
Оксана кивнула. Їй зовсім не хотілося сміятися.
Мамине «мені його шкода» вона знала змалечку. Після цих слів удома з’являлися бездомні коти, чужі клунки й люди, яким треба було допомогти просто зараз.
Якось Оксана зустріла на сходах сусідку Ганну в новому маминому пальті. У тому самому, яке вони вибирали разом і на яке мама довго відкладала гроші.
— Тільки не кажи, що ти його віддала, — промовила донька, щойно зайшла до квартири.
Любов Петрівна помішувала суп.
— У неї старе зовсім протерлося.
— У неї син має будівельну фірму!
— То син має.
— І дві машини!
— Оксанко, людина мерзне. До чого тут машини?
— А ти не людина? Ти в чому ходитимеш?
— У куртці.
— То віддала б їй куртку!
Мама озирнулася й винувато всміхнулася:
— Вона те пальто приміряла… Ти б бачила, як зраділа. Я вже не змогла забрати.
Оксана тоді тільки сіла на табурет і потерла чоло.
З пальтом ще можна було змиритися. З чоловіками було складніше.
Після смерті тата мама кілька років нікого й слухати не хотіла. А потім одного разу тихо запитала:
— Доню, ти ж не образишся, якщо я ще з кимось познайомлюся?
— Мамо, чого б мені ображатися?
— Не знаю. Наче тата зраджую.
Оксана обійняла її.
— Тато тебе любив. Він би не хотів, щоб ти весь вік сама плакала на кухні.
У свої п’ятдесят шість Любов Петрівна залишалася жвавою, усміхненою жінкою, біля якої всім ставало тепло. Вона вміла слухати, чудово готувала й жила сама у просторій трикімнатній квартирі.
Деякі залицяльники помічали останнє надто швидко.
— Любочко, навіщо тобі стільки кімнат? — цікавився один уже за другим чаюванням. — Продали б, узяли щось компактне…
— А решту грошей куди? — спокійно запитав Тарас.
— Ну, машину мені оновити треба. Ми ж разом їздили б.
Інший збирався віддати своє житло синові й переїхати до Любові Петрівни.
— А чому не синові допоможете орендувати? — поцікавилася Оксана.
— Ви ще молоді, не розумієте, що таке батьківська любов.
— Зате мама моя, бачу, має розуміти, що таке безплатне поселення.
Після таких розмов кавалери зникали, а мама ображалася на дітей.
— Ви в кожному шахрая бачите.
— Не в кожному, мамо. Тільки в тих, хто раніше за твої улюблені квіти дізнається площу квартири.
А потім з’явився Василь Дмитрович.
Вони познайомилися в бібліотеці. Любов Петрівна потягнулася до полиці з поезією, а чоловік в окулярах відступив, пропускаючи її.
— Ви теж по Костенко?
— А що, останній примірник забрали?
— Ні, ось. Я вже читав.
— А все одно прийшли?
Він усміхнувся:
— До деяких книжок повертаєшся, як додому.
Вона затримала на ньому погляд.
— Гарно сказали.
— Це тому, що готувався. Раптом зустріну тут цікаву жінку.
Любов Петрівна засміялася, а бібліотекарка докірливо глянула поверх окулярів. Вони обоє стишили голоси, мов школярі.
З бібліотеки вийшли разом.
— Вам куди? — запитав він.
— До зупинки.
— Дозволите провести? Я Василь Дмитрович.
— Любов Петрівна. Але можна просто Люба.
Він знав багато віршів, говорив неголосно й слухав так уважно, що вона незчулася, як розповіла про чоловіка, доньку, онуків.
— Сім років уже, — сказала й поправила шарф. — А буває, почую ключ у дверях і думаю: він.
Василь Дмитрович зітхнув.
— Розумію. Сам три роки, як дружину поховав.
— Ой… Пробачте.
— За що ж? Ви не знали.
Він розповів, що після втрати не зміг залишитися в рідному містечку.
— Куди не глянь — усе наше. Лавка наша, магазин… Зібрав дві валізи й поїхав.
— До дітей?
— Ні. У дітей своє життя. Житло їм залишив, а сам кімнатку винаймаю.
— І зовсім нікого тут не маєте?
Він помовчав.
— До сьогодні думав, що нікого.
Біля під’їзду Любов Петрівна вже сама дістала телефон.
— Записуйте номер. Бо ви ще підете, а я потім думатиму, чи дісталися додому.
Він не поспішав. Не просив грошей, не розпитував про документи на квартиру. Приносив яблука й недорогі квіти, запрошував у театр, телефонував увечері.
— Ти вечеряла?
— Ще ні.
— Любо, вже дев’ята. Знову книжку читаєш?
— А ти звідки знаєш?
— Бо я теж забув повечеряти.
Вона сміялася і йшла гріти собі суп.
Якось під час прогулянки він почав розтирати затерплу шию.
— Що таке?
— Та нічого. Не виспався.
— Знову шуміли?
— Сусіди в господині до півночі сиділи. Потім зранку на кухню не пробився. Дурниці, не переймайся.
— Ти хоч снідав?
— Чаю випив.
Того вечора вона нагодувала його, поклала ще шматок запіканки із собою й довго стояла біля дверей.
— Василю… А переїжджай до мене.
Він повільно підняв голову.
— Ти добре подумала?
— Пів року думаю. Чого нам поодинці сидіти?
— Незручно це. Чоловік мав би жінку до себе привести, а я…
— Перед ким незручно? Перед сусідами? Вони мені вечорами розмови не складуть.
Він узяв її за руки.
— Мені твоя квартира не потрібна, Любо. Хочу, щоб ти це знала. Ні на що не претендую. І з розписом не квапитиму, щоб донька не хвилювалася за спадок.
— Та до чого тут спадок?
— Мені б просто вранці з тобою чаю випити.
Вона стиснула його долоні.
— То перевози речі.
Наступного дня дві валізи стояли в коридорі.
А о сьомій вечора Любов Петрівна вже втретє зазирала в духовку.
— Пересушиш, — лагідно сказав Василь Дмитрович.
— Хвилююся.
— Через мене?
— Оксана в мене пряма. Якщо щось скаже… ти не ображайся.
— Вона за тебе переживає. Це добре.
Мама вдячно торкнулася його плеча.
— Постав, будь ласка, ще дві тарілки.
Пролунав дзвінок.
— Приїхали!
На порозі Оксана струшувала з пальта дрібні краплі дощу.
— Мамо, у вас тут під будинком припаркуватися неможливо. Тарас уже хотів…
Василь Дмитрович вийшов у передпокій, витираючи руки рушником.
— Добрий вечір. Заходьте, будь ласка.
Тарас завмер із коробкою торта в руках.
— Дядьку Василь?
Рушник у чоловікових руках зім’явся.
— Тарасе?..
— Ви знайомі? — зраділа Любов Петрівна. — Ой, як добре!
Ніхто не всміхнувся.
— Ти… як тут? — спитав Василь Дмитрович.
— До тещі прийшов. А ви?
— Тарасе, не стій у дверях, — розгублено промовила Оксана. — Що таке?
Він обережно передав їй торт.
— Це чоловік моєї тітки Галі.
Любов Петрівна тримала в руках тарілку з печенею.
— Колишній? — перепитала вона.
Тарас глянув на неї, потім на Василя.
— Ні.
— Як це — ні?
— Мамо, поставте гаряче.
— Стривай. Василю… Ти ж казав, що дружина померла.
Оксана повільно опустила коробку на тумбочку.
— Що?
— Три роки тому, — додала Любов Петрівна, ніби це могло щось пояснити. — Ти мені сам розповідав.
Василь дивився на рушник у своїх руках.
— Любо, давай ми…
— Вона жива? — перебила вона.
Він мовчав.
Тарас забрав із її рук тарілку.
— Жива. Я позавчора з нею говорив.
Любов Петрівна сіла на стілець біля кухонних дверей.
— Позавчора…
— Мамо. — Оксана присіла поруч. — Подивися на мене.
Але вона дивилася тільки на Василя.
— Навіщо ти так сказав?
— Я не знав, як пояснити.
— Що пояснити? Що маєш дружину?
— Ми давно чужі люди.
— А вона про це знає? — різко запитав Тарас.
— Не треба зараз…
— Треба. Бо ви тут уже живете, як я розумію?
Василь кинув погляд на валізи біля шафи.
Любов Петрівна теж подивилася туди.
— Розкажи, Тарасе.
— Любо, навіщо нам це при всіх?
— Це мої діти. Розкажи.
Тарас присунув до неї стілець, але не сів.
— Дядько понад пів року тому пішов від тітки. До співробітниці. Молодшої.
Оксана різко вдихнула.
— А потім?
— Не склалося в них. Він хотів повернутися додому. Тітка не впустила.
— Я помилився, — глухо сказав Василь.
Тарас повернувся до нього:
— То й сказали б: помилився, дружина вигнала, живу в орендованій кімнаті. Навіщо ховати живу людину?
— Тобі легко судити.
— Я не суджу. Я питаю.
— Василю, — покликала Любов Петрівна. — А будинок? Ти казав, дітям залишив.
Він зняв окуляри.
— Будинок Галинин. Від батьків дістався.
Вона кивнула раз, потім іще. Наче намагалася запам’ятати.
— Зрозуміло.
— Любо, не все було брехнею.
— А що було правдою?
Василь ступив до неї, але вона підняла руку.
— Звідти скажи.
Він зупинився.
— Мені добре з тобою. Я справді хотів спокійного життя. Дому. Тепла. Хіба це злочин?
— Ні, — сказала вона. — Не злочин.
— От бачиш…
— А мені чоловіка хотілося, Василю. Не квартиранта, якого треба пожаліти.
Оксана міцніше стиснула мамину руку.
— Ти міг сказати правду, — продовжила Любов Петрівна. — Я б послухала. Може, не схотіла б більше зустрічатися. А може… Не знаю. Але ти навіть вибрати мені не дав.
— Я боявся тебе втратити.
— Тому вирішив, що можна мене дурити?
Він знову опустив очі.
— Я ж нічого в тебе не просив.
Оксана підвелася.
— Бо мама сама запропонувала. І переїхати, і їсти приготувала, і…
— Доню, досить.
— Мамо, але ж він…
— Я все почула.
Любов Петрівна встала. Руки в неї тремтіли, і вона сховала їх у складках сукні.
— Тобі треба піти.
— Любо…
— Будь ласка. Зараз.
Василь поклав рушник на тумбочку.
— Речі можна завтра забрати? Я в ту кімнату повернуся. Господиня ще нікого не взяла.
— Завтра, — відповіла вона.
Він довго не міг потрапити рукою в рукав пальта. Раніше Любов Петрівна неодмінно підійшла б допомогти. Тепер стояла нерухомо.
— Пробач, — сказав він біля дверей.
Вона нічого не відповіла.
Коли замок клацнув, Любов Петрівна здригнулася й затулила обличчя долонями.
— Мамочко…
— Не кажи, — попросила вона. — Тільки не кажи: «Я ж попереджала».
Оксана обійняла її.
— Не скажу.
— Соромно як… Перед вами. Знову я…
— Перед нами тобі нема чого соромитися.
— Я ж раділа, Оксанко. Сукню сьогодні вдягла. Думала, ви прийдете, посидимо, познайомитеся…
Голос урвався.
Тарас мовчки приніс води й поставив поруч.
— Мамо, це йому соромно має бути. Не вам.
— Він так про дружину розповідав… Я ще його втішала.
Оксана притулилася щокою до її скроні.
— Знаю.
Кілька хвилин вони сиділи мовчки. На кухні гуділа витяжка, а на столі холола вечеря.
Тарас зазирнув у духовку й обережно дістав деко.
— Любове Петрівно, можна я печені покладу?
Мама похитала головою.
— Не хочу.
— Тоді мені можна? Бо пахне так, що я вже думати не можу.
Вона втомлено глянула на нього.
— Клади. Там ще огірки в холодильнику.
— О, це вже розмова.
Оксана підсунула мамі серветки.
— Добре, що сьогодні з’ясувалося. Правда ж? Не через рік.
Любов Петрівна витерла очі.
— Знаєш, що я збиралася завтра зробити?
Оксана насторожилася.
— Що?
— Черевики йому купити.
Тарас застиг із ложкою над тарілкою.
— Черевики?
— У нього підошва відстає. Я побачила вчора. Думаю: дощі почалися, ноги промочить…
Оксана закрила очі долонею.
— Ой, мамо.
— Ну от що зі мною робити? — Любов Петрівна схлипнула й несподівано всміхнулася. — Дружина, виходить, жива-здорова, а я за його ноги переживаю.
Тарас не втримався й пирснув. Одразу винувато глянув на тещу, але та вже сміялася сама — тихо, ще витираючи сльози.
Оксана теж засміялася й міцно обійняла її.
— Черевики собі купиш. Гарні. Домовилися?
— Подивимося.
— Мамо!
— Добре, домовилися.
Любов Петрівна підвелася, пригладила сукню й забрала в Тараса ложку.
— Хто ж так накладає? Одну картоплю взяв. М’ясо бери.
— Слухаюся.
— І чайник увімкни. Будемо вечеряти.
Вона поставила перед донькою тарілку й раптом зупинилася.
— А онуки на вихідні приїдуть?
— Приїдуть. Уже питають, чи будуть твої пиріжки.
— Будуть, — сказала Любов Петрівна. — Їм із яблуками напечу.
Тарас приніс чашки.
— То за що сьогодні чай п’ємо?
Мама трохи подумала й посунула до нього тарілку з пиріжками.
— За те, що ви прийшли. Вчасно.