— Дивись, довикаблучуєшся! — сказала бабуся.
— Ти чого, ба? — здивувалася Настя.
Бабусі не стало кілька років тому, і це був перший сон, у якому вона прийшла до онуки.
— Чого-чого? Під носом чорне! Навіть кота задовбала. Дивись у мене!
Вона погрозила Насті пальцем і зникла.
Настя прокинулася, глянула на Василя, який спав у ногах, і буркнула:
— Ну що я тобі такого зробила?
Кіт розплющив одне око й одразу заплющив. Вимог у нього поки що не було: миска повна, господиня на місці.
Василем його називали всі. Настя не терпіла фамільярності навіть у дрібницях.
— Та який із нього Васько? — якось обурилася вона, коли мама покликала кота. — Васько — це щось худе й вертляве. А це Василь. Поважний кіт.
— Дуже поважний, — зітхнула мама, дивлячись, як Василь краде зі столу ковбасу.
Насті було тридцять вісім, вона жила сама й на самотність начебто не скаржилася. Домашнє господарство її не захоплювало, куховарство теж. Натомість на роботі вона обіймала керівну посаду, і підлеглі поза очі називали її залізною леді.
Шкідливою Настя була з дитинства. Інтелігентні батьки часом жартували, що дівчинку їм підмінили в пологовому будинку.
— Ну в кого ти така? — питала мама після чергової витівки.
— У тебе, мабуть, — відповідала Настя.
Усі сподівалися, що з віком вона зміниться. Але дитячі примхи поступилися підлітковим, а потім Настя виросла й почала вказувати дорослим, як їм жити.
Бабуся не раз казала:
— Тебе, онучко, терпіти можна тільки під наркозом. І то під загальним.
— Зате чесно кажу, що думаю.
— От якби ти ще іноді думала, що кажеш!
Настя жила окремо від батьків, бачилася з ними нечасто й була переконана, що все робить правильно. Чоловіки в її житті з’являлися, але довго не затримувалися.
— Тобі обов’язково до всього чіплятися? — запитав якось один.
— А тобі обов’язково все робити не так?
Більше він не подзвонив. Настя вирішила, що й добре: підлаштовуватися ні під кого вона не збиралася.
На початку грудня вона проводила співбесіду з новим аналітиком. Геннадій Павлович Борисов був на десять років старший за неї, розлучений, не красень, зате розумний і напрочуд приємний у розмові.
— Ви швидко відповідаєте, — зауважила Настя, переглядаючи його резюме.
— Погана звичка?
— Залежить від того, чи встигаєте ви перед цим подумати.
— Поки що встигав, — усміхнувся він.
Зазвичай Настя знайшла б, що відповісти. Але цього разу лише відклала резюме.
— Гаразд. Поговорімо про ваш досвід.
Борисова взяли на роботу. Незабаром Настя помітила, що заходить до кабінету аналітиків частіше, ніж потрібно.
— Геннадію Павловичу, звіт буде сьогодні?
— За годину, Анастасіє Сергіївно.
— Добре.
Вона вже збиралася піти, а він підвів очі й усміхнувся. Широко, щиро. І Настя раптом забула, навіщо ще хотіла щось сказати.
Здавалося, вона теж йому подобається. Принаймні він не ховався за монітором, коли вона заходила, а слухав уважно й щоразу вітав її тією самою усмішкою.
Настя дедалі частіше думала про нього. Про себе називала Геночкою і сама дивувалася: ніколи раніше нікого так не називала.
На новорічний корпоратив вона одяглася особливо ретельно. Уявляла, як Геннадій запросить її танцювати, як вони розговоряться, а потім, можливо, поїдуть разом — до нього чи до неї.
Спершу все складалося саме так. Щойно почалися танці, він підійшов.
— Потанцюємо?
Настя вже хотіла простягнути руку, але замість цього раптом запитала:
— А що ви весь час усміхаєтеся?
Геннадій кліпнув.
— А хіба не можна?
— Можна, звичайно. Але не весь же час!
Його усмішка зникла.
— Треба було попередити мене на співбесіді, — сказав він після паузи.
— Про що?
— Що усмішки у вашому підрозділі не вітаються. Я б зрозумів і не завдавав вам незручностей.
Настя відчула, як на неї поглядають колеги. Треба було сказати, що вона пожартувала. Або просто вибачитися. Але вона стояла й мовчала.
— Перепрошую, Анастасіє Сергіївно, — додав Геннадій. — Більше не заважатиму. Гарного вам вечора.
Він знову усміхнувся, але тепер зовсім інакше, відійшов і запросив танцювати секретарку Яну.
Настя залишилася біля столу. Взяла келих, поставила назад і відвернулася від колег.
«Ну навіщо? — питала вона себе, дивлячись, як Геннадій танцює з Яною. — Чого тобі було треба?»
У пам’яті озвався бабусин голос: «От якби ти ще іноді думала, що кажеш!»
Настя рано поїхала додому. Дорогою знову й знову згадувала, як він підійшов і сказав: «Потанцюємо?» Могла ж просто відповісти: «Так».
Після корпоративу Геннадій змінився. Коли Настя заходила до кабінету, він більше не усміхався і намагався говорити тільки про роботу.
— Геннадію Павловичу, ви закінчили аналіз?
— Так. Надіслав вам пів години тому.
— Я ще не бачила.
— Тоді подивіться, будь ласка.
Він знову повернувся до монітора. Настя постояла біля дверей і пішла.
Вона сердилася на нього за холодність, а ще більше — на себе. Тепер їй бракувало навіть тих коротких розмов, якими колись можна було насолоджуватися щодня. Вона закохалася і зовсім не знала, як це виправити.
Минуло кілька місяців. Нарешті на початку березня Настя вирішила: треба поговорити.
Шостого березня, у п’ятницю, чоловіки мали вітати жінок, а ввечері планувався корпоратив. Настя подумала, що кращої нагоди не буде.
«Запрошу його до себе в кабінет. Скажу: “Геннадію Павловичу, пробачте. Не знаю, що на мене тоді найшло”. А він, може, усміхнеться…»
Вона навіть підготувала відповіді на запитання, яких він міг і не поставити. А в п’ятницю вдягла нову сукню й попрямувала до аналітиків.
Крісло Геннадія було порожнє.
— А Борисов що, захворів? — запитала Настя.
Зіна, одна з аналітиків, здивовано підвела голову:
— Так він же звільнився. Хіба ви не знаєте?
— Як це — звільнився?
— Ну… звільнився. Він начебто всіх попередив.
Настя глянула на порожній стіл. Ще вчора вона збиралася зайти до нього, але відклала до п’ятниці.
— Коли?
— Та вже кілька днів тому. Ми думали, ви знаєте, Анастасіє Сергіївно.
У кабінеті стало тихо. Настя бачила, що всі дивляться на неї, але не могла приховати розгубленості.
— Зрозуміло, — нарешті сказала вона й вийшла.
У відділі кадрів їй підтвердили: Геннадій звільнився. Куди пішов, ніхто достеменно не знав. Хтось чув, що на кращу посаду, але певності не було.
— І ви не знаєте, як з ним зв’язатися? — запитала Настя.
Кадровичка розвела руками:
— Ні. А що, щось термінове по роботі?
— Ні… Дякую.
Настя повернулася до себе, сіла й притулила долоню до лоба. Їй справді стало погано. Вона відпросилася й поїхала додому, залишивши колег готуватися до свята.
Щойно відчинила двері, назустріч вийшов Василь.
— Привіт, — сказала Настя і, не роззуваючись, сіла навпочіпки. — Ну що, Василю, я дурепа?
Кіт нявкнув.
— Так? Ти теж так думаєш?
Василь уважно подивився на неї, потім розвернувся й повільно пішов до кімнати.
— Тільки не кажи, що й ти від мене йдеш.
Він не озирнувся.
Настя мимоволі всміхнулася.
— Збирати речі пішов? Василю, ти що маєш на увазі?
Вона покинула сумку в передпокої й пішла за котом. Ще однієї втрати сьогодні вона б не пережила.