Зоя Миколаївна приїхала в суботу, як завжди, до полудня. В одній сумці несла пиріжки з капустою, в другій — улюблені вафлі Артема й червону машинку, куплену в переході.
На четвертому поверсі вона перевела подих, поправила шапку й натиснула дзвінок.
За дверима почулися кроки. Хтось подивився у вічко. Замок клацнув не одразу.
— Здрастуй, синку! — усміхнулася Зоя Миколаївна. — А я до вас. Дивись, скільки всього принесла!
Костя стояв у дверях і не відступав.
— Привіт, мамо.
— Міла де? Зазвичай вона відчиняє. А Артем удома?
— Удома.
— То пусти, сумки важкі.
Костя опустив очі.
— Мамо, тобі до нас не можна.
— Як це — не можна?
— Ти більше не зайдеш.
Усмішка повільно зникла з її обличчя. Вона поставила сумки на підлогу й заглянула синові через плече. Міла пройшла з кімнати на кухню, не обернувшись.
— Костю, що відбувається? Ви посварилися?
— Мамо, ти справді не розумієш?
— Ні, не розумію! Я до онука приїхала. Що трапилося?
Костя вийшов на майданчик і тихо причинив за собою двері.
— Пам’ятаєш, що ти говорила про Артема?
— Про Артема? Та що я говорила?
— Що він на мене не схожий. Що я в дитинстві був темненький, а він біленький.
— Ну помічала. І що?
— Ти питала, чи він взагалі мій син.
Зоя Миколаївна насупилася.
— Спитала разок. Я ж матір, я хвилювалася.
— Не разок! Ти роками це повторювала. При Мілі. При Артемові.
— Та дитина ж не розуміє…
— Розуміє! Йому сім років. Він якось сказав Мілі: «Бабуся запитувала в тата, чи я його син».
— Ну сказав. Він же мій онук, я його люблю. Через це мене не пускаєте?
Костя провів рукою по обличчю.
— Я зробив тест ДНК.
— Який тест?
— На батьківство. Потай від Міли.
— Господи… І що?
— Я батько Артема.
— Ну от! — Зоя Миколаївна навіть полегшено зітхнула. — Все підтвердилося. Чого ж ви…
— Міла дізналася, мамо.
— Як?
— Побачила листа з лабораторії в пошті. Того ж вечора забрала Артема й поїхала до матері.
— Пішла від тебе? Через тест?
— Через те, що я їй не повірив. Поліз перевіряти за її спиною.
— Але ж результат…
— Та їй не результат болить! — перебив Костя. — Їй болить, що я це зробив.
Зоя Миколаївна потерла долонею ремінець сумки.
— Вона ж повернулася?
— Повернулася. Насилу вмовив. Але поставила умову: тебе в нашому домі більше не буде.
— Що?
— Вона сказала: якщо ти вважаєш, що Артем не мій син, то йому ти не бабуся.
— І ти погодився?
— Так.
— Отак просто? Взяв і виставив рідну матір?
— Мамо, не треба…
— А як треба? Я пиріжків напекла, через усе місто їхала, а ти мене навіть на поріг не пускаєш!
— Тихіше. Артем удома.
— То поклич його! Нехай хоч машинку забере.
— Не зараз.
— Костю, та що ви робите? Я тут до чого?
Син подивився на неї так, що вона замовкла.
— Ти до чого? Мамо, ти роками мені це говорила! «Чого він такий біленький?», «А ти впевнений?» Пам’ятаєш?
— Я просто питала!
— При дитині питала! При Мілі!
— Я не хотіла нікого образити.
— А образила. І їх, і мене.
— А ти сам, значить, ні при чому?
Костя помовчав.
— При чому. Я мав тебе зупинити. А замість цього послухав і пішов робити той клятий тест.
— Ну то чому крайня я?
— Я теж винен, мамо. Дуже винен. Але ти досі стоїш і кажеш, що нічого такого не зробила!
— Бо я добра тобі хотіла! Усе життя тобі добра хотіла!
— І зараз хочеш?
— А ти як думаєш?
— Тоді спробуй почути. Міла не хоче, щоб ти приходила. Я її підтримую.
— Ти підтримуєш, що мене від онука відривають?
— Я підтримую її, бо вона захищає нашого сина.
— Від мене? Від бабусі?
Костя мовчав. Зоя Миколаївна раптом заговорила тихіше:
— Костю, я ж не чужа. Я маю право бачити Артема.
— А він має право не чути від бабусі, що він мені, може, й не син.
— Та я ж не в суд подала! Просто запитала!
— Знову «просто»…
— Значить, я тепер вам ворог?
— Ні. Але ти не розумієш, що зробила.
— То скажи! Скажи нарешті, що такого страшного я зробила?
— Ти не вірила Мілі. Не вірила мені, коли я казав, що Артем мій син. Усе шукала, де нас обдурили. А я тебе слухав.
Зоя Миколаївна відкрила рота, але нічого не сказала.
За дверима щось тихо грюкнуло. Костя озирнувся.
— Мамо, мені треба йти.
— А пиріжки? Вони ж для вас.
Він глянув на сумку.
— Візьми додому. Будь ласка.
Вона нахилилася, підняла обидві сумки. На сходах обернулася, ніби чекала, що син її покличе.
Костя стояв біля дверей. Не покликав.
Біля під’їзду Зоя Миколаївна сіла на лавку. Пиріжки вже охололи. Вона розкрила другу сумку й побачила червоний бік машинки.
— А я ж для тебе, Артемчику, — прошепотіла вона.
Дістала телефон, знайшла Мілу. Написала: «Міло, пробач мені. Я не хотіла». Прочитала й стерла.
«Міло, я не мала рації».
Це повідомлення теж стерла.
Увечері, вже вдома, вона все ж набрала невістку. Гудки тяглися довго. Зоя Миколаївна ледь не поклала слухавку, але Міла відповіла:
— Так, я слухаю вас.
— Міло… Я не сваритися дзвоню.
— Я вас слухаю.
— Я хочу зрозуміти. Поясни мені, що я такого зробила? Чому ви не пускаєте мене до онука?
Міла помовчала.
— Добре. Тільки дослухайте до кінця. Не перебивайте.
— Гаразд.
— Ви сім років питали, в кого Артем такий біленький. Я вам відповідала: мій дідусь був світлий, у мене в родині є такі. Пам’ятаєте?
— Пам’ятаю.
— Ви кивали. А наступного разу знову питали.
— Я ж не…
— Ви обіцяли не перебивати.
— Вибач.
— Ви питали Костю, чи справді Артем його син. При мені. При дитині. А потім Артем прийшов до мене й переказав ваші слова.
— Він маленький, Міло. Він…
— Він маленький, але йому боляче! Він не все розумів, але відчував: бабуся говорить про нього щось погане. Наче з ним щось не так.
Зоя Миколаївна притисла телефон до вуха.
— Я не думала, що він так…
— Не думали. А я думала. І просила вас припинити.
На тому кінці почувся важкий видих.
— Потім Костя зробив тест. Потай від мене. Розумієте, що це означає?
— Він сказав мені.
— Сказав? А я щодня була з ним поруч. Він цілував мене перед сном, грався з Артемом, а сам чекав на результат. І нічого мені не говорив.
— Міло, я не просила його робити тест.
— Ви роками повторювали, що дитина на нього не схожа. Чого ви чекали?
— Я хотіла, щоб він знав правду.
— Яку правду? Я йому не брехала!
Зоя Миколаївна заплющила очі.
— Пробач.
— Я того вечора зібрала речі й поїхала до мами. Костя дзвонив щодня. Просив повернутися, казав, що ви його накрутили.
— А ти що?
— А я питала: «Ти ж дорослий чоловік. Навіщо ти це зробив?» Він і сам не міг мені нормально відповісти.
— Але ти повернулася.
— Заради Артема. У нього тут школа, друзі, дім. Я не хотіла, щоб через нас він утратив усе звичне.
— То, може, й мене пробачиш? Я ж його люблю.
— Я не кажу, що ви його не любите. Але я не можу зараз пустити вас до нього.
— Чому? Я більше не питатиму, чуєш?
— Сьогодні не питатимете. А через тиждень? Через місяць? Ви сім років це говорили, Зоя Миколаївно. Я не можу повірити, що за один день усе змінилося.
— Я не знала, що це так виглядає.
— Тепер знаєте.
Зоя Миколаївна довго мовчала. Потім запитала:
— І що мені тепер робити?
— Не знаю, — тихо відповіла Міла. — Я справді не знаю. Я не готова сказати: «Приходьте завтра». Може, буду готова за місяць. Може, за рік. А може, й ніколи.
— А Артем? Я зовсім не зможу його бачити?
— Поки що ні.
Голос Міли вперше здригнувся.
— Мені шкода. Але я не підпущу вас до нього, доки не буду впевнена, що ви більше його не образите. І до нас додому ви теж не прийдете. Костя з цим погодився.
— Я зрозуміла, — ледве чутно сказала Зоя Миколаївна. — Я зачекаю.
— Добре. До побачення.
— До побачення, Міло.
Зоя Миколаївна поклала слухавку. За вікном темніло. Вона посиділа трохи, потім пішла до передпокою й дістала із сумки машинку.
Червона, з блискучими колесами. Вона покрутила одне пальцем і поставила машинку в сервант, на чільне місце.
Повернулася до телефону й написала синові:
«Костю, я поговорила з Мілою. Я зрозуміла, як вас образила. Вибач. Я почекаю, скільки треба».
Костя прочитав повідомлення, але не відповів.
Зоя Миколаївна поклала телефон на стіл і сіла біля вікна. Вона справді хотіла як краще. Тільки тепер згадувала, скільки разів Міла відповідала на її запитання, а Костя просив не починати знову. І як Артем одного разу притих, почувши її слова.
Тоді вона відмахнулася: дитина не розуміє. А треба було замовкнути й обійняти його.