— Галю, а давай не повертатися?
Я саме розливала чай. Чайник завмер у мене над Василевою чашкою.
— Куди?
— У місто. Залишимося тут.
На нашій старій дачі пахло яблуками й нагрітими за день дошками. За стіною стояли два відра води з колодязя, у кутку чекали порожні банки, а з прочиненого вікна тягнуло вечірньою прохолодою.
— Василю, тут у жовтні зуб на зуб не попадає. А ти — залишимося.
— То зробимо, щоб не цокотіли.
— Воду проведемо, ванну збудуємо, стіни утеплимо? — я всміхнулася. — Ти хоч розумієш, скільки це коштує?
Він сів навпроти й накрив мою руку своєю.
— Розумію. Майже все, що відклали.
— То ж на старість.
— А ми зараз хто? Першокласники?
Я пирснула, а він не засміявся.
— Галю, я сорок років на заводі відстояв. Ти все життя чужих дітей учила. Ми можемо хоч тепер прокидатися не від будильника?
— А як захворіємо?
— До міста двадцять кілометрів. Квартира лишається. Ніхто нас звідти не виганяє.
Я подивилася на його руки: грубі пальці, старий шрам біля великого, подряпини, які ніяк не встигали загоїтися.
— Тільки не надривайся, чуєш?
Василь усміхнувся:
— То це ти погоджуєшся?
— Погоджуюся. Але траншею сам не копатимеш.
— А хто ж?
— Наймемо когось.
Звісно, більшу частину він таки викопав сам.
Усе літо ми сварилися лише через одне:
— Поклади лопату!
— Зараз, ще трохи.
— Твоє «трохи» вже третю годину триває!
— Галю, ну не стій над душею.
— А ти не роби з мене вдову завчасно!
Він відкладав інструмент, сідав на перевернуте відро й слухняно пив воду. А за десять хвилин знову кудись зникав.
Я подавала йому ключі, фарбувала, відтирала плитку, варила обіди на старій електроплитці. Увечері ми ледве доходили до ліжка, зате щоранку знаходили привід порадіти.
— Галю! Іди сюди!
— Що вже сталося?
— Кран відкрий.
Я повернула ручку. Потекла вода. Тепла.
Стояла, підставляла долоні й сміялася.
— Люди як люди, а я на старість водогону радію.
— Не водогону, — поправив Василь. — Своєму дому.
До осені в нас були опалення, душ, нові вікна й дерев’яна веранда. Заощадження майже скінчилися, але вперше за довгі роки я не шкодувала витраченого. Повісила білі фіранки, розставила книжки й одного ранку раптом зрозуміла: мені нікуди не хочеться їхати.
— А з квартирою що робитимемо? — запитала я за чаєм.
— Може, здамо. На дрова буде, на ліки.
— А раптом узимку доведеться повернутися?
— Не поспішатимемо. Хай поки постоїть.
Нам здавалося, що часу на це рішення вдосталь.
Сина на входини я запросила сама.
— Максиме, приїжджайте в суботу. Подивитеся, що ми тут наробили. Я пирогів напечу.
— Добре, мамо. Ми з Ірою приїдемо.
— І хлопців беріть. Дід їм біля веранди лавочку зробив.
— Цього разу без хлопців. Нам поговорити треба.
— Про що?
— Та приїдемо — поговоримо.
Я тоді не стривожилася. Хіба мало про що син хоче порадитися з батьками.
Максим у нас був пізньою, довгоочікуваною дитиною. Коли він народився, Василь боявся навіть узяти його на руки.
— Та тримай уже. Не розсиплеться.
— А голівку як?
— Ось так. Бачиш?
Чоловік дивився на маленьке личко й шепотів:
— Ну здоров, сину. Дочекалися ми тебе.
Мабуть, із того дня й почалося наше вічне бажання підстелити йому м’яке.
На велосипед Василь брав додаткові зміни. На комп’ютер ми відкладали з обох зарплат. Репетитори, навчання, одяг — аби Максимові було не гірше, ніж іншим.
А коли він надумав одружитися, ми віддали йому однокімнатну квартиру, яка залишилася мені від матері.
— Мамо, ви серйозно? — він тоді крутив у руках ключі.
— Серйозно.
— А ви ж могли її здавати…
— Могли, — сказав Василь. — Але ми з матір’ю по гуртожитках набігалися. Живіть окремо. Тільки лад бережіть.
Ірина, його наречена, обняла мене:
— Дякую вам. Ми не забудемо.
Вона була на три роки старша за Максима й мала двох хлопчиків від першого шлюбу. Денис спочатку соромився навіть попросити води, а малий Артемко вже на другій зустрічі вмостився Василеві на коліна.
— А ти можеш машинку зробити?
— Можу.
— Червону?
— Якщо баба фарбу знайде.
— Знайде, — сказала я. — Баба все знайде.
Так і жили. Купували хлопцям куртки, збирали портфелі, возили на річку. Я навчила Дениса ліпити вареники, а Артемко вперто називав усі мої пироги «бабиними булками».
Тому в суботу я все одно спекла більше.
— Передамо дітям, — пояснила Василеві.
— Передамо, — погодився він і дістав із льоху смородинове вино.
Машина зупинилася біля хвіртки надвечір.
— Ой, ну й дорога! — Ірина ступила у двір, обережно ставлячи чоботи. — Максиме, ти бачив, скільки пилюки на машині?
— Зате доїхали, — усміхнувся Василь. — Заходьте. Галю, зустрічай гостей!
Син обняв мене якось поспіхом.
— Ну що, мамо, облаштувалися?
— Зараз сам побачиш.
Ірина передала мені коробку з тортом і пішла кімнатами.
— Ого! Максиме, іди сюди! Тут душова яка! А батареї нові? І вікна всюди поміняли?
— Усюди, — з гордістю відповів Василь.
Вона торкнулася підвіконня, зазирнула у ванну.
— Ну ви даєте… Скільки ж сюди пішло?
— Скільки було, — сказала я. — Ходімо до столу, бо курка вистигне.
Василь підняв келих:
— Ну, щоб у цьому домі всім було тепло.
— І щоб ви вже відпочивали, — додала я.
Максим кивнув, але пити не став. Сидів, обертав виделку й дивився на дружину. Та ледь помітно підняла брови.
— У вас щось сталося? — запитала я.
— Ні. Просто… — син поклав виделку. — Ви ж тепер тут житимете?
— Для того й робили, — відповів Василь.
— Постійно?
— Максиме, кажи вже.
Він потер долонею коліно.
— Ми хочемо у вашу квартиру переїхати.
Я поставила тарілку, яку саме тримала.
— У нашу?
— Ну так. Вона ж порожня. А нам учотирьох в одній кімнаті тісно. Хлопці ростуть, уроки робити ніде.
— А свою ви що? Продасте? — запитав Василь.
— Навіщо продамо? Здамо.
Кілька секунд ніхто не говорив.
— Тобто ви житимете в нашій, — повільно промовив чоловік, — а гроші за свою братимете собі?
— Тату, ну не кажи так, наче ми вас обікрасти зібралися.
— А як мені казати?
Ірина нахилилася вперед.
— Ми ж не чужі люди. Вам хіба краще квартирантів пустити? Вони там усе попсують.
— Можливо, і пустимо, — сказала я. — Нам теж потрібні гроші.
— На що? — вихопилося в Максима.
Я глянула на нього.
— На життя, сину. На опалення. На ліки.
— А пенсія?
Василь відсунув келих.
— Пенсія є. І витрати є. Ти ж дорослий, маєш розуміти.
— Я розумію, що у вас три кімнати, сад, веранда, а ми…
— Ми вам квартиру дали, Максиме.
— От тільки не починай, мамо.
Мене вкололо оте його «не починай».
— Я не починаю. Я нагадую, бо ти говориш так, ніби ми лишили вас на вулиці.
Ірина різко видихнула.
— Та не лишили, не лишили! Тепер усе життя дякувати за ту хрущовку?
— Ірино…
— Ні, ну справді! Труби течуть, кути сирі, перший поверх. Ми туди стільки вклали! А ви тут усе новеньке поставили й кажете: нам теж треба.
Василь перевів погляд на сина.
— Ти теж так думаєш?
Максим мовчав.
— Я тебе питаю.
— Я думаю, що нам важче, — нарешті відповів він. — Ви вдвох. А в мене сім’я.
— А ми хто? — тихо запитала я.
Син сіпнув плечем.
— Мамо, не перекручуй.
Ірина вже не приховувала роздратування.
— Ми взагалі сподівалися, що ви допоможете нормально розширитися. Продати обидві квартири, купити трикімнатну. Щоб у дітей кімната була, у нас спальня. А не тулитися все життя.
— Обидві? — перепитала я. — І нашу теж?
— Ви ж сюди переїхали!
— А нас ви запитали?
— То ми зараз і питаємо!
— Ні, — Василь поклав долоні на стіл. — Ви зараз обурюєтеся, що ми не погоджуємося.
— Бо не розуміємо вашої впертості! — Ірина підвищила голос. — Для чого тримати порожні стіни? На той світ із собою заберете?
У мене затремтіли пальці.
— Не треба про той світ. Ми ще пожити хочемо.
— То живіть! Хто вам заважає? Тут живіть!
— А якщо захворіємо? Якщо повернутися доведеться? — я вже не могла говорити спокійно. — Чи нам тоді дозволу у вас питати?
— Мамо, ми ж вас не виженемо, — кинув Максим.
Василь подивився на нього так, що син урешті опустив очі.
— Дякую. З власної квартири не виженеш.
— Тату, ну що ти чіпляєшся до слів?
— Бо ти їх говориш.
Я повернулася до Ірини:
— Скажи, чому саме ми повинні продати все? Чому допомога твоїх батьків не обговорюється? Чому батько хлопців нічим не допомагає з житлом?
— Мої батьки ледве живуть! У них грошей нема!
— Ми теж не з неба свої дістали.
— Ну звісно. Вам усього мало.
Василь підвівся.
— Досить. Наша відповідь — ні.
Максим аж відкинувся на спинку стільця.
— Просто ні?
— Так. У тебе є житло. Якщо хочете більше — плануйте, заробляйте, шукайте можливості. Ми можемо порадити, чимось посильно допомогти. Але віддавати нашу квартиру не будемо.
— Посильно! — син гірко засміявся. — Картоплі мішок дасте?
Я дивилася на нього й не знаходила слів.
— Не соромно? — запитав Василь.
— А вам? Ви хоч знаєте, що мені на роботі кажуть? Батьки собі дачу відбудували, а ти з сім’єю в одній кімнаті!
— То розкажи їм, звідки в тебе та кімната.
Максим різко схопився. Стілець упав.
— Я так і знав! Будете попрікати!
— Сину, сядь, — попросила я. — Не треба так. Ми ж можемо поговорити…
— Уже поговорили! Живіть тут самі. І більше нас не чекайте!
— Максиме!
— І хлопців не побачите. Раз вам квартири дорожчі!
Він схопив куртку.
Я встала слідом.
— Діти тут до чого? Ти хоч чуєш себе?
Та син уже вийшов.
Ірина повільно накинула пальто.
— Тільки потім не дивуйтеся, що на старість води нікому буде подати.
Василь відчинив двері.
— Іди, Ірино.
— Правда очі коле?
— Іди.
Вона вийшла. Незабаром загув мотор.
Я стояла біля столу, поки світло фар не зникло з вікна. Потім сіла й притиснула долоню до рота.
— Галю…
— Не треба, — прошепотіла я. — Зараз не треба. Я не можу.
Василь підняв стілець. Провів пальцем по свіжій подряпині на підлозі й поставив його на місце.
Тоді я заплакала.
— Ми ж їх чекали… Я хлопцям пироги…
Чоловік підійшов, обійняв мене за плечі.
— Знаю.
— Як він міг? Ваcилю, як він міг так сказати?
— Не знаю, Галю.
Я притулилася до нього.
— Може, нехай би переїхали? Нам же тут добре. А він… він більше не приїде.
Василь присів навпроти.
— Подивися на мене.
Я не підводила голови.
— Галю.
— Що?
— Якщо ми зараз віддамо квартиру, це вже не допомога буде. Це ми заплатимо, щоб син із нами розмовляв.
Я затулила обличчя.
— Я ж його люблю.
— І я люблю.
Голос у нього зламався. Він прокашлявся й додав:
— Але так не можна.
Тієї ночі ми не спали.
— Василю, ти спиш?
— Ні.
— Де ми недогледіли?
Довго було тихо.
— Може, треба було частіше казати: «Зроби сам». А не бігти поперед нього.
— Ми ж хотіли як краще.
— Знаю.
Він знайшов під ковдрою мою руку. Так ми й лежали до ранку.
Минув тиждень. Другий.
Щоранку я перевіряла телефон. Коли він дзенькав, серце підскакувало, але то було повідомлення від аптеки, то колишня колега питала, як ми влаштувалися.
Одного дня я таки набрала Максима.
Гудки тривали довго. Потім обірвалися.
— Не відповів? — запитав Василь із порога.
— Може, зайнятий.
— Може.
За два дні я подзвонила знову. І ще раз.
Ірина мене заблокувала.
— Не дзвони сьогодні, — попросив чоловік, побачивши телефон у моїх руках.
— А якщо щось сталося?
Він сів поруч.
— Галю, я теж боюся. Але ти так себе зведеш.
— Думаєш, я можу просто не думати?
— Ні. Не думаю.
Тепер він часто затримувався біля хвіртки. Начебто перевіряв засув, поправляв дошку, дивився на дорогу.
Якось я вийшла до нього.
— Кого виглядаєш?
— Та нікого.
Я взяла його під руку.
— Ходімо. Чай холоне.
У грудні навалило снігу. Будинок тримав тепло, вода не замерзала, у вікна не дуло. Василь усе перевіряв, прислухався до котла, мацав труби.
— Ну що, витримали? — питала я.
— Витримали.
І обоє розуміли, що говоримо не лише про хату.
Сусіди, Петро й Марія, заходили на чай.
— Оце ви молодці, — хвалив Петро. — Тепер живіть собі та радійте.
— Діти часто приїжджають? — запитала Марія.
Я поправила скатертину.
— Працюють. Клопотів багато.
Василь одразу заговорив про сніг на дорозі.
Перед Новим роком знайшлися квартиранти — молода родина переселенців із маленькою донечкою. Їх порадив Василів колишній колега.
Коли ми передавали ключі, жінка запитала:
— А шафою можна користуватися? Ми обережно. Якщо вам потрібна, то…
— Користуйтеся всім, — сказала я. — Для того й залишили.
Її чоловік простягнув гроші.
— Тут за місяць. І комунальні ми оплачуватимемо вчасно.
А мала торкнула мамин рукав:
— Ми тут уже житимемо?
— Так, доню.
Від того короткого запитання в мене защипало очі.
Увечері Василь поклав гроші в конверт.
— Нехай полежать.
— На дрова частину візьмемо?
— Візьмемо, якщо треба буде. А поки… Мало що. Максимові знадобиться чи хлопцям.
Я тільки кивнула.
Новий рік ми зустріли вдвох. Я накрила маленький стіл, хоча рука сама тягнулася поставити зайві тарілки.
— Досить готувати, — зупинив Василь. — Хто це все їстиме?
— Завтра доїмо.
Він нічого не відповів.
Опівночі ми цокнулися келихами.
— Щоб ти не хворіла, — сказав чоловік.
— І ти.
Телефон лежав поруч. Екран не засвітився.
Василь відвернувся до вікна й тихо промовив:
— Дай йому, Боже, розуму.
На початку березня я розвішувала білизну на веранді, коли за парканом зупинилася машина.
Знайомий звук. Знайомі дверцята.
Я стиснула в руках мокру сорочку.
Максим вийшов сам.
Постояв біля машини, подивився на будинок. Потім повільно пішов до хвіртки.
— Василю, — покликала я, але голосу майже не було. — Василю!
Чоловік визирнув із сараю, побачив сина й відклав сокиру.
Максим узявся за хвіртку.
— Можна?
Я хотіла сказати: «Звісно, можна, чого ти питаєш?» Але в горлі стояв клубок.
Василь підійшов ближче.
— Заходь.
Син ступив у двір. Худий, неголений, із темними колами під очима. Дивився то на мене, то на батька.
— Я… Простіть мене.
Василь мовчав.
— Я знаю, що наговорив. Я знаю…
Максим ковтнув повітря й раптом опустився навколішки просто в мокрий сніг.
— Сину!
Я кинулася з веранди.
— Вставай! Що ти робиш? Максиме, вставай!
Він заплакав, не ховаючи обличчя.
— Мамо, я не знав, як приїхати…
— Ногами, сину. На ногах до нас заходь, — хрипко сказав Василь.
Удвох ми підняли його.
— У хату, — наказала я. — Зараз же. Весь мокрий.
На кухні Максим сів на край стільця.
— Знімай куртку.
— Мамо, я ненадовго.
— Куртку знімай. Їстимеш?
Він хотів щось відповісти, але глянув на каструлю, і я вже діставала тарілку.
Їв поспіхом, обпікався, просив вибачення за те, що пролив борщ на скатертину.
— Не гарячкуй, — сказала я. — Ніхто не відбирає.
Він завмер із ложкою в руці.
— Знаю.
Василь сидів навпроти й чекав.
Коли син відсунув порожню тарілку, батько запитав:
— Що сталося?
— Іра пішла.
Я сіла поруч.
— Із дітьми?
— Так. До колишнього чоловіка.
Він дивився на свої пальці.
— Після того вечора вона щодня повторювала, що я нічого не можу. Що нормальний чоловік давно дістав би більше житло. Вимагала взяти кредит, закласти квартиру.
— Ти взяв? — Василь подався вперед.
— Ні. Не взяв. Сів, порахував… Там платіж більший за мою зарплату. Я їй показав, а вона навіть дивитися не стала.
— І що сказала?
Максим криво всміхнувся.
— Що я шукаю відмовки. Що треба було з вами краще говорити.
Василь опустив очі.
— Краще?
— Тату, я знаю.
— Ні, ти скажи. Ще голосніше кричати? Чимось іще пригрозити?
— Ні!
Син стиснув руки.
— Я знаю, що це я кричав. Не вона замість мене. Я сам вам усе те сказав.
На кухні стало тихо.
— Вона давно з колишнім спілкувалася, — продовжив Максим. — Я не знав. У нього тепер робота добра, кликав їх назад. Зібрала речі й сказала, що зі мною майбутнього немає.
— А хлопці? — запитала я.
Він потер обличчя.
— Артем хотів машинку забрати. Ту, що тато зробив. Я знайшов, віддав.
Я відвернулася до вікна.
— Я потім сам сидів у квартирі… — Максим говорив уже тихіше. — Дивився на все й згадував, як ви ключі давали. Як тато сказав: «Лад бережіть». А я приїхав сюди й вимагав ще.
Він нарешті глянув на мене.
— Мамо, я бачив, що ти плачеш. І все одно грюкнув дверима.
Я взяла його руку.
— Бачив.
— Якби можна було назад…
— Не можна, сину.
Він кивнув. Сльози знову потекли по щоках.
— Ви мене ненавидите?
Василь довго мовчав.
— Ні.
Максим прикрив очі.
— Але боліло так, — додав батько, — що я часом із сараю вийти не міг. Стояв там, поки відпустить, щоб мати не бачила.
Я подивилася на чоловіка. Про це він мені не казав.
— Пробач, тату.
— Чую.
— Мені нічого не треба. Чесно. Я не по гроші приїхав. І не жити до вас. Я просто… Не можу більше без вас.
Я притягнула його голову до свого плеча.
— Дурний ти наш.
Ми посиділи так утрьох. Без поспіху, без готових слів.
Потім Василь підвівся, дістав із шухляди конверт і поклав перед сином.
— Тут гроші з оренди.
Максим одразу відсунувся.
— Ні. Тату, ні.
— Послухай.
— Ви думаєте, я через це…
— Не думаю. Тому й даю.
— Але ж я сказав, що сам.
Василь сів.
— Сам. Шпалери сам поклеїш. Крани сам полагодиш або майстра знайдеш. Порядок наведеш. А це тобі на матеріали.
Максим похитав головою.
— Вам же теж потрібно.
— Якщо буде потрібно — скажемо. Цього разу почуєш?
Син підняв на нього очі.
— Почую.
— Тоді бери. Це не тому, що ти вимагав. Це тому, що ми вирішили допомогти.
Максим торкнувся конверта, але не взяв.
— Я поверну.
— Стань на ноги, — відповів Василь. — А там поговоримо.
Син сховав обличчя в долоні. Я погладила його по спині.
— Залишишся сьогодні?
Він одразу кивнув.
— Можна на всі вихідні?
— Постіль дістану.
Наступного ранку я прокинулася від голосів у дворі.
— Тримай рівніше, — казав Василь.
— Так?
— Ще трохи до себе. О. Тепер добре.
Вони лагодили паркан. Максим стояв у батькових старих чоботях і тримав дошку.
Я відчинила вікно:
— Снідати будете?
— Зараз! — озвалися обоє.
— Я ваше «зараз» знаю. Ідіть, поки гаряче!
Максим усміхнувся. Несміливо, але так знайомо, що я мусила відійти від вікна й витерти очі.
За столом він запитав:
— Мамо, а вареники з сиром зробиш?
— Зроблю.
— Я допоможу.
— Ти?
— А що? Навчуся.
Василь пирхнув:
— Оце вже справа серйозна.
Увечері ми ліпили втрьох. Перший Максимів вареник розлізся в руках, другий вийшов завбільшки з долоню.
— Це щоб двічі не вставати, — пояснив він.
Я засміялася — і сама здивувалася своєму сміху.
Не все минуло за ті два дні. Іноді я ловила себе на тому, що боюся сказати щось не те. Василь теж часом замовкав посеред розмови. Але Максим не відводив очей, не поспішав виправдовуватися й слухав, коли ми говорили.
Перед від’їздом він довго стояв на ґанку.
— Я наступної суботи приїду. Якщо ви не проти.
— Приїжджай, — сказав Василь.
— Паркан доробимо.
— Доробимо.
Син обняв мене.
— Мамо, я дзвонитиму.
Я притиснулася щокою до його куртки.
— Дзвони. Не лише коли важко.
— Знаю. Тепер знаю.
Він уже рушив до машини, але повернувся.
— І ще… Ви тоді правильно зробили. Що не віддали квартиру.
Василь кивнув, а я тільки махнула рукою:
— Їдь обережно. І поїж увечері. Я тобі там склала.
Коли машина зникла за поворотом, ми ще трохи постояли біля хвіртки. Потім Василь узяв мене за руку й повів на веранду.
— Чаю?
— З м’ятою.
Він дістав дві чашки. Я сіла на нашу лаву й раптом відчула, як утомилася за цю довгу зиму.
Василь сів поруч, обійняв за плечі.
— Ну що, Галю? Можна тепер і для себе пожити?
Я притулилася до нього.
— Можна, Василю.
Помовчали.
— Тільки паркан ви доробіть, — додала я. — Бо я вас знаю.
Він засміявся й міцніше пригорнув мене.
У хаті залишалася розкладена постіль, на кухні сохли три чашки, а біля дверей стояли синові мокрі чоботи — забув перевзути назад у багажник.
Я подивилася на них і вперше за багато місяців не боялася наступного ранку.
Наша квартира залишилася нашою. Наш дім — теж. І син повернувся не по ключі, не по квадратні метри.
Він повернувся до нас.