На лавці біля третього під’їзду в Зарічному вечорами збиралися Валентина із сорок другої, Зоя Федорівна з першого поверху та Маргарита Станіславівна із сорок шостої.
— А мій Максимко, — говорила Маргарита, поправляючи хустку, — купив двокімнатну квартиру в місті. Біля самого парку. І сам купив, чуєте? Без іпотеки.
— Та ну! — Валентина аж повернулася до неї. — Це ж зараз мільйони три треба!
— Не менше. Він у мене вікна продає, там добре платять. І ремонт уже зробив, і меблі нові поставив. Фотографії я тобі показувала.
— Пощастило тобі, Рито, — тихо сказала Зоя Федорівна.
Її син із дружиною та дитиною третій рік винаймав однокімнатну квартиру в райцентрі.
— Пощастило. А я вже думала, так і житиме по чужих кутках. Як Микола Паньків. А ні, чоловіком став.
Станіслав, чоловік Маргарити, саме підтягував ланцюг на старому велосипеді біля під’їзду. Почув дружину, нахмурився, але нічого не сказав.
Увечері вона зайшла на кухню, де він вечеряв.
— Стасе, поїдьмо до Максима.
— Навіщо?
— Як навіщо? Три роки квартира є, а ми жодного разу не бачили. Поживемо місяць. Мені зуби треба зробити, тут ніхто не береться. Тобі до кардіолога пора.
Станіслав відклав ложку.
— То подзвонимо, спитаємо, чи зручно їм.
— Сина питати? Я його мати! Сюрприз зробимо.
— Рито, там ще Наталя живе.
— Ну то й що? Квартира ж його!
Станіслав хотів щось відповісти, але махнув рукою. За сорок років шлюбу він навчився вчасно мовчати.
***
Наталя вийшла від останнього пацієнта о пів на сьому. Восьмирічному рудому котові Персику видалили зуб. Наркоз він переніс добре, а його господиня, літня вчителька, в коридорі плакала від полегшення.
— Він же оговтається? — перепитувала вона.
— Оговтається, — усміхнулася Наталя. — Тільки сьогодні стежте за ним і годувати не поспішайте. Я вам усе записала.
Наталя зняла халат, вимила руки й нарешті подивилася на телефон. О четвертій Максим написав: «Приходь раніше, якщо зможеш».
Вона передзвонила, але він не відповів.
— Що там у нього? — пробурмотіла Наталя й поспішила до зупинки.
П’ять років тому, коли вони одружилися, грошей їм ледве вистачало. Наталя працювала ветеринаркою в невеликій клініці, Максим продавав пластикові вікна. Вдалі місяці змінювалися такими, коли його заробітку не ставало й на власні потреби.
Вони винаймали квартиру з тарганами й сусідом, який регулярно їх заливав.
— От почнеться сезон, — обіцяв Максим, — і я відкладатиму на своє.
— Добре, — казала Наталя. — Я теж потроху відкладаю.
Але в Максима то ламалася машина, то знаходився друг, якому конче треба було позичити, то раптом з’являлася потреба в новому телефоні.
Оренду вони ділили навпіл. Продукти й побутові дрібниці переважно купувала Наталя. Вона ж заплатила за його лікування зубів і купила йому куртку, коли стара порвалася.
— Я віддам, — казав він.
— Ми ж сім’я, — відповідала вона і не нагадувала.
Три роки тому померла Наталина бабуся, Віра Миколаївна. Саме вона виховала онуку, коли Наталина мама після розлучення поїхала працювати на Північ.
Віра Миколаївна сорок років пропрацювала в друкарні. Жила сама у двокімнатній квартирі в старому цегляному будинку біля парку.
Незадовго до смерті вона покликала Наталю до лікарняного ліжка і міцно взяла її за руку.
— Наталочко, квартиру я тобі залишила. Тільки тобі.
— Ба, не треба зараз про це.
— Треба. Послухай мене. Щоб у тебе було своє. Без чужих кутків, без страху, що хтось тебе вижене. Зрозуміла?
— Зрозуміла, бабусю.
За пів року Наталя отримала свідоцтво про право на спадщину. Вони з Максимом переїхали в бабусину квартиру й нарешті перестали платити за оренду.
На ремонт Наталя витратила триста десять тисяч — усе, що назбирала за чотири роки. Замінили проводку, труби, вікна й підлогу. Максим вибирав меблі, возив і збирав їх, частину купив за свої гроші.
— Гарно в нас виходить, правда? — запитав він одного вечора, коли вони вперше сіли на новий диван.
— Дуже, — сказала Наталя. — Нарешті вдома.
Вона завжди говорила «наша квартира». Їй і на думку не спадало нагадувати чоловікові, чия це спадщина.
У спальні Наталя повісила бабусині фотографії: молода Віра біля набірної каси в друкарні; бабуся з маленькою Наталкою на колінах; бабуся на своє вісімдесятиріччя, перед тортом.
Наталя любила прокидатися й бачити її обличчя.
Того ж року Максим подзвонив матері з балкона.
— Мамо, привіт. У мене новина…
— Максиме, ти мені от що скажи. Тобі тридцять один. Микола Паньків уже двоповерховий будинок збудував!
— Мамо, я не про Миколу…
— А Сашко Лубінець машину нову купив. А ти що? Досі по чужих квартирах? Наталя тебе, мабуть, утримує. От батько твій у твої роки вже квартиру від заводу отримав.
Максим стиснув телефон.
— Я купив квартиру.
У слухавці запала тиша.
— Що купив?
— Квартиру. Двокімнатну. У хорошому районі, біля парку.
— Ти? Сам?
— Сам.
Мати знову помовчала, а тоді заговорила таким м’яким голосом, що Максим завмер.
— Синку… Оце так! От молодець! Я пишаюся тобою. Чуєш? Пишаюся!
Йому був тридцять один рік, і він уперше почув від неї ці слова. Сказати правду він уже не наважився.
***
Того вечора Наталя піднялася на третій поверх і відчинила двері. У передпокої стояли дві величезні коричневі валізи, перетягнуті ременями, сумка з картоплею й банка огірків. На килимку — незнайомі черевики й жіночі туфлі.
Із кухні долинали голоси.
— Максиме? — гукнула Наталя.
Ніхто не відповів. Вона пройшла коридором і зупинилася на порозі кухні.
Маргарита Станіславівна стояла біля відкритого холодильника. На столі вже лежали пакет броколі, банка соєвого соусу та контейнер із учорашнім пловом.
— А це що за гидота? — Свекруха покрутила в руках баночку йогурту. — Вівсяний! Хто ж таке їсть? Викинути треба.
Станіслав сидів за столом і пив чай із Наталиного улюбленого кухля з котом.
— Привіт, Наталко, — ніяково сказав він.
— Здрастуйте, Станіславе Петровичу.
Маргарита обернулася.
— А, прийшла. Привіт. Ми тут у вас уже господарюємо.
Із кімнати швидко вийшов Максим. Обличчя в нього було бліде.
— Наташо, привіт. От… батьки приїхали. Сюрприз.
— Бачу. А валізи навіщо?
— Вони поживуть у нас місяць. Мамі зуби треба зробити, татові до кардіолога.
— Місяць?
— Я хотів тобі написати раніше, але вони вже в двері дзвонили.
Наталя подивилася на свекруху.
— Ви могли хоч подзвонити.
— А що, треба було дозволу просити? — Маргарита зачинила холодильник. — Значить так. Ми з батьком у великій кімнаті будемо. Там ліжко нормальне. А ви на дивані поспите, молоді ще.
Наталя повільно зняла куртку.
— Маргарито Станіславівно, давайте сядемо й поговоримо.
— Про що?
— Про те, як ми житимемо. Я рано встаю на роботу, іноді пізно повертаюся. Треба домовитися.
— А що тут домовлятися?
— Спальню ми залишимо собі. У маленькій кімнаті диван розкладається, вам там буде зручно. І прошу: мої продукти не викидайте. Я цей йогурт їм.
Маргарита примружилася.
— Правила встановлюєш?
— Я прошу по-людськи.
Свекруха мовчки вийшла з кухні й попрямувала до спальні. Наталя пішла за нею, Максим — слідом.
Маргарита оглянула ліжко, шафу, вікно з видом на парк. Потім підійшла до фотографій.
— Це хто?
— Моя бабуся.
— Зніми їх.
— Перепрошую?
— Не можу я спати, коли на мене чужі баби зі стін дивляться. Як у морзі. Прибери!
У Наталі похололи руки.
— Ні. Я не приберу.
— Що ти сказала?
— Це моя бабуся. Фотографії залишаться тут. І, будь ласка, поважайте мій дім. Ви тут гості.
— Твій дім? — Маргарита аж почервоніла. — Ми у сина вдома! І робитимемо тут, що хочемо!
Наталя повільно обернулася до чоловіка.
— Максиме… У сина вдома?
Він стояв у дверях і мовчав.
— Максиме, відповідай. З якого часу квартира моєї бабусі стала твоєю?
— Якої ще бабусі? — нахмурилася Маргарита. — Це Максимова квартира! Він її три роки тому купив.
— Що ти їм сказав? — Наталя не відводила очей від чоловіка.
— Наташо, ну… Мама не так зрозуміла.
— Максиме.
Він потер обличчя долонями.
— Я сказав, що купив її. Сам.
— Навіщо?
— Вона подзвонила, знову почала про Паньківа, про те, що я невдаха. А я стояв на балконі… Ну, і сказав.
— Три роки тому сказав?
— Так.
— І всі три роки мовчав?
— Вона вперше сказала, що пишається мною! — Максим підвищив голос і одразу стих. — Наталю, вперше в житті. Мені було тридцять один. Я не зміг потім зізнатися.
Маргарита дивилася на нього розгублено.
— Максиме, ти ж фотографії надсилав. Ти казав…
— Мамо, я надсилав фотографії нашої квартири. Наталчиної.
Наталя глянула на знімок, де бабуся тримала її маленьку на колінах. Віра Миколаївна все життя працювала, економила, берегла квартиру для онуки. А тепер її назвали чужою і вимагали прибрати зі стіни.
Максим ступив до дружини.
— Наталко, давай хоча б фотографії в маленьку кімнату перенесемо. Щоб мама заспокоїлася.
— Ні, Максиме.
— Та що тобі варто?
— Ні!
Маргарита нарешті оговталася.
— Ось воно що! Ти хочеш мого сина принизити? Перед батьком і матір’ю?
— Це не я вигадала цю історію, Маргарито Станіславівно.
— Ти дружина! Ти повинна чоловіка підтримувати. Він голова сім’ї! Скажи їм, Максиме!
Наталя чекала, що чоловік нарешті зупинить матір. Але він подивився на дружину й попросив:
— Наталко, ну визнай, що я головний. Хоча б при батьках. Будь ласка.
Вона дивилася на нього й не могла одразу відповісти.
— Ти зараз серйозно?
— Я просто хочу, щоб ми не сварилися.
— Для цього я маю прибрати бабусині фотографії й удавати, що це ти купив квартиру?
— Я ж не кажу удавати…
— Саме це ти й кажеш.
Наталя дістала телефон і відкрила збережену виписку з реєстру.
— Маргарито Станіславівно, подивіться.
Свекруха взяла телефон і, ворушачи губами, прочитала: «Власник: Ковальова Наталія Андріївна. Підстава: свідоцтво про право на спадщину за заповітом».
— Квартиру мені залишила бабуся. Ось вона, — Наталя кивнула на фотографію. — Ремонт я зробила за свої накопичення. Максим купив частину меблів, диван і шафу.
Маргарита повернула телефон.
— Ошуканка! Ти нас усіх обдурила! Три роки мовчала, щоб потім сина мого принизити!
— Рито, — почувся голос із коридору.
Станіслав стояв у дверях із кухлем у руці.
— Це не вона нас обдурила. Максим збрехав.
— Мовчи, Стасе!
— Але ж ти сама чула…
— Мовчи, я сказала! Син у біді, а ти на чужому боці!
Станіслав замовк. Вибачливо подивився на Наталю, поставив кухоль на тумбочку й вийшов у коридор.
Наталя сховала телефон.
— Маргарито Станіславівно, Станіславе Петровичу, я прошу вас сьогодні зібрати речі й поїхати.
— Ти нас виганяєш? На ніч? Людей похилого віку?
— Зараз восьма. Останній автобус до Зарічного о пів на десяту. Я викличу вам таксі до автовокзалу й оплачу.
— Ми нікуди не поїдемо! Ми до сина приїхали!
— Ви приїхали до мене. Просто цього не знали.
Маргарита ще довго кричала: що Наталя невдячна, що Максим у неї золотий, що вона всім у Зарічному розповість про таку невістку. Максим стояв біля вікна й мовчав.
Станіслав тим часом застебнув валізи, виніс у передпокій сумку з картоплею. Взяв із полиці банку огірків, подумав і поставив назад. Потім зайшов на кухню до Наталі.
— Це вам, Наталко. Рита сама солила. Смачні.
— Дякую, Станіславе Петровичу.
Він постояв біля дверей.
— Ти пробач нас. Я ж думав, що щось тут не так. Максим ніколи при грошах не був. Звідки в нього три мільйони? Але Рита так раділа… Я й мовчав.
— Не треба було.
— Знаю. Сорок років мовчу.
О пів на дев’яту Маргарита нарешті одягла пальто. Станіслав виніс валізи на майданчик. Уже біля дверей вона обернулася до сина.
— Максиме, ти з нами?
Він глянув на матір, потім на Наталю.
— Мамо, я тут залишуся. Я тут живу.
Маргарита підібгала губи й вийшла. Станіслав зачинив за нею двері.
Максим повернувся на кухню й сів навпроти дружини.
— Ну от, поїхали. Давай поговоримо.
Наталя мовчала.
— Я ж вибачився. Ну збрехав мамі, з ким не буває? Ми п’ять років разом. Давай забудемо.
— Ти не вибачився, Максиме.
— Я розгубився.
— Три роки розгубленим був? Ти називав бабусину квартиру своєю. Стояв поруч, коли твоя мама ображала її. А потім попросив мене визнати тебе головним.
— Наташо, ми ж сім’я…
— Я подаю на розлучення. І прошу тебе з’їхати.
Він довго дивився на неї.
— Ти серйозно?
— Так.
— Через якусь квартиру? Через те, що я мамі прибрехав?
— Через те, що ти зробив сьогодні. І через те, що навіть зараз не розумієш.
— Ти жорстока, Наталко. П’ять років удавала, а тепер…
— Збирай речі.
Він збирався дві години. Гупав дверцятами шафи, кидав одяг у сумки, бурмотів, що вона ще пошкодує, що залишиться сама. Наталя сиділа на кухні й не відповідала.
О пів на дванадцяту Максим виніс у передпокій дві сумки та рюкзак. Поклав ключі на тумбочку.
— Ну і сиди тут зі своєю старою, — сказав він і вийшов.
Наталя замкнула двері й на мить притулилася до них спиною. Потім пішла до спальні.
Бабусині фотографії висіли на своїх місцях. Наталя поправила рамку, яку свекруха зачепила плечем.
— Ніхто мене не вижене, ба, — тихо сказала вона.
Вимкнула світло й лягла спати.
Спільних дітей у них не було. За кілька днів Максим погодився подати спільну заяву. За місяць їх розвели в РАЦСі. Квартиру Наталя успадкувала, а диван і шафу Максим забрав. Вона купила собі нові.
За тиждень після розлучення їй подзвонили з незнайомого номера.
— Наталко? Це Станіслав Петрович, батько Максима.
— Здрастуйте.
— Пробач, що турбую. Я хотів сказати… Пояснював Риті, як міг. Вона й досі не вірить. Каже, ти все підлаштувала.
Наталя зітхнула.
— Я вже нічого не можу з цим зробити.
— Та й не треба. Я просто хотів, щоб ти знала: я на твоєму боці. Бабуся в тебе, мабуть, гарна була.
— Гарна, Станіславе Петровичу.
— Ну от. Ти бережи квартиру. І себе бережи.
На початку грудня біля третього під’їзду в Зарічному вже було холодно. На лавці довго не засиджувалися, але Валентина й Зоя Федорівна встигли розпитати Маргариту про поїздку.
— Рито, як квартира у Максима? — спитала Валентина. — Гарна?
Маргарита поправила хустку й подивилася на будинок навпроти.
— Гарна. Двокімнатна. Біля парку.
— А ремонт він сам робив?
Маргарита відкрила рота, але саме тоді з під’їзду вийшов Станіслав із відром сміття.
— Не його то квартира, Валю, — сказав він.
Жінки обернулися.
— Як не його? — перепитала Зоя Федорівна.
— Наталчина. Бабуся їй у спадок залишила. А Максим її собі приписав. Тепер вони розлучилися. Він кімнату біля метро винаймає.
Валентина розгублено глянула на Маргариту.
Та сиділа мовчки й дивилася на свої рукавиці.
Станіслав кивнув сусідкам і пішов до сміттєвих баків.